Мені здавалося, що я все це вже бачила.
Хоча стоп.
Я ж бачила. Може не так зблизька і не так детально, але і "хлібне перемир'я" і безліч псевдо-режимів тиші як протягом 2014, так і після я пам'ятаю. І ви, напевно, також.
Зараз згадую, що в один з таких ми і виїхали з Донецька, ще не здогадуючись, що не повернемося. Герої ж Жадана навпаки залишилися у пастці - підірваний міст, з іншого боку поле, що горить, небіжчиця у будинку, яку неможливо поховати і вороги навколо - навіть сусіди, навіть найближчі і ті можуть здати в комендатуру.
Хто за кого? Це було головне питання у 2014 і це одне з головних питань п'єси. Тиша у відповідь, бо ніхто не знає, яка - "правильна". І ніхто не розуміє, як жити далі. Бо війна. Бо священник пішов воювати [цікаве питання - за "наших" чи ні?], бо машину відібрали на блокпосту, бо єдину законну владу в обличчі мера вже вбили, бо у шафі схована гвинтівка, а електрики нема вже якийсь тиждень...
Ця п'єса Жадана ніби справді переносить спочатку на сцену театру, а потім - у літо 2014. Спочатку накриває трагічністю, а потім - якимось істеричним сміхом, адже все, що відбувається - на грані абсурду. Війна у 21 столітті - чи не абсурд? І в цій трагікомедії проживаєш с героями, не в силах відірватися від того, що відбувається на уявній сцені. Жадан не розвертає перед читачем великого історичного полотна, натомість між строк закладає куди більше, ніж можуть сказати слова.
І якщо до лютого 2022 емоції головних героїв були близькі лише жителям Донбасу, то після вони стали відомі добрій половині українців. На жаль.
Знаєте, попри все я б хотіла побачити цю п'єсу на сцені. Шкода, що не було можливості поїхати в ті театри, де її ставили.
Можливо, колись.
Попри те, що я все це вже бачила. І ви також.
Мені важко говорити про "Хлібне перемир'я" як про текст.
Я бачу його і чую. Я уявно споглядаю його зі свого місця в партері.
Тут усе напрошується бути зіграним, промовленим, висказаним, освітленим:
розбомблений міст, посівне поле, рушниця в шафі, пиво в теплому холодильнику, хутряна шуба в серпні, шафа з безладним шматтям, темна кімната, в якій відбувається все і нічого водночас. І трагікомізм - сльози й сміх тут такі ж символічні та грайливі, як і матеріальні образи твору.
То про що ж п'єса?
А п'єса, власне, про втрату довіри, відчуття приналежності та спорідненості, про безмовну прірву, що виникає між людьми раніше одної вулиці та країни, одної віри, мови та спільного дитинства в умовах непроголошеної війни. І про це Жадан говорить неприховано, часто повторючи ключову ідею контрапунктами:
"Слова першими скінчились. Зламалось усе, всі говорять по-своєму, ніхто нікого не чує, ніхто нікого не розуміє"
Ну, пробачте мені, але я не люблю читати про події 2014. Просто це така важка тема, яку ми пережили на власній шкурі. А ось п'єси я люблю. Хоча на цю до театру не пішла.б.
Я розумію, що увесь світ театр. Але події 2014 на нашому сході нагадують мені театр абсурду. А це усе-таки не моє.
Антон і Толік - два рідні брати, у яких тільки-но померла мати. А її поховання становить велику проблему, бо міст до центру міста знищений.
Усі ці люди, що залишилися (брати, сусіди, жінки- церковниці), кожен має свої секрети, кожен не довіряє нікому, бо всюди чатують вороги і смерть.
Оголошено хлібне перемир'я, але хліб горить, як і техніка, що мала б його збирати.
Куди їм йти, цим людям? Для чого? І хто в усьому винний?
"Антон. Та ну шо ти, Тох. Ну, вони ж влада, їх народ обрав. Демократичне волевиявлення.
Толік. Про волевиявлення я тобі скажу. Я б їм вобщє не давав голосувати. Вони ж так вибирають, наче вибирають не для себе, а для сусіда."
Якщо ви спитаєте, чого на фото пиво? То, як на мене, у цій п'єсі пиво, що стоїть у холодильнику (хоча він і не працює, бо світла немає, як немає води і усього іншого), останній дотик до цивілізації.
Страшно. І тепер такі обставини намагаються впровадити по всій країні. І чогось не своїй, а нашій.
