Ґеоргі Ґосподінов

"Якщо ми не живемо в чиїйсь пам'яті, то чи живемо взагалі?"

Звертаю увагу: якщо вас тригерять згадки сусідів (хай не прямі, але через літературу), на їхню наявність треба зважати.

Аплодую історії, створеній паном Ґосподіновим - вмістити стільки ідей у невеличкий за обсягом твір, майстерно переплести особисті питання і національно-політичні, зробити це легко і так, що відмічаєш цитату за цитатою, часом іронічно і в той же час місцями щемко, треба було добряче попрацювати!
І хоча автор писав крізь призму болгарського світогляду та культурних особливостей (до свого сорому зазначу, що не дуже була обізнана), та читалось ніби про наші реалії - тільки-но заміни кілька прізвищ. Дається взнаки пострадянська спадщина (на щастя в нас хоч власного мавзолею не було🫣). Цікаво, що автор, зачепивши достатню кількість європейських країн, оминув Україну. Тут є про що подумати, але мені припала до душі думка, що це нині не на часі, адже коли книжкові європейці обирали, у якому часі в минулому воліли б жити, українці виборюють право за майбутнє.

Крім суспільно-політичних питань автор, як я зазначала, зачепив особисте і відштовхувався від проблеми втрати людьми пам'яті та самотності. Цей аспект мене дуже зачепив, виліз, схоже, мій підсвідомий страх, що зробило читання доволі болісним. Відкладала книгу і поверталась. Так історію, що фактично можна поглинути за пару днів я розтягнула майже на два тижні.

Не гарантую, що вам сподобається. Можливо, буде незрозуміло. Дуже ймовірно, що виникне купа питань і думок. Але раджу не оминути увагою - це неординарний досвід та ще й знайомство з непопулярною найіональною літературою
(ну правда ж, знайомством з творчістю скількох представників болгарської літератури можете похвалитися?)

Якщо ми — це ті місця, де нас немає, тоді я — кримський пляж у 2008 році. Це моє часосховище, комірка, в яку воліла б повернутися. Сховатися і не опинятися лоб до лоба з реальністю. Того самого прагнуть і люди в книжці «Часосховище», але вони не усвідомлюють, яка це згубна пастка.

Читаючи «Часосховище», ти наче заходиш в кімнату памʼяті, де минуле та теперішнє сплелися в химерному поєднанні. Книжка Ґосподінова — карта колективної травми, де кожен в кожному рядочку препаруються людські страхи та нереалізовані можливості.

Страх свободи — голий нерв цього твору. Ми бачимо європейські країни та окремих людей, які радше оберуть комфортний полон відомого минулого, аніж ризикнуть зустріти невідоме майбутнє. Як зазначив перекладач книжки Остап Сливинський, роман нагадує кассандрівське пророцтво з 2021. Ґосподінов наче ставить діагноз сучасній Європі, яка навчилася ховатися від реальності в мʼяких обіймах минулого й статусу кво. Суспільством керує не стільки страх теперішнього, скільки панічний страх невизначеності.

Книга постійно балансує на межі — між спогадом і забуванням, між свободою та самопоневоленням. Кожен вибір — акт втечі, кожен сон — спосіб уникнути відповідальності. Люди добровільно замикають себе в клітках ностальгії, вважаючи це захистом.

Людство постійно забуває своє минуле і парадоксально повертається до нього. Передані крізь покоління жахи здаються менш лячними, ніж невідоме майбутнє. І це глибока правда про природу людського страху.

В романі болгарського автора не згадується Україна. Багатьох це обурює, але я можу сказати на захист автора те, що, напевно, він цим твором цілився на Європейський союз, який застряг у своїй зоні комфорту, який зараз боїться «ескалації» та сміливих рішень, попри свою позірну прогресивність. Та в мене є краще запитання. Якби Україні дали можливість повернутися в якесь десятиліття своєї історії, то які б це були роки? Моє припущення таке: українці обрали б майбутнє, за яке боряться власним потом та кровʼю останні 10 років.

✨Якби ви могли обрати, в якому столітті жити, який час ви вибрали б?

✨Не такі далекі 90-ті або нульові, а може часи I-IV універсалів, чи взагалі період Київської Русі?
Якщо задуматись, вибір в українців невеликий.

✨Та все ж, жити зі знанням того що буде завтра, будувати плани не оглядаючись на "а якщо" та "а раптом" було б не так і погано, правда?

Цей нинішній наплив людей без памʼяті – невипадковий. Вони приходять, аби щось
нам сказати. І повір мені, одного дня, зовсім скоро, багато хто добровільно мандруватиме в минуле, із власної волі «втрачаючи» памʼять. Недалекі ті часи, коли все більше людей захочуть сховатися в печері минулого, повернутися назад. І це — не від хорошого життя. Потрібно підготувати бомбосховища минулого. Якщо хочеш, називай їх
«часосховищами».

✨Герой книги Ґаустін, практикуючий психіатр, засновує в Цюриху клініку для людей із хворобою Альцгеймера.
Аби пацієнти почувались комфортно, лікар обставляє кімнати меблями та предметами побуту, характерними для того часу, які хворий пам'ятає.

"...для нас минуле – це просто минуле, і навіть коли ми входимо в нього, переконуємося, що двері назад відчинені, і легко повертаємося в теперішність. Але для тих, хто втратив пам'ять, ці двері замкнені назавжди. Для них чужиною є не минуле, а теперішність. Минуле – їхня батьківщина."

✨Про клініку Ґаустіна дізнається все більше людей, тож незабаром кімнати в стилі 40-х, 50-х, 60-х перетворюються на цілі поверхи, а ті у вулиці, квартали, та селища.

✨Поступово, ідея про "життя в минулому" захоплює Європу і ось уже в кожній країні ведуться приготування до проведення референдуму. Референдуму минулого.

"нація – це група людей, які домовилися пам'ятати й забувати одні й ті самі речі"


✨Ця книга змусила мене багато думати (і гуглити). Той випадок, коли читаєш і розумієш за що роман отримав Букер.

✨Текст хочеться розтягнути на цитати, рука постійно тягнеться за олівцем, простого стікера недостатньо, треба підкреслювати, писати, вступати з автором в діалог.

✨Кількість відсилок на 350 сторінок тексту межує з непристойністю. "Зачарована гора", "Одіссея", "Робінзон Крузо", "Пер Ґюнт", Шекспір (куди ж без нього) і ще купа тих, що я не помітила.

✨Рекомендую книгу для вдумливих читань та розширення читацьких горизонтів. Як виявилось, у нас багато спільного з болгарами.