«Боятися нема чого, окрім самого страху».
З першого погляду така проста історія, розказана маленькою дівчинкою, Джін-Луїзою Фінч. Ось вам ігри з братом на задньому дворі, ось походи до школи, перша дитяча закоханість, сварки з однокласниками... Та чим довше читаєш, тим більше граней, відтінків та деталей відкривається перед тобою.

Сумна до болю, смішна до сліз — це про «Вбити пересмішника».
Гарпер Лі, через призму наївного дитячого світосприйняття порушує зовсім не дитячі питання: расизму, насилля, фемінізму, судової системи, несправедливості суспільних порядків та загальних стереотипів. Якісь із них немовби виділені жирним шрифтом, їх неможливо не помітити, вони кричать до читача зі сторінок книги, інші — приховані між рядків, наче писані напівпрозорими чорнилами, але теж благають про увагу. Та основне у цій книзі — її головні герої, звичайні діти. Просте мовлення, але такі складні, важливі теми лунають з їхніх вуст. Бо хто як не дитина зможе подивитися на світ незаклішованим поглядом і прямо сказати про речі, які її турбують.

Книга вирізняється своєю щирістю, глибока за своїм наповненням, вона спонукає до роздумів про безглуздість певних речей, усталених порядків чи іноді навіть законів. Свого часу, цей соціально-психологічний роман швидко здобув популярність, отримав Пулітцерівську премію та став класикою сучасної американської літератури. Цю книгу також називають виховною, але, на мою думку, тут йдеться не лише про виховання дітей батьками, а й навпаки, про те, що всім дорослим є чому повчитися у дітей.
«Вбити пересмішника» — чудова тому ілюстрація.

«Краще бути живим невдахою, ніж мертвим чемпіоном».

Одна маленька технічна помилка, банальна неуважність веде до фатальних наслідків.
7 життів, збережених у дивній авіакатастрофі, на противагу сотням загиблих:
Пілот, що боїться літати після трагедії з боїнгом, збитим над Донецьком, американський футболіст, який раз за разом прокручує в голові один момент зі свого життя, українка, що поспішає до Бангкоку з 30000 доларів у кишенях, маленька пакистанка, яка не розуміє англійської, лікарка, яка точно щось приховує, політик, який не хоче ним бути, та священик, який розповідає про Бога там, де його давно немає...
Усі абсолютно різні, але їх об'єднує одне — вони застрягли на вершині висотою більше за 6000 метрів без їжі, питної води, теплих речей нормального кисню та з мізерними шансами на порятунок.
І незрозуміло, кому ще поталанило, сімом живим чи сотням мертвим.

Як на мене, книга не стільки про авіакатастрофу та про виживання, скільки про людські долі: заплутані, неоднозначні, бентежні. Ретроспективні вставки розкривають усі секрети персонажів, показують їхні характери та мотивацію дій. Події їхніх життів змушують задуматися, що інколи все не так, як нам здається.

Від окремих моментів шкірою повзуть мурахи, десь ти затамовуєш подих, щось викликає огиду, щось — зневагу або й жалість, а дещо зачіпає за живе. Наприклад, історія про батька Парамонова та лист до Бредона просто вразили(хто читав, той мене розуміє). Події динамічні, сюжет насичений, а кінцівка роману викликала змішані почуття і низку питань.

Книга дуже сподобалась, але не змогла затьмарити «Не озирайся і мовчи», яка закріпилася серед моїх фаворитів.

Чи зможуть герої, приречені на виживання в екстремальних умовах, не втратити здоровий глузд, зберегти моральні цінності та лишитися людьми, чи все ж перетворяться на тварин, коли єдина їхня мета — вижити?
Про все це у «Де немає Бога».

«Речі на світі існують без жодних пояснень і приводів, знаходять самі в собі підставу для існування».
Після прочитання повераю на свою полицю «Вальс на прощання» — роман чесько-французького автора, Мілана Кундери, вперше перекладений українською мовою Видавництвом Старого Лева.

Щось таке осіннє є в цій книзі: спокій і меланхолійність, розміреність і неспішність оповіді, простота, але водночас метафоричність мови й образів.
Читаєш, ніби все дуже легко, простіше не вигадаєш, але згодом з'являється почуття приреченості людини перед долею, неспроможності протистояти всьому світу, розпачу через руйнування сподівань об прозу життя.
Усіх героїв хочеться в чомусь звинуватити, але наче й й нема в чому, адже вони просто живуть, як вміють, усіх хочеться виправдати, кожному хочеться поспівчувати, але чи заслуговують вони того співчуття?

Я не шанувальниця стилю Кундери, бо більше люблю коли про будь-які, хай навіть найскладніші речі, автор пише просто. А тут заскладним для сприйняття (чисто мого) я саме стиль написання. Тож твір лишив по собі неоднозначні враження, емоції, деяку незрозумілість та матеріал для роздумів щодо висловлених ідей, мотивації персонажів, розвитку подій та смислового посилу загалом.

Оформлення і переклад Видавництва Старого Лева чудові, як і завжди❤

«Правда про справу Гаррі Квеберта» Жоель Діккер від Видавництва Старого Лева —додано в список улюблених книг✅

Нехай вас не лякають більше ніж 700 сторінок книги, бо кожна з них міцно тримає увагу, затягує й не відпускає.

Коротко про сюжет:
Популярного письменника звинуватили у таємничому злочині тридцятирічної давнини — у вбивстві неповнолітньої Ноли Келлерґан, що відбулося в спокійному містечку Аврорі і випливло на поверхню лише зараз, разом із тілом дівчини, відкопаним у саду письменника через 30 років після її зникнення.
Усі докази проти нього, все складається якнайгірше і, ймовірно, приведе до його страти, але докопатися до істини, розслідувати злочин та виправдати Гаррі Квеберта береться його учень — Маркус Ґольдман, який багато чим зобов'язаний своєму наставнику.
Та чи настільки все просто, як здається на перший погляд? Які скелети сховані в шафі мешканців Аврори, родини вбитої дівчини та самого Гаррі? Хто так сильно не хоче, щоб Маркус докопався до правди, і яка вона, та правда?

Поєднання напруженого детективного сюжету, любовної історії та письменницьких порад створює комбо для легкого, але насиченого читання. Що ще класного є в цій книжці? Так це поради ля письменників, які Гаррі надає Маркусу. На перший погляд вони прості і інколи навіть звучать трошки пафосно, але загалом добре доповнюють картину + мені особисто завжди подобалося читати про внутрішню "кухню" всіх дотичних до написання та видання літературних творів.

Не скажу більше ані слова! Читайте!📖

Відповідаючи на питання про мого улюбленого автора, я, зазвичай, не можу виділити когось одного, але неодмінно називаю Теодора Драйзера в числі перших.

Розтягую задоволення від книжок автора, тож роблю великі перерви між творами: позаторік була «Американська трагедія», в минулому році— трилогія «Фінансист», цьогоріч настала черга першої книги автора — роману «Сестра Керрі». Отже, «Сестра Керрі» Т. Драйзер

Традиційний для Драйзера сюжет: історія молодої особи на шляху до «американської мрії». 18-річна Керрі їде до Чикаго в пошуках кращого життя, прихопивши з собою прагнення й амбіції, притаманні для її віку. Шукаючи себе, дівчина злітає, падає, палає чимось або кимось одним, щоб невдовзі змінити вподобання та перемкнутися на щось інше, але все це з однією метою — вибитися у вищі кола суспільства.

Герої книги розкриваються на тлі детальних та контрастних образів Америки 19 століття: розкішні інтер'єри будинків, зали фешенебельних готелів та ресторанів, вечірні вбрання богеми — усе це сяє ще сильніше на фоні тяжкої праці заводських працівників та злиденного життя жебраків. Завдяки увазі автора до кожної дрібниці можна уявити справжнє життя тогочасної Америки.

До персонажів Драйзера, як завжди, більше питань аніж відповідей, але ж і в житті жоден із нас не є однобоким та постійним, повністю позитивним чи негативним.
Чи може людина віднайти те, що шукає, досягти бажаного, якщо її прагненням та жазі до кращого властиво завжди зростати, і, отримавши щось одне, вона лише хоче більшого? Ненаситність людської душі — в центрі цього роману, особисто для мене.

За розвитком сюжету стежити цікаво, а ще цікавіше, чи не втратить Керрі себе, шукаючи гарного життя, та чим доведеться платити та жертвувати на шляху до мрії.

Глибока проблематика й детальні описи варті того, щоб ними зачитуватися!