Тільки не гавкай

Щоб зрозуміти всю глибину цієї книги, треба самому побути в окупації чи на фронті.
Я була.
Здавалося б, це лише збірка оповідань, що такого страшного може статись, якщо я її прочитаю? Та моє серце сказало інакше. І було вщент розбите від кожної з цих історій.
Я плакала майже постійно, впізнаючи описи рідного міста, згадуючи, яке воно дійсно було 24 лютого 2022 року.
_______________________________
Окремо хотілось би подякувати видавництву @vivat_book за якість книги та ілюстраторці Ганик Юлії за неймовірні, душевні малюнки, що вдало підкреслюють кожне з оповідань. Без них «Тільки не гавкай» була б не настільки винятковою.
Ця книга – своєрідне проживання горя, що спіткало нашу країну однієї лютої зими. Горя, в якому ми все ще залишаємось людьми. Якщо ми маємо сили піклуватись про братів наших менших, ми живі.
«Кіт з Бучі», «Коржик із Чернігова», «Кури з Рудки» та «Рибки з коридору» – мої улюблені історії. Я впізнаю себе та своїх рідних в персонажах. Герої настільки реальні, що боляче очам. Нехай в книзі немає яскравих літературних прийомів, інтриги чи словесних оборотів, до яких звикли досвідчені читачі, в ній є правда. Болюча реальність, що дозволяє співчувати, співпереживати та розділяти горе героїв.
Не можу не відмітити оповідання «Мура з Позняків». Я внутрішньо бунтувала та майже кричала на книжку. Ну як так можна? Лишити тварину саму вдома, зачинену, без їжі та води на три тижні!
Але, на жаль, це також реальність. Багато людей втікало з дому без жодної надії на повернення. Багато повернулись і застали своїх тварин мертвими. Психічно я б не змогла такого пережити.
Я б не змогла покинути тварину, рятуючи своє життя. І не покинула.
Мене звати Настя. Я з Бучі. І в мене є собака.
Тільки не гавкай – три слова, низка спогадів, невимовний біль.

Збірка оповідань, в якій ви знайдете відображення себе рано-вранці 24-го лютого, коли гримають віконні шибки і не знаєш, куди подітися. Треба тікати. Але людину тримає вдома так багато... одяг, меблі, техніка, улюбленці. Добре, посадиш ти кішку до кошика, та й поїхав/ла. Але якщо це кури, рибки? Тут складніше.

У кожному з оповідань авторки тварини відіграють різну роль. Через ставлення до них розкривається наївність, людяність, глупота і щирість людини. Тим паче те, як ці почуття загострюються в небезпечній ситуації, коли починають летіти ракети.

Найбільше, певно, вразило оповідання "Рибки в коридорі". Воно б'є сильно і влучно. Книга жорстока. В ній показано весь біль і беззахисність наших улюбленців (а іноді і просто безпритульних тваринок). Але це жорстокість сьогодення. Чудова робота 😢

Чи могли б тварини, тікаючи від війни, залишити своїх господарів?

Пам'ятаю перші дні повномасштабного вторгнення. Люди бігли в усі сторони, загнані страхом померти. Люди зачиняли собак, котів, хом'яків, папуг, коней, щоб ніколи до них не повернутися. Я стежила, як кияни, що залишилися, пробивала стіни біля вхідних дверей, де замкнули тварин. Таким чином і тварини, і люди отримували другий шанс.

Я читала, як у потязі тримали на руках 48 годин догів і сенбернарів. Як у купе їхали 12 чоловік, два кота і три собаки. Як провідниці затягували з поля між станціями в потяг 80-річного дідуся, а він міцно тримав козу, "бо вони тільки вдвох тут живуть, і її ніяк не можна лишити". Ніколи не забуду історію чоловіка з Лук'янівки, який після влучання першої ракети по будинку побіг на другий поверх квартири за своєю собакою... Вони вдвох – відразу в рай, бо в них вхід поза чергою – через любов.

28 лютого сестра надсилала абсолютно чорну фотографію з бомбосховища у Бучі. Писала: "Тут ми всі для тебе позуємо – мама, тато, Гоша, я і Мошенька. Правда, тут світла немає, але ми тут є!"

Книга року BBC-2023 оголосила довгі списки. Туди потрапила збірка оповідань "Тільки не гавкай" Олени Захарченко. Історії про тварин і людей під час війни.
Вона повинна виграти.