Сонце сходить. Вибрані твори

Здається, я знайшла місце в українській літературі, де мені хочеться копнути глибше. Знайшла ще одного автора, з яким мені завжди приємно.
Якщо у вас не було ще нагоди прочитати "Місто" Валер'яна Підмогильного, то ця збірка повістей і оповідань стане хорошим початком знайомства.

Чому я так полюбила твори Підмогильного?
- По-перше, за нетривіальні сюжети. Про що, по-вашому, писали письменники 20-30 років тому? Знову про село і страждання? Про війну? А ні. В Підмогильного є про самоствердження, егоїзм, манію, наркотики, сексуальні стосунки без зобов'язань і ще дуже багато несподіваних тем.
- По-друге, за красиву мову. Читання - сама насолода. Чи то душевні страждання, чи природа, описані однаково майстерно: "Він бачив усі даремні потуги сонця у цій боротьбі: наблизившись до обрію, воно почервоніло з обурення і розсипалися свою злобу на небо й Дніпро".
- По-третє, за реалістичність. Добро і зло співіснують, переплітаються в людях і саме тому не виникає жодних сумнівів у правдивості автора. Він захоплюється ЛЮДИНОЮ і досліджує ЇЇ, незалежно від політичних поглядів. Тільки вчинки, слова й думки мають значення.

Його коротка проза демонструє все те, що є у великих творах, але ще більш виражене і концентроване. Щиро рекомендую цю книгу кожному, хто так само прагне знайти в нашій літературі щось нове і самобутнє.
Зауважу, що мене дуже зацікавила ця серія від нового видавництва "Ще одну сторінку". Лаконічне і стильне оформлення, нетривіальний підбір творів. З радістю поповнюватиму свої полиці такими книгами.

Для мене Підмогильний залишається однією з найвидатніших постатей в українській літературі 20 століття, його твори - те, до чого завжди повертаюся з великим задоволенням. Дана збірка є чудовою можливістю пірнути глибше у дослідження його творчості і відійти вже від нашумівшого «Міста». Справжній майстер слова, від письма якого, відірватися дуже складно, кожне речення жадно ковтаєш і бажаєш більше.

Витончений стиль письма та тонкий аналіз людської психіки - те, що не залишить вас байдужими. Всі його герої настільки живі, що ти не можеш стояти осторонь і перебираюш на себе всі їх питання і роздуми. Як на мене, вінцем даної збірки є «Повість без назви», де автор знову показує нам екзистенційні мотиви. Однією з улюбленої цитат є :«Людина не те, що вона читає лекції, не те, що вона сидить в установі, не те, що вона говорить і робить на людях. Вона те, що вона для самої себе, в неофіційній частині своєї програми. Отам її справжнє пізнання. Поворушіть її самотні, затаєні думки, зазирніть у її родину, у її пристрасті — і тоді ви побачите людину: гол, без комірця, без полови слів, якими вона так спритно навчилася прикривати своє життя.»

І, безумовно, варті уваги - «Остап Шаптала» та «Важке питання».

Окреме дякую видавництву за таке неймовірне оформлення книги та її якість. Хочеться брати її усюди і ставити на видне місце.

«Повість без назви». Неймовірно красива повість про духовне зубожіння та бажання відчувати життя.
Перед нами типовий представник 20-х рр. ХХ сторіччя. Він має роботу, жінок, і плани на «щасливе» та таке зрозуміле майбутнє.
Але одна мить, одна зустріч змінюють усе. І він починає шукати ідеал, який скоріше всього у ньому дрімав, поки не настав час пробудження.
Мій улюблений момент, це коли Андрій їхав у потязі і дивився у вікно, мені це нагадує моє дитинство і мандри до бабусі на море.
Твір є цікавий тим, що протиставляє героя іншим персонажам, бо він теж був таким як вони поки… «його життя змінило домінанту».
А ще, тут найкращий діалог між Андрієм і Пащенком, який я колись в житті читала. Ох, їх дискусія це щось!!!
Ось одна з тих цитат, що описує не тільки героя, але і ту добу: « Виснажені маренням клітини мозку давали відчувати в голові страшенну сухість; безумне прагнення, яким він був керований, кричало, не знаходячи поживи. Голод душі мучив його, подерши всі крихти сподіванки, в які звиродніли його надії».