Що робить людину легендою, а легенду – людиною? Саме на це питання і намагається дати відповідь Патрік Ротфус у своїй незавершеній (принаймні наразі), трилогії. Проте головні події розвиваються саме в другій частині. Це прозвучить суб’єктивно та можливо трохи натягнуто, але я вважаю, що в «Імені вітру» ми лише знайомимося з персонажем, а також із тим фундаментом який і сформував того самого Квоута. Ми бачимо підвалини всіх подій, дитинство та отроцтво людини, що врешті стане чимось більшим, невимовно прекрасним та водночас жахливим. І ця людина вплине на долю всього світу.
Як відрізнити хороше фентезі від поганого? Та навіть більше, чудову книгу від жахливої? Об’єктивності в цьому питанні досягти напрочуд важко, бо всі читачі мають різні смаки і для когось справжні шедеври художньої літератури абсолютно щиро видаються нудними, затягнутими або «несправжніми». Та це важливе питання, бо всі хочуть читати хороші книги і не витрачати час на погані. Патрік Ротфусс – один із найкращих авторів яких я читав за своє життя, і насправді нескладно виділити, що саме мене вразило. Реалістичність. Справжність. Так, навіть у абсолютно вигаданому світі, де є магія, демони, фейре та чандріяни. Проте життя, його перебіг та особливі моменти – вони справжні. Ти, як читач, проживаєш разом із головним героєм його долю. Найважчі та найсвітліші моменти, поразки та перемоги, звитяги та падіння. Всього цього неможливо уникнути, бо всі ми люди, якими б незвичайними ми не були (або не вважали себе). Кожен помиляється, може оступитися, або в якийсь момент побачити себе зовсім не таким, яким хотілося б бути. Цей ефект значно посилюється і стилем оповіді автора, а саме тим, що свою історію розповідає сам Квоут – підкреслюючи важливі для нього моменти, і пропускаючи нудні чи незначні. Читач бачить також майбутнє цієї незвичайної людини, одразу, з перших сторінок. Та звичайне тихе життя все ж оточене туманом таємниці, мороком із минулого, що переслідує героя.
Що можна сказати про самого Квоута із «Страху мудреця»? Вправний музика, певно найкращий в своєму поколінні (а може й не в одному), герой як у чутках так і насправді, із своїм кодексом честі та набором правил, серйозний арканіст, симпатик, іменувач та рукотворець, із сталевим аларом та артистичністю Таборліна Великого... Це все правда, і саме з цього виростуть майбутні Квоути – Безкровний, Королевбивця та Невідомий. Та не дивлячись на це він залишається юнаком шістнадцяти років, якого переслідують привиди та страхи минулого, а життям веде одна єдина ціль – помста.
Майже весь грудень перечитувала Ротфуса. Це все ще одна з моїх найулюбленіших історій, і згодна, вона не без гріха і хтозна чи автор колись допише цю трилогію, але в цей світ я хочу повертатися, як в гості до старого друга.
В другій частині автор вивів Квоута за стіни Університету та прилеглого містечка і за рахунок цього розширив панораму світу. Прийом вже років сто як не новий, але хто сказав, що він не працює? Очима Квоута ми бачимо інші країни і навіть інші виміри, світ довкола стає об'ємнішим та наповненим деталями.
Найцікавіша для мене частина, пов'язана зі світом Фей і Ктеєм. Ну і звісно, чандріяни, інформацію про яких автор подає досить скупо (але від цього ще цікавіше, хіба ні?).
Окрім чандріян, мене ще неймовірно цікавить лінія Баста та те, як саме перетнулись їхні шляхи з Квоутом. Це той персонаж, який перетягує на себе всю увагу, як тільки з'являється у фокусі історії. А взагалі мої улюбленці в книзі всі з чудинкою - Елодін, Арі.
Натомість мені геть не подобається Денна, ні як персонаж, ні як любовний інтерес головного героя (любовна лінія до слова геть ніяка). Хоча сюжетна арка героїні не така проста як може видатися на перший погляд, і ще зіграє свою роль, але поки лише дратує.
Хотілось би колись зібрати всю трилогію, але щоб розкрутити всі наплетені сюжетні лінії, автору потрібна книжка вдвічі товстіша за цю і вся доступна майстерність. І звісно хотілось би щасливого фіналу для героя.
