"Абрикоси зацвітають уночі" дуже незвична гарна назва!
"У мене є теорія. Що життя під час війни стає...ніби непомітнішим. Ховається. Але ніколи не припиняється. Люди менше сміються вголос, але продовжують усміхатися. Ліхтарі у містах загоряються пізніше. А дерева зацвітають уночі, поки ніхто не бачить". - сказав військовий з позивним Майстер.
Дитяча книга, але зовсім не про дитяче. Книга про війну на Сході, обстріли, життя в підвалі, смерті, зруйноване місто, про дитячі травми через переїзд і втрату рідного дому, друзів, своєї школи і міста.
Головні герої - хлопчик Устим та безпілотник Ел, дуже незвичний герой. Елом його називає Устим - скорочено від Бе-Пе-Ел-А. Ел літає та дивиться на всю ситуацію згори, та ще його мало хто помічає.
"Майстер: - Слухай... а ти не боїшся, що тебе можуть збити?
Ел: - Я не зовсім розумію, що таке боятися. Але знаю, що безпілотник можуть збити. А мене ще навіть не намагалися... на мене ніхто не звертає уваги.
Майстер: - Або ж не бачить."
Беспілотник загубився та не пам’ятає нічого, тільки військового у якого татуювання пташки на руці. Під час пошуків військового, Ел знайомиться з хлопчиком Устимом, а потім і з військовим позивний якого Майстер. Устим живе з батьками та собакою Жменькою, фронт зовсім близько і через обстріли доводиться ховатись у підвалі, потім батьки вирішують переїхати до місто Дніпра, бо там безпечніше.
"Мені страшно, — сказав Устим, — що ми так довго не поїдемо додому, що я виросту і забуду, яке там усе. Або ми приїдемо, а там усе зовсім інакше. Бо снаряди дуже все руйнують."
"Люди дають всілякій зброї різні поетичні назви, - озвалася раптом тітка Ганна. - Ось, приміром, "Гради". Ну ви подумайте. Чи той, хто це вигадав, знав, що відчуваєш, коли вони стріляють? Мусив принаймні мати гарну уяву, бо не назвав їх "Зливою" чи "Дощиком".
"Іноді вдавана любов - це така особлива форма страху"
"Бувають історії, у яких немає правильного кінця: як ти не вчиниш, однаково щось утратиш."
"... поки ти боїшся, ти носиш свою війну із собою, куди б не поїхав."
"Міну взагалі ніяк не видно, поки на неї не наступиш. Міни - це як насіння, яке сіє війна. Вони ховаються в землі, і навіть коли люди вже не стріляють, і техніку повезли геть, міни можуть напасти у будь-який момент."
"Ніхто з нас... ані ми, люди, ані безпілотники... ніхто не знає майбутнього. Усе може трапитися. Але немає сенсу просто сидіти і чекати, якщо все одно нічого не знаєш точно. Бо ж світ навколо не зупиняється. І життя йде далі. Треба просто робити те, що мусиш, і те, що хочеш... І не втрачати надії. Нічого не забувати."
Книгу яку повинна прочитати не тільки кожна дитина, але й дорослий. Дуже гарно та легко написана, хоч і про війну. Війна очима дитини. Наразі ця книга є дуже актуальною, хоча події в книзі і відбуваються ще до початку повномаштабної війни.
Анонім
24 абсолютно різних історій. Якісь були слабші, але більшість історій були дуже цікаві, приємні, атмосферні, глибокі.
Легко читається, тому в період свят саме те, що треба.
Анонім
Якось, в пошуках сучасного тексту для аудіювання моїм п'ятиклашкам, я натрапила на уривок про безпілотника, який втратив зв'язок зі своєю людиною, і всіляко намагався віднайти чоловіка з татуюванням птаха на руці
Пам'ятаю, настільки текст мене вразив, а потім ще й моїх учнів припав до вподоби
Кожному з нас захотілося прочитати продовження, адже уривком був саме початок цієї щемкої насправді не дитячої історії
Що ж було далі з літальним апаратом?
Чи знайшов він те, що шукав?
А, можливо, він знайшов навіть більше, ніж розраховував?
Насправді подібні твори важко читати, надто - якщо головними героями є діти
Бо діти і війна - це непоєднуване, нечуване і жахливе
Та попри біль, заперечення, сльози, часом злість і розпач - це тепла, щира, подекуди навіть казкова історія про дружбу хлопчика Устима і безпілотника Ела
Про життя у прифронтових зонах і вимушений переїзд у більш безпечні міста
Про тривалість життя попри обстріли, які вже стали звичними, і про те, як любов, турбота та віра здатні оживити навіть металеве серце дрона
Ця повість - не просто вигадка, а своєрідний лист надії, який дитина могла б надіслати у небо, якщо б мала шанс
Читаючи цю неймовірну історію, не раз затамовуєш подих, усміхаєшся крізь сльози і відчуваєш, що навіть в часи темряви світло знаходиться у найменших жестах; у дружбі, вірності й абрикосовому дереві, яке, попри все, знову розквітло
Цей текст точно залишиться з вами надовго
Як спогад
Як молитва
Як мрія про мирне небо
"Абрикоси зацвітають вночі" - книга, яку хочеться розгорнути знову, щоби пригадати, що навіть серед згарищ ростуть дерева
Що навіть залізо може вчитися любити
Анонім
