Вбити пересмішника

Ця книга вражає не лише важкими темами, а й тим, що історія розповідається очима дівчинки, яка тільки вчиться розуміти світ. Вона уособлює невинність, як і її брат Джемі та несправедливо звинувачений чоловік. Попри жорстокість і несправедливість, у книзі є місце для надії, відваги та людяності. Аттікус втілює мораль, мужність і розсудливість, а персонажі як Келпурнія, місіс Моді та Буу Редлі показують, що не все втрачено. Водночас є ті, хто уособлює зло – родина Юеллів, расизм і лицемірство громади. Вони не визнають Боба Юелла героєм, але засуджують темношкірого чоловіка лише через колір його шкіри, незважаючи на невинуватість.

Ця історія болюча, бо ґрунтується на реальних подіях. Несправедливість існує й сьогодні, а закон не завжди здатний її подолати.

Коли бралась за книгу, я взагалі нічого не очікувала і навіть не розуміла назви.. Це якраз той випадок, коли зрозуміти назву можна тільки прочитавши книгу. Цей історичний роман я занесла в свій особистий топ прочитаних книжок, я ще довго пам'ятатиму сюжет і враження від прочитаного.

1930ті роки, місто Мейком, коли панує класова і расова нерівність, одні зневажають інших. Як дорослі, так і діти. Але, як то кажуть не всіх треба "стригти під одну гребінку". Сім'я Атикуса, його діти Джемі і Джін-Луїза, цьому приклад. Діти, які дивляться на світ своїми очима і не розуміють того, що відбувається, чому люди такі жорстокі і несправедливі..

Дітлахи грають в дитячі ігри, вірять у місцеві легенди про Примару Редлі, бігом бігають повз його будинок, гублячи штани на ходу )) Але, при цьому вони бачать, що відбувається у містечку в дорослому світі, як на це реагують місцеві, сусіди. Вони шукають відповіді на свої питання у дорослих, співпереживають за долю Тома Робінсона, якого захищає в суді їхній батько Атикус і до останнього вірять у справедливість.

Головні герої яскраві і живі, атмосфера містечка передана дуже вдало. Моя уява грала по максимуму. Я до останнього співпереживала героям і їх долям. Рекомендую!!

"Суд розумний рівно настільки, наскільки розумні присяжні, а присяжні розумні настільки, наскільки розумний кожен з них."

"Стріляй по сойках скільки завгодно, якщо зумієш поцілити, тільки запам'ятай, що вбивати пересмішника - гріх."

«Боятися нема чого, окрім самого страху».
З першого погляду така проста історія, розказана маленькою дівчинкою, Джін-Луїзою Фінч. Ось вам ігри з братом на задньому дворі, ось походи до школи, перша дитяча закоханість, сварки з однокласниками... Та чим довше читаєш, тим більше граней, відтінків та деталей відкривається перед тобою.

Сумна до болю, смішна до сліз — це про «Вбити пересмішника».
Гарпер Лі, через призму наївного дитячого світосприйняття порушує зовсім не дитячі питання: расизму, насилля, фемінізму, судової системи, несправедливості суспільних порядків та загальних стереотипів. Якісь із них немовби виділені жирним шрифтом, їх неможливо не помітити, вони кричать до читача зі сторінок книги, інші — приховані між рядків, наче писані напівпрозорими чорнилами, але теж благають про увагу. Та основне у цій книзі — її головні герої, звичайні діти. Просте мовлення, але такі складні, важливі теми лунають з їхніх вуст. Бо хто як не дитина зможе подивитися на світ незаклішованим поглядом і прямо сказати про речі, які її турбують.

Книга вирізняється своєю щирістю, глибока за своїм наповненням, вона спонукає до роздумів про безглуздість певних речей, усталених порядків чи іноді навіть законів. Свого часу, цей соціально-психологічний роман швидко здобув популярність, отримав Пулітцерівську премію та став класикою сучасної американської літератури. Цю книгу також називають виховною, але, на мою думку, тут йдеться не лише про виховання дітей батьками, а й навпаки, про те, що всім дорослим є чому повчитися у дітей.
«Вбити пересмішника» — чудова тому ілюстрація.