Прекрасна книга. Автор пише про страшні та сумні речі, але робить це так тонко, що ти і дізнаєшся чимало, і жахаєшся тому, що дізнався, і відірватись неможливо. Цей роман глибокий і цікавий водночас, а це таке рідкісне поєднання. І переклад неймовірно хороший.
Ось кілька цитат з книги, які хочу лишити собі в пам'яті:
"У бідноти, в якої злидні не мали б лишити місця для ганьби, ганьба триває навіть довше, ніж життя. Приниження - їхня єдина спадщина, й виплачують її копійками впертої гордості.

-Ти знав, що їх цього вчать? У приватних школах. Прикидатися життєрадісним ідіотом, поки не стиснеш суперникові горло. "Старий друже" те, "як мило" се. Тільки вони готові вирізати пів Індії, щоб і далі пити чай.

Незабаром вони опинились на Нижньому цвинтарі тварин, де Вінгфілди правили своїм улюбленцям зворушливо-шанобливі похорони, яких не забезпечували своїм орендарям."

Гірка книга. Автор пише щиро, але на якомусь етапі втомлюєшся від концентрації негараздів. Та й фізіологічних та особистих проблем тут явно через край. Якби письменник взявся за інший матеріал, ніж власне життя, можливо, це було б краще. Під фінал взагалі пожалкувала, що взялась читати.
Я не буду спойлерити про факти, але можете самі оцінити чи готові ви читати щось подібне:
"День святого Валентина схожий на розваги за попереднім записом — романтичний еквівалент щорічного сплаву на байдарках для знудженого відділу продажів.
Я пішов з медицини, а через кілька місяців розлучився — і схоже це було не на відривання пластиру, а на виривання колючого дроту, яким щільно мене обмотали. Сумно, що шлях до власного щастя зазвичай вимощений розбитими серцями інших людей — а може, так просто здається кожному егоїстові."
Я не очікувала від цієї книги сміхоти чи розваги, але виливання на сторонню людину багатьох неапетитних та навіть трагічних подробиць (це купа тригерів взагалі-то) - теж не самий чесний варіант.

Прекрасна позитивна історія. Авторці дуже ювелірно вдалось оповісти не дуже оригінальний сюжет, але і в гріх манірності чи моралізаторства не впасти, і щирість та простоту оповіді зберегти. Дуже затишна книжка, добра і з гумором.

Я читала цю книгу вдруге після досить довгого періоду І вона мені сподобалась як перший раз, як неспішна історія пошуків, з вампірським вайбом, переплетіння етнографії з історією, в епістолярному жанрі, і другий раз, оскільки при другому читанні мене ця книжка переважно забавляла.
Вона фантастична не стільки наявністю вампірів, скільки легкістю пересування героїні з громадянством Угорщини по всьому світу у 1955 році: від США до Туреччини.

І там ще є купа смішних епізодів:
- як історик з оксфордською освітою відчайдушно шукає книжку Стокера як джерело знань про захист себе.
- як посіпака вампіра видирає в 1955 році з каталогу бібліотеки всі картки про роман "Дракула" Стокера, адже цей роман вперше був опублікований у 1897 році, і на середину ХХ століття його вже надрукували тисячі примірників
- документи знаходяться як роялі в кущах, вони різного датування і дуже багатьма мовами , але- о, чудо!- завжди хтось люб'язно і без труднощів їх перекладає, і навіть зацитовані в книзі не містять жодних архаїзмів текстах.

Фінал авторка зіпсувала по суті, за це оцінку довелось знизити.

Але для мене суттєвий плюс книжки був і лишився в тому, що архіви - це майже повноцінний і самий часто згадуваний персонаж книги, тому книга просочена атмосферою бібліотек, старих книг, таємних знань.

ЇЇ не варто читати в поспіху, бо неквапливість оповіді тоді дратує. Але якщо час не тисне, то можна насолодитись текстом повною мірою

Книжка — вогонь, особливо з огляду на те, що чимало її фігурантів живі, здорові і все ще огризаються. Перші 200 сторінок нуднуваті, бо заснування династії не так цікаво, навіть коли йдеться про виробництво валіуму. Але вже про бізнес по оксиконтину — дуже захопливе чтиво, 450 сторінок пролітають непомітно, судіть самі:
"Незабаром лікарі почали виписувати транквілізатори "Рош" при такому комічно широкому спектрі станів, що один лікар, пишучи про валіум у медичному журналі, запитав: "А коли ми не використовуємо цей препарат?"

"Для рекламіста нові транквілізатори були ідеальним продуктом, хімічною необхідністю для тривожного сучасного життя, або, як дехто називав їх, "пеніциліном від депресії".

"Однак відмінність між залежністю і псевдозалежністю, вочевидь, була радше семантичною, аніж клінічною. Якщо ви переживаєте напади болісної ломки між прийомами препарату, то не зовсім правильно називати це "больовою залежністю". "Немає ніякої різниці, - сказала Марта Вест про свою дедалі більшу залежність від оксиконтину.-"Тобі стає зле, коли ти припиняєш його приймати... "Наркозалежний" чи "псевдозалежний" - називайте це як завгодно. Проблема та сама. Ви не можете припинити приймати його."

"Маєр дуже цікавився іще чинною на той час програмою "Пердью" з видачі пацієнтам "стартових" купонів на безкоштовний місячний запас оксиконтину."

"Проте він наполягав на тому, що оксиконтин був високоефективним знеболювальним засобом.
- Але те, ефективний він чи ні, залежить також від інших чинників, таких як зловживання,- зауважив Томпсон. Я маю на увазі, що можна вбити когось і позбавити його болю. Але ж це не буде ефективним, чи не так?"

"- Опіоїдна криза - це, посеред іншого, ще й притча про дивовижну здатність приватної індустрії підривати державні інституції."