Моє знайомство з творчістю Брендона Сандерсона розпочалося дуже давно, з книги, що називалася «Елантріс» (і я досі сподіваюсь, що колись її перекладуть українською, а автор врешті-решт напише вже майже 20 років обіцяне продовження). Вже в той момент його стиль написання, фантазія, глибокий світ, епічні масштаби та живі персонажі захопили мене. До того жодного разу я не бачив фентезі настільки якісного та затягуючого. Та і після цього це ставалося не так багато разів, досить пальців однієї руки аби все згадати. З того часу я уважно ловив і просчитував кожну книгу написану Сандерсоном, як тільки мав таку можливість. Для цього не пожалів часу і зусиль, аби почати читати англійською, щоб не чекати перекладів, і грошей, аби купувати електронні книги... Ностальгія звісно застить мені очі, в спогадах вже далекого дитинства, але зараз я хочу вам розповісти про іншу книгу, а саме про «Шлях королів».
«Хроніки буресвітла» - це неймовірно епічна та магічна сага на багато тисяч сторінок. Якась частина може здатися вам нудною та непотрібною, та насправді кожна наступна частина розкриває все більше, складаючи складний, різнобарвний, цікавий та живий пазл. Кожен з героїв проходить свій шлях, торуючи собі місце в жорстокому світі, розвивається чи деградує, часом обираючи зло, або помиляючись раз у раз. Це життя, таким яким воно має бути – ціле мереживо помилок і складних рішень, що врешті робить з кожного з нас особистість.
Читач знайомиться із світом, дивлячись на нього крізь призму поглядів одразу багатьох героїв. Декількох із них треба виділити особливо. Каладін, колишній солдат, а тепер раб, вимушений розплачуватися за свої помилки і тонути у відчутті провини, бо так і не зміг нікого врятувати. Син, який розчарував батьків, але зробив це не заради себе – тільки для того, аби врятувати молодшого брата. Так трапляється, що діти мають нести на собі вагу не тільки своїх помилок, але й своїх батьків. І Каладін намагався. Він прикладав усі сили, аби захистити слабких, таких, яким був його брат, а потім і ще декілька підлітків та юнаків, яких затягнула в себе жорстока та бездумна війна. Та всі зусилля марні. Не можна врятувати кожного. Ба більше, часом не можна врятувати взагалі нікого. Чи має він із цим змиритися? Що важливіше, мета, до якої ти йдеш, чи сам шлях? Відповідь на це питання виявляється напрочуд складною. Особливо, якщо ти лише 19-річний юнак, вимотаний смертями й втратами всіх, кого ти любиш.
Другим центральним персонажем є Шаллан, тиха дівчина, що виросла у маєтку суворого та тиранічного батька. Жорстокого покидька, що зламав її життя, вбив її матір та знищив життя всієї їх великої родини. Один з братів втік з дому, другий став інвалідом після побиття батьковою рукою... це все правда. Але чи все так насправді? Шаллан врешті має свої власні темні секрети, і з кожною главою їх стає все більше. Тиха, скромна дівчинка, що ніколи до того не виїжджала за межі батькових земель. Вона певно ніколи нею і не була – але це та ілюзія, яка потрібна їй, аби не з’їхати з ґлузду, так само як і гостре, саркастичне та іронічне почуття гумору.
Найгірше, що може статися з людством – це віра в те, що ми перемогли. Що шлях завершений, і більше немає необхідності щодня боротися за високу ціль. Бо в цей час прокидаються в людях найбільш ниці й огидні речі. Жорстокість, бажання влади, золота та багато чого іншого. Бо Спустошення вже закінчилося, і більше немає великої війни. Ми перемогли, і Вісники нарешті можуть стати вільними, а Сяючі Лицарі можуть зайнятися іншими справами, що врешті й приведе їх до зради і загибелі орденів. Пройдуть тисячі років, і великі битви Спустошення залишаться лише рядками в легендах, і Тих що несуть пустоту майже забудуть. Проте війна продовжується, і як завжди, світу потрібен герой. Аби врятувати його. Аби навчити його. Аби нарешті зробити все правильно.

Якщо щось можна сказати про Джо Аберкромі, то це те, що він ставить перед собою надзвичайно амбітні цілі. Принаймні про це можна судити за його власними словами, що його трилогія "Перший закон" має стати свіжим струменем в сучасному фентезі, повернувши в жанр потрібну жорстокість і кривавість. Проте не для жорстокості й кривавості як таких, але для відчуття справжності, реальності всього що відбувається на сторінках книг. Дивно чути таке про фентезійну сагу, проте не можна сказати, що автору це не вдалося. Незважаючи на всю вигаданість світу, присутність магії, духів та багато чого іншого, "На лезі клинка" - це в першу чергу історія людей і про людей. Про їх силу й слабкість, добрі й погані сторони їх душ та важливість виборів, що супроводжують життя кожного з нас.
Історія, описана в першій частині трилогії водночас банальна, але і захоплююча. Всі, хто колись читав хоч десяток книг фентезійного жанру, знайдуть для себе знайомих персонажів — маг похилого віку, ще міцний, але його сили вже спадають, і він є таким собі артефактом минулого, північний варвар, не дуже освічений, але благородний, пихатий і гордовитий дворянин зі столиці величезного королівства... Інтриги, розслідування, таємниці та секрети. Все так, навпіл з пригодами та битвами. Проте найважливіше, це все одно герої. Вони, кожен з них — особистість. Створені з багатьох шарів, які розкриваються один за одним протягом роману. Так наприклад Байяз, перший із магів, хоч і здається на початку авторитетним, суворим і досить консервативним, та все ж "хорошим" героєм, із розкриттям свого характеру постає перед читачем зовсім іншим. Жорстоким, закостенілим в своїх уявленнях, неврівноваженим та почасти навіть тиранічним. Тільки його думка має значення, і яка різниця хто кого вбив тисячу років тому.
Ще одним з визначних елементів роману є досить велика наглядність та натуральність описуваного. Незалежно від того, як це звучить і виглядає — кров та кишки, вічний запах лайна, сльози, біль, зґвалтування та насилля. Це все не жаль частина життя. Ми всі пробуємо її не помічати, та якщо ми чогось не бачимо, не значить що воно перестане існувати. Аберкромбі намагається подивитися на світ не по дитячому, а більш виважено. Так, люди не бувають відверто добрими, або абсолютно поганими. Навіть найкращий герой може в один момент піддатися страху чи гніву, і так само найгірший поганець може в певний момент свого життя врятувати, наприклад, нещасного собаку. Ми робимо вибір кожен день і кожен раз. Не можна просто накопичити якісь "очки героя" як в комп`ютерних іграх, аби всі подальші рішення автоматично були хорошими, не впливаючи на репутацію. Зовсім ні. Бути хорошою людиною — це справа, що потребує зусиль щодня, щогодини. Незважаючи на важкість, потрібно приймати правильні рішення.
Так, наприклад, Занд дан Глокта, інквізитор і в минулому полковник армії Союзу, не є хорошою людиною. Він мучиться і страждає від постійного болю. Його життя сповнене цих страждань. Та незважаючи на це, і незважаючи на біль від спогадів про минуле, він все ж продовжує робити свою роботу. Жорстоку, брудну, неприємну. Але необхідну. Навіть коли здається, що нічого не можна зробити, і доводиться ставити підпис під абсолютно кабальним документом — він це зробить. Просто тому що не має іншого вибору. Бо здатися, це означає бути переможеним світом, виявити свою слабкість, що неприпустимо після стількох вкладених зусиль. Померти для Занда дан Глокти — не страшно, жити йому набагато болючіше. А ось програти... Цього він не може собі дозволити.

Дихотомія добра і зла — вічне питання, що турбують всіх людей у той чи інший момент життя. Власне, пошуки рішення, утримання балансу між добром та злом, намагання зробити щось аби змінити світ в кращий бік — це в якомусь сенсі ознака хорошої людини. Бо не все визначається результатами, інколи навіть спроба важлива... Це все правда, але не в цьому світі.
Світ Темних душ вже давно пішов від звичних дихотомій між добром та злом, світлом і темрявою, хорошим і поганим. Світ зламаний, сама його основа знищена, бо рішення одного наляканого старого бога світла визначили його долю, запустивши цілий ряд циклів запалення полум'я. Люди бояться темряви, бояться невідомого, коли закінчується звичне життя. А коли гасне Полум'я життя міняється кардинально. Боги втрачають силу, люди перетворюються на Пустих... І приходить він. Обраний пустий. Герой великого обману минулого, що має врятувати світ і запалити Перше Полум'я знову, повернувши людство до нормального життя. Або так кажуть старі легенди. Світ іде до свого кінця цикл за циклом, спускаючись по спіралі до небуття. В кінці ж залишиться тільки попіл.
Після глибокого занурення у надзвичайний та химерний всесвіт ігор, починати читати манґу було навіть трохи лячно. В голові було багацько питань та надій, і автор та художник впоралися із своєю роботою на всі 100. Історія дівчини, Іри, що забула все, повернувшись до життя в старому склепі, лицарський орден, який ще пам'ятає Присносущих Драконів, і хоче помститися за їх знищення. Привид давно забутої та втраченої дитини і коваль. Людина, що ще зберігає дещицю людяності, і все ще тримається за свої клятви. Скільки б часу не пройшло, і чого б ця вірність слову не коштувала.

Задумайтесь, що б ви зробили на місці вартмеха, робота-убивці зі штучним інтелектом, якби отримали повну свободу дій та думки? Абсолютна свобода волі, неймовірна сила закладена як у кількості вбудованої зброї, так і в захмарних когнітивних навичках, що переважають людський мозок на порядок якщо не більше. І для чого ви будете використовувати цю свободу та такі неймовірні можливості? Правильно, для перегляду романтичних серіальчиків та сіткомів. Очевидно ж!
Це неймовірна книга для тих, хто любить наукову фантастику — авторка створила настільки людяного та живого персонажа, незважаючи на те, що він не є людиною. Ба більше, його можна назвати навіть соціофобом чи навіть соціопатом (що власне не є надто коректним терміном, бо необхідність в соціумі та вміння себе поводити в ньому — це людська риса, що роботу власне й не потрібна). Проте він є надзвичайно людяним та відповідальним. Це все чудово міксується з обережністю та прихованим страхом викриття та соромом за минулі вчинки, хай він їх почасти й не пам'ятає. Він продовжує виконувати свої обов'язки, але у вільний час, коли він має перебувати в режимі гібернації, просто проводить вільний час в перегляді відеоконтенту.
Для вибвцебота, себто вартмеха, "свої люди" - це зайве навантаження та джерело усіляких, маленьких та великих, проблем. Навіть в найбільш очевидних та банальних ситуаціях люди примудряються дививувати штучний інтелект, як своїми емоціями, так і почасти абсолютною нелогічністю вчинків. Ну шо вже зробити, люди вони такі — нелогічні, піддаються емоціям та керуються часом якимись дивними матеріями, незрозумілими й найбільш просунутій машині майбутнього.
Серія Марти Веллс про пригоди вбивцебота складається з багатьох частини — від 5 до 9, дивлячись на те, чи приймати короткі оповіді за повноціні частини (хоча і повноцінні мають в собі ледь півтори сотні сторінок). Незважаючи на це, кожна з трьох уже перекладених частин читається наче як окрема книга із завершеним сюжетом, хоча всі вони міцно пов'язані між собою загальною аркою, про яку без спойлерів розповісти не вийде.
P.S. Якщо ви любите гумористичне фентезі, на зразок Террі Пратчетта, то ця книга вам обов'язково сподобається! Вбивцебот іронічний, саркастичний та глибокий персонаж, зі своїм власним баченням світу та себе в ньому.
P.P.S. Проте варто зазначити, що в 2 та 3 книгах гумор не те щоб відходить на другий план, проте в сюжеті, подіях та персонажі з'являється більше серйозності, певної, скажімо так, дорослості. І за цим розвитком героя надзвичайно цікаво спостерігати.

Книги Террі Пратчетта назавжди займають особливе місце у моєму книголюбському серці. Неймовірне поєднання гумору, особливостей вигаданого Дискосвіту, харизматичних та живих персонажів, непересічних історій та цілого виру різноманітних подій — все це створює вигадливий та особливий всесвіт, занурившись в який, хочеться дослідити його до самого кінця (ніде правди діти, книжки від видавництва старого лева напрочуд гарні, і зібрати їх повну колекцію — це мета кожного книголюба-естета).
Всі, хто знайомі із Дискосвітом, знають, що його складають власне декілька різних серій книг — про відьом, мага Рінсвінда, міську Варту, Мокра фон Губперука, позациклові книги та звісно підцикл про Смерть. От саме про нього ми сьогодні й поговоримо.
Смерть у всесвіті Террі Пратчетта — антропоморфна сутність, у вигляді шкелета із сяючими блакитними зорями в пустих очницях, вдягнений в балахон, завжди з косою, який в супроводі свого вірного коника Бінкі мандрує по всьому Дискосвіту аби виконувати важливу роботу. А саме — відправляти душі людей і не людей в останню путь. Важливо зазначити, що він нікого і ніколи не вбиває — люди справляються з цим чудово й самі. Та й потойбічні страждання не в його веденні, це також вибір кожної живої істоти, як проводити посмертя — через переродження, муки у Пеклі, очікування в Чистилищі чи благе перебування в різноманітних версіях Раю. Він дуже відповідально ставиться до своєї праці, але втомитися може навіть Смерть.
Саме через це і виникає історія Морта, дивного та нескладного підлітка, якого батько намагається здихатися з дому. Це лише з благих намірів, але на жодну роботу хлопця не бажають брати підмайстром. Аж до самої півночі — бо на останній удар годинника час завмирає, і з'являється Смерть. Він відверто та чесно пропонує Морту місце свого учня яке дає можливість "кар'єрного зростання, поліпшення іміджу, розширення кругозору та численні відрядження". Морт погоджується на цю пропозицію, і з цього моменту починаються найбільші пригоди й дивовижі в його житті.
Незважаючи на те, що це яскраве та явне гумористичне фентезі, важливим рефреном через всю книгу іде нагадування про наслідки. Кожна дія має якийсь наслідок і до цього потрібно бути готовим. Не тільки до того, аби з палаючою дупою вирішувати чисельні проблеми, через непродуманість власних дій, але і до того, аби брати на себе відповідальність. За минуле, теперішнє й майбутнє. А також звісно за паралельну реальність, що її створює юнацька дурість... кожному ж хочеться іноді бути героєм, еге ж?
P.S. Читаючи цю книгу, будьте готові до різноманітних голосів у своїй голові, бо тут важливо вживатися в роль кожного з основних персонажів. Навіть коли один з них РОЗМОВЛЯЄ ТІЛЬКИ ТАК, ПРОНИКАЮЧИ ГОЛОСОМ У КОЖЕН КУТОЧОК ВАШОЇ БЕЗСМЕРТНОЇ ДУШІ.