Дочитала книгу «Абсурд», українського автора Віталія Запеки, написану в стилі антиутопії. Книга демонструє суспільство із доведеною до абсурду формою державного режиму - тотальною демократією, де влада має абсолютну монополію на процес мислення, встановлення рамок мислення для інших та визначення правильних (які допускаються) і неправильних (яким немає місця) думок.
🖇️ «Біда з думками: сьогодні їх дозволили, а завтра навпаки. Або ще гірше: зараз вони корисні для держави, а згодом, глянь, - і вже шкідливі. Є спеціальні люди, які мають думати за нас, а іншим за це краще не братись».
Так-так, це все ще демократія, бо все вирішується більшістю. Більшістю бездумних людей🤷♀️
Центральною подією твору є «значущий» судовий процес над молодим чоловіком Віктором, якого обвинувачують у вчиненні «злочину вищого ступеню». Якого саме злочину? Вищого ступеню, що не зрозуміло. Завдяки цьому літературному прийому, коли герой не знає в чому його обвинувачують, перші сторінки книги нагадують «Процес» Франца Кафки, де головний герой опиняється підозрюваним у чомусь, та невідомо в чому. Попри трохи затягнутий та місцями нуднуватий сюжет «Процесу», «Абсурд» вийшов доволі динамічний, сповнений цікавих, місцями комічних, та майже завжди доведених до абсурду, діалогів.
Звісно ж його судять за «шкідливі для держави, влади і народу» думки. Які думки? Тут уже без спойлерів, почитаєте самі. При чому, тяжкість цього злочину навіть не прирівнюється до вбивства, бо:
🖇️ «Безсумнівно, що думки та мислячі люди є значно небезпечнішими для влади, ніж убивці. Від убивства певної кількості пересічних громадян країна навіть не похитнеться. А навіть від однієї думки держава може загинути. Отже, для суспільства загалом мислячі люди більш небезпечні, ніж жменька вбивць».
Суспільство без думок. Держава, яка забороняє народу думати ширше за встановлені нею ж межі. Народ, який стає маріонетковим та легко керованим в руках сильних світу цього.
І якщо посеред цього бездумного натовпу зʼявляється думаюча людина, як же легко їй маніпулювати іншими. Навʼязувати свої ідеї. Схиляти до необхідних дій, видаючи їх за загальне чи індивідуальне благо. Не тільки ж у мене дежавю, ніби я вже щось схоже бачила в якійсь країні, правда?
Антиутопія для мене - це геніальний [та улюблений] літературний жанр, в якому автор зачасту висміює негативні наслідки певних суспільних і державницьких процесів, демонструючи читачу їх небезпеку для всього суспільства та країни.
Віталій Запека - для мене відкриття. Якби я не знала, що це твір українського автора, то ніколи б не подумала. Настільки він написаний в стилі найкращих класичних антиутопій.
Дуже рекомендую. І «Абсурд», і антиутопію як окремий літературний жанр!
Усе наше життя зараз сповнене абсурду. Війна - це такий величезний абсурд. І ось я для чогось взялася про абсурд читати. Черговий абсурд.
Віктор, головний герой, був арештований. І єдине його бажання - дізнатися, за що. Але адвокат грає свою наперед визначену роль. І усі навколо говорять про страту.
"-А що ти хочеш?
-Замінити адвоката, поскаржитися на арешт, написати вимогу, щоб дізнатися про мою провину. Хочу знати, в чому мене звинувачують, за що тут сиджу і за що мені погрожують стратою. "
На суді він-таки дізнається,за що. Але ж легше не стає. Навпаки театр абсурду лише розкручується.
І я маю сказати, що нічого фантастичного мені у цій книзі не здалося. Як на мене, трохи гіперболізована, але тогочасна дійсність. А може і не тогочасна, лише зовнішні обставини змінилися.
