"Все їхнє життя - це сон їхнього hardware, але вони відчувають, відчувають, що ЦЕ НЕ МОЖЕ БУТИ ВСЕ."

Цей постапокаліптичний кіберпанковий роман переповнений науковою термінологією та наскрізь просякнутий філософією екзистенціалізму. А ще тут чимало приміток автора, котрі пояснюють вигадані ним терміни, технології, різноманітні аспекти постапокаліптичного світу.

Головним героєм, з точки зору котрого ми спостерігаємо за наближенням апокаліпсису і тим, що трапилося опісля, є Ґжесь — працівник ІТ-відділу. Прийшовши одного дня на своє робоче місце, він дізнався, що жити залишилось лічені години: Промінь Смерті невідомого походження миттєво вбиває всю органіку, починаючи з Далекого Сходу і рухаючись за напрямком обертання Землі.

Перш ніж Армагедон стер всю біосферу, кільканадцять тисяч осіб за допомогою експериментального нейрософту встигли відсканувати свої свідомості і переселитися в мережу. Найбільше серед них виявилося геймерів, а от висококваліфікованих спеціалістів різних галузей знань, що були найбільш затребуваними в новій реальності віртуального життя на мертвій планеті, було або обмаль, або й взагалі нікого.

Ледь не з перших сторінок автор закидує читача громаддям реальної та вигаданої термінології і філософськими питаннями буття.

Основні фантастичні елементи стосуються найрізноманітніших аспектів нової реальності. Переселені у віртуал людські свідомості спершу прагнуть максимально відтворити своє знайоме життя. Найкращим способом стало переселення в гуманоїдних роботів, але таких було явно недостатньо для усіх бажаючих, тому в хід йшли й усякі вузькопрофільні промислові мехи.

Обмеженість ресурсів стала причиною конкуренції за hardware і навіть масштабних воєн трансформерів. З'явилася й інша проблема: без біосфери загалом і людини зокрема неорганічний світ також почав зазнавати змін і руйнувань, створюючи загрозу уже новій формі віртуального існування. 

Почали утворюватися гільдії й альянси з різними ідеологіями/ релігіями/ цивілізаційними стратегіями. Одні прийняли нову реальність і відкидали органічне життя як непотріб. Інші ледь не одразу почали розробляти план відновлення біосфери, створення Життя 2.0. Звідси і вся термінологія з найширшого спектру наукових галузей.

Але мені більш цікавою видалася саме філософська складова твору. Наприклад, знаючи, що знайомому світу настане кінець, чи погодились би ви на переселення у віртуал? Чи прийняли б існування без органічного тіла? А життя без рідних? Чи не краще було б зустріти кінець разом?

Втім, Дукай більше зосереджений на іншому питанні: наскільки відскановані нейрокопії людей залишаються людьми і чи не втрачена безповоротно сама суть людства? У тексті раз-у-раз проскакують сумніви щодо цього: "Ми - потворні тіні-уламки людини, молібденовий відчай порожнього серця."

Віртуальні особистості переповнені відчуттям браку, втрати, фальші. Вони вже не люди принаймні не такі самі люди, нейрокопії не повні. Знають, що чогось бракує, чогось найважливішого. "Ми трансформери — і також не знаємо, що це означає. Ми не змінюємось, не вчимося. Ми не спимо. Ми сумуємо за тілом. Ми повторюємо самі себе механічно, день за днем, рік за роком, вічність за вічністю. І в усьому цьому ми ніяк не можемо знайти собі інакшого життя, хіба що жахливу пародію на людське життя."

Навіть проєкт "Дженезис" зі створення Життя 2.0 не здатен повернути втрачене, адже людина — це не просто набір ДНК. Людина, створена і вихована машиною, ніколи не зможе зрівнятися з народженою в людському суспільстві.

В романі багато фантастичних елементів і цікавої філософії. Але розповідь рвана, з химерним переплетінням реальності, віртуальності, снів, марень, стрибків у часі та просторі, приправлених епізодами загострення депресивних розладів головного героя. Читання через це давалося дуже непросто.

Мабуть, ще на жодну книгу не було так важко писати відгук… Емоції просто накривають кожен раз, як згадую та обмірковую прочитане, тим паче, що війна - не просто слово в сучасних реаліях. Книга геніальна: так легко і просто розказує про настільки важкі і трагічні сторінки історії, що просто неможливо не пройнятися розповіддю чи стримати почуття…

Це драматичний історичний роман про долі двох дуже різних за характером сестер, котрим довелося пережити німецьку окупацію Франції під час Другої світової війни.

Вони рано втратили матір. Віанні тоді було 14, а Ізабелі лиш 4. Зламаний Першою світовою та втратою дружини батько відмовився від виховання доньок, спихнувши їх на сторонню людину. Старша невдовзі закохалася, завагітніла і вийшла заміж. І хоч перші вагітності закінчились невдало, Віанна знайшла сенс свого життя у коханому чоловіку та, врешті, довгоочікуваній доньці.

З Ізабель було складніше. "Віанна корилася правилам, а Ізабель бунтувала проти них." Вона завжди була імпульсивною, необачною, бездумною, але разом з тим сильною та цілеспрямованою. Втім, їй завжди бракувало любові і близькості з рідними.

Коли розпочалося війна і звичне життя зруйнувалося, сестри відреагували по-різному. Вони обрали різні тактики поведінки, різні методи боротьби за виживання і різну мету, через це й випробування на їхні долі випали різні. Але через півстоліття на зустрічі провідників у Парижі, присвяченій пам'яті про Другу світову та її героям, вчинки обох заслужили вшанування та вдячність.

Роман коротко переповідає минуле Віанни та Ізабель до війни, показує їхнє практично безтурботне й щасливе життя безпосередньо перед її початком, шок від усвідомлення нових реалій, силу-силенну випробувань, через котрі їм довелось пройти, та погляд назад через п'ять десятків років у спогадах.

На сторінках книги бачимо важке життя французів під окупацією. Бомбардування й руйнування, втрату майна і нерухомості, голод і хвороби через нестачу найнеобхіднішого, в той час як німці розкошували, нестерпний холод довгими суворими зимами, життя під постійним наглядом і страхом оступитися...

Чимало уваги присвячено дедалі жорсткішим репресіям проти місцевого населення. Спершу комендантська година й продуктові талони. Потім звільнення всіх неугодних окупантам: євреїв, комуністів, масонів, представників лгбт.  За ними послідували арешти, ув'язнення, катування, знущання, згвалтування, вивезення в табори та масові вбивства.

Йдеться і про колабораціонізм, коли стало ясно, що і колишнім сусідам, друзям і навіть родичам довіряти не можна, адже вони можуть працювати на ворога й бути нічим не кращими за нього, а то й гіршими, адже кривдили свій власний народ. Також згадується і про те, що не всі німці були жорстокими, аморальними садистами й бездушними тварюками, котрі з легкістю і задоволенням знущалися і вбивали як чоловіків, так і жінок та дітей. Були серед них і ті, хто залишався людяним та співчутливим, хто розчарувався в ідеалах і методах керівництва, але тим не менш продовжував виконувати накази.

Також описано і різні форми спротиву окупантам: від поширення листівок та патріотичних брошур і підробки документів до партизанської боротьби, порятунку євреїв, допомоги збитим пілотам Альянсу покинути окуповані території тощо. Кожен з цих вчинків вимагав чимало сміливості, обачності й мужності, адже покарання у разі невдачі було жахливим.

Війна стала страшним випробуванням для народу й мала не менш жахливі наслідки: мільйони позбавлених дитинства дітей, зламаних фізично й душевно дорослих, мільйони втрачених життів... Втім, серед усього цього страху, жаху й хаосу знайшлося місце і щирій дружбі, самовідданим батьківським почуттям, героїзму, жертовності й справжньому коханню. Жаль лише, що "Деякі історії не мають щасливого фіналу. Навіть історії кохання. Мабуть, насамперед історії кохання." 
 
Що я можу сказати у підсумку? "Соловей" однозначно вартий прочитання. Зверніть лиш увагу, що книга важка емоційно і дуже тригерна.

Це некваплива, меланхолійна розповідь про десятикласницю Юн А та її злиденне прозаїчне існування, допоки справжня магія не увірвалася в її життя. Принаймні, спробувала, адже кайдани буденності й бідності надто сильно вчепились у неї. 

Дівчина разом з молодшою сестрою Юі проживає у винайнятій манюсінький квартирці, ледь-ледь зводячи кінці з кінцями, перебиваючись тимчасовими підробітками після уроків. Грошей не вистачає не лише на нові панчохи на заміну геть порваним старим, що змушують червоніти через насмішки однокласниць, а й дуже часто навіть на кілька ложок рису. Втім, вона гарно вчиться, поступаючись в успішності лише Яну Айкращому, своєму новому сусіду по парті — розумному, привабливому, багатому, привілейованому та перспективному.

Матір дівчат згадується лише в думках Юн А, а тато… виготовляв іграшки, занадто захопився, відвернувся від реальності, вліз у борги і просто зник. "Тато — немов та іграшка. Він — на межі дитячого й дорослого світів. Таке от створіння, що не дорослішає з роками." Сестри залишились самі по собі…

В дитинстві дівчина мріяла стати чарівницею, але реалії життя швидко поховали цю мрію, а прокляття бідності знищило віру у магію. Малою вона була в захваті від місцевого парку атракціонів — прекрасного, чарівного місця, що зараз стоїть закинутим і похмурим. Ще й, кажуть, там оселився божевільний красунчик-фокусник. Юн А певна, що "він — лише безробітний, що так і не пристосувався до реальності і живе фантазіями". 

Але якщо це не так? Чомусь він доброзичливий щодо неї. І з'являється поруч, коли конче потрібна допомога. Стверджує, що справжній чарівник. Але те, що він робить, це ж просто фокуси, так? Це ніяк не може бути справжня магія, її не існує. Інакше чому б їм із сестрою так страждати?...

Манхва викликала дещо суперечливі відчуття. З одного боку, вона закидає в безодню бідності, безвиході й приреченості. З іншого, заманює обіцянками див і прекрасного. Вона уся побудована на разючих контрастах: між дитинною дорослістю й вимушено передчасною зрілістю, між бажаним і наявним, прагненнями і страхами, розчаруваннями і мріями, справжнім й оманливим, реальністю і магією.

Малюнок підтримує це протиріччя. Він то більш реалістичний, то химерно викривлений. Чорно-білий і напівтони між ними переважають у колірній гамі, але час від часу зустрічаються вкраплення зеленого, рожевого й жовтого.

Видання привабливе ззовні: з матовою ніжно-рожевою обкладинкою з вибірковим лакуванням та фольгуванням. А в середині на глянцевих сторінках переважає пітьма з рідкісними домішками барв.

Цікаво, як надалі розвиватимуться події манхви і як складеться доля Юн А, що робитиме Ян Айкращий та яку у всьому цьому роль відіграє загадковий фокусник. Усього наче має бути 3 томи. 

З "Різдвяною піснею" Дікенса, гадаю, знайомі усі. Вона чи не найперша приходить на думку, коли згадують Різдвяні історії 🎅. Екранізацій, адаптацій і ретелінгів у неї безліч. Видання від Нашої Ідеї одне із них і ця графічна адаптація просто шикарна!

Сюжет давно усім знайомий. Усі й усе навколо в очікуванні Різдва: радісні усмішки на обличчях перехожих, святкові прикраси на вулицях і в домівках 🎄☃️🎀, "Зі святом!" і "Щасливого Різдва!" лунає звідусіль. Усі щасливі в передчутті, адже це "Свято доброти, милосердя, благодійності й радості! День, коли кожен відкриває своє серце!". 

Лиш один Ебенізер Скрудж 🎩 залишається серйозним, набурмосеним, непривітним — його обурює всезагальна радість і святковий настрій. "Скнара, відлюдник, лиходій… Ось який, той осоружний Скрудж!". Йому геть незнайомі людяність, доброчинність, співчуття і милосердя.

Та ніч перед Різдвом — час див. На Святвечір Скруджа відвідують три духи. Перший з них показує чоловіку, яким він був, що любив, що втратив і від чого відмовився колись. Другий дух - те, чого свідомо чи несвідомо позбавляє себе зараз, відгородившись від родичів і знайомих непроникним муром самотності й злостивості. А останній, дух майбутнього Різдва, показує, які це все матиме наслідки, якщо і далі так триватиме.

"Різдвяна пісня" є чудовою демонстрацією магії Різдва, сили любові й доброти, що може й найбільшого скептика і злюку зробити терплячим, співчутливим та доброзичливим до тих, хто поруч, тим самим змінивши і його долю, і долі оточуючих на краще. 

Графічна адаптація твору Чарльза Дікенса від Нашої Ідеї просто неймовірна. По-перше, вона лаконічна, але влучна й чуттєва, чудова для віку 10+. А ще вона надзвичайно гарна! 🥰 Великий формат і глянцеві сторінки з детальним, ніжним, промовистим і барвистим малюнком в ідеально підібраних пастельних тонах. Він створює справді казкову, святкову атмосферу.

А ще тут є кілька додаткових сторінок "для допитливих": з інформацією про автора, запитаннями й завданнями по даному твору і по інших творах класичної британської літератури, і, звісно ж, відповіді на них.

Це справжня Різдвяна казка, сповнена магії! ❄️

Вони зустрілися навесні, коли цвіла сакура… Їхнє випадкове знайомство видалось більш ніж дивним і могло б закінчитися у той же день. Та доля звела їх разом не для того, щоб одразу ж розлучити. Міу та Наото судилося краще пізнати одне одного, потоваришувати, закохатись… Але відлік над головою дівчини, помітний лиш йому, невпинно зменшується щодня 😟.

І ось виявляється, що у Міу генетичне захворювання, ліків від якого поки що не знайдено, тож Наото був недалеким від істини у своїх здогадках щодо значення тих чисел… А ще з'ясувалося, що лікуванням дівчини займається його тітка й вона знала про їхні стосунки більше, ніж він сам.

Тітка у нього взагалі чудова — і як медик, і як друг, і як людина. Вона прекрасно розуміла, як важко обом, і дбала про них, як могла. "Просто бути разом, розмовляти про всякі дрібниці чи навіть мовчати… Відчуття близькості — це вже велика розрада".

А ще у Міу та Наото чудові друзі. Дізнавшись правду про стан подруги, вражений до глибини душі хлопець не знав, як далі поводитись з нею, не знав навіть, що сказати... "Життя Міу Мінехари закінчиться посеред шляху. До здійснення мрій стати лікаркою і письменницею." Чи правильно продовжувати підтримувати її в нездійсненних бажаннях? Найбільше його дратувала неможливість щось змінити: "Який сенс у моєму дарі, якщо я не можу повпливати на результат?!" Лиш завдяки старанням і підтримці близьких людей напруження між ним та дівчино спало. 

Врешті, і прагнення Міу поспішати жити стало цілком зрозумілим: "Мені часто кажуть… сенс життя людини полягає в тому, щоб жити. Просто жити - уже достатньо. Але як можна порівнювати «просто жити» інших людей і моє?" Коли кожен день життя на вагу золота, варіанти два: або опустити руки й жаліти себе, або брати від кожної хвилини максимум можливого. Дівчина виявилася надзвичайно сильною особистістю: "Може у моєму житті не так багато сенсу, якщо воно коротке. Але я хочу залишити щось за собою. Доказ того, що я жила."

Знаєте, попри те, що це драматична історія, вона ще й навдивовижу світла й життєствердна. Хоч як би сильно не хотілося щасливої долі для обох героїв і попри розуміння, що це малоймовірно, - мені сподобалося як Міу та Наото проходили свій шлях та як усе завершилося ❤️‍🩹.