Я памʼятаю шкільний урок літератури навіть зараз, коли розповідали про Василя Стуса. А це було так давно - минуло мало не 20 років! А ще памʼятаю його поезію, яка чомусь врізалась в памʼять:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств...
В цьому весь Стус. Можливо, він не мав можливості стати ідеальним сімʼянином. Він не отримав практично змоги публікуватись як поет. Але він став пророком і борцем, якого оцінити за життя змогли одиниці. І який, можливо, не повернувся б до нас в цій іпостасі, якби ми не навчились цінити власну історію і власних пророків. А чи навчились?
За свого життя Василь Семенович пережив чимало болю - як фізичного, так і духовного. Розлука з сімʼєю, ізолятори, заслання, заборона писати, хвороби, які його добивали в звʼязці з людоїдським більшовицьким режимом. Але навіть за так мало років, які мав, він написав чимало - а скільки би зміг ще - біль!..
Книга В. Кіпіані "Справа Василя Стуса", яку ви хочете придбати або вже купили, просто не могла мати іншої долі - непростої, з перешкодами. А спробуйте опрацювати всі томи божевільної кримінальної справи (за що судили Василя Стуса - за те, що був Людиною?), а потім боротись з ворожою агентурою за її публікацію в суді! В суді Незалежної України! Вдуматись тільки - і звісно, це певною мірою зіграло на популярність, адже українці мають таке гостре чуття справедливості.
Можливо, ви спробували читати і не змогли - бо це точно нелегко сприймати. Нелегко читати розпинання людини за елементарні речі, які зараз є основоположними - але це важливий урок. Ворог ні 100 років тому, ні тоді, коли судили Стуса і виписували йому практично смертний вирок, ні зараз не змінився. Ні у підходах, ні у рішеннях.
Книга ця - памʼятник борцю, що поклав своє життя за свій народ. Не бійтесь її прочитати, не бійтесь вивчати поезію автора.
Бо Василь Стус, можливо, найсильніший український поет 20 століття. Який напророчив своє повернення до нас. Не упустімо його:
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Дякувати Харківському видавництву «Віват», сьогодні цю книжку можна вважати бестселером на літературному ринку і вона, маючи наклад у 26 500 примірників, напевно приречена на більшу популярність. Сьогодні, замовлену напряму у видавництві роботу дослідника дисидентства Вахтанга Кіпіані, поштовими відправленнями отримують щоденно сотні і сотні українців, сподіваюся, кожна бібліотека матиме також свій примірник. Але, як це не дивно, рекламний поштовх, який на мене особисто подіяв, здійснено не тими, хто дав життя майже семисотсторінковому фоліанту, а… людиною (подобою людини), згаданою у книжці у кількох словах. Саме так, це його намагання зупинити розповсюдження книжки посередництвом судового процесу, спонукало мене шукати можливості придбання книжки в упорядника, а після невдалої спроби у видавництві. Книжка у мене, всупереч медведчуківським «хатєлкам» і виграному суду. Звичайно ж, уважно перечитавши всі сторінки, я тільки наприкінці дізнався, що ж так зачепило відомого циніка з неоднозначною репутацією вдатися до Феміди? Невже його образили слова нині покійного славнозвісного українця Євгена Сверстюка: «… мораль і медведчук – речі несумісні»? Власне, судом він і довів правдивість такого твердження, про яке багато хто міг би і не дізнатися, якби не гучний процес. По суті ж справи дане прізвище улюбленого кума нашого головного ворога згадується практично лише у контексті наведених документів по справі Василя Стуса. Наскільки мені стало зрозумілим, позивач не спростовує наявності таких документів у судовій справі, детально передрукованій з архіву ось у цю книгу. Не літературна інтерпретація Вахтанга Кіпіані, не роздуми над тим, хто у виданні позитивний герой, а хто, даруйте, подоба людини. Висновки ми зробимо самі, вчитуючись у до-ку-мен-ти, документи, які стали історією.
Так, історія вбивства політичних в’язнів того ще союзу невільних республік містить імена і співучасників вбивства. Не лише Стус, але й Литвин – жертви не безіменного випадку. У книжці десятки імен і ретельно укладені протоколи, свідчення, матеріали слідства, читаючи які наче вимальовується портрет якогось негідника, який не задоволений всіма і всім і тому на цій підставі його ізолювали від суспільства спочатку на вісім років (п’ять ув’язнення плюс три – заслання), а через вісім місяців після звільнення, ще на п’ятнадцять років, з яких поет прожив лише 5 років. Матеріали, спроможні задовольнити (змусити повірити їм) хіба тих, хто не звик думати, тих, хто не помічав, як «шилися» справи проти поборників прав людини. Тільки трохи наприкінці добірки документів розміщено цитування правдивого щоденника самого Василя Стуса про табірне життя. Слова засудженого геть вражають. Навіть за стилем зрозуміло, що вони написані високоінтелектуальною людиною, не тією, про яку свідчать матеріали кримінальної справи.
Не багато серед документів таких відгуків про поета, які демонструють цинізм системи. Зрозуміло, бо вони не є записами у книзі подяки, а протоколи допитів свідків. У кгб вміли добирати свідків, та навіть попри це у справу потрапили свідчення Світлани Кириченко і Михайлини Коцюбинської, які не злякалися відкрито заявити на суді про те, що вони пишаються близьким знайомством з такою чистою людиною, борцем за наші права Василем Стусом. Крім цих жінок ще й декілька чоловіків, які й самі стали жертвами переслідувань і багаторічними в’язнями радянських концтаборів, надали правдиву інформацію, варту уваги. Які свідки переконали би вас? Я пропоную прочитати книжку. Але не забувайте читати і той невеликий доробок, не знищений слугами режиму, що залишився у спадок від поета. За своє коротке життя він написав багато віршів, перекладів, літературознавчих праць, критичних статей, тощо, тільки майже вся його праця знищена медведчуками сімдесятих-вісімдесятих років. Із збереженого ви зрозумієте, що ім’я поета Стуса – не роздутий із жаби дирижабль, а дійсно ім’я нашого земляка, чиїм талантом ми можемо пишатися.
І величезна подяка пану Вахтангу Кіпіані! Він той, хто не дає осквернити цінності, які митці збирали до скарбниці країни ціною неймовірних жертв. Пам’ятаючи їхні імена, ми звертатимемося й до створеного ними культурного пласту, який хотіли спаплюжити ідеологи комунізму, намагаючись зробити з еліти нації «злочинців».
