Ґеоргі Ґосподінов

"Минуле — це не лише те, що з тобою сталося. Іноді — це те, що ти всього лише вигадав."
Ця історія почалася з благородною метою. Було з'ясовано, що хворі на Альцгаймер краще почувають себе якщо дати їм ілюзію минулого. Так починають виникати центри які надають можливість жити в якомусь проміжку часу минулого. Їх "повертають" в часи безтурботного дитинства, або юності і там пам'ять їх не підводить. Потім центри перетворюються на райони, міста і зрештою країни Європи проводять референдум на якому обирають десятиліття в якому вони продовжать жити.

"Якщо існує щось надійне, то це — минуле. П'ятдесят років назад — це певніше, ніж п'ятдесят років уперед. Повертаючись на два-три-п'ять десятиліття назад, отримуєш стільки ж попереду. Дарма, що воно вже пережите, що це вживане "майбутнє", але воно є. Краще ніж ніщо, яке почалося нині."

Довго я ходила навкруги цієї книги, бо відгуки обіцяли то шедевр, то багато запорєбрікової культури. Шедевром для мене на жаль історія не стала. Так вона інтригуюча, бо цікаво до чого призведе вся оця ідея з повтором минулого; вона має психологічне підгрунтя, бо автор препарує страх майбутнього та потяг до минулого; вона гарно написана, бо не так багато книг які мені подобаються саме мовою, хоча одночасно я не назву мову книги легкою; в ній герої які притягують погляд, але також в ній є затягнутий початок і фінал який збив мене з пантелику.
В кінці у мене було одне питання: і це все??? Що було після вбивства Ерцгерцога Франка Фердінанта. Нє, ну ми знаємо що було після нього, але що трапилося в світі де кожна країна живе в своєму часі, то вже питання з розряду "відповідь додумай сам".
І так, в книзі багато руснявої культури. Не так багато, як я уявляла, але все ж є. А ще в ній є згадка про те що росія перетворювалася на СССР шляхом референдумів і не тільки🤬.
У підсумку скажу, що ця книга відноситься до тих які мені складнувато читати, але разом з тим було цікаво подивитися на такий розвиток подій. Радити не можу, але якщо вас зацікавив сюжет, то спробуйте😉

книга дуже нудна, розумного в ній мало..просякнута проросійськими наративами..читати таке під час війни, як на мене збочення..

В цій книзі сюжет не на першому плані, і навіть не на другому. Історія головного героя — це радше спогади, які подають в мікросюжетах, і міркування про устрій власне спогадів. Ця книга підкупила мене ідеєю, що середовище, скопійоване з минулого, може мати терапевтичний ефект, і вважаю геніальним, до чого привели ці ідеї у поданій історії.
Автор не підштовхує до якихось суджень, не нав'язує суб'єктивні погляди — текст є тлом для власних міркувань, тут можна годинами думати над формулюваннями неймовірної краси.
Однак, я не можу хоча б на третину зрезонувати з цією книгою, оскільки не прожив ще достатньо. В ній можна уявити досвід людини у старшому віці, з усіма відповідними емоціями, самоусвідомленням і страхами.
До того ж автор запрошує в геополітичні міркування, натискаючи на болючі точки для різних націй. Радію, що в цьому тексті нема України, натомість корисно було дізнатися моменти з історії Болгарії та відчути, що спільного в нас із болгарами.
Рекомендую цю книгу будь-кому у віці за 40, кому подобаються неквапливі тексти, які точно змушують задуматися, поринути в спогади; а також, аби дізнатися, що переживають люди з розладами пам'яти — хвороба Альцгеймера описана тут доволі достовірно.
#КнижковийКлубReadeat

Ця книжка не лишить байдужим нікого. Вона і трохи дивна, і трохи сумна, і ностальгічна, і мрійлива. Книжка про минуле, про час.

Автор подає доволі цікаву концепцію простору, облаштовано під певний часовий проміжок в минулому, куди людина може завітати з терапевтичною ціллю. Старенькі, які втратили памʼять і не впізнають своїх дітей, самі ставали дітьми, потрапивши в таку кімнату.

Далі ця концепція набирає глобальних масштабів, але про це вже варто прочитати самим.

Мені трошки не вистачило антиутопічної частини, я б воліла почитати про це ще трохи. Багато красивих цитат, над якими хочеться думати і після прочитання, а також книжка лишає по собі тривалий післясмак роздумів як про минуле, так і про майбутнє.

Мені сподобалась основна ідея в книзі, відсилки на «Зачаровану гору» Томаса Манна (додала собі в tbr). Багато гарних роздумів, очевидно філософський роман, де можна зупинитися на якомусь реченні та йти міркувати більш розгорнуто. Це також перше знайомство з болгарською культурою, історією та їжею. Цікаво, цікаво.

Алеее, там є і те, що бентежить та засмучує, а саме — цитування толстоєвських, також згадки ленінів. Якщо викинути це з книжки — нічого не зміниться в сюжеті, тільки краще буде.

Це глибокий і меланхолійний роман про пам’ять, ностальгію та страх перед майбутнім. Автор майстерно поєднує реальність і вигадку, розповідаючи про клініку, де пацієнти можуть жити у вибраному минулому. Це книга про те, як історія впливає на нас і як людина прагне втекти від сучасності у спогади. Господінов створює атмосферу роздумів і легкого смутку, змушуючи читача переосмислити власне ставлення до часу. Роман сповнений філософських роздумів і чудово написаний, тому рекомендую його тим, хто цінує літературу, що змушує замислитися.

Сама ідея і суть книги дуже цікава, як на мене є над чим подумати, але мені такий жанр як постмодернізм — на жаль не зайшов, ця книга моментами була дуже цікава, але в більшості сторінок — вона ввела мене в нечитун.

Мені книжка не сподобалась, автору вдається влучно формулювати цікаві думки, але поєднати їх у книжку, по моєму, не вдалось.
Початок схожий на Оскара Вайлда за афористичністю, і це мені дуже зайшло, але тут нема ні сюжету, ні зв'язної якоїсь історії, тому все це не тримається купи, на жаль. Звісно, автору добре зміг показати по кожній країні проблематику вибору "старих добрих часів", але ж це ніяк не втілено в сюжет і не розвинено, просто привід поговорити.
Ближче до фіналу роман скочується в абсурд, навіть є діалог між 2 бабцями, що сприймається як діалог між подружжям у п'єсі абсурду Ежена Іонеско "Голомоза співачка". У фіналі взагалі якийсь набір банальностей про бібліотеки як часосховище, про забуття війни як причина її повторення.
Мушу також зауважити, що це книжка антирадянська, але проросійська. Росія тут лізе з усіх щілин, від згадок Чехова з Євтушенко і алюзій до текстів Толстого до повернення територій референдумами (і це максимальний рівень іронії, який автор собі дозволив у критиці). Мені таке не до душі.
Двічі на книгу пасаж про Цюрих, що виглядає як реклама евтаназії — такої поки унікальної швейцарської послуги, на кшталт банків, сиру і годинників.
Одним словом, заповідалось на інтелектуальну гру розуму про колективну та індивідуальну пам'ять, а переросло в есе про різні часи різних держав, і то досить схематичними мазками

У яке минуле вам потрібно було б повернутись, якби ви забули усе про себе і вам потрібно було б згадати хоч щось?

Я б повернулась у вересень 2012. В той день, коли я пополудні поверталась зі школи, було ще тепло і в повітрі пахло перестиглими грушами та димом (адже ми знаємо, найбільше минулого ховається у пообідді та запахах).

Наш оповідач, головний герой, проводить нас через своє спілкування з Августином-Ґарібальді («Отак зустрілися богослов’я і революція») або Ґаустіном.

Ґаустін, практикуючий психіатр, засновує в Цюриху клініку для людей, що хворіють на деменцію та Альцгеймера. Проте це не проста клініка, він оформляє кімнати згідно з десятиліттями, враховуючи найдрібніші деталі. Згодом, кімнати перетворюються в поверхи, поверхи в вулиці, квартали і навіть в цілі селища.

“Потрібно підготувати бомбосховища минулого. Якщо хочеш, називай їх часосховищами.”

З часом ідеєю повернення в минуле захоплюється ціла Європа і навіть планують провести референдум, країни вибирають свої “минулі”.

Автор обговорює важливі факти з минулого через важливі історичні орієнтири та теперішню політику східноєвропейських націй та ЄС.

"...нація – це група людей, які домовилися пам'ятати й забувати одні й ті самі речі"

Коли ситуація погіршується, а народи занурюються в хаос і анархію, Ґаустін зникає, а власні спогади оповідача, здається, починають руйнуватися одна в одну.

“Пишучи роман про тих, хто втратив пам’ять, він і сам починає втрачати пам’ять. Поспішає завершити його, перш ніж забуде, про що хоче розповісти”.

Тепер читач (і сам оповідач) змушені сумніватися, чи Ґаустін це реальна особа, яка існує, чи це лише плід уяви оповідача.

Темп роману повільний, вимагає трохи терпіння, але захоплює. Мені справді довелося погуглити історію Європи та Болгарії, про яку йдеться в оповіді, але це було варте зусиль.

Дивна і така фантастична книга. Прочитала за 2 тижні, бо було над чим подумати.
І в історичному контексті [в яке минуле ми прямуємо].
І в особистому — до яких моїх часосховищ мені приємно зазирати.

*історію про пана Н. і пана А. декільком людям читала вголос

Книга для читання коли багато вільного часу.

"Якщо ми не живемо в чиїйсь пам'яті, то чи живемо взагалі?"

Звертаю увагу: якщо вас тригерять згадки сусідів (хай не прямі, але через літературу), на їхню наявність треба зважати.

Аплодую історії, створеній паном Ґосподіновим - вмістити стільки ідей у невеличкий за обсягом твір, майстерно переплести особисті питання і національно-політичні, зробити це легко і так, що відмічаєш цитату за цитатою, часом іронічно і в той же час місцями щемко, треба було добряче попрацювати!
І хоча автор писав крізь призму болгарського світогляду та культурних особливостей (до свого сорому зазначу, що не дуже була обізнана), та читалось ніби про наші реалії - тільки-но заміни кілька прізвищ. Дається взнаки пострадянська спадщина (на щастя в нас хоч власного мавзолею не було🫣). Цікаво, що автор, зачепивши достатню кількість європейських країн, оминув Україну. Тут є про що подумати, але мені припала до душі думка, що це нині не на часі, адже коли книжкові європейці обирали, у якому часі в минулому воліли б жити, українці виборюють право за майбутнє.

Крім суспільно-політичних питань автор, як я зазначала, зачепив особисте і відштовхувався від проблеми втрати людьми пам'яті та самотності. Цей аспект мене дуже зачепив, виліз, схоже, мій підсвідомий страх, що зробило читання доволі болісним. Відкладала книгу і поверталась. Так історію, що фактично можна поглинути за пару днів я розтягнула майже на два тижні.

Не гарантую, що вам сподобається. Можливо, буде незрозуміло. Дуже ймовірно, що виникне купа питань і думок. Але раджу не оминути увагою - це неординарний досвід та ще й знайомство з непопулярною найіональною літературою
(ну правда ж, знайомством з творчістю скількох представників болгарської літератури можете похвалитися?)

Якщо ми — це ті місця, де нас немає, тоді я — кримський пляж у 2008 році. Це моє часосховище, комірка, в яку воліла б повернутися. Сховатися і не опинятися лоб до лоба з реальністю. Того самого прагнуть і люди в книжці «Часосховище», але вони не усвідомлюють, яка це згубна пастка.

Читаючи «Часосховище», ти наче заходиш в кімнату памʼяті, де минуле та теперішнє сплелися в химерному поєднанні. Книжка Ґосподінова — карта колективної травми, де кожен в кожному рядочку препаруються людські страхи та нереалізовані можливості.

Страх свободи — голий нерв цього твору. Ми бачимо європейські країни та окремих людей, які радше оберуть комфортний полон відомого минулого, аніж ризикнуть зустріти невідоме майбутнє. Як зазначив перекладач книжки Остап Сливинський, роман нагадує кассандрівське пророцтво з 2021. Ґосподінов наче ставить діагноз сучасній Європі, яка навчилася ховатися від реальності в мʼяких обіймах минулого й статусу кво. Суспільством керує не стільки страх теперішнього, скільки панічний страх невизначеності.

Книга постійно балансує на межі — між спогадом і забуванням, між свободою та самопоневоленням. Кожен вибір — акт втечі, кожен сон — спосіб уникнути відповідальності. Люди добровільно замикають себе в клітках ностальгії, вважаючи це захистом.

Людство постійно забуває своє минуле і парадоксально повертається до нього. Передані крізь покоління жахи здаються менш лячними, ніж невідоме майбутнє. І це глибока правда про природу людського страху.

В романі болгарського автора не згадується Україна. Багатьох це обурює, але я можу сказати на захист автора те, що, напевно, він цим твором цілився на Європейський союз, який застряг у своїй зоні комфорту, який зараз боїться «ескалації» та сміливих рішень, попри свою позірну прогресивність. Та в мене є краще запитання. Якби Україні дали можливість повернутися в якесь десятиліття своєї історії, то які б це були роки? Моє припущення таке: українці обрали б майбутнє, за яке боряться власним потом та кровʼю останні 10 років.