Абрикоси зацвітають уночі

Ця історія про загадкового безпілотника Ела, котрого мало хто бачив. Однак він зміг завести друзів.

Так, ширяючи просторами неба, Ел знайомиться з Устимом та допомагає знайти йому його цуценя Жменьку, в звʼязку з чим БПЛА отримує собі друга Устима.

Літаючи далі, Ел натрапляє на військових і один з позивним Майстер, його бачить та вони вони одне одному допомагають.

З часом доля Ела та Устима розходиться, батьки евакуюють хлопчика до Дніпра, а Ел залишається. У місті Устиму жити важко, оскільки там ніхто не знає, що він пережив і ніхто особливо не зважав на травми переселенців та учасників бойових дій. Коли запускали феєрверки - Устим перелякано тікав😭.

Авторка вміє написати про важливе і страшне, з якоюсь теплою ноткою, мені дуже сподобалась книга.

Якби безпілотники говорили й пам'ятали усе побачене, вони б точно розповіли нам тисячі неймовірних історій. До того ж неймовірних не лише в щасливому контексті, а загалом, що вони вражають.

Абрикоси зацвітають у ночі - це історія хлопчика, до якого прилетів безпілотник, який загубився. Він не пам'ятав, звідки він, але розповідав про усе, що бачив.

Щемка історія про життя під час війни, про життя у прифронтових селищах. Вона не страшна, аніскільки, але вона заглиблює у події і дає поле для роздумів.

Разом з прочитанням книги, раджу ще послухати подкасти за участі Олі Русіної, там вона детальніше розповідає про етап написання та як прийшла ідея цього тексту.

Дитяча книга для дорослих.

Історія про дружбу хлопчика Устима та безпілотника Ела, поблизу окупованого Донецька.

Дітям про війну та про дітей і війну. В жахливому сні ці два слова взагалі стоять в одному рядку, але, на жаль, це наша реальність. Жахатися різких звуків, ненавидіти салюти, перевіряти підвали - стало звичною справою.

Для мене в цій книзі зібрана атмосфера "Маленького принца", "Хлопчика в смугастій піжамі" і "Дому дивних дітей" 💔

Мені було неймовірно щемко.

🌸 Бути покинутим вдруге за війну - це занадто, особливо як на цуценяче життя.
🌸 Щоправда, що більше днів поспіль не лунали обстріли, то легше було про них забути.
🌸У мене є теорія. Що життя під час війни стає... ніби непомітнішим. Ховається. Але ніколи не припиняється. Люди менше сміються вголос, але продовжують усміхатися. Ліхтарі в містах загоряться пізніше. А дерева зацвітають уночі, поки ніхто не бачить.
🌸Міни - це як насіння, яке сіє війна.
🌸Я думаю, що Бог не знає української. І тому молитися немає сенсу, він усе одно нас не розуміє. Женина бабуся без кінця просила його, щоб війна закінчилась, і що?
🌸Чи так і буває завжди? Страшні місця з часом стають просто місцями?
🌸Мені за них образливо! Усі ці будинки, у яких ніхто не живе, наша школа, отой автобус... Їх усього-на-всього порозбивали снарядами, а вони вже стали нікому не потрібні!
🌸Люди можуть звідси поїхати, якщо захочуть. А будинки й автобуси - ні! Вони не можуть взяти і втекти, коли стріляють, як ми. Ані дерева, ані поле, ані річка, ані все місто... Воно залишиться тут, навіть коли тут уже ніхто не житиме!
🌸Вони лежали мовчки і міркували про те, що там, де безпечно, насправді теж може бути страшно і що це дуже складно пояснити іншим. Поки ти боїшся, то носиш свою війну із собою, куди б не поїхав.