«Мов величезна зіниця ще більшого, незмірно більшого ока, яке теж щойно розплющилося і вражено озирало все довкола, на нього дивився цілий світ.
І він зрозумів: оце ж і є те, що наринуло на нього, й тепер залишиться з ним, і ніколи нікуди не дінеться.
"Я живий", - подумав він.»

Наскільки ж це тепла, затишна, душевна книга! Наскільки вона гарна й чарівна! По-справжньому літня. Така красномовна, така реальна й щира. Вона немов насправді переносить у дитинство, коли життя лише починалося і тобі належав увесь час на світі. Туди, де можна було уявляти, що ти чарівник і можеш геть усе, що заманеться. Де можна, попри заборони, зривати з дерев недостиглі фрукти й ягоди. Гратися з сонячними зайчиками. Гуляти допізна й милуватися зорями. Рвати павутинку, що за ніч з'явилася у таємних сховках. Струшувати з папороті краплини вранішньої роси. Ловити вітер. Полохати метеликів. Бігати під теплим дощем. Слухати тишу. Чи шелест молодого листя. Або ж пташиний спів чи сюрчання цвіркунів. Вдихати запах квітів, трав і дощу. Розглядати зелено-блакитне мереживо над головою з переплетених крон дерев на фоні неба. Збирати барвисті польові квіти. Зривати кульбаби: "золотисті квітки - квітки, що затоплюють цілий світ, перебираються з моріжка на бруковані вулиці, тихенько стукають у віконця підвалів і в своєму невтримному буянні виповнюють усе довкола сліпучим сяйвом розплавленого сонця"... Туди, де можна було просто насолоджуватися життям, без усіх хвилювань і турбот дорослості…

Це книга про літо 1928 року в Ґрінтауні, невеличкому містечку в штаті Іллінойс, що відгородилося від світу річкою, лісом, лугом і озером. Головними героями розповіді є дванадцятирічний Дуґлас Сполдінґ, його брат Том, їхні батьки, інші родичі, друзі, знайомі й сусіди. В ній чудовою, барвистою мовою й дуже поетично описуються найрізноманітніші ситуації з життя мешканців містечка: веселі і сумні, щасливі і тривожні, захопливі, емоційні, ностальгічні, мрійливі… Більшість з них кумедні й безневинні, але йдеться і про серйозні речі: про життя, смерть, щастя, дружбу, турботу, спогади про давно минулі дні, радість теперішнього, самотність і смуток, про втрати і здобутки, про бурхливу молодість і повільне згасання старості, про нові знайомства й зустрічі, про прощання й розставання, про невпинний плин часу, про дорослішання.

Навіть попри згадані серйозні теми, попри те, що чим далі, тим більше на сторінках книги печалі, тривог і смерті, книга залишається світлою й життєрадісною. Вона подарувала крихту теплих спогадів про сповнене радощів дитинство. Ковток безтурботного літа 🌼.

Кульбабове вино.
У самих цих словах учувався смак літа. Те вино й було спіймане і закорковане у пляшках літо.

P.S.: видання серії "Чумацький шлях" з ілюстраціями Володимира Пінігіна просто неймовірно красиве 🥰

Одна випадкова зустріч пізнього осіннього вечора неподалік власного дому назавжди змінила життя Ґая Монтеґа. Лише кілька хвилин розмови з юною сусідкою, її дивні питання, несподівані зауваження та роздуми про те, на що він ніколи не зважав, зуміли зірвати з нього маску щастя. Про що ж таке вона питала? Наче й нічого особливого... Чи читав він коли-небудь книги, які спалює? Чи правда, що колись пожежники гасили пожежі, а не розпалювали їх, спопеляючи книжки? Чи знає він, що вранці на траві лежить роса, а водії автомобілів, пролітаючи по шосе на великій швидкості, навіть не знають, як насправді виглядає та трава чи квіти, адже сприймають їх лише як зелені чи кольорові плями? А ще його дуже здивувало, що можна просто сидіти поряд з кимось ввечері і розмовляти, як це робить її сім'я, що можна справді невимушено і щиро сміятись, а не просто приміряти при потребі усміхнені гримаси.

Повернувшись в свій будинок з голими стінами, увійшовши в задушливу, непроглядну темряву спальні, наче в холодний мармуровий склеп, він виявив, що Мілдред, його дружина, яка, однак, чомусь видається чужою і далекою незнайомкою, наковталась снодійних таблеток… Люди не йдуть на таке, будучи щасливими. А чи щасливий він? Монтеґ вважав, що так, допоки та дівчина не запитала про це. Вона розбила ілюзії, змінила його світосприйняття. Або ж просто змусила замислитись над тим, що він весь час намагався ігнорувати чи вдавав, що це неважливо.

Це книга-антиутопія, її світ вигаданий і дуже специфічний. Проте, не скажеш, що він зовсім відмінний від нашого. Втім, про все по черзі…

В реальності книги усе життя спрощене. Там не прийнято роздумувати над чимось, там незвичні щирий сміх і дружні бесіди. Там усі живуть за встановленими правилами у звичному розпорядку, не виділяючись, не озираючись довкола, не насолоджуюсь самим життям і його різноманіттям. "Черепашки" у вухах 'вимикають' від зовнішнього світу, транслюючи те, що хочеш чути, а телевізійні стіни у квартирах, що гомонять без упину, по суті, ні про що, коштують понад третину річної зарплати, проте користуються шаленим попитом. Гул реактивних бомбардувальників над головами не лякає, а мимобіжні згадки диктора про можливу війну нікого не хвилюють, адже це проблема когось іншого, аж ніяк не особисто їх самих. Там на виклик приїжджають не турботливі лікарі, а байдужі механіки, для яких рятування життя людини те ж саме, що ремонт зіпсованого механізму. Чуттєвість, людяність, турбота, співчуття, дружні, щирі стосунки, справжні кохання і відданість — рідкість. Там не прийнято читати книги, більше того, це заборонено. Книги знищуються, спалюються бригадами пожежників, одним з яких, власне, і є Монтеґ.

Це вам нічого не нагадує? Пустопорожнє зомбі-телебачення, що запудрює мізки; навушники, що тримають на своїй хвилі, відключаючи від оточення; останні моделі айфонів, взяті в кредит, що прирікає мало не на сухарі і воду — зате ж круто. Соцмережі давно замінили живе спілкування, а маски стали неодмінним атрибутом життя: 'здаватись', а не 'бути' стало пріоритетом. Як часто люди роззираються довкола, милуються заходами сонця чи світанками, дихають на повні груди, слухають шелест листя під ногами, вдихають запах квітів та насолоджуються дощем? Як багато людей читають книги? А який відсоток прочитаних книг змушують думати, а не маніпулюють думками, чи є просто нічого не вартим інформаційним шумом?

А як щодо зауваги з уст брандмейстера Бітті про те, що чим чисельніше населення, тим більше виникає дрібних угруповань з унікальним світобаченням, що "Ні в якому разі не можна зачіпати оті дрібні гуртки й гурточки, що вважають себе пупом землі!" Той книжковий світ докотився до того, чим став, саме через це - щоб ніхто не виділявся, щоб усі мислили однаково і були подібними, щоб таким чином унеможливити конфлікти й суперечки через відмінності.

Вам не здається, що нашій реальності не так вже й далеко до такого? Кожне безневинне висловлювання ризикує нарватись на шквал критики і звинувачення в порушенні чиїхось прав і свобод. Розкритикують, навішають ярликів, зацькують за будь-що, що суперечить їхнім 'єдино правильним і єдиновірним поглядам'. По суті, боротьба за права одних перетворюється на війну проти прав і свобод інших.

Книга чудово написана, дуже яскраво й промовисто, створюючи відповідну атмосферу й настрій, а ще шикарно оформлена і проілюстрована. Але до болю важка в емоційному плані, занадто актуальна, попри те, що вперше опублікована ще в 1953 році, занадто лякаюча…

Як тепер позбутись відчуття, що ми вже живемо в антиутопії, чи, щонайменше, знаходимось за крок від неї?

Сказати, що читання було нелегким, було б надто м'яко і лише дуже віддалено відповідало б дійсності. Це просто дахозривальна книга! 🤯

Концентрація наукових і технічних термінів зашкалює, масштабність і різноманітність подій вражає, складність тексту поза конкуренцією, ще й іноземних словечок чимало. Потреба звертатись до глосарію й приміток наприкінці була настільки частою, що довелось використовувати додаткову закладку. Я вже мовчу про безліч футуристичних, сюрреалістичних та інноваційних ідей, викладених у книзі.

Кілька слів щодо сюжету — книга охоплює чималий часовий і просторовий відрізок та розповідає про представників трьох поколінь однієї родини, яким довелося жити в цікаві часи: батька, доньки й онука — така собі екстраординарна сімейна сага. Персонажі книги непогано прописані. Деякі викликають захоплення чи принаймні зацікавлення, інші — роздратування чи навіть ненависть. І серед них є не тільки люди. Сюжет книги помережаний інформаційними вставками про особливості радикально зміненого світу, що еволюціонує щораз швидше і масштабніше. Проте часом оці контекстні вставки перекривають і заглушують розвиток сюжету. А ще іноді з'являлося відчуття, що я вже не зовсім вловлюю, що відбувається і чому 🤷🏻‍♀️. Останні ж сторінки дуже багато пояснили.

Перша частина книги, дія якої відбувається на Землі, присвячена Манфреду Мексу. Він — ґік, чий фах — збагачення незнайомців ("славнозвісний венчурний альтруїст") та постачання успішних бізнес-планів друзям. Його світ швидкий і інформаційно насичений, а ідеї здебільшого випереджають час і часто знаходяться за межами розуміння звичайних людей. Мекс одночасно перебуває у двох реальностях — справжній та віртуальній, і не уявляє свого життя без інтеграції з кіберпростором.

Донька Манфреда, Ембер, теж цікавий персонаж (чого тільки варта історія її зачаття та народження 🙄). Вона є основним персонажем другої частини книги, котра головним чином розповідає про події в близькому і далекому космосі. Як дівчина-підліток опинилась за межами рідної планети? - втекла від схибнутої на контролі матусі, яку найбільше бісить схожість доньки на Манфреда практично в усьому (від Памели вона успадкувала, схоже, лише спрагу до влади). Ембер така ж бездоганна в передбаченні трендів і випередження кривої розвитку технологій, проте, на відміну від батька, активно користується цим задля задоволення власних інтересів.

Сірхан, син Ембер, порівняно консервативний та старомодний, здебільшого вдався у свою бабулю. Він вважає себе "істориком-філософом епохи сингулярності, літописцем незбагненного". Йому чи ненайбільше "пощастило" з родиною, яку назвати проблемною було б надто м'яко. Та й його світ уже далеко не безпечне для людської раси (чи для того, чим вона стала) місце, про що детально розповідається у завершальній частині книги.

Не людей персонажів теж хватає. Наприклад, йдеться в книзі про вивантажену в кіберпростір свідомість лангустів, що прокинулися від небуття в заповненій людьми Всесвітній Павутині, страшенно далекі від рідних глибин. Не спроможні тепер не мислити і будучи змушеними пристосовуватись до нового середовища існування, вони звертаються за допомогою до Мекса. Згодом вони виступають ключем до куди цікавіших подій.

А ще є механічний кіт Манфреда — Айнеко. Це надзвичайно розумна, дуже незалежна саркастична кібербестія, яку дратує антропоцентризм хазяїна зокрема та обмеженість людської раси загалом. Котяра, до речі, складає компанію й нащадкам Мекса та й взагалі відіграє далеко не останню роль у сюжеті. Такий собі Deus ex machina. Як це не дивно, але саме Айнеко викликав у мене найбільшу цікавість. І саме він здавався найадекватнішим персонажем 🐈.

ІТ- та нанотехнології, інтелектуальна власність, поняття свідомості та особистості, політика, економіка, біологія, фізика, космологія, філософія, психологія, історія, культура, релігія, соціальна взаємодія, тощо — уся багатогранність людського суспільства набуває переосмислення та переродження на сторінках роману. "Accelerando" дуже доречна назва, адже характерною особливістю твору я б назвала саме швидкий темп розповіді, що мчить з фантастичною швидкістю і стрімким прискорення в майбутнє як в часовому, так і в ідейному та еволюційному плані.

Стосовно якості самого видання, то воно цілком на рівні інших книг серії "Чумацький шлях". Має так само стильну обкладинку, збільшений формат і чудові ілюстрації. Варто відзначити якісний переклад, зважаючи на специфіку тексту. Мені, щоправда, хотілося б бачити примітки внизу сторінки без необхідності зазирати в кінець книги, але це вже справа особистих уподобань.

Якщо любите наукову фантастику і не боїтесь складних текстів - варто звернути увагу на цю книгу. Тільки запасіться терпіння і не розраховуйте на швидке читання 🙂.

Це лише другий прочитаний твір автора (після "451° за Фаренгейтом"), але я вже впевнена, що знайомство з творчістю Бредбері буде довготривалим. Мені дуже подобається його стиль і вміння піднімати важливі теми, що з роками не втратили своєї актуальності (від чого іноді аж страшно стає 😕).

"Марсіанські хроніки" складаються з низки окремих оповідань, переважно науково-фантастичних, що об'єднані спільною тематикою, хоча здебільшого цілком самодостатніх. З перших же прочитаних сторінок вразило те, наскільки поетичні описи у Бредбері. Вони такі гарні, чаруючі та водночас навдивовижу прості, проте візуалізація вмить постає перед очима. Це стосується і пейзажів планет, і архітектури та інтер'єрів, і всієї гами почуттів. Проте пізніше кинулося в очі те, наскільки ці яскраві описи контрастують з описуваними подіями. Доля перших експедицій на Марс, м'яко кажучи, шокувала 😳: так неочікувано безглуздо все обернулося першого разу, божевільно й жорстоко другого, хитро і витончено третього… А те, що застала четверта експедиція, і що відбувалось з нею… що ж, це було геть несподівано. І трагічно 😥… "Ми, земні люди, маємо справжній талант до руйнування всього визначного і прекрасного."

Оті перші експедиції на четверту планету стали лише початком історії. Після періоду дослідження Марсу починається масове переселення землян на нову планету, освоєння і пристосування її до своїх потреб і відповідно до свого бачення. Те, що було тут раніше, головним чином знищуються, а те, що будується, надто схоже на Земні аналоги - з тими ж недоліками, від яких частина переселенців і намагалась сховатись на чужій планеті. А далі… певні події на рідній планеті змушують усіх (за дуже нечисленним винятком) колонізаторів покинути Марс. Останні розділи книги виявились найбільш трагічними й сумними, і якщо задуматись, попри усю фантастичну складову - надто ймовірними. Усе на світі має свій кінець: щось закінчується швидше, а щось повільніше, щось природним чином, а щось чужими зусиллями. Але, як би там не було, де чомусь настає кінець - з'являється місце для нового початку. Принаймні, хочеться в це вірити…

Окремо хочу згадати про декілька моментів, що найбільше запам'ятались і вразили під час читання:

Питання суб'єктивного сприйняття дійсності й реальності певних подій чи явищ мучили мене добру половину книги. Не завжди легко було одразу відрізнити справжнє від уявного/бажаного. Такі ігри з реальністю дещо нагадували оповідання Філіпа К. Діка.

Однозначно улюбленим епізодом з книги стала розповідь про дім Ашер: наукова фантастика в готичному стилі Едгара По.

Емоційно найважче було читати епізод "Дощі випадають" про ще один будинок — той, що з п'ятьма плямами на стіні… Занадто сумно, трагічно, безглуздо, реалістично… 😥

Чомусь дуже кинулась в очі специфіка стосунків подружжя на самому початку книги. Можливо я помиляюсь, але складається враження, що в літературі у більшості випадків кохання з часом згасає, залишається лише звичка і/або якісь власницькі почуття. Чи це просто пов'язано з тим, що про щасливі, адекватні стосунки не так цікаво писати/читати? 🤔

Не дуже мені була зрозуміла мотивація повернення переселенців на Землю — почуття обов'язку? виконання наказу? страх втратити контакт з рідною планетою? А як же можливість побудувати новий, кращий, самодостатній світ без багажу минулого і жодних зобов'язань? Я вже й не кажу про інстинкт самозбереження…

Загалом, книга мені сподобалась. Гарно й цікаво написана і підкинула чимало тем для роздумів. Переклад хороший, як і оформлення. Взагалі дуже люблю серію "Чумацький шлях" - за симпатичні обкладинки і неймовірні ілюстрації.

Передусім, хочу сказати, що ця книга виявилась зовсім не такою, як я очікувала (але це аж ніяк не погано). Думала, що буде щось в стилі "Дня триффідів" Джона Віндема, лиш дещо віддалене у часі, а насправді спільного між книгами обмаль. Якщо у Віндема апокаліпсис розгортається просто на сторінках книги і людство поволі усвідомлює, що вже не є домінуючим видом, то у творі Олдісса усе вже давним-давно відбулося, війну за домінування безповоротно програно, та й люди вже не зовсім Homo Sapiens. Ще одна суттєва відмінність - "День триффідів" вкладається у звичні мені рамки НФ: усьому, що відбувається, можна відшукати більш-менш правдоподібне наукове пояснення і легко уявити такий розвиток подій, а от "Теплиця" більш химерна, дивна, непояснювана з точки зору науки, а радше сприймається як чиста вигадка, байка.

Перед нами світ далекого-далекого майбутнього, змінений до невпізнання. Абсолютно не такий, який часто уявляють в творах НФ — високотехнологічним, розвиненим, де людство досягло небачених висот розвитку. Ні, зовсім не такий… Це буйно-зелений, всепереможний світ рослин — надзвичайно розвинутих, розумних і небезпечних. В цьому світі вижили лише п'ять великих родин тваринного царства (однак суттєво змінившись): тигромухи, деревні бджоли, рослинні мурахи, терміти і люди. Хоча останніх і людьми назвати важко, схожі вони більше на якихось мавпочок, що живуть (насправді, ледь виживають) на деревах. Лише терміти здатні жити на будь-якому рівні великого лісу, яким стала планета, — і на Верхах, і внизу, на Ґрунті. Люди ж тримаються на середніх верствах лісу, де відносно безпечніше.

Початок книги знайомить читача з гуртом людей, що складається з п'яти жінок, одного чоловіка і кількох дітлахів, очолюваним Головною Жінкою. Мета їхня єдина — вижити у цьому ворожому світі і дати потомство, уникаючи численних загроз від хижих рослин. Та дев'ятилітній (за мірками книги — майже дорослий) хлопчик Ґрен не такий простий — він допитливий, ставить під сумнів усталені правила, прагне пригод й не тікає стрімголов від небезпек, а прагне дослідити, вивчити, знайти нові, кращі рішення. Саме він є центральним персонажем цієї дивної, динамічної, сповненої пригод історії.

Книга дуже детально описує світ, віддалений від нас у часі на мільйони років. Світ, де Земля і Місяць зближені, знерухомлені й поєднані гігантським павутинням. Де на одній стороні планети вічний день, а на протилежній — вічна ніч. Де весь континент покритий лісом з одного єдиного дерева, а практично вся інша живність живе поміж його гіллям (це всеохопне дерево не спромоглось завоювати лише водні простори, що знаходяться під владою отруйних морських водоростей та інших водних створінь). Світ химерний і смертельно небезпечний. Світ, в якому людиноподібні істоти чи не найжалюгідніший і не найбеззахисніший вид. Це царство рослин — монструозних, розумних, хижих ☀️🌡️☢️🌱.

Те, чим стали люди — їхній побут, звичаї, розумові здібності, соціальні устрої і недолугі спроби хоч трохи продовжити своє примітивне існування — ніяк не вкладається в рамки звичного розуміння поняття 'людина'. Читач отримує вдосталь інформації про цих істот, щоб мати можливість їх уявити і зрозуміти. Але ж не хочеться цього робити. Не хочеться вірити у те, що теперішній вінець творіння може так деградувати, може впасти чи не на найнижчу сходинку видової ієрархії 😔.

Я щиро захоплююсь фантазією автора! Вибудувати такий чудернацький і ні на що не схожий світ, придумати стільки різноманітної живності, вигадати альтернативний варіант еволюції Homo Sapiens (🧠😳), прописати усі грані світобудови й видової та міжвидової взаємодії, ще й зробити це настільки детально, вправно і яскраво… це неймовірно! Також слід віддати належне перекладачу — усі ці примітивні й чудернацькі назви і словечка дають можливість повною мірою відчути рівень розвитку тогочасних людських рас й пройнятись атмосферою того химерного світу. Ця книга цілком унікальна і дуже цікава, є де розгулятись уяві.