Море спокою

це маленька книжечка, яка залишиться з вами надовго, бо описані в ній події відчуваються дуже реально, попри всю їх фантастичність.

є кілька часових ліній і кілька головних персонажів, кожен з них в якийсь момент свого життя бачить певну аномалію: світ ніби розколюється і лунає дивна узика, схожа на колискову. це триває не довше секунди, але аномалія залишається з ними надовго. всіх чотирьох вона пов'язує, всі четверо причетні до чогось більшого. хлопець у 20 столітті, що спілкувався з дивним священником. жінка у 2203, проводячи останній книжковий тур на землі вирушає додому, на місяць, адже почалася пандемія. а у 2401 науковці стверджують, що дійсність — це лише імітація. тож час досліджувати часові аномалії, з однією з яких і мають справу всі вищезгадані персонажі.

тут цілий часовий лабіринт з подій, гіпотез, подорожей, людей і війн чи пандемій. є чотири абсолютно різні лінії в різних куточках світу, які насправді пов’язані. кожна з яких є частинкою великої головоломки, яку хочеться крутити і розглядати з усіх сторін.

ця книжка випадково потрапила мені в руки і стала справжньою знахідкою, бо це дуже цікава наукова-фантастика, яка затягує ледь не з перших сторінок і порушує багато важливих тем. я досі в шоці від поворотів, якими вирує книжка, і досі не можу відпустити цю історію. тут так багато всього переплетено і нашаровано, і це так цікаво подається, що до останнього ви не можете зрозуміти що і як. і фінал вас не розчарує.

Така маленька книжка, а стільки змісту…

Я люблю тему подорожей у часі, тож ніяк не могла пройти повз книги Емілі Сент-Джон Мандел, тим паче читала про неї і її творчість раніше і вже чекаю на переклад інших книг (бо вони цікавим чином пов’язані одна з одною). «Море спокою» ж зацікавило мене і тематикою, і деякою схожістю з «Хмарним атласом» Девіда Мітчелла. Але якщо другий дався мені дещо складніше, «Море» прочиталося буквально на одному подиху.

Три часові рамки і абсолютно різні й непов’язані один з одним персонажі. Але якимось чином всі вони потрапляють в певну точку, де переносяться в одне й те саме місце. Як це – прогулюватися лісом і раптом опинитися посеред вокзалу, де грає скрипаль, а гучний звук транспорту майбутнього сповіщає про відбуття? Це лише одна мить, секунда, а потім видіння розвіюється, залишаючи по собі збентеження та мільйони питань. Що це було? Реальність? Ілюзія? Божевілля? Аномалія? Збій в системі всесвіту?

Власне, питаннями сприйняття дійсності і займається один з ключових персонажів - Ґаспері-Жак Робертс – намагаючись розібратися, чи не імітація все навколишнє, чи він сам керує власним життям, чи все це – лише прописана програма, якою керує хтось інший, хтось вищий…

Можливо, місцями було занадто багато води в описах чи роздумах, хоч це й дивно звучить, враховуючи об’єм книги. Але сама історія доволі цікава, змушує й собі ставити риторичні питання. Щодо фіналу – в якийсь момент читання розумієш, чим завершиться історія, але це не відміняє того факту, що написана вона майстерно. Тож раджу прихильникам подорожей у часі і складних питань на кшталт «а чи не за чиїмсь сценарієм ми живемо?»

Проста історія з цікавою ідеєю

Хотілося б більше деталей про світ, Інститут часу і особливості подорожей в часі, бо все відбувалось якось галопом.

На фоні цього частина з Олів здалась розтягнутою, незрозуміло було, чому їй і її переживанням приділили стільки уваги. Це було б доречніше в книзі більшого об’єму.
Але її роздуми про пандемії було читати цікаво, особливо згадуючи наше життя під час ковіду)

В якийсь момент зловила себе на думці, що є в цій історії щось схоже на Матрицю з її натяками на імітацію реальності.

Залишилось кілька питань в кінці, бо долю не всіх персонажів розкрили, а здавалося, що мали б принаймні про Вінсенту щось розказати.

Загалом від книги враження двоякі. Я не можу сказати, що це погана історія, бо для мене все пов’язане з подорожами в часі поганим бути не може. Але і вау якогось немає. Залишилось відчуття якоїсь поверхневості.