Уявіть, що "Чорне дзеркало", "Залишені", "Інтерстеллар" та "Надприродне" зустрілися на чашку кави, щоб придумати щось грандіозне. Результат? Це "Кістяні годинники".
Роман нагадує "Надприродне" своїм вмінням створити відчуття, що за звичними подіями ховається щось більше — таємна битва між добром і злом, яка триває століттями. Тут є все: містика, інтриги, і навіть такі моменти, від яких пробігають мурашки.
Але якщо "Надприродне" грає на драйві, то Девід Мітчелл додає більше філософії й драматизму.
Це як серіал з багатьма сезонами, де кожен новий розділ — окрема історія, але всі вони з'єднуються в грандіозний фінал.
Якщо любите книги, які змушують думати і тримають в напрузі, як хороший серіал — ця історія стане вашим новим фаворитом.
Я не знаю, як описати цей роман, щоб не здатися перебільшенням, але це щось неймовірне. Жодна інша книга не занурювала мене настільки глибоко у свій світ і не тримала в напрузі так бездоганно до останньої сторінки.
Особливий захват викликало те, як автор грає зі стилями, епохами. І попри всю складність, книга залишає після себе неймовірно ясне й тепле відчуття, ніби ти став частиною чогось дуже великого й значущого.
Чесно кажучи, після цієї книги важко знайти щось, що зможе так само сильно вразити.
За цим красивезним оформленням я хотіла побачити чудову історію, від якої нереально відірватися. Натомість читала книжку понад два тижні, йшла важкувато, але про все попорядку.
⠀
Якщо мене спитають, про що вона? То я навіть не знаю, як розповісти. В анотації йдеться про те, що книжка про Голлі Сайкс, з якою в дитинстві ставались дивні речі, наприклад, вона чула в голові голоси таких собі «Радіолюдей». Кожне десятиліття вони про себе нагадували.
⠀
Насправді трішки якось усе не так. Сюжет книги розпочинається в 1984 році, коли Голлі лише ще підлітка, й закінчується в апокаліптичному 2043 році, коли Голлі вже бабуся. Між цими проміжками власне все крутиться навколо Голлі лише в першому та двох останніх розділах.
⠀
Кожна нова частина кидає читача в інший проміжок часу й розповідь ведеться від обличчя іншого героя - Голлі, Гюго Лемба, Еда Брубека, Марінуса, і знову Голі. Кожен новий розділ - це ніби якась інша частина, в якій десь один разочок згадується Голлі й щось фентезійне - радіолюди (які насправді зовсім не вони, але про це ми дізнається десь на сторінці 400-тій).
⠀
Книжка наповнена великою кількістю героїв, подробиць, чимось мені стиль нагадав Кінга, але в той же час тут і багато діалогів між героями, яких важко запам’ятати й які, як на мене, не дуже мали великий сенс для історії і я не могла зрозуміти, а навіщо тут це і коли вже буде про ту Голлі та її Радіолюдей?
⠀
Я думала, що це книжка про подорожі в часі й частково так і є, але лише в тому плані, що є певні люди (Голлі не серед них), які справді «подорожують» в часі, але це швидше називається переродження. Загалом про сам цей фентезійний світ читач дізнається майже в кінці й цьому присвячено сторінок 150 - не дуже детально й важко зрозуміти, що й до чого.
⠀
Книжка дуже гарна, відразу привертає увагу, однак за чудовим оформленням на мене чекала не моя історія, хоч якби я хотіла її полюбити.
⠀
Читалось важкувато, бо було нуднувато й мало що зрозуміло, тільки звикнеш до героя - а ось вже інший. А ще часом траплялись такі незрозумілі вирази: «Це місце стає десь інде», «Я вичовпую на світло», «Клацання годинника гучне або тихе - залежить». Трішки збивало темп читання.
⠀
Позаду книги є хвалебні відгуки і я з ними в принципи згідна частково - «проникнутий усвідомленням швидкоплинності житті», «мандрівка в часах, культурах», «демонструє побутовий реалізм» - це справді є.
Девід Мітчелл хоча формально й пише в жанрі фантастики, однак його твори дещо більше, ніж жанрова література. Чотири твори автора потрапляли в лонглист Букера, два з яких потім добирались до шортлиста.
“Кістяні годинники” — це фентезі, але ¾ книги радше мають елементи фентезі і автор більше зосереджується на реальному світі. Це динамічна сюжетна історія з вміло розкиданими гачками, які чіпляють читача і примушують прочитати ще одну сторінку. Водночас автор намагається створити глибину, порушуючи серйозну проблематику.
Книга складається з шести частин, в яких оповідь ведеться від першої особи. Читача постійно перекидатимуть в часі, а герої, від чиєї особи ведеться оповідь, змінюватимуться. Це часом порушує ритм і робить книгу не завжди цілісною. Окремі частини цікаві, інші просідають. Все згладжується тим, що переклад хороший і мова автора легка, тому ти швидко проходиш не надто цікаві відгалуження.
Одна з частин книги присвячена воєнному репортеру, який перебуває в Іраці у 2004 році. Мітчелл порушує тему участі Великої Британії в операції в Іраці. Однак він акцентує увагу на тому, що з затишних диванів десь у лондонському передмісті складно зрозуміти, що відбувається насправді. Мітчелл через персонажів іронізує над конспірологічний теоріями — наприклад, що війна через нафту. Автор не виказує однозначної позиції. Він просто показує, що світ складніший. Саддам — це зло і тиран. Але після того, як Саддама зняли — життя іракців не стало кращим. Чому так? Простої відповіді не буде. Це взагалі одна з ідей книги, яка обігрується в кожній частині. Людина не завжди розуміє всю ситуацію і шукає прості відповіді, а поспішні висновки можуть принести великі проблеми.
Тема занепаду цивілізації і того, що людство не задумується про спадок прийдешнім поколінням — не нова. Вона обіграна в мистецтві вже сотні разів. Тому подібні наративи в серйозній літературі виглядають заїжджено, однак “Кістяні годинники” все ж жанровий твір, тому цим моментом, як недоліком — можна знехтувати.
