Я довго клацала на Goodreads то три, то чотири зірочки, бо не знала, як цю книжку оцінити. А потім якось подумала, що три зірочки - це навіть більше, ніж вона того варта.

Мені тут сподобались другорядні герої. Історія кохання Дотті і Генрі дуже мила і зворушлива, і те, з якою ніжністю і турботою вони ставились одне до одного навіть після декількох десятиліть шлюбу, мене дуже розчулило🥹. Мені сподобалась Марґарет з її складною долею, непростим характером та добрим серцем. Навіть досить суперечлива Ханна і та мені сподобалась більше, ніж головні герої та їхня любовна історія.

Головні герої:
⁃ тридцятизчимосьтамрічна кондитерка, яка після фіаско з роботою та одруженим шістдесятизчимосьрічним босом їде до подруги в богом забуте містечко.
⁃ сорокарічний викладач, який повернувся у рідне місто після хвороби батька, щоб допомогти батькам з господарством.

Все було дуже слоубьорно і мило, поки не з’ясувалось, що для слоубьорності були свої причини. Кароч, скажу лише, що я розбалувана класними книжковими чоловіками, які шарять за вірність, повагу та любов, тому цей Марті - це сум та печаль. Як і все, що відбувається між героями далі - мовчазна втеча, відсутність комунікації, приховування правди, рішення однієї людини за них обох, «давай будемо разом» без жодної розмови про все, що сталось, і з’ясування ситуації, ще приховування правди, пункт «видалити правду в аудіо-повідомленні, коли людина навіть не в країні, і заховати голову в пісок», і фінальне «давай будемо разом». Оаоаой🤦🏻‍♀️

Як на мене, чикліт - це про зростання, самоцінність, позитивні зміни і любов до себе. Якщо там є любовна лінія, то це повинно бути щось адекватне - або героїня «виростає» і знаходить дорослого, адекватного, вірного і розуміючого партнера, або «виростає» і розуміє, що в якийсь момент їй краще побути самій.
Тут же ми в героїні жодних змін не помітили. Вона як була інфантильною, так і залишилась. Як не вміла обирати щось інше, крім мовчазних образ і втечі, так і не вміє. Як вміла бути лише ланкою в трикутничку, так і не навчилась будувати адекватні стосунки. Після завершення книжки залишилось відчуття, що Олівія так жодного уроку і не винесла.

Кароч, атмосфера, другорядні персонажі та перша половина книжки витягнули цю книгу на трієчку.

Це було дуже неочікувано. Але давайте про все по порядку.

- Стиль написання (дві часові лінії та розповідь від першої та другої особи) насправді захопив мене з першої сторінки. Я навіть не помітила, як ковтнула перший розділ, а за ним і п’ятий. Це було легко, цікаво, інтригуюче.

- Мені сподобався світоустрій. І так, я дуже люблю антиутопічні елементи у фентезі.
Варто відзначити, що я починала читати книгу твердо переконана, що це буде щось типу Персі Джексона чи Гаррі Поттера. Обраний хлопчик, який мусить рятувати світ замість дорослих, і все таке. Але це зовсім інше.
По-перше, тут багато важких тем і тригерів. Іноді було досить непросто читати.
По-друге, за характером оповіді, сюжетом і перспективами, це значно похмуріша історія. Деякі герої померли, а деяких, як я підозрюю, чекає така ж участь. Але мені подобається атмосфера і те, до чого все йде (Боже, я зараз звучу як жахлива людина🥲, але ладно).

Переходимо до того, що мені не сподобалось.
▪️багато згадок про ₚосію. Іван і Нікіта як псевдоніми. Солженіцин і «Один день Івана Денисовича». Так, я згодна. Я не заперечую. Я. Просто. Травмована. І тому мене бісить все російське. Але... Тим не менш, мене перекошувало при кожній згадці🥲
▪️середина книги значно програє початку і завершенню. Не тому, що було не цікаво. А тому, що вона була перенасичена героями, подіями, сюжетними поворотами. Я десь відсотках на 60-70 зловила себе на думці, що квест перетворився на марафон, і я навіть трохи втомилась це читати. Схоже відчуття в мене було від «Часу немає» Рустема Халіла, коли всього було просто забагато.
▪️любовна лінія майже не розкрита, але це більше пов'язано з тим, що герої фактично не мали часу побути разом. Я сподіваюсь, що в наступних книгах в житті Натана буде кохання, але це буде не та людина, в яку він закоханий зараз (ну я шиперю його з тим, хто мені подобається, маю право🌚).

Але закінчу відгук ще кількома приємними моментами.

Мені подобається тема дуальності і вибору. І герой тут добре прописаний (ну я взагалі люблю морально сірих, шо ви мені зробите).

✨Твої думки і твоя поведінка показують, хто ти такий. Ти матимеш могутній Дар… ми всі це бачимо… і лиш те, як ти ним скористаєшся, покаже всім, який ти є — добрий чи поганий.

А захоплюючий кінець спонукає читати далі.

💔Просто є така доля — бути маленьким чоловічком.
Просто є така робота — бути великим злом.

В мене таке буває приблизно раз в ніколи, але це 10/10.

Автору якимось чином вдалось поєднати сухі факти та зворушливі промови, які пробивають на сльози; іронічні жарти, від яких хочеться по-дурному гигикати, та сповнені болю історії людей, в яких ця війна щось забрала; спогади про найбільші моменти патріотизму і національного піднесення та страшні розділи про документування воєнних злочинів.

Я наче знову прожила той рік, який залишився в пам'яті лише окремими шматочками. І наче сходила на групову терапію - коли я читала, я бачила в цих словах себе. І це дуже зігрівало, давало відчути, що я не сходжу з розуму, а якщо і сходжу, то я в цьому не сама.
Але що не менш важливо, тут є дуже багато ґрунтовної інформації, тому розкажу про зміст трохи детальніше.

Всю книгу можна умовно поділити на декілька частин:

💙Перший рік повномасштабного вторгнення через призму особистого досвіду автора - ранок 24-го лютого, евакуація з Гостомеля, служба у лавах Збройних Сил, зміна звичного укладу життя, нові знайомства, переоцінка цінностей, навколовоєнні думки та переживання, погляд на Україну, що бореться, та українців, які намагаються пристосуватись до нових реалій.

💛Чотири інтерв'ю з чотирма різними людьми, чиє життя змінила війна.
✍🏼З Євгеном Терещенком - кіборгом, який у 2014-му році захищав Донецький аеропорт, і був змушений повернутись на фронт після повномасштабного вторгнення.
✍🏼З Ларою Яковенко - художницею, яка була змушена залишити все та переїхати за кордон разом із матір’ю.
✍🏼З Євгеном Спіріним - журналістом, що брав участь в ексгумації масових поховань у Бучі.
✍🏼І з Тетяною Михед - літературознавицею та мамою автора, яка разом із його батьком пережила окупацію Бучі.

💔Уламки хроніки - упорядковані адвокатесою Роксоляною Герою фрагменти воєнних злочинів, скоєних російськими військовими протягом цього року. Кожен з описаних випадків порушує «звичаї війни» та відповідає певним статтям Римського статуту.

🖤Реквієм для Тарантіно - Віктора Ониська, українського режисера монтажу, близького друга автора, військового, який загинув під Соледаром за день до 17-ї річниці із жінкою, яка була коханням всього його життя.

🧡Окремий розділ про те, як війна вплинула і продовжує впливати на українських дітей.

🪔Ілюстрації Міті Фєнєчкіна, створені на основі фотощоденника Олександра Михеда.

Я не часто кажу фразу «цю книгу потрібно прочитати кожному», але це саме той випадок.

Це комфортна, смішна і по-сімейному тепла історія кохання жінки, яка вчиться обирати себе.

Не спішіть перемикатись, кохання тут теж є (навіть сцени 🔞 присутні), просто все крутиться не навколо нього.

Уявіть жінку, яка закохалась у чоловіка, який виявився одруженим.
Уявили?
А тепер уявіть, що через декілька років вона самостійно виховує дитину, намагаючись поєднувати це з адаптацією у новій країні, з кар’єрним зростанням, з доглядом за собакою, який їй навіть не належить, з інтригами-скандалами-розслідуваннями на роботі, з неочікуваними проблемами з орендодавцем, з напруженими стосунками з мамою та з почуттями до чоловіка, від якого їй слід було б триматись подалі.
І у всьому цьому хаосі вона намагається знайти хвилинку, щоб пригадати як це - бути просто жінкою. Не мамою, не донькою, не колегою, не подругою. Просто жінкою - з її бажаннями та потребами.

Тут багато гумору і ще більше моментів з життя, в яких кожна жінка може впізнати себе. Додайте сюди ще насправді атмосферні описи Вроцлава та Львова, а також проблему булінгу на роботі. Окремою ниткою через всю історію проходить тема прав жінок на фоні заборони абортів.

Я не поставила цій книжці 5 зірочок лише тому, що:
✨- мені трохи не вистачило розкриття любовної лінії. Хотілось більше взаємодії між героями, більше хімії та ще більш поступового розвитку їхніх стосунків.
✨- мене трохи розчарував кінець. Не подумайте, там є happy end - все в кращих традиціях. Але залишилось якесь відчуття незавершеності. Наче чогось не вистачило.

Мій вердикт👩🏻‍⚖️: раджу прочитати, якщо ви шукаєте цікаву та атмосферну книгу, сповнену гумору, мамських буднів, неідеального кохання та проблем сучасного жіноцтва.

💔Сину, а ти знаєш, я вчора дізналась, що я без тебе — сирота…

20 травня 2023, 18:20.
— Михайло сьогодні вранці загинув. Прийміть мої співчуття.

Десятки годин розмов з побратимами сина, офіційне розслідування та юридичний статус «зниклий безвісти». Лікарня, тривала психотерапія, рукопис та повільне повернення до життя попри усвідомлення, що вже нічого не буде так, як раніше.

Мабуть, з усіх книг про війну, які я прочитала, ця була найважчою.
224 сторінки болю, туги і надії матері, яка продовжує розповідати про сина в теперішньому часі, борючись з думками про те, що його назавжди забрала війна.

❤️‍🩹А потім я уявляла, як минає час, — тижні, місяці, — і моя кровиночка десь там, на землі Бахмута, лежить сама-самісінька. І в сонце, і в дощ, і під вітром… Я уявляла, як розвівається блискуче чорне волосся мого сина, як вітер торкається щік, як змінюється плоть… Я плакала ридма.

Багато спогадів про дитинство Михайла, інтерв'ю з його друзями, побратимами, колегами та просто знайомими. Уривки листів, повідомлень та нарисів. Пошук істини та намагання примиритись з реальністю.

Книга не ідеальна, але думаю, що не варто навіть намагатись її аналізувати. Так, тут багато Віктора Франкла, і якщо ви читали його книги, то захочеться щось пропустити, бо це вже було. Так, іноді одні і ті ж думки та факти можуть повторюватись в різних розділах. Так, іноді я не з усім написаним могла погодитись. Але не думаю, що хоча б щось з цього має значення.

Такі книги потрібні. Вони нагадують нам про одне-єдине питання, яке насправді має значення - чи є я тим громадянином, який вартий того, щоб такі люди, як Лемберґ, воювали за мене? Потрапляли в полон за мене? Помирали за мене? Я гідний такої честі?