Сортування:
1
Котолог
+38 066 888 18 01
графік роботи служби турботи:
понеділок-п`ятниця - 09:00-21:00
субота, неділя - 09:00-18:00
понеділок-п`ятниця - 09:00-21:00
субота, неділя - 09:00-18:00
Я прочитала цю книгу для книжкового клубу, і обговорення виявилося чудовим. Було цікаво почути думки інших, їхні враження та як слова автора перегукувалися з їхнім особистим досвідом. Особисто мені книга сподобалася: у ній є багато думок і тем для роздумів — про минуле, що формує нас, страх перед майбутнім, втрату пам'яті як втрату себе, і ще багато іншого. Хоча тут є наскрізний сюжет, загалом створюється враження записника, куди автор нотував свої роздуми. Я зловила себе на думці, що читаю цю книгу не в тому віці, і було б цікаво перечитати її років через десять. Коли я розмірковувала, яке б «часосховище» обрала для себе, зрозуміла, що не хочу обирати жодного, адже зараз живу в часі, в який зазвичай хочеться повернутись. Тому бажання автора повернутися у своє минуле, коли все було зрозуміло та спокійно, коли він був молодим, викликало в мене розуміння, хоча я сама цього не відчуваю (не певна, що війна — це час, до якого хотіла б повертатись). Через це зняла одну зірку. Також трохи не сподобалося, що автор у книзі посилається на російську літературу.
Анонім
Незважаючи на свою стислість, твори Ґосподінова у «Контрабандисті історій», є такими ж ліричними та захопливими, як і, наприклад, його «Часосховище». Як каже анотація: цією оповіддю Ґеорґі Ґосподінов запрошує читача у звивисту подорож власними спогадами. "Хтось займається контрабандою цигарок і алкоголю, хтось – зброї, а наш товар невидимий і тому небезпечніший. Сканери його не помічають. Ми носимо прихований надлишковий багаж історій, своїх і чужих. Я походжу з краю, де люди звикли замовчувати свої історії чи розповідати їх таємно. З краю нерозказаного смутку, де є цілі приховані його поклади". Автор наводить численні приклади туги за речами, які були заборонені під час його дитинства в Болгарії: торти, шоколад, поїздки за кордон, джинси та поп-музика. Думаю, ця тенденція спостерігалася також і в Україні, бо я мимоволі згадала історії, які розповідала мені мама про те ж саме. В одному з розділів Ґосподінов роздумує над словом тъга – "це не sadness, не зовсім sorrow і не меланхолія… Ніби намагаєшся проковтнути щось таке, чого не хочеш сказати, не можеш сказати, якийсь прихований здушений плач". Хоч я і не повністю могла розуміти конкретні речі (та їх відсутність) з дитинства автора, проте думками поверталась до свого. Я людина дуже меланхолійна і зараз з вами поділюсь дечим інтимним. В цій книзі є думка, яка дуже довго сиділа в мене в голові, але я не могла її сформулювати та висловити. Я перечитала це речення двічі, тричі і в мене на очі виступили сльози. 😣 "Моїми особистим відкриттям і розчаруванням стало те, що дитинство не живе в місцях нашого дитинства." Хочу відзначити, що надзвичайно мені сподобався 16 розділ - що було б, якби світ вирішив послуговуватися історіями замість грошей? Ідея торкнулась мого серця, наскільки кращим би був світ з такою валютою. "Значно важче вдарити, поранити чи вбити людину, яка щойно розповіла тобі свою історію. А для такого світу, як нинішній, це має надважливе значення. Обмін історіями рятує життя". Ця книга — це подорож покрита туманом забутих моментів, така собі територія серпанку, у якому зависли всі спогади. Загалом, для мене це було дуже медитативно, меланхолійно та близько. Мені хотілось розплакатись декілька разів, але разом з тим душу огортало приємне тепло, як тоді, коли хтось рідний вкривав мене пледом, коли я маленька часто засинала на дивані.
Анонім
Ця книга може бути пігулкою для відновлення пам'яті про ті часи, коли ти був молодим і не розумів усі підводні течії, що тебе оточували. Для молодих сьогодення ця історія, можливо, буде нуднуватою, але це дієва змога краще зрозуміти часи тоталітаризму. І хоч автор є болгарином і спирається на свій власний досвід, в Україні було точно не краще. Я взагалі не знаю, які б роки з історії України вибрала для повернення. Мабуть, нам треба у майбутнє) Про що? Про повернення у минулі роки, нібито краші. Але все почалося з лікування деменції. Дуже загадковий психіатр Ґаустін за сприятливих обставин відкриває клініки, у яких відтворені інтер'єри квартир різних десятиліть 20 століття. Старі люди, що мають проблеми з пам'яттю, потрапивши у звичне середовище (а ми знаємо, що пам'ять відмирає у зворотному порядку) згадують події свого життя, чим відтерміновують свою смерть. "Цей нинішній наплив людей без пам’яті — невипадковий. Вони приходять, аби щось нам сказати. І повір мені, одного дня, зовсім скоро, багато хто добровільно мандруватиме в минуле, із власної волі «втрачаючи» пам’ять. Недалекі ті часи, коли все більше людей захочуть сховатися в печері минулого, повернутися назад. І це — не від хорошого життя. Потрібно підготувати бомбосховища минулого. Якщо хочеш, називай їх «часосховищами»." Але цей утопічний світ поступово перетворюється в антиутопію, бо і держави забажали жити минулим. Але щодо минулого єдиної точки зору немає, то ж протистояння лише посилиться. Сам автор також є частиною своєї оповіді, згадує свою родину (батька, брата), висловлює свої судження та міркування, пропонує це зробити і нам. Твір складається з кількох частин, кожна з яких сприймається по-різному, події розгортаються від особистих трагедій до вселюдських, і вони мають властивість повторюватися. Сильно. Рекомендую. Але переконана, що сподобається не усім.
Анонім
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях