Як продати 3 статті в журнал під виглядом ультрамодної типу інтерактивної nonfiction-книжки?
Дуже просто! Складаєш до купи статтю з Вікіпедії про сюжети в літературі, вступ з будь-якої з книжок Харарі, пишеш багато про себе, ще про себе, і ще трішечки про себе, не забуваючи раз на 5-7 речень (як складаються з 7 слів максимум) згадати розумну книжку, у якій ти щось вичитав. Милуєшся. Бачиш, що на виході все одно замало знаків без пробілів, тоді йдеш до друзів, які теж розповідають про себе, ще про себе, потім ще трішки про себе, розставляєш їхні розповіді між своїми, знов милуєшся, але вже на брудершафт.
Знаків все одно не вистачає. А журись воно гномиком! Решту доробить верстка.
Значить, текст на сторінці ставимо посередині, робимо конські такі поля, аби з них можна було ще самокрутку зробити у тужливий час або послати шифровку агенту. Ще можна главу починати з середини сторінки, і краще, коли останнє речення розділу двома словами заповзає на нову сторінку – це ж ціла сторінка плюс! А ще, аби показати, що ми тут всі модні, стильні, молодьожні, ставимо QR-коди на полях, аби людина, яка вирішила почитати книжку, ще мала гемороя з телефоном, скануванням коду і взагалі не розслаблялася. Книжку він сів почитати, ага, ти бач, розумний який.
Коротше кажучи, як ви вже зрозуміли з картинки і перших речень, із сучасним українським нонфікшном в мене не склалося. На гордих 180 сторінках нової інформації нової - катма. Та й взагалі вся вона – це 2, максимум 3 статті на 5 екранчиків сматфона. Ну такі, знаєте, які можна прочитати за 7 хвилин у метро.
До того ж, мене чомусь змусили прочитати історії людей, які мені геть не цікаві, і тепер я навіщось знаю, що у Дереша із пупком (не питайте), що Стасіневич недокоханий, тому алкоголік, а Бабкіна у дитинстві закидала багнюкою чисті простирадла. От питається - нахріна мені це?
Як відповів мені автор (так, у відповідь на мою оцінку книжки на «1» прийшов автор і спитав «зочєм???») «у рецензії ж все написано!»
Але вибачте, фраза «A щe нaвoдить poзмoви з вiдoмими укpaїнcькими пиcьмeнникaми, peклaмicтaми, жуpнaлicтaми, якi poзпoвiдaють пpo cвoї пiдxoди дo cтopiтeлiнгу й нaпиcaння тeкcтiв» аж ніяк не попереджає про те, що Дереш прийметься за розповіді про свій пупок, Стасіневич – про недокоханість, а Бабкіна – про простирадла. Бо це не про «свої підходи до написання», це про «а ось я, ось я, дивиться, який я!».
В цілому, я повністю розчарована й роздратована тим, що витратила на це час (добре, що небагато), гроші (за ці гроші можна було придбати 2 цікаві книжки у Комори, наприклад) і місце на полиці (ненадовго, книжка кудись піде, незважаючи на автограф автора).
І ще момент. До цієї книжки в мене існував величезний кредит довіри до видавництва Наш формат, який завжди випускає лише дійсно вартісні речі. Зараз він весело так, по-помаранчовому розтоптаний. Тобто, якщо раніше я навіть не замислювалася, чи буде ця книга цінною для мене, якщо це Наш Формат (і якщо тема мені дотична чи цікава), то тепер я не збираюся поспішати із передзамовленням і триста разів подумаю, а чи не потраплю я на черговий «комікс», в якого реклама виходить на порядок дорожча за цінність вмісту.
Якщо в книжці про те, як розповідати історію так, щоб її хотілось читати, тобі хочеться пропускати цілі абзаци — то, мабуть, вона не впоралась зі своїм головним завданням.
Взагалі перші 25% були схожі на реферат на тему «Становлення та значення історій в українській і світовій культурі», який ти скачуєш за першим посиланням в гуглі зранку перед уроками, бо звечора забув, що це треба на сьогодні.
А потім у книжці почало йтись про все підряд.
Це, мабуть, задумувалось як історії з життя, які б підкріплювали б певні теоретичні аспекти сторітелінгу. На ділі ж ми отримали купу рандомних байок про себе, про друзів, про тривожність, про колишніх, про кіно, про штори… ну ви зрозуміли.
Хоч книжка і коротка, але взагалі не варта часу на її прочитання.
Корисної і нової інформації мало. Цікавого я там теж нічого не знайшла. Читала я її 4 місяці. Це багато про що говорить.
Сумно.
Що ж таке цей сторітейл і з чим його їдять? Чому важливо розповідати саме історії і як це можна робити? З чого почати й куди просуватися?
От на ці питання книга Марка Лівіна відповідає.
Доволі непогана робота для тих, хто починає просуватися із текстами, кому потрібні підказки. Але для тих, хто вже заглиблений у тему, думаю вона буде запроста.
Втім, вважаю, тут потрібно вирішувати особисто. Можливо, щось відгукнеться і наштовхне на власні ідеї.
Я цю книгу радила своїм практикантам-журналістам. Адже коли треба випрацьовувати стиль і відходити від написання шкільних творів, то хтось легко і драйвово має пояснити "а як же то робити".
Цікаве оформлення книги з QR-кодами. І найголовніше, Марк Лівін практик, він дає рекомендації з власного досвіду. Тож, почитати буде цікаво!
