Знаєте це відчуття, коли книжка така тоненька, а питань до неї стільки, що з них можна скласти цілу другу частину? Загалом, вона потрапила мені до рук не випадково, хоча вийшла друком ще у 2019 році. Наскільки пам’ятаю з університетських часів, уже тоді книга спричинила певний резонанс у політологічній спільноті – і, безперечно, не дарма. Особливо цікаво було читати її тепер, крізь призму шести років, що минули від моменту публікації.

З позитивного – ностальгія за університетом, що виникла під час читання. У книзі я знаходила як близькі, так і кардинально протилежні власним думки – і це, безперечно, цінно.

А тепер – чому «ні»:
1. Основна ідея твору не узгоджується з його змістом. Це породжує відчутний внутрішній дисонанс.
2. Деякі абзаци – справжній сюрреалізм. Автор уживає специфічну термінологію, не пояснюючи її належним чином. Постає питання: хто, власне, цільова аудиторія цієї книги?
3. Публіцистичний стиль. У цьому випадку я надаю перевагу науковому викладу, адже особливо дратує елемент популізму, зокрема у вигляді «сучасних інтерпретацій».

Тим, кого цікавить ця тематика, щиро рекомендую звернутися до першоджерел – Донцова, Міхновського, Сціборського. Ця книжка справді читається значно легше, однак її головна вада – надто очевидна суб’єктивність автора, яка проступає вже з перших сторінок.

Мені не відгукнулося. Протягом читання зростало невиразне, але тривожне відчуття нетолерантності – з присмаком шовінізму, расизму та ксенофобії. Упереджене ставлення автора простежується майже в кожному розділі. Ось лише декілька цитат:
1. «Головна цивілізаційна біда – в червивості самої цивілізації, у загниванні моралі, ідеології, світосприйняття».
2. «“Білі” (поки що білі)… Якщо демографічні, зокрема міграційні, тенденції не зламати, то через століття Європа буде небілою й нехристиянською – з чужою культурою».
А його пропозиція стримувати народжуваність в Африці за допомогою «кращої пропаганди та контрацептивів»… тут я навіть не знаю, як коментувати. Огида й відраза лише посилилися.

Я завжди скептично ставлюся до відсутності належного оформлення джерел. У цій книжці деякі з них не просто викликають сумніви – вони відверто бентежать.

Так буває: перше враження виявляється вирішальним. І початок цієї книги, на жаль, убив мій інтерес до подальшого тексту. Лише під кінець автор подекуди почав викликати симпатію. Мені здалося дивним, що він жодного разу не згадав лібертаріанство – течію, яка цілком відповідає сучасному баченню суспільного устрою. Зате політкоректність у його висловлюваннях узагалі відсутня.

Маленька, кишенькова книжка на один раз. Вона дала змогу освіжити деякі політологічні думки – і на тому все.

Книга ще не встигла охолонути від теплоти моїх рук, як думки рояться і складаються у відгук.

Знаю, що багато хто порівнює «Страх мудреця» із «Імʼям вітру» – я принципово не буду цього робити, бо для мене ці книги, хоч і є логічним хронологічним продовженням одна одної, стали кардинально різними. Друга частина викликала інші емоції, змусила інакше подивитися на героїв, їх життєві обставини та загальну атмосферу цього всесвіту.

Ця історія стала для мене більш дорослою, виваженою та прямолінійною. Вона відверта та емоційна, саме тому реакцію на інші ситуації та інших героїв не можна порівнювати. Вона казкова й чарівна, завдяки цьому хочеться посміхатися світові більш щиро й широко. Вона точно не легка і не проста, але, незважаючи на це, я дуже раджу пізнати її кожному.

У цій книзі було багато гумору, проте, як мені здалося, це був зміщений акцент з глибоко філософських тем. «Страх мудреця» показав читачам той справжній СТРАХ і ту справжню БЕЗСТРАШНІСТЬ. Навчив розуміти один одного без слів, бачити те, що ховається за зовнішнім світом… Тут дійсно було багато жорстокості, проте так само багато було й шарму, що огортав теплом із кожною новою сторінкою, одночасно з яким зростала й напруга.

«У тебе камінь у серці, і бувають дні, коли він такий важкий, що з цим нічого не вдієш».

Наш герой подорослішав, і я ніби також подорослішала разом із ним. Квоут розкривається з нових сторін, відкриває себе з різних ракурсів. І це проявляється у кожному його вчинку, на кожному кроці. Чиста безпосередність у діях, часом відчай і переживання, часом сила і мужність, доти ще не пізнавані.

Стосунки між героями – наскрізна нитка твору, що місцями забирає на себе всю увагу, а іншим разом залишається непоміченою. «Ми казали таке, чого за інших обставин нізащо не сказали б…» – хоча і СІМ СЛІВ цього разу зустрічалися дещо частіше. Вони прості й такі складні одночасно. Із ними виникає доволі знайоме відчуття – коли хочеш бути до кінця щирим, так голосно і відкрито заявляєш про це, але у цій непохитності намагаєшся зберігати свою істинну відвертість. І зрозуміло чому, бо «Коли щось любиш, треба пересвідчитись у тому, що це взаємно, бо інакше ти у своїй гонитві за цим спричинишся до нескінченних бід». Саме тому свою справжність Квоут ховає за всіма замками світу. Бо його найбільша сила стала для нього найбільшою слабкістю…

Деякі слова Патріка Ротфусса стають отрутою і панацеєю одночасно, зокрема: «Нерозважлива любов багато в чому найщиріша. Всякий може любити щось тому що. Це просто, як покласти гріш у кишеню. Зате любити щось усупереч… Знати ганджі й так само любити їх… Це – рідкість, чистота ідеал». Так глибоко і чуттєво, що торкається серця і влучає стрілами в душу.

Цього разу навіть тиша стала особливою… «Буває така тиша, яку не відігнати навіть словами».

Це був фінал, від якого на мить втрачаєш свідомість. На останніх сторінках дихання стає нерівним, а пульс свідчить про те, що емоційний фон перебуває у досить хиткому стані. І вийти з нього дуже складно, складно переключити думки і терміново позбутися спʼяніння від цієї книги. Цей світ настільки мені полюбився, настільки він був прекрасний, що тепер порожнеча в душі відчувається ще більш гірко.

Знайомство із Квоутом точно залишило відбиток на моєму серці. А тепер… тепер я просто чекатиму наступної зустрічі з ним 💔

Так склалося, що з цим твором я познайомилася спочатку у вигляді екранізації, а вже потім – книги. Не можу сказати, що це не вплинуло на неупередженість моїх поглядів… Вплинуло, та ще і як.

Але я відверто не можу абстрагуватися від того, що ця книга стала для мене острівцем спокою, відволікаючи мене від тривог (не лише повітряних) та вибухів за вікном.

Підліткова, навіть трохи «дитяча», історія після перегляду серіалу і прочитання книги не набула для мене обʼєктивно позитивного характеру. Трошки затягнуто, не трошки нудно місцями.

Деякі важливі деталі – стерті. Персонажі – не до кінця розкриті. Події – штучні. Хоча знову ж таки, це питання скоріше сприйняття.

Читається швидко, легко і невимушено. Викликає симпатію до деяких героїв та відразу до інших. Головна героїня з явним синдромом відмінниці місцями так сильно нагадувала мені мене, що це вже викликало навіть не посмішку, а усвідомлення необхідності змінити ставлення до більшості обставин у житті😅

Руйнівна сила кохання, що не надає сил, а лише забирає їх. Від цих почуттів дійсно стає огидно на серці, адже такі емоційні гойдалки точно не є нормою у стосунках.

Друга книга Коллін Гувер для мене, але настільки контраверсійна після «Веріті», що виникає питання, чи справді це пише один автор.

Герої цікаві, досить неоднозначні. Книга з двома часовими лініями, написана ніби від імені двох головних героїв, це допомагає краще зрозуміти, що ж не так із їх поведінкою.

З плюсів – нетривіальна історія, що поглинає і читається дуже легко і швидко. З мінусів – то занадто гидко, то занадто солодко – на межі.

Фінал став настільки банальним, що навіть не викликав емоцій. Ніби Коллін Гувер просто хотіла швидше завершити цей твір.

Не сподобалась, не вразила, не переконала.

Так буває, коли очікування не виправдовуються. Це не критично, звісно, але миритися із цим не хочеться.

Друга книга авторки на моєму рахунку, хоч і третя книга із трилогії, але у нас другу частину просто випустили друком. Опублікували лише «Небеса» і «Апогей». Хоча, може, це і на краще, бо читати далі особливого бажання і немає вже.

Задум – цікавий. Штучний інтелект, IoT тощо стають нашою реальністю, з кожним новим днем все більше поширюються на нові сфери життя. Це вже не майбутнє, а сьогодення. Екоактивісти, а-ля специфічні комьюніті існують зараз, а не у 2045.

Це точно не той жанр, як його позиціонує автор. Трошки детективу, трошки трилеру, трошки роману – всього по трошки, але не того, що треба.

Книга стала для мене прикладом літератури молодих авторів, що ще не визначилися із напрямком своєї творчості. Можливо, я помиляюсь… Сподіваюсь на це.