Гарпер Лі

«Боятися нема чого, окрім самого страху».
З першого погляду така проста історія, розказана маленькою дівчинкою, Джін-Луїзою Фінч. Ось вам ігри з братом на задньому дворі, ось походи до школи, перша дитяча закоханість, сварки з однокласниками... Та чим довше читаєш, тим більше граней, відтінків та деталей відкривається перед тобою.

Сумна до болю, смішна до сліз — це про «Вбити пересмішника».
Гарпер Лі, через призму наївного дитячого світосприйняття порушує зовсім не дитячі питання: расизму, насилля, фемінізму, судової системи, несправедливості суспільних порядків та загальних стереотипів. Якісь із них немовби виділені жирним шрифтом, їх неможливо не помітити, вони кричать до читача зі сторінок книги, інші — приховані між рядків, наче писані напівпрозорими чорнилами, але теж благають про увагу. Та основне у цій книзі — її головні герої, звичайні діти. Просте мовлення, але такі складні, важливі теми лунають з їхніх вуст. Бо хто як не дитина зможе подивитися на світ незаклішованим поглядом і прямо сказати про речі, які її турбують.

Книга вирізняється своєю щирістю, глибока за своїм наповненням, вона спонукає до роздумів про безглуздість певних речей, усталених порядків чи іноді навіть законів. Свого часу, цей соціально-психологічний роман швидко здобув популярність, отримав Пулітцерівську премію та став класикою сучасної американської літератури. Цю книгу також називають виховною, але, на мою думку, тут йдеться не лише про виховання дітей батьками, а й навпаки, про те, що всім дорослим є чому повчитися у дітей.
«Вбити пересмішника» — чудова тому ілюстрація.

Хоча Гарпер Лі не залишила по собі великий літературний спадок, її ім’я міцно закріпилось серед найважливіших авторів Америки завдяки визначному роману — «Вбити пересмішника». Ця книга стала справжнім проривом, принесла Лі Пулітцерівську премію та неабияку популярність. Однак вона не прагнула до слави й залишалася осторонь суспільної уваги, вважаючи роман як своє остаточне слово, до якого не потрібно додавати ще щось.

Однак після багатьох років на світ нарешті вийшов її другий роман — «Іди, вартового постав», написаний ще у середині 1950-х, задовго до «Вбити пересмішника». За наполяганням видавця, Лі переробила його частину, і так з'явився її знаменитий дебют. У «Іди, вартового постав» ми бачимо тих самих героїв, але їхні образи постають зовсім інакше. Доросла Джин Луїза (Скаут) повертається додому і вперше бачить свого батька Аттікуса не ідеалом, а людиною з вадами. Роман підважує звичні уявлення про ідеали й нагадує, що навіть ті, кого ми поважаємо, можуть нас розчаровувати.

«Іди, вартового постав» змушує переглянути свої очікування і визнає складність людських слабкостей. Ця історія про розчарування й зрілість показує героїв із нових, більш реалістичних сторін. І хоча вона суттєво відрізняється від попередньої книги, особисто я бачила її не як продовження, а як паралельну реальність, інший кут погляду на добре знайомих героїв.

«Вбити пересмішника» — один із ключових романів американської літератури ХХ століття, який приніс Гарпер Лі стрімку популярність. Здавалося б, ця проста історія розкриває надзвичайно глибокі теми — расизм, соціальну несправедливість, мораль і відповідальність. Події відбуваються у маленькому містечку Півдня США в 1930-х, де адвокат Аттікус Фінч, головний герой і уособлення принциповості, захищає Тома Робінсона, афроамериканця, несправедливо звинуваченого у зґвалтуванні. Світ цієї драми ми бачимо очима його доньки Скаут, яка намагається зрозуміти жорстокість і непримиренність навколишнього світу.

Гарпер Лі мріяла про "швидку й милосердну смерть у руках критиків", замість цього отримала Пулітцерівську премію, а також неабияку популярність, хоча її скромність завжди змушувала триматися подалі від надмірної уваги. Ця мовчазна й сильна жінка залишила свій слід у літературі саме завдяки "Вбити пересмішника". Книга стала одночасно і її тріумфом, і тягарем, адже вона не поспішала продовжувати літературну діяльність, вважаючи, що сказала все, що хотіла.

Це без перебільшення культовий текст, який лишається актуальним й сьогодні — історія про людяність, моральну стійкість і важливість не поспішати з висновками.

«Всі люди від природи вільні і рівні… Але якщо всі люди однакові, звідки ж стільки презирства, чому вони зневажають одне одного?»

Геніальний твір, після якого знову починаєш вірити в існування високоморальних і чесних людей, професіоналів своєї справи з непохитними принципами і цінностями

В основі сюжету - судовий розгляд справи темношкірого Тома Роббінсона, якого береться захищати адвокат Аттікус Фінч
Направду, він усвідомлює провал цієї справи, але "мужність це коли заздалегідь знаєш, що ти програв, і все-таки берешся за справу і наперекір всьому на світі йдеш до кінця", позаяк хтось таки повинен дбати про справедливість

Події роману розгортаються перед читачем через призму оповідей молодшої дитини адвоката - дочки Луїзи, котру разом зі старшим братиком Джемом батько виховував сам, зі служницею-негритянкою Келпурнією

Паралельно спостерігаємо за відлюдницьким способом життя Страхолюдина Редлі, котрому не хочеться мати жодної справи зі світом людей, де панують зло, жорстокість, расова дискримінація, класова нерівність та нездатність до співпереживання

Пересмішником-пташкою, вбити якого означає створити безглузде зло, у книзі виявляється чи не кожен персонаж, бо ледь не до кожного суспільство має несправедливі упередження - "щоб по-справжньому зрозуміти людину, треба самому влізти в її шкуру та ще й трохи проходити в ній"

І хоча всі події відбувалися у часи Великої депресії, в американській родині, яка проживала у невеликому містечку Мейкомб, штат Алабама, та подібних історій знайдеться чимало по всьому світу - "білі влаштували кольоровим справжнє пекло ще за життя і їм і на думку не спадає, що кольорові теж люди» - паралелі проводьте самі

Книга, що 1961 року здобула Пулітцерівську премію, була екранізована, і, як наслідок, 1962 року фільм отримав три премії "Оскар"

У 2006 році британські бібліотекарі поставили цю книгу перед Біблією як книгу, яку "кожен дорослий повинен прочитати перед смертю"

Я цю історію перечитувала і вона чудова,як і перше сприйняття .

Америка 40 -х років -це величезна прірва між білими і темношкірими,адже расова нерівність виражена настільки , що люди просто безправні.
Сюжет твору -адвокат Аттикус Фінч захищає у суді чоловіка,який начебто скоїв злочин над білою жінкою. Проти них обох ополчилось все містечко. Це ж нечувана справа, адже Том -чорний і для нього не може бути ніяких виправдань.

Авторка дуже сильно описує відчуття і цю боротьбу жителів очима дітей Аттикуса. Така ситуація,на жаль, була характерною десятки років, особливо у південних штатах. Головний герой був нетиповим білим і прагнув донести всім жителям, що всі люди рівні . Він дітей виховував власним прикладом ,адже юні брат і сестра не боялись висловити свою думку, запитати , що незрозуміло і навіть прийти на суд. Все, що творилось на їхніх очах, викликало лише нерозуміння. Чому ж так? Адже їхня кухарка Келпурнія теж чорна, але вони її любили, довіряли жінці та слухались. Досить цікавими були моменти про навчання у школі, коли вміння і знання не є важливими,а головне -нова система,яку впроваджувала вчителька. Є й досить трагічні моменти , але сподівання, що все буде добре, змушує гортати сторінка за сторінкою.

Це книжка ,яка била рекорди з продажів, популярна вже понад 50 років, її люблять і читають, вивчають у програмі 9 класу. І, звичайно,Пулітцерівська премія у 1961 році -вагоме досягнення і свідчення майстерності пера Гарпер Лі. Авторка випередила свій час.

Зазвичай мені складно писати відгуки на два типи книжок: ті, що сподобалися, і ті, що викликали суперечливі враження. Ось ця мені дуже сподобалася.

Сама побудова історії не дозволяє зациклитись на чомусь одному. Тут дитячі історії дівчинки Джин Луїс та її брата Джема перетікають в зовсім не дитячі. Від їхніх витівок до пожежі і схибленого чолов'яги, який ніби-то живе в сусідньому будинку. Від літніх дитячих пригод до суду над афроамериканцем. Від дівчинки, яка не є леді, бо бігає в штанях, грається з хлопцями і може неабияк всипати на горіхи, до ницості деяких дорослих, страху перед своїми ж бажаннями, незрозумілої агресії і великої хиби суспільства. Ми хочемо справедливости - натомість самі ж її руйнуємо.

Вам можуть сказати, що ця книжка - то про расизм і нечесний суд. Так і є. Але крім того, вона про дитинство і дорослішання, виховання, великі кроки, що здаються мізерними, про людей, яких ми знаємо і не знаємо водночас. Про мовчання і очікування, що хтось скаже замість тебе.

"Іди вартового постав" Гарпер Лі вже, певно, обросло легендами. Кажуть, що це була найперша чернетка "Вбити пересмішника", але редактор переконав авторку опублікувати книжку про дитинство головної героїні. А ще, її, нібито, знайшли в банківській комірці аж в 2000-х. Як би там не було, але книжка гарна. Вона програє "Вбити пересмішника", але достойна.

У "Йди, вартового постав" Джин Луїс постає перед нами дорослою. Їй двадцять шість, вона живе у Нью Йорку, все така ж вільнодумна, але з ще більшим максималізмом. Він наче й правильний, але ще не до пуття сформований, бо її переконання базуються на дитячих враженнях, ідеалі батька.

Повернення додому її вибиває з колії, бо хтось змінився, хтось лишився таким же, а хтось регресує. Деколи її думки та дії дратували - було 50/50. Від дійсно правильних речей до дитячої поведінки, типу я не буду розбиратися, бо ви всі дурні, а я найрозумніша. Хоча в кінці книжки її дядечко врешті відкриває їй очі.

В цілому, ця книжка торкається тих самих тем, що й "Вбити пересмішника":

🔺Расизм.
🔺Батьки-діти.
🔺 Дорослішання.
🔺Сімейні цінності.
🔺Суд/справедливість.

Шкода щодо деяких персонажів, які так прикипіли до серця 💔. Натомість, з'являються нові, а дехто зі старих розкривається глибше, або взагалі по-новому.

Кому подобається "Вбити пересмішника", прочитайте цю хоча б з цікавості. Все ж, це єдина історія.