Я люблю свої Черкаси. Більшу половину життя провела в селі, але останні роки живу саме в місті й ніколи не думала про те, щоб переїхати кудись, бо Черкаси такі рідні.
⠀
Але не ті, які автор описує в своїй книзі. "Район Д" - це збірка оповідань, історії різних людей, які жили в одному будинку в районі "Д" у місті Черкаси. Жили в часи СРСР та після його розпаду, тобто в 90-ті.
⠀
Я живу не в районі "Д" і, чесно кажу, поганенько знаю, що і як там. Але в моєму районі все чудово, я люблю його, бо він такий живий і гарний, і поряд наше черкаське "море". Але мене найбільше здивувало, як змінились люди, які жили тоді й які зараз є. От я не можу написати таку книгу, як Артем Чех, бо хоч і живу в своєму будинку вже протягом понад 5 років, але навіть на сходовій площадці не всіх сусідів знаю на ім'я - що вже казати про їхні характери та історії.
⠀
Але Артему Чеху вдалося дуже гарно описати своїх героїв та все, що робило тоді їх такими, якими вони були. Багато хто з них пив, курив, був у криміналі, намагався отримати квартиру, ображав своїх рідних чи не любив своїх дітей, їздив кудись на заробітки й не повертався в родини. Життя було нелегке, але попри це Артему Чеху є що згадати про своє дитинство.
⠀
Ця книжка не страшна, але вона лякає. Я читала її і думала про те, як добре, що я живу в Черкасах, у місті незалежної України. Як багато змінилось за цей час.
Окрім того, що тут автор описує мешканців свого будинку та їхні історії, на тлі змальовується і самокритичний портрет автора - він не боїться пригадувати своє минуле й розповідати його таким, як воно було, подеколи не дуже хорошим.
⠀
Мінус книжки в тому, що це збірка. У мене не виникло якогось зв'язку з героями, бо вони приходили й майже відразу змінювались іншими. Але виникло стійке почуття того, що я рада, що живу в Черкасах, які є сьогодні.
⠀
В автора чудовий стиль. Написано легко, дуже колоритно, відчуєваться атмосфера того часу та району "Д".
Черкащина... "Земля Богдана і Тараса"...
Так сталося, що я народилася у часи, коли радянський союз ще був не просто спогадом, а реальністю
І хоч народилася я не в місті, а в селі сусідньої з Черкаською області, сповна відчула атмосферу і "настрій" книги
Мої дитинство і юність минули серед неасфальтованих і розбитих доріг, запаху городини та нескінченного відчуття, що "там, у місті" - справжнє життя (мале дурне)
Та читаючи "Район Д", я не раз ловила себе на думці: це не просто історія про один зі спальних районів Черкас — це знайома до болю реальність, яка відлунює в пам’яті всіх, хто зростав у ті часи
Артем Чех пише просто й чесно — так, як говорили наші батьки, сусіди, вчителі
У 17 історій вміщені збірні образи цілих поколінь, і, знаєте, тогочасне життя і побут пояснюють, чому, власне, дехто з нас намагається й досі тягнути його в теперішнє, або ж з вологим поглядом ностальгувати за "ото були часи"!
Я ж ділюся найщемкішими моментами, що запам’яталися в книзі мені найбільше:
▫️ дитяча самотність і дружба "на виживання".
Ці епізоди вразили до глибини: коли діти, кинуті на волю випадку, вчаться жити за своїми правилами. Мені це нагадало, як ми, ще зовсім малі, слухали дорослі розмови через щілини у дверях, щоб бодай трохи зрозуміти, як працює цей світ
▫️ставлення до тих, хто "не такий"
Чех дуже точно передав, як у закритих мікрорайонах і селах інакшість — це мішень
▫️розбиті мрії дорослих
Найбільше болить правда про старше покоління — тих, хто ще мріяв про світле майбутнє, але зрештою опинився в реальності, де їхні прагнення обернулися сірими днями
Ці історії нагадали мені бабусину сусідку, що все життя працювала на фермі, вірячи, що її діти житимуть краще
Для мене "Район Д" - це не просто книга, це дзеркало цілого пласту життя, яке важко забути, але іноді так хочеться!
Звичайний будинок в Черкасах. І талант, щоб так описати його життя. Сусідів з їх скандалами, сварками і тарганами в голові. Старих безумців і покинутих напризволяще підлітків. Ревних комуністів і таємничих бандерівців.
Чи багато ви знаєте про своїх сусідів? Лиш вітаєтеся в ліфті чи можете забігти позичити солі? А може, час від часу п'єте чай з тістечками і пліткуєте? Ліричний герой "Району Д" знає про своїх сусідів все - і розказує нам. Хто там кого заміж вийшов не по любові, хто кому зрадив і за що сів до в'язниці. І читаєш з захопленням, ніби сам цих людей знаєш і вболіваєш за їхню долю. Щоб пані з 15-ї квартири знайшла порозуміння з дітьми, а пан з 33-ї - дочекався сина.
Цей дім - як вулик, як ковчег. Роман Чеха нагадав мені "Сто років самотності". Якась схожа тональність, не знаю, як правильно пояснити.
І стиль. О, це щось неймовірне! Величезна робота над кожним абзацом: де треба - текст ллється як вода. В іншому місці - біжить, як коні степом. Темп підібраний майстерно.
Чех описує нас життя в сімдесятих, вісімдесятих - і аж до сьогодні. Як воно змінилося - і в чому не змінилося зовсім.
Не "розжовує", не прикрашає зайвими метафорами. Один абзац - і тебе "прибиває" усвідомленням, важливістю теми. Наприклад, як тут:
"Чудові, добрі люди. Розумні, відкриті обличчя. Деміурги щастя, будівники новітніх сфер, здатні приборкувати природу та змінювати ландшафти, тричі прокляті тими десятками тисяч людей, чиї міста і села разом з батьківськими могилами опинилися під водою".
"Діти не мають дякувати. Вони мають їсти твій хліб і розбивати тобі серце".
"Побутові злочини, мов травневі блискавки, спалахували над містом, розбиваючи сім'ї та обпікаючи людські долі".
Ці сюжети - як з життя. Таке вже ніби й було - ми це чули через тонкі стіни хрущовок, у маршрутці, бачили по телевізору. Але це написано так талановито, що залишає слід надовго.
