Що ж таке цей сторітейл і з чим його їдять? Чому важливо розповідати саме історії і як це можна робити? З чого почати й куди просуватися?
От на ці питання книга Марка Лівіна відповідає.
Доволі непогана робота для тих, хто починає просуватися із текстами, кому потрібні підказки. Але для тих, хто вже заглиблений у тему, думаю вона буде запроста.
Втім, вважаю, тут потрібно вирішувати особисто. Можливо, щось відгукнеться і наштовхне на власні ідеї.
Я цю книгу радила своїм практикантам-журналістам. Адже коли треба випрацьовувати стиль і відходити від написання шкільних творів, то хтось легко і драйвово має пояснити "а як же то робити".
Цікаве оформлення книги з QR-кодами. І найголовніше, Марк Лівін практик, він дає рекомендації з власного досвіду. Тож, почитати буде цікаво!
Цікава особливість: якщо дивитись виступи Марка Лівіна, слухати аудіокнижки в його начитці, то «Сторітеллінг» читається з інтонацією і голосом Марка Лівіна.
⠀
Я чудово провела час; за безтурботною розмовою автору вдалось заглибити мене в роздуми про сучасне життя, дитинство і саму себе.
Адже історії – цеглинки, з яких ми будуємось.
І найменше, що можна для себе зробити – познайомитись із собою, прийняти і подружитись. Бути свідомим справжнього себе. ⠀
На мене книга справила скоріше психотерапевтичний, ніж навчальний ефект. ⠀
Розслабтесь, ніхто не змушує вас здати рукопис по завершенню книги, але самі переконаєтесь, що сторітеллінг знадобиться і в багатьох інших сферах.
⠀
Отож, «Сторітеллінг» порадувала
- очі, бо чудове оформлення
- вуха, бо включає також історії Катерини Бабкіної, Любка Дереша, Олександра Михеда, Євгена Стасіневича та інших
- серце, бо відгукнулась.
⠀
«Що більше часу витратите на добре, то менше часу залишиться на дурне»
Як продати 3 статті в журнал під виглядом ультрамодної типу інтерактивної nonfiction-книжки?
Дуже просто! Складаєш до купи статтю з Вікіпедії про сюжети в літературі, вступ з будь-якої з книжок Харарі, пишеш багато про себе, ще про себе, і ще трішечки про себе, не забуваючи раз на 5-7 речень (як складаються з 7 слів максимум) згадати розумну книжку, у якій ти щось вичитав. Милуєшся. Бачиш, що на виході все одно замало знаків без пробілів, тоді йдеш до друзів, які теж розповідають про себе, ще про себе, потім ще трішки про себе, розставляєш їхні розповіді між своїми, знов милуєшся, але вже на брудершафт.
Знаків все одно не вистачає. А журись воно гномиком! Решту доробить верстка.
Значить, текст на сторінці ставимо посередині, робимо конські такі поля, аби з них можна було ще самокрутку зробити у тужливий час або послати шифровку агенту. Ще можна главу починати з середини сторінки, і краще, коли останнє речення розділу двома словами заповзає на нову сторінку – це ж ціла сторінка плюс! А ще, аби показати, що ми тут всі модні, стильні, молодьожні, ставимо QR-коди на полях, аби людина, яка вирішила почитати книжку, ще мала гемороя з телефоном, скануванням коду і взагалі не розслаблялася. Книжку він сів почитати, ага, ти бач, розумний який.
Коротше кажучи, як ви вже зрозуміли з картинки і перших речень, із сучасним українським нонфікшном в мене не склалося. На гордих 180 сторінках нової інформації нової - катма. Та й взагалі вся вона – це 2, максимум 3 статті на 5 екранчиків сматфона. Ну такі, знаєте, які можна прочитати за 7 хвилин у метро.
До того ж, мене чомусь змусили прочитати історії людей, які мені геть не цікаві, і тепер я навіщось знаю, що у Дереша із пупком (не питайте), що Стасіневич недокоханий, тому алкоголік, а Бабкіна у дитинстві закидала багнюкою чисті простирадла. От питається - нахріна мені це?
Як відповів мені автор (так, у відповідь на мою оцінку книжки на «1» прийшов автор і спитав «зочєм???») «у рецензії ж все написано!»
Але вибачте, фраза «A щe нaвoдить poзмoви з вiдoмими укpaїнcькими пиcьмeнникaми, peклaмicтaми, жуpнaлicтaми, якi poзпoвiдaють пpo cвoї пiдxoди дo cтopiтeлiнгу й нaпиcaння тeкcтiв» аж ніяк не попереджає про те, що Дереш прийметься за розповіді про свій пупок, Стасіневич – про недокоханість, а Бабкіна – про простирадла. Бо це не про «свої підходи до написання», це про «а ось я, ось я, дивиться, який я!».
В цілому, я повністю розчарована й роздратована тим, що витратила на це час (добре, що небагато), гроші (за ці гроші можна було придбати 2 цікаві книжки у Комори, наприклад) і місце на полиці (ненадовго, книжка кудись піде, незважаючи на автограф автора).
І ще момент. До цієї книжки в мене існував величезний кредит довіри до видавництва Наш формат, який завжди випускає лише дійсно вартісні речі. Зараз він весело так, по-помаранчовому розтоптаний. Тобто, якщо раніше я навіть не замислювалася, чи буде ця книга цінною для мене, якщо це Наш Формат (і якщо тема мені дотична чи цікава), то тепер я не збираюся поспішати із передзамовленням і триста разів подумаю, а чи не потраплю я на черговий «комікс», в якого реклама виходить на порядок дорожча за цінність вмісту.
