Артем Чех

“Точка нуль” – це прямолінійна та правдива хроніка військового досвіду в зоні АТО автора Артема Чеха.

Книгу не можна назвати легкою. Тут багато про людську психологію. Він не прикрашує та не романтизує людей. Він описує такими як вони є. А на війні проявляються сама сутність людини. Змінює їх, часто ламає.

Артем Чех багато описує побут мобілізованої людини. Як цивільна людина кардинально міняє своє середовище, соціальне та побутове.
Це показовий роман сучасної української літератури. Рекомендую його для знайомства з творчістю автора.

Для мене Артем Чех - це автор, твори якого я знаю,що читатиму обов'язково. Мені дуже сподобався роман "Хто ти такий?", і від цієї роботи я чекала такого ж захвату.

Я не розчарована, навпаки, залишився дивний післясмак. Пригодницькі романи я не дуже й люблю, але автор так пише, що відірватись неможливо. Головний герой - українець, який потрапив до Сполучених штатів в юності і пройшов чимало в своєму житті. Він не ідеальний герой, але дуже справжній. Події, описи іноді до бридкого неприємні, вкрай реалістичні. Та це не відбиває бажання читати далі. Тут є над чим подумати.

Ще здається, що писав не український автор. І ще дуже "віє" класикою)Наче все ясно, але не можу позбутись відчуття, що це такий собі вестерн з типовими героями. В мене стільки флешбеків було вже: там є враза "Хто ти *** такий?" і моментом "вогник далеко в степу" - мені Тютюнником війнуло. Та й Гнат із Семом як Дон Кіхот і Санчо Панча, тільки "зламані" і розбиті. Загалом пан Чех ну дуже глибокі тексти пише і це не може не вабити. Тому щиро рекомендую познайомитись з його творчістю, якщо ще не встигли.

Я люблю свої Черкаси. Більшу половину життя провела в селі, але останні роки живу саме в місті й ніколи не думала про те, щоб переїхати кудись, бо Черкаси такі рідні.
⠀
Але не ті, які автор описує в своїй книзі. "Район Д" - це збірка оповідань, історії різних людей, які жили в одному будинку в районі "Д" у місті Черкаси. Жили в часи СРСР та після його розпаду, тобто в 90-ті.
⠀
Я живу не в районі "Д" і, чесно кажу, поганенько знаю, що і як там. Але в моєму районі все чудово, я люблю його, бо він такий живий і гарний, і поряд наше черкаське "море". Але мене найбільше здивувало, як змінились люди, які жили тоді й які зараз є. От я не можу написати таку книгу, як Артем Чех, бо хоч і живу в своєму будинку вже протягом понад 5 років, але навіть на сходовій площадці не всіх сусідів знаю на ім'я - що вже казати про їхні характери та історії.
⠀
Але Артему Чеху вдалося дуже гарно описати своїх героїв та все, що робило тоді їх такими, якими вони були. Багато хто з них пив, курив, був у криміналі, намагався отримати квартиру, ображав своїх рідних чи не любив своїх дітей, їздив кудись на заробітки й не повертався в родини. Життя було нелегке, але попри це Артему Чеху є що згадати про своє дитинство.
⠀
Ця книжка не страшна, але вона лякає. Я читала її і думала про те, як добре, що я живу в Черкасах, у місті незалежної України. Як багато змінилось за цей час.
Окрім того, що тут автор описує мешканців свого будинку та їхні історії, на тлі змальовується і самокритичний портрет автора - він не боїться пригадувати своє минуле й розповідати його таким, як воно було, подеколи не дуже хорошим.
⠀
Мінус книжки в тому, що це збірка. У мене не виникло якогось зв'язку з героями, бо вони приходили й майже відразу змінювались іншими. Але виникло стійке почуття того, що я рада, що живу в Черкасах, які є сьогодні.
⠀
В автора чудовий стиль. Написано легко, дуже колоритно, відчуєваться атмосфера того часу та району "Д".

Книга, яка була для мене важкою та похмурою. Тому що вона про таке звичайне та буденне життя нашого суспільства. Про буденні проблеми, про процес дорослішання та пошук себе.
Для мене це було відкриттям, відкриттям того наскільки книга може нагнітати атмосферу всього життя. Слухаючи її, я буквально провалювалась в ті історії і після кожної з них ще довго роздумувала. Ця збірка це точно не легке чтиво і навіть не можу назвати його приємним. Це сильні слова про життя, яке було і кожного, в різних і друзів...в сусідів...життя таке, яке воно є.

Після морально важкої (для мене) книги Артема, мені терміново потрібно було щось легке та миле, щоб дати голові відпочинок.

Одна з найкращих прочитаних книжок за останній час. Надзвичайно атмосферні описи Америки 70-х років 19 ст., одразу занурюєшся в розповідь і розумієш, що найближчих кілька годин будеш кайфувати. Тут немає крутих сюжетних поворотів, бо це звичайний роман-подорож, в ході якого не так важливо розкрити подієвість, як внутрішній світ героїв. Так от, їх я точно не забуду ще довго. В кінці проридалася. Дуже круто.

12/10
Складно було уявити, як Артем Чех зможе перенести кріпака-українця на терени Америки у часи громадянської війни, але це без перебільшення вдалося на усі 100%. Ця книга повністю мене занурила у себе і чудово передала атмосферу Америки 19 століття. Неодмінно рекомендую до прочитання!

Брала цю книжку і не читала анотацій, тому не знала, що очікувати від цієї історії. Швидко перегорталася сторінка за сторінкою, але я не співставила своє дитинство, так-так, з тих самих 90-х, з тим, що відбувалося в цій родині.

Дорослішання хлопчика в досить дивній сім'ї, які абсолютно ним не цікавилися. Хотів вчитись у школі, музиці-добре, не хотів-то й не треба. Якась інфантильна мама, яка лишила сина у пошуках кращого життя. Оцей момент якраз абсолютно зрозумілий. В нашому містечку, та й у мене, так вимушені були зробити майже кожен із батьків. Але моє дитинство було щасливим , а не якимось таким безпросвітним.

Також здивували такі ранні стосунки між підлітками. Наче тоді було по-іншому.Але майстерно написано і показано, як швидко все минає. Вже інший час і підлітками стали мої діти. І сьогодні все по-іншому. Та точно, що і неідеально.

Книга-дорослішання, яка змушує задуматись про тих, хто був не таким. Стан психологічного здоров'я чоловіка, який повернувся з війни, де були смерть, втрати, певні перемоги, але життя вдома-абсолютно не таке. Та ніхто цього зрозуміти не міг і не хотів.

Хто ти такий? - пробують зрозуміти і Тимофій, і Фелікс. Хотілося, щоб їм обом це вдалося.

Районом Д називали частину Черкас на околиці міста. Книга не має цільного сюжету, більше схоже на збірку оповідань, де кожна нова історія розповідає про іншого жителя цього району, подекуди вони перетинаються, ось і весь зв'язок.
Дивно було усвідомити, що жителі Черкас мало відрізняються від жителів села під Одесою, де росла я. Бо читала ніби про своїх сусідів: такі зрозумілі всім поламані долі й сумні люди з нещасливими шлюбами (або і взагалі без стосунків). Було декілька історій насправді непересічних особистостей (наприклад, про "бандерівку"), вони й запам'ятались найбільше.
Хороша книга для тих, хто хоче більше почитати про кінець 80-тих і початок 90-тих приблизно, про різних людей, які уживаються в межах одного району і впливають на життя одне одного.

Якщо більшість книг про українські 90-ті акцентуються на тому, що з нами зробили 90-ті, Артем Чех в “Районі Д” розмірковує над тим, чому ми були саме такими, а не іншими в ті часи. Сувора, чесна, але поетична і мудра проза від одного з моїх наулюбленіших авторів.

Звичайний будинок в Черкасах. І талант, щоб так описати його життя. Сусідів з їх скандалами, сварками і тарганами в голові. Старих безумців і покинутих напризволяще підлітків. Ревних комуністів і таємничих бандерівців.

Чи багато ви знаєте про своїх сусідів? Лиш вітаєтеся в ліфті чи можете забігти позичити солі? А може, час від часу п'єте чай з тістечками і пліткуєте? Ліричний герой "Району Д" знає про своїх сусідів все - і розказує нам. Хто там кого заміж вийшов не по любові, хто кому зрадив і за що сів до в'язниці. І читаєш з захопленням, ніби сам цих людей знаєш і вболіваєш за їхню долю. Щоб пані з 15-ї квартири знайшла порозуміння з дітьми, а пан з 33-ї - дочекався сина.

Цей дім - як вулик, як ковчег. Роман Чеха нагадав мені "Сто років самотності". Якась схожа тональність, не знаю, як правильно пояснити.

І стиль. О, це щось неймовірне! Величезна робота над кожним абзацом: де треба - текст ллється як вода. В іншому місці - біжить, як коні степом. Темп підібраний майстерно.

Чех описує нас життя в сімдесятих, вісімдесятих - і аж до сьогодні. Як воно змінилося - і в чому не змінилося зовсім.
Не "розжовує", не прикрашає зайвими метафорами. Один абзац - і тебе "прибиває" усвідомленням, важливістю теми. Наприклад, як тут:

"Чудові, добрі люди. Розумні, відкриті обличчя. Деміурги щастя, будівники новітніх сфер, здатні приборкувати природу та змінювати ландшафти, тричі прокляті тими десятками тисяч людей, чиї міста і села разом з батьківськими могилами опинилися під водою".

"Діти не мають дякувати. Вони мають їсти твій хліб і розбивати тобі серце".

"Побутові злочини, мов травневі блискавки, спалахували над містом, розбиваючи сім'ї та обпікаючи людські долі".

Ці сюжети - як з життя. Таке вже ніби й було - ми це чули через тонкі стіни хрущовок, у маршрутці, бачили по телевізору. Але це написано так талановито, що залишає слід надовго.

Якщо ви раптом не знаєте яку книжку поставити між "Кобзарем" та "Чорнобилем " на полицю - беріть цю.
⠀
Скажу чесно - було боляче. Моментами плакала від того, скільки ми всі разом пройшли, а потім, які ми: класні, сильні, згуртовані попри все.
⠀
Для себе зрозуміла, що війна породила не тільки біль та смерть, але й потужну сучасну літературу. Її потрібно писати, видавати, купляти, читати і популяризувати.
⠀
"Війну 2022" читати важко. Вона, як глибока рана: досі є і болить.
⠀
Це книжка моя щира рекомендація. Вона - база. Її хочеться процитувати всю.
⠀
Вам не обов'язково читати її зараз. Можна дати собі час і поки відкласти її на полицю до моменту, коли стане трохи легше сприймати війну і цей світ загалом.
⠀
А поки цитати:
⠀
*"Ці дні війни - наче нове літочислення. Час тепер має чіткий відлік з нуля. Точніше, з 4:30 24 лютого. Все, що було до - далека казка. Все, що попереду - невідома невідомість. Важливо - ця мить, що зараз, і безпека".
⠀
*" Моя улюблена наливка тепер м'ятна, на основі корвалдину. Як заморожений конфлікт, є заморожена любов. За ці дні ми позаморожували стосунки з багатьма, з ким через дрібниці були посварені, й писали "як ти?"родичам, з якими спілкувалися лише на свята"
⠀
*"Якось ми з двома подругами, ветеранами війни, пили пиво у мене вдома. "Лікую зараз спину ,- буденно поділилася одна. - Усе думаю, чи наважуся нарешті народити дитину чи доведеться знову вдягати бронежилет .."Ми всі відчували одне й те саме".
⠀
* "І коротка фраза знайомим голосом по той бік слухавки :"Почалося".
⠀