Те, що починалося, як звичайна "робінзонада" з фентезійним обрамленням, вже за кількадесят сторінок перетворилося на дійсно глибокий, переповнений інтертекстом та алюзіями художній твір. Навряд можна віднести "Піранезі" Сюзанни Кларк як до класичного фентезі, так і до постмодерну — в тексті авторка надзвичайно тонко грається на межі жанрів, використовуючи натяки та ілюзії, імена та сам час, аби затягнути читача у своє плетиво.

Це перший твір цієї авторки, через який я з нею і познайомився. І це знайомство вийшло вдалим — рідко коли книга захоплює аж настільки, що ти не можеш відірватися ні на секунду, не бажаючи випускати героїв із свого поля зору, слідкуючи за їх пригодами сторінка за сторінкою.

Мотив лабіринту, що його тут використала пані Кларк дуже давній, та має багато шарів, що утворилися за багатотисячну історію літератури. В першу чергу в голову приходить міф про Мінотавра, чудовисько, що стало ганьбою для своєї матері та огидою для богів. Тому він і був запертий посеред величного творіння Дедала. Та чи був Мінотавр монстром всередині, чи він став таким вже живучи в лабіринті? Складне питання, що суголосне класичній дихотомії: "Суспільство формує людину, чи у ній все закладено генетично?".

Піранезі, головний герой, живе в лабіринті не тільки фізичному, але й ментальному та часовому — він сам не пам'ятає, скільки часу провів тут, кого зустрічав та ким був раніше. Ба саме його ім'я є лише прізвиськом, що його він отримав від єдиної живої людини, яку бачив серед залів. Однак, він навчився виживати в дивному Будинку, передбачати припливи, створивши їх календар, і звісно турбуючись про мерців. Останнє здавалося йому надзвичайно важливим, що й не дивно, враховуючи проблеми з раціональністю та загальну сюрреалістичність навколишнього світу. Ритуалізованість процесу турботи про мертвих, збереження залишків їх тіл, повага та ввічливість — це те що створювало нову основу його особистості. І попри все, він все одно залишався добрим, принаймні в тих категоріях доброти, які він сам для себе визначив.

Пишучи відгук на цю книгу, неможливо втриматися, аби не сказати кілька слів про її зовнішній вигляд (навіть незважаючи на те, що в книзі завжди головне – це зміст). Проте тут дизайнер, художник, та майстри друку зробили неперевершену роботу – пейзаж на зрізі, в м’яких пастельних кольорах, що створює прекрасний перехід із мальовничим пейзажем на суперобкладинці уже вражають... але якщо відкрити справжню обкладинку, то захват збільшується аж до неба. Справжня естетична насолода! Проте повернемося до більш звичних речей, себто до сюжету, персонажів, авторського стилю та моїх особистих вражень.

Власне, сюжет одразу нагадує одну стару казку, що читали багатьом в дитинстві – про дівчину, чиїх братів зачарувала зла відьма, перетворивши їх на лебедів і аби врятувати їх, треба було сплести сорочки із кропиви. «Плагіат!» можете сказати ви. Та насправді ні – інтертекстуальне осмислення сюжету, це звичний крок для сучасної літератури. Врешті, після Античної Греції з’явилося дуже мало нового в літературі. Питання тільки в класі та стилі авторської обробки класики. Тут з цим все більш ніж гаразд.

Східні мотиви, виражені як в навколишньому світі, іменах та пейзажах, так і в культурі, традиціях і поведінці персонажок та персонажів. Читаючи, ти наче занурюєшся в казку, одночасно споглядаючи абсолютно інший, відмінний від нашого стиль життя. Варто також відмітити і досить невинний формат оповіді – це в приємну сторону відрізняє текст від багатьох інших сучасних фентезі. Так, звісно, тут є кров, жорстокість, несправедливість та багато чого ще, але все ж сексуалізованості, відкритого насильства немає. Все ж в першу чергу, ми читаємо гарну казку. Принаймні якщо говорити про саме цю частину, бо авторка планує дилогію, і як все буде розвиватися далі одному Лісу відомо.

Хочеться також сказати про чудове використання кліше та «роялів» в сюжеті – навіть коли авторка ще цього не проговорила, можна зрозуміти особливості багатьох поворотів та подій. Саме в цьому тексті це не погано, бо знову ж таки, сюжет казки більшість з нас знає, і ми очікуємо чим саме все має закінчитися. А між основними конфліктами в розвитку сюжету текст поглинає читача, змушуючи співпереживати головній героїні, ненавидіти поганців, що стають на заваді її місії, та щиро бажати їй досягти потрібної мети.

Чи може бути у світі щось важливіше за книги? Та чи можуть люди ненавидіти когось сильніше, ніж того, хто в чомусь від них відрізняється? Обидва ці питання мають відповідь – «ні». Неосвічені, неввічливі та й просто відверто злі люди знайдуться завжди. Саме їх ненависть через нерозуміння стає причиною багатьох бід та проблем. Певно кожного з нас колись цькували чи просто ображали за власні вподобання, одяг, аксесуари, орієнтацію, зовнішність… за що тільки люди не готові гризтися один з одним. А особливо діти. Помилкою було б вважати, що дитячий соціум чимось кращий за дорослий – навіть навпаки, діти бувають набагато жорстокіші, наче зграя маленьких звірят накидуючись на слабкого, роздираючи його самооцінку на шмаття, аби тільки підвищити свій статус за рахунок іншого. Діти наслідують дорослих, та ще не мають уявлення про те, наскільки важливо вирощувати в собі емпатію, співчуття та бажання допомогти. Бо на цьому і тримається будь-яке адекватне суспільство.

Шіо, головний герой цієї серії манґи стикається з нерозумінням, приниженням та ненавистю з самого дитинства. Він відрізняється від інших дітей, маючи загострені вуха та невеликі відмінності в зовнішності. Він вимушений доказувати всім і кожному, що він має право навчатися в школі – це для нього дуже важливо ще й тому, що його старша зведена сестра важко гарує, відмовившись від школи та будь-яких перспектив, аби забезпечити брату освіту та нормальне життя. Покинути навчання чи просто не докладати усіх можливих зусиль для хлопця неможливо, бо таким чином він зрадить сестру та знехтує її вкладом в його майбутнє.

Другою особливістю Шіо є надзвичайна любов до книг. Незважаючи на те, що голова сільської бібліотеки не хоче допускати бідняків до книг, хлопець знаходить способи читати, поглинаючи сторінку за сторінкою. Саме на пригодницьких та романтичних історіях він і росте, чесно вірячи, що люди насправді здебільшого добрі, просто до неї треба іноді достукуватися. Власне так і відбувається із розвитком сюжету.

Познайомившись з Хранительками бібліотеки, які проїжджали через село, де мешкає Шіо, він справляє на одну з них надзвичайно приємне враження. Вона бачить в ньому жагу до знань, доброту та співчуття і внутрішнє світло – незалежно від того, як до нього ставляться інші, хлопець залишається собою. Давши Шіо надію, Хранительки їдуть, але той, з ще більшою жагою продовжує навчання та починає працювати, аби заробити грошей на поїздку до Великої Бібліотеки. Це прекрасне місце, де збираються всі колись написані книги, сувої, таблички та інше. І за всім цим наглядають Хранительки та Чарівниці бібліотеки. Саме одним з них понад усе бажає стати Шіо.

Історія проводить нас через трансформацію багатьох персонажів, які змінюються під впливом головного героя – бо всі люди чутливі до внутрішнього світла та доброти. Саме в цьому нас намагається переконати Ідзумі Міцу, і чесно кажучи, йому це вдається.

З цією манґою мене пов’язують тільки найприємніші спогади. Ще б пак, бо вона була першою, яку я купив для себе в 2022 році. Непересічна історія, надзвичайно детальні малюнки – не дивно, що я закохався у неї з першого погляду, і з нетерпінням чекаю кожен наступний том.

Всесвіт, що його придумав Камоме Шірахама надзвичайно цікавий для дослідження – таємна каста чаклунів, доєднатися до якої неможливо. Але хіба слово «неможливо» зупинить дитину, що понад усе любить магію та врешті заходить в своїй любові так далеко, що пробуючи малювати заклинання, занапащає власну матір. Жахлива трагедія та водночас шанс та мотивація вчитися – бо ж єдиний можливий спосіб врятувати її, це потрапити до Башні сувоїв, а для цього потрібно пройти не одне випробування та стати повноцінною чаклункою.

Звісно не обходиться без того, аби на Коко не дивилися косо, або навіть відкрито казали, що вона недостойна бути чаклункою. Бо це мистецтво для обраних, і ніхто не може потрапити сюди з вулиці, який би талант не мав. Проте дівчинка старається, опираючись на уважного та доброго вчителя, врешті знаходячи шлях до сердець своїх «однокласниць». Кожна з юних учениць майстра Кіфлі проходить власний складний шлях, трансформуючись від дитячих уявлень, нав’язаних батьками, відстоюючи свої принципи заради однієї великої мети – стати чаклунами, аби в свій спосіб допомагати людям.

Вся ця серія манґи, це в першу чергу історія про взаємодопомогу, співчуття та дружбу – це важлива та щемка історія для людей будь-якого віку. Кожен бо знайде тут щось своє.

Що буде, якщо велику групу дітей залишити на самоті в замкненому просторі – без дорослих, без чітких правил, під великою загрозою майбутнього та обмеженими можливостями для спасіння? Про це колись написав Вільям Ґолдінґ в своєму неймовірному романі «Володар мух». Діти, які мають бути носіями соціальних норм, привиті батьками та освітою, що мають обирати добро замість зла врешті перетворюються в наджорстоких звірів. Жодним дорослим не снився той рівень звірячої жорстокості, що демонструється автором на сторінках свого дебютного роману.

«Левіафан» звертається до цієї ж теми. Антураж змінюється на космічний корабель, де проходить екскурсія для школярів. Стається аварія, і замість щасливої поїздки, діти опиняються в жахливій ситуації – вчителів нема, обидва померли з різних причин, а між підлітками починають ходити чутки про результати аварії. Повітря вистачить лише на обмежений час, проте існує капсула анабіозу, де можна врятуватися… та лише одна. Тому діти поділяються на ворогуючі табори, де з одного боку учні з «пагорбів», жителі багатих будинків, а інші з «низин», де жила біднота та робочий клас. Жорстокі бійки, вбивства, спроби зґвалтування – це все відбувається між дітьми, які ще за кілька днів до цього найбільшою жорстокістю вважали образливі слова, штурхання або кілька ударів. Все змінилося настільки швидко і драматично, бо скочування соціуму в моральну яму під час екстремальних умов на жаль закладено в нас інстинктом самозбереження. В таких ситуаціях прокидається тварина, яка думає тільки про те, як вижити – ця мета стає першою та єдиною. І треба бути непересічною людиною, справжньою людиною, аби в будь-яких ситуаціях пам’ятати про людяність.