Братися за українське фентезі, як і за будь-які інші тексти наших авторів, завжди трохи страшно. Просто тому що не хочеться розчаровуватися хоч в комусь навіть на дрібку. Проте це не загрожує читачам пані Ірини – її роман «Зірки й кістки», це надзвичайно якісне фентезі, і кожному читачу воно принесе неабияке задоволення.

Історія світу намальована письменницею не є унікальною – зрада проти членів минулої королівської родини, наступник престолу який вижив, та бажає помсти й справедливості, виховуючись при дворі сусіднього королівства, і через свою інакшість і особливе становище завжди відчуває себе чужим. Закохана в прекрасного принца дівчина нижчого роду, що за вихованням ховає свої почуття, хоч і розуміє, що для неї нема ніяких перспектив. І нарешті магічні здібності іншої королівської родини – де кожен із спадкоємців сьогоднішнього короля хоче довести власну вартість, як принижуючи своїх конкурентів за спадок, так і розвиваючи власні унікальні сили. Таємні здібності, що їх має один із героїв, які необхідно приховувати, і утаємничена в це людина…

Все вищеперелічене можна назвати фентезійними кліше, і це насправді так. Проте немає нічого поганого в цьому – бо за лаштунками знайомих сюжетів та декорацій ховається унікальна історія з живими персонажами та нетривіальними подіями. Протягом цих сторінок ви встигнете полюбити одних, зненавидіти інших, не один раз здивуєтеся тому що відбувається, і точно захочете продовжити читати цю історію. І добре, що «Земля крилатих», друга частина саги уже написана та надрукована.

Багато хто виріс на міфах – римських, кельтських, єгипетських, слов’янських чи японських. Проте особливе місце в міфології заслужено займає саме давньогрецька міфологія. Це особливе світосприйняття однієї з перших цивілізацій світу, що залишила по собі неймовірний культурний доробок – пласт, що науковці й прості читачі й глядачі не можуть осягнути і досі. Колись хтось з великих сказав, що всі сюжети були вже написані в Античній Греції, і для сучасних авторів лишилося тільки намагатися переосмислити вже придумане, надавши йому нового життя. Власне це і зробила Мадлен Міллер, і варто визнати, що зробила це надзвичайно добре.

Історія Цирцеї – це просто історія однієї дівчинка, що змушена була рости без любові. Вона надто відрізнялася від своїх батьків, від своїх брата, сестри та оточення. Некрасива тією красою, яка була потрібна, але розумна та кмітлива, що викликало ще більше негативу в оточуючих. Уявіть собі так жити вічно, бо боги, німфи та інші божественні істоти – безсмертні та майже вічні. Шлях, який обрала для себе юна дівчинка був прихований у її власній крові, ті здібності, що прокинулись в ній, заборонені батьком та верховними божествами Олімпу. Звісно, це її не зупинило. Звісно, вона понесла за це жорстоке покарання. Чи заслуговувала вона на таке? Певно що так, в тій самій мірі в якій її варто було надати прощення. Свої власні помилки Цирцея визнавала, і намагалася почасти навіть виправити. Принаймні наскільки могла.

Починаючи читати цю книгу, я не очікував великої глибини, серйозних тем, та й загалом сильного захоплення від тексту. Не можу достеменно пояснити чому, але вона не викликала в мене серйозного відгуку всередині, і я не покладав на неї ніяких очікувань. Тим більшим і тим приємнішим було моє здивування після прочитання. Бо навіть якщо не відносити «Нічний цирк» до шедеврів сучасного фентезі, що певно було б занадто для першого роману авторки, то в категорію визначних та непересічних текстів на моїх поличках ця книга точно потрапить.

Історія батьків та дітей, ось про що одразу починаєш думати, прочитавши декілька десятків сторінок на початку – і це серйозна помилка насправді. Так, Селія Говн дійсно рідна донька великого Чарівника Просперо (доречі, сильна метафора до класичного гротескного роману Е.Т.А. Гофмана «Малюк Цахес», де Просперо Альпанус був одним з головних дійових персонажів). Проте це не робить роман якось пов’язаним з вихованням. Власне стосунки батька та доньки є травматичними, жорстокими та абсолютно пустими з точки зору родинного тепла. Марко ж, другий головний герой, взагалі не є ріднею Александру, хоча той і почасти ставиться до нього з більшою теплотою ніж Просперо до рідної крові. О ні, цей роман не про виховання та складність побудови стосунків між дітьми та батьками, все зовсім не так. Це роман-трагедія – коли життя двох людей з самого дитинства силоміць зв’язують між собою, змушуючи змагатися в великій Грі, що її задумали їхні вчителі. Що саме це за гра, в чому її сенс та чим все закінчиться, ви дізнаєтесь тільки прочитавши текст самотужки, бо тут не буде сюжетних спойлерів.

Щодо стилю написання, варто відмітити особливу легкість, з якою перед читачем розгортається історія – купа персонажів та дійових осіб не змішуються в кашу певно завдяки досить суворому розділенню місця дії та часу. Більшість з героїв живі, вони розвиваються та змінюються впродовж тексту – як зсередини, так і під впливом двох могутніх чарівників, чиїми руками ведеться Гра. Водночас сюжет не переповнений зайвими описами та не затягнутий понад всяку міру, як часто буває – навпаки, події розвиваються досить стрімко, підіймаючись крізь багато яскравих конфліктів до самого піку, і ниспадаючи до розв’язки. Навряд ви отримаєте катарсис, прочитавши цей твір, проте зможете провести приємні години за сторінками, з цікавістю спостерігаючи незвичайну долю незвичайних людей.

Історія Хіро Оноди відома, певно, кожному, хто колись цікавився Другою світовою війною.
Людина, що стала останнім солдатом Японської імперії, що виконувала наказ до кінця і не здавалася, навіть коли лишилася сам на сам з цілим ворожим світом. Що стало причиною цієї вірності наказу – суто японський погляд на світ, сформований культурою Бушідо, самурайською родинною історією, чи особливості характеру та світосприйняття саме лейтенанта Оноди? Це питання все ще залишається відкритим, і книга на жаль не дасть читачу конкретної відповіді. Навпаки – породить ще більше запитань. І водночас ще більше страхітливого захоплення величною людиною, яку не зігнули роки.

Хіро Онода вів свій бій аж до 9 березня 1974 року, за цілі десятиліття від закінчення війни. Недовіра до усіх спроб зв’язатися з ним, думки, що це суто ворожа пропаганда, яка має зламати його волю до супротиву та змусити порушити наказ. Багато років він лишався сам на сам із джунглями, примарним ворогом та власним сумлінням. Врешті решт він все ж переміг у цій війні, ставши «взірцем армійської вірності», що навіть капітулювавши ворожій армій, зробив це виключно за наказом свого безпосереднього командира.
Вірність та честь – це те, як можна було б описати цю людину. Незважаючи на довгі роки на самоті, лейтенант зберіг власну форму, хоча її складали вже більше латки ніж початкова тканина, власну гвинтівку та боєприпаси до неї, а також родовий меч. Саме його, цей меч, він на знак капітуляції вручив командиру військової бази на Філіппінах, готуючись до неминучої страти і певно навіть очікуючи її. Він не вважав себе винним у вбивствах та крадіжках на своєму острові – війна, яку він вів, вимусила його іти на такі кроки. Міністерство ж закордонних справ Японії допомогло звільнити його від судового переслідування на Філіппінах.

Історія, варта того, аби стати справжньою легендою. І незважаючи на смерть самого лейтенанта Оноди в 2014 році, весь світ буде памятати його ще на багато поколінь вперед. Людину що не здалася. Людину що помилялася. Людину що виконувала поставлений наказ.

Найкращий епіграф/цитата з тексту: Те, що непідвладне полум’ю, незнищенне.

Не розумію, яким саме чином, але Тревісу Боулдрі вдалося створити надзвичайно теплу та комфортну книгу. Ви не знайдете тут надзвичайної епічності, легендарних битв, подій, що змінюють весь світ. О ні, тут мова про одну єдину долю, яка розвивається на наших очах.

Орчиця Вів задумала поміняти своє життя – зробити карколомний стрибок від шукачки пригод та найманки, до створення власної кав’ярні. Створити нарешті для себе дім, в якому можна спокійно жити та займатися справою, що захопила її з першого аромату в далекому гном’ячому містечку Азимут. Кава – це головний стрижень всієї оповіді, бо вона стає новинкою для кожного нового героя, і наче вир, захоплює їх, доєднуючи до долі головної героїні.

Атмосфера, створена письменником надзвичайно домашня та знайома. Тут і проблеми сприйняття інших, коли в тобі бачать тільки образ, намальований суспільною свідомістю – не можна бути вищим і сильнішим за більшість, аби тебе не вважали дурним дуболомом. Важкі рішення про серйозні зміни в житті, симпатії та антипатії, спроби перебороти себе та свої старі звички, та стати зовсім іншою людиною (чи орчицею, в даному випадку). Також тут присутні і дрібні радощі за побутові звитяги, особливо важливі, коли все життя відчуваєш себе не таким, «неправильним». Проте з правильною компанією це все сходить нанівець. Бо ти поруч зі своїми людьми, там і тоді, де і маєш бути.

Особливу мою любов отримали персонажі – вони живі, різноманітні, з власними характерами та особливостями. Кожен з них унікальний, хоча комусь з читачів і може здатися, наче немає в світі стількох хороших людей… Але ж насправді хороших людей (і не тільки людей) більше ніж поганих. Маленький щуролюдик Наперсток, що спілкується жестами і натяками, молода суккуба, яка шукає своє місце в житті і не хоче знову тікати зважаючи на осуд та упередженість суспільства, старий гоблін, що став майстром в своїй справі, але все ще не знайшов визнання у сусідів-людей. Всі вони стануть для вас хорошими товаришами, за долею яких цікаво спостерігати і до пригод яких захочеться повернутися ще не раз.

Читаючи цю книгу, обов'язково заваріть собі горнятко запашної кави, аби якнайглибше зануритися в неймовірну атмосферу! ☕

Якщо коротко, то це досить стандартний, навіть в дечому банальний емоційно-психологічний детектив. Хоча написаний досить якісно, і читати його цікаво, навіть незважаючи на те, що фінал історії орієнтовно зрозумілий з перших кількадесят сторінок.

Якщо ж трошки глибше зануритись в текст, то це досить цікава авторська розвідка на тему того, чи можна обміняти смерть близької тобі людини та простити її за якісь матеріальні блага. Власне, історія багатої людини, що випадково (або не дуже випадково) вбиває людину, і замість того, аби понести покарання відкупається від жертви, не нова і вже багато ким написана та показана. Проте це досить близько нам, бо такі історії на жаль трапляються.

Оповідь ми читаємо крізь призму поглядів одразу багатьох персонажок та персонажів, це надає світу книги певної глибини та об’єму та багато подій висвітлюються під різними кутами. Це розповсюджений авторський прийом, і тут він використаний дійсно вдало. Бо контраст між емоційними та раціональними реакціями разючий.
Не можу сказати, що персонажі аж надто живі, проте характери прописані непогано і кожен з них відрізняється від інших. Також грають свою роль і додаткові теми, що розкриваються побіжно між героями. Як-то, наприклад, сімейні стосунку та роль фінансового успіху в міцному шлюбі, перші дорослі рішення підлітків тощо.

Загалом, якщо вам подобаються саме детективи з більш психологічною складовою, де немає самих таки розслідувань, а все важливе відбувається в головах персонажів та виливається в стосунках та розмовах між ними, то для вас ця книга стане цікавою. Читається досить легко і швидко.

Чи є в світі щось більше банальне та водночас більш захопливе ніж історія кохання? Певно що ні, бо кожен з нас переживав ці емоції, надзвичайно яскраві та сильні. Проживав ці моменти, сповнені як прекрасним, так і сумним. І все це робило кожного з нас більш мудрим, більш юним та дуже, дуже дурним. Нема нічого особливого в тому, що люди, особливо молоді, втрачають здоровий глузд від кохання. Врешті, не дарма стільки пишуть про це письменники, оспівують поети та музиканти, демонструють художники та скульптори, і навіть люди зовсім не творчі розквітають та роблять перші невпевнені кроки в мистецтві саме під проводом кохання.

Тож авторка цього роману обрала напрочуд влучну тему, що відгукнеться в багатьох серцях. Здавалося б, що може бути нуднішим, ніж читати про те, як одна людина зустріла іншу, і через незграбні та складні обставини врешті зрозуміла, що покохала. Та жива мова, авторський стиль, вставки в текст переписок оживляють текст, і відірватися від нього напрочуд важко.

Історія закидає нас в світ реальний, з дещо іншими політичними обставинами, проте без магії, драконів та єдинорогів. Ми бачимо картину життя дитини з надзвичайно відомої та впливової сім’ї – неймовірна кількість можливостей, купа обмежень та багато прихованих переживань. Не дивно, що стосунки з кимось завести складно, бо не тільки папараці будуть слідкувати за кожним вашим кроком, фільмуючи це для багатомільйонної аудиторії, але й охоронна служба, що обов’язково доповідає про все батькам. Та й внутрішні переживання, комплекси та тривожність не додають впевненості в щасливому майбутньому. Проте... Чудеса все ж трапляються, і навіть за таких складних умов можна знайти своє кохання.

Кохати складно і важко, це окрім всіх щасливих обмежень почасти означає певні жертви. Та заради справжнього кохання жертви не тільки можна, але і хочеться приносити. Бо поруч з цією людиною хочеться бути. Хочеться настільки сильно, що багато речей стають неважливими, другорядними, навіть ті, які ще вчора здавалися надзвичайно важливими. От і Алекс, син першої президентки Сполучених Штатів, готовий пожертвувати багатьма речами, навіть тією основою, що складає його життя й майбутню кар’єру заради Генрі, принца королівської родини Сполученого Королівства.

Якщо ви бажаєте прочитати чудову романтичну історію, сповнену різноманітних емоцій та почуттів, пройти разом з героями дорогу від прихованого інтересу до відкритості й закоханості, то ця книга вам підходить. Бо кохання завжди однакове, незалежно від того, відчуває його чоловік до жінки чи іншого чоловіка, або жінка до чоловіка чи іншої жінки. Всі хочуть кохати і бути коханими, і сподіваюся, кожному з нас пощастить знайти саме свою людину, з якою захочеться бути разом незважаючи ні на що.

Незриме життя Адді Лярю

Ми колекціонуємо спогади, або ж складаємося з них? Що саме формує людину – те що вона пережила, або ж те, що про неї пам’ятають інші? Складні питання, філософські і глибокі, але про них варто задуматися і знайти відповідь принаймні для самого себе. Бо кожна людина колекціонує спогади, береже їх, наче дракон свої скарби, знаючи кожну монетку, і в глибокій ночі перераховуючи їх один за одним, раз у раз обираючи улюблені... Чи найстрашніші.
На жаль, формує людину не тільки хороше, але й погане. Наче ударами скульпторського різця життя обтинає людину, відрізаючи, підправляючи та коригуючи для невідомої нам мети.

Для Адді Лярю головним в житті стали спогади, але не її власні. Залишити пам’ять по собі - це те єдине, чого вона прагне. Аби порушити контракт, зламати угоду і знищити того, хто її надурив (принаймні на її власну думку). Договір із дияволом, джином, духами й давніми богами – це надзвичайно старий, майже первісний троп в художній літературі. Зараз його почасти називають Фаустівським, бо Йоганн Вольфганг Гете написав надзвичайний роман, один із взірців класичної літератури, що його наслідують та переспівують і досі. Вікторія Шваб не стала виключенням, але її інтерпретація заслуговує поваги та високої оцінки.

Побажавши свободи та волі, Аделіна перестала бути собою. О ні, звісно, вона пам’ятала, хто вона і що вона, але ось всі навкруги ні. Її образ тримався в пам’яті виключно доки дівчина не випадала з їх поля зору. Певно страшно, коли власні батьки кажуть, що доньки в них ніколи не було і проганяють з рідного дому. Огидно, коли доводиться стати вічною незайманою повією, аби заробити гроші на ночівлю та їжу. Легко, коли виходить красти речі, забезпечуючи всі свої забаганки. Сумно, коли хороші та близькі люди не можуть пригадати тебе. Боляче, коли коханці на ранок навіть не пам’ятають твоє ім’я. Таке життя вела Адді Лярю не одну сотню років, раз у раз відмовляючи мороку, Люку, як вона його назвала, віддати свою душу і завершити нарешті дію договору. Бо тільки з його допомогою вона могла знайти останній смертний спокій. Та кожен раз вона вдягала посмішку і казала, що тільки-но почала жити. Але... Déjà vu, déjà su, déjà vécu. Вже бачила, вже знаю, вже пережила. Довге життя дає багато, але позбавляє відчуття нового. Навіть книги і кіно вже не можуть порадувати так, як це було раніше. Навіть Одісея давньогрецькою – давній друг, що переносить тебе на той самий корабель в бурному морі під білими вітрилами, вже втрачає свою привабливість. Аж раптом в світі з’являється він. Людина, що пам’ятає. Людина, що бачить. Людина, що вчить чомусь новому, досі незнаному. Генрі не був ідеалом, проте став ним для Адді, і ще боліснішою виявилася правда про його власні таємниці.
Та якщо Фауст зупиняє прекрасну мить, і врешті опиняється на небесах, то Адді вирішує інакше. Вона продає себе дияволу ще глибше. Не душу, але тіло й життя, аби стати його. Наче той вміє кохати. Заради помсти. Заради пам’яті. Заради Генрі.
Бо саме Генрі сказав три найважливіші слова: «Я пам’ятаю тебе».

Що робить людину такою, якою вона є? Виховання, гени, соціум чи абсолютно інші зовнішні або внутрішні фактори? Цим питанням задаються вже багато століть (якщо не тисячоліть) філософи, соціологи, психологи, антропологи та ще ціла купа інших спеціалістів. Однозначної відповіді на це запитання досі не існує, лише теорії, що доведені лише частково і підлягають сумніву та критиці. Проте добре, що художня література - це в першу чергу не наукова стаття, а лише рефлексія, відображення авторського погляду на те чи інше питання.

Вікторія Шваб написала досить глибоку розвідку саме в цей бік. Здавалося б, межа між чудовиськом та людиною така очевидна та дуже чітка, але... Саме на цьому, але і наголошує авторка, бо між поняттями «людина» та «чудовисько» як виявляється багато неочевидних паралелей та відмінностей. В чомусь вони тотожні, а в чомусь нагадують криве дзеркало – те, що не хотілося б побачити в комусь врешті виявляється в самій людині.

Історія (уникаючи спойлерів, звісно) не є чимось новим для літератури, і сюжет можна навіть назвати класичним. Двоє головних героїв – підлітки, що тільки шукають та торують свій шлях до майбутнього, і яким воно буде, навіть вони самі не можуть сказати. На цьому шляху їх зустрічають різноманітні перепони, жорстокі вороги, але й вірні друзі, сім`я яка виявляється зовсім не тим, чим здавалася раніше, і врешті в дзеркалі вони бачать зовсім інших людей (та не людей). Головне, що вони змогли все подолати разом, удвох, не покинувши, не зрадивши один одного, незважаючи на всі перипетії залишившись вірними тому зв’язку, що виник між ними.

Сюжет розгортається перед читачем наче майстерний пазл, сторінка за сторінкою додаючи все більше інформації про самих героїв та світ, в якому вони живуть. Якщо після першої півсотні сторінок ви задумаєтеся: «А що власне тут в біса коїться?», не дивуйтеся. Це і є задум авторки, аби ми розкривали для себе цей світ поступово, без карт та упереджень, аби нашими очима були очі саме Кейт та Огаста, що дивляться на світ так по різному, і водночас настільки однаково.

Напевно ця книга - один із найкращих фентезі романів, що я коли небудь прочитав. Тут є все, що потрібно, аби закохатися в цих персонажів, місця де вони живуть та співчувати кожному з них так, наче то є твій близький друг чи знайомий.
Головний же герой книги, Квоут... він людина непересічна, і сам визнає це, не звинувачуючи всіх навкруги в тому, що вони не можуть того, що може він, але й водночас хизуючись цим. Як і має робити п'ятнадцятирічний хлопчисько. В ньому є також і глибина, породжена біллю та тугою, яка не загоїлась, про що б він не розказував читачу.
Цікаво спостерігати за життям однієї людини, знаючи, що вона може і змінить весь світ навколо себе!

Що робить людину легендою, а легенду – людиною? Саме на це питання і намагається дати відповідь Патрік Ротфус у своїй незавершеній (принаймні наразі), трилогії. Проте головні події розвиваються саме в другій частині. Це прозвучить суб’єктивно та можливо трохи натягнуто, але я вважаю, що в «Імені вітру» ми лише знайомимося з персонажем, а також із тим фундаментом який і сформував того самого Квоута. Ми бачимо підвалини всіх подій, дитинство та отроцтво людини, що врешті стане чимось більшим, невимовно прекрасним та водночас жахливим. І ця людина вплине на долю всього світу.

Як відрізнити хороше фентезі від поганого? Та навіть більше, чудову книгу від жахливої? Об’єктивності в цьому питанні досягти напрочуд важко, бо всі читачі мають різні смаки і для когось справжні шедеври художньої літератури абсолютно щиро видаються нудними, затягнутими або «несправжніми». Та це важливе питання, бо всі хочуть читати хороші книги і не витрачати час на погані. Патрік Ротфусс – один із найкращих авторів яких я читав за своє життя, і насправді нескладно виділити, що саме мене вразило. Реалістичність. Справжність. Так, навіть у абсолютно вигаданому світі, де є магія, демони, фейре та чандріяни. Проте життя, його перебіг та особливі моменти – вони справжні. Ти, як читач, проживаєш разом із головним героєм його долю. Найважчі та найсвітліші моменти, поразки та перемоги, звитяги та падіння. Всього цього неможливо уникнути, бо всі ми люди, якими б незвичайними ми не були (або не вважали себе). Кожен помиляється, може оступитися, або в якийсь момент побачити себе зовсім не таким, яким хотілося б бути. Цей ефект значно посилюється і стилем оповіді автора, а саме тим, що свою історію розповідає сам Квоут – підкреслюючи важливі для нього моменти, і пропускаючи нудні чи незначні. Читач бачить також майбутнє цієї незвичайної людини, одразу, з перших сторінок. Та звичайне тихе життя все ж оточене туманом таємниці, мороком із минулого, що переслідує героя.

Що можна сказати про самого Квоута із «Страху мудреця»? Вправний музика, певно найкращий в своєму поколінні (а може й не в одному), герой як у чутках так і насправді, із своїм кодексом честі та набором правил, серйозний арканіст, симпатик, іменувач та рукотворець, із сталевим аларом та артистичністю Таборліна Великого... Це все правда, і саме з цього виростуть майбутні Квоути – Безкровний, Королевбивця та Невідомий. Та не дивлячись на це він залишається юнаком шістнадцяти років, якого переслідують привиди та страхи минулого, а життям веде одна єдина ціль – помста.