✨ Вона подивилась на мене, усміхнулась і сказала:
— Іди і знайди ту планету.

Перед вами ідеальний приклад того, як повинен бути написаний нонфік.

Автор розповідає про те, як він побився об заклад з колегою, що до 31 грудня 2004 року хтось з них знайде нову планету.
Він знайшов Куаоар завбільшки з пів Плутона, Седну - там, де Сонячна система мала давно закінчитись, та програв парі. Але все найцікавіше тільки починалось.

Чому я раджу читати цю книгу?

✨досить коротко (272 сторінки) і лаконічно - найважливіше і без зайвої води;

🪐багато інформації, якої ви, скоріше за все, не знали раніше (що таке насправді планета? чому місяць - найгірший ворог астрономів? як саме науковці відкривають нові небесні тіла? багато подробиць, про які не розповідають у школі)

✨цікаво і невимушено про будні астрономів.
Ви дивились «Теорію великого вибуху»? Читаючи цю книжку, я ловила вайби Раджа і Шелдона, які працювали разом (можливо, висока оцінка найбільше завдячує саме цьому, але я вам нічого не казала🌚).

✨зворушливо та мило про сім’ю автора - про знайомство з майбутньою дружиною, освідчення, весілля, народження доньки. Кожне речення пронизане любов’ю, вірою та підтримкою.

✨інтриги-скандали-розслідування у науковій спільноті (недоброзичливці, які намагаються перешкодити автору назвати його об‘єкт так, як він хоче, та спроба вкрасти його найбільше відкриття).

✨історія про об’єкт, названий на честь однойменної героїні «Ксена: принцеса-воїн», який допоміг Плутону перестати бути планетою.

Для мене це десь 8,5-9 балів з 10, раджу.

Дуже неоднозначні враження від цієї історії. Але про все по порядку.

⏺Мені сподобалась задумка:
Люди, яким вдалось вижити після кінця світу, намагаються побудувати нову цивілізацію, у якій слова настільки важливі, що, з одного боку, їх намагаються збирати та охороняти, щоб потім передати наступним поколінням, не давши мові просто зникнути, а з іншого боку - слова є небезпечною зброєю, від якої потрібно охороняти людей. Як і від мистецтва, історії, технологій та думок про майбутнє, які в постапокаліптичних умовах відволікають людей від головної мети - вижити.

Те, як авторка зображає Безсловесних і показує мову і культуру як те, що відрізняє «життя» від «виживання», а людей від тварин, змушує сісти і трошки про це подумати.

⏺В той же час, мені не сподобалась реалізація цієї задумки. Мотивація відмови від слів дуже погано прописана. Як і світ в цілому. Головний конфлікт дуже притягнутий за вуха. Це моя головна претензія до цієї книги.

Що ще мені сподобалось, крім класної ідеї?

✨ висвітлення проблеми глобального потепління та можливих наслідків для людей і планети.

✨ наявність pov антагоніста.
Вставки з його думками були невеликі, але вони допомагали краще його зрозуміти. Не схвалити чи підтримати, а просто зрозуміти, що саме керувало ним.

✨ цікавий сюжет та динамічний розвиток подій.
Після 150-ї сторінки історія мене настільки затягнула, що я дочитала книжку до кінця за раз (там 400 сторінок, просто кажу).

Що мені не сподобалось?

✨ багато дуже нелогічних та клішованих моментів, коли я щиро не розуміла, чому відбувається те, що відбувається (наприклад, звідки ні з того ні з сього між персонажами бралась довіра і вони починали розмови про наболіле, що в підсумку змінювало сюжет; дуже хотілось, щоб це просто було краще написано).

✨ головна героїня у 50-60% всієї книги.
Все може, все вміє, якогось біса постійно думає, що в неї все вийде там, де ніколи б не вийшло в інших, звідси - самовпевненість на межі з божевіллям та рішення йти на нічим не обґрунтований ризик.

✨ нелогічний фінал, який змусив мене почуватись, як отой кіт зі стікера з купою кружечків завантаження (ні, я не про головну героїню, а про другорядну, але не буду про це, щоб не спойлерити).

Для мене ця книга десь на 3,5 з 5. Але мені дуже цікаво, що буде далі, тому другу частину теж читатиму.

Я довго клацала на Goodreads то три, то чотири зірочки, бо не знала, як цю книжку оцінити. А потім якось подумала, що три зірочки - це навіть більше, ніж вона того варта.

Мені тут сподобались другорядні герої. Історія кохання Дотті і Генрі дуже мила і зворушлива, і те, з якою ніжністю і турботою вони ставились одне до одного навіть після декількох десятиліть шлюбу, мене дуже розчулило🥹. Мені сподобалась Марґарет з її складною долею, непростим характером та добрим серцем. Навіть досить суперечлива Ханна і та мені сподобалась більше, ніж головні герої та їхня любовна історія.

Головні герої:
⁃ тридцятизчимосьтамрічна кондитерка, яка після фіаско з роботою та одруженим шістдесятизчимосьрічним босом їде до подруги в богом забуте містечко.
⁃ сорокарічний викладач, який повернувся у рідне місто після хвороби батька, щоб допомогти батькам з господарством.

Все було дуже слоубьорно і мило, поки не з’ясувалось, що для слоубьорності були свої причини. Кароч, скажу лише, що я розбалувана класними книжковими чоловіками, які шарять за вірність, повагу та любов, тому цей Марті - це сум та печаль. Як і все, що відбувається між героями далі - мовчазна втеча, відсутність комунікації, приховування правди, рішення однієї людини за них обох, «давай будемо разом» без жодної розмови про все, що сталось, і з’ясування ситуації, ще приховування правди, пункт «видалити правду в аудіо-повідомленні, коли людина навіть не в країні, і заховати голову в пісок», і фінальне «давай будемо разом». Оаоаой🤦🏻‍♀️

Як на мене, чикліт - це про зростання, самоцінність, позитивні зміни і любов до себе. Якщо там є любовна лінія, то це повинно бути щось адекватне - або героїня «виростає» і знаходить дорослого, адекватного, вірного і розуміючого партнера, або «виростає» і розуміє, що в якийсь момент їй краще побути самій.
Тут же ми в героїні жодних змін не помітили. Вона як була інфантильною, так і залишилась. Як не вміла обирати щось інше, крім мовчазних образ і втечі, так і не вміє. Як вміла бути лише ланкою в трикутничку, так і не навчилась будувати адекватні стосунки. Після завершення книжки залишилось відчуття, що Олівія так жодного уроку і не винесла.

Кароч, атмосфера, другорядні персонажі та перша половина книжки витягнули цю книгу на трієчку.

Це було дуже неочікувано. Але давайте про все по порядку.

- Стиль написання (дві часові лінії та розповідь від першої та другої особи) насправді захопив мене з першої сторінки. Я навіть не помітила, як ковтнула перший розділ, а за ним і п’ятий. Це було легко, цікаво, інтригуюче.

- Мені сподобався світоустрій. І так, я дуже люблю антиутопічні елементи у фентезі.
Варто відзначити, що я починала читати книгу твердо переконана, що це буде щось типу Персі Джексона чи Гаррі Поттера. Обраний хлопчик, який мусить рятувати світ замість дорослих, і все таке. Але це зовсім інше.
По-перше, тут багато важких тем і тригерів. Іноді було досить непросто читати.
По-друге, за характером оповіді, сюжетом і перспективами, це значно похмуріша історія. Деякі герої померли, а деяких, як я підозрюю, чекає така ж участь. Але мені подобається атмосфера і те, до чого все йде (Боже, я зараз звучу як жахлива людина🥲, але ладно).

Переходимо до того, що мені не сподобалось.
▪️багато згадок про ₚосію. Іван і Нікіта як псевдоніми. Солженіцин і «Один день Івана Денисовича». Так, я згодна. Я не заперечую. Я. Просто. Травмована. І тому мене бісить все російське. Але... Тим не менш, мене перекошувало при кожній згадці🥲
▪️середина книги значно програє початку і завершенню. Не тому, що було не цікаво. А тому, що вона була перенасичена героями, подіями, сюжетними поворотами. Я десь відсотках на 60-70 зловила себе на думці, що квест перетворився на марафон, і я навіть трохи втомилась це читати. Схоже відчуття в мене було від «Часу немає» Рустема Халіла, коли всього було просто забагато.
▪️любовна лінія майже не розкрита, але це більше пов'язано з тим, що герої фактично не мали часу побути разом. Я сподіваюсь, що в наступних книгах в житті Натана буде кохання, але це буде не та людина, в яку він закоханий зараз (ну я шиперю його з тим, хто мені подобається, маю право🌚).

Але закінчу відгук ще кількома приємними моментами.

Мені подобається тема дуальності і вибору. І герой тут добре прописаний (ну я взагалі люблю морально сірих, шо ви мені зробите).

✨Твої думки і твоя поведінка показують, хто ти такий. Ти матимеш могутній Дар… ми всі це бачимо… і лиш те, як ти ним скористаєшся, покаже всім, який ти є — добрий чи поганий.

А захоплюючий кінець спонукає читати далі.

💔Просто є така доля — бути маленьким чоловічком.
Просто є така робота — бути великим злом.

В мене таке буває приблизно раз в ніколи, але це 10/10.

Автору якимось чином вдалось поєднати сухі факти та зворушливі промови, які пробивають на сльози; іронічні жарти, від яких хочеться по-дурному гигикати, та сповнені болю історії людей, в яких ця війна щось забрала; спогади про найбільші моменти патріотизму і національного піднесення та страшні розділи про документування воєнних злочинів.

Я наче знову прожила той рік, який залишився в пам'яті лише окремими шматочками. І наче сходила на групову терапію - коли я читала, я бачила в цих словах себе. І це дуже зігрівало, давало відчути, що я не сходжу з розуму, а якщо і сходжу, то я в цьому не сама.
Але що не менш важливо, тут є дуже багато ґрунтовної інформації, тому розкажу про зміст трохи детальніше.

Всю книгу можна умовно поділити на декілька частин:

💙Перший рік повномасштабного вторгнення через призму особистого досвіду автора - ранок 24-го лютого, евакуація з Гостомеля, служба у лавах Збройних Сил, зміна звичного укладу життя, нові знайомства, переоцінка цінностей, навколовоєнні думки та переживання, погляд на Україну, що бореться, та українців, які намагаються пристосуватись до нових реалій.

💛Чотири інтерв'ю з чотирма різними людьми, чиє життя змінила війна.
✍🏼З Євгеном Терещенком - кіборгом, який у 2014-му році захищав Донецький аеропорт, і був змушений повернутись на фронт після повномасштабного вторгнення.
✍🏼З Ларою Яковенко - художницею, яка була змушена залишити все та переїхати за кордон разом із матір’ю.
✍🏼З Євгеном Спіріним - журналістом, що брав участь в ексгумації масових поховань у Бучі.
✍🏼І з Тетяною Михед - літературознавицею та мамою автора, яка разом із його батьком пережила окупацію Бучі.

💔Уламки хроніки - упорядковані адвокатесою Роксоляною Герою фрагменти воєнних злочинів, скоєних російськими військовими протягом цього року. Кожен з описаних випадків порушує «звичаї війни» та відповідає певним статтям Римського статуту.

🖤Реквієм для Тарантіно - Віктора Ониська, українського режисера монтажу, близького друга автора, військового, який загинув під Соледаром за день до 17-ї річниці із жінкою, яка була коханням всього його життя.

🧡Окремий розділ про те, як війна вплинула і продовжує впливати на українських дітей.

🪔Ілюстрації Міті Фєнєчкіна, створені на основі фотощоденника Олександра Михеда.

Я не часто кажу фразу «цю книгу потрібно прочитати кожному», але це саме той випадок.