Книга ще не встигла охолонути від теплоти моїх рук, як думки рояться і складаються у відгук.
Знаю, що багато хто порівнює «Страх мудреця» із «Імʼям вітру» – я принципово не буду цього робити, бо для мене ці книги, хоч і є логічним хронологічним продовженням одна одної, стали кардинально різними. Друга частина викликала інші емоції, змусила інакше подивитися на героїв, їх життєві обставини та загальну атмосферу цього всесвіту.
Ця історія стала для мене більш дорослою, виваженою та прямолінійною. Вона відверта та емоційна, саме тому реакцію на інші ситуації та інших героїв не можна порівнювати. Вона казкова й чарівна, завдяки цьому хочеться посміхатися світові більш щиро й широко. Вона точно не легка і не проста, але, незважаючи на це, я дуже раджу пізнати її кожному.
У цій книзі було багато гумору, проте, як мені здалося, це був зміщений акцент з глибоко філософських тем. «Страх мудреця» показав читачам той справжній СТРАХ і ту справжню БЕЗСТРАШНІСТЬ. Навчив розуміти один одного без слів, бачити те, що ховається за зовнішнім світом… Тут дійсно було багато жорстокості, проте так само багато було й шарму, що огортав теплом із кожною новою сторінкою, одночасно з яким зростала й напруга.
«У тебе камінь у серці, і бувають дні, коли він такий важкий, що з цим нічого не вдієш».
Наш герой подорослішав, і я ніби також подорослішала разом із ним. Квоут розкривається з нових сторін, відкриває себе з різних ракурсів. І це проявляється у кожному його вчинку, на кожному кроці. Чиста безпосередність у діях, часом відчай і переживання, часом сила і мужність, доти ще не пізнавані.
Стосунки між героями – наскрізна нитка твору, що місцями забирає на себе всю увагу, а іншим разом залишається непоміченою. «Ми казали таке, чого за інших обставин нізащо не сказали б…» – хоча і СІМ СЛІВ цього разу зустрічалися дещо частіше. Вони прості й такі складні одночасно. Із ними виникає доволі знайоме відчуття – коли хочеш бути до кінця щирим, так голосно і відкрито заявляєш про це, але у цій непохитності намагаєшся зберігати свою істинну відвертість. І зрозуміло чому, бо «Коли щось любиш, треба пересвідчитись у тому, що це взаємно, бо інакше ти у своїй гонитві за цим спричинишся до нескінченних бід». Саме тому свою справжність Квоут ховає за всіма замками світу. Бо його найбільша сила стала для нього найбільшою слабкістю…
Деякі слова Патріка Ротфусса стають отрутою і панацеєю одночасно, зокрема: «Нерозважлива любов багато в чому найщиріша. Всякий може любити щось тому що. Це просто, як покласти гріш у кишеню. Зате любити щось усупереч… Знати ганджі й так само любити їх… Це – рідкість, чистота ідеал». Так глибоко і чуттєво, що торкається серця і влучає стрілами в душу.
Цього разу навіть тиша стала особливою… «Буває така тиша, яку не відігнати навіть словами».
Це був фінал, від якого на мить втрачаєш свідомість. На останніх сторінках дихання стає нерівним, а пульс свідчить про те, що емоційний фон перебуває у досить хиткому стані. І вийти з нього дуже складно, складно переключити думки і терміново позбутися спʼяніння від цієї книги. Цей світ настільки мені полюбився, настільки він був прекрасний, що тепер порожнеча в душі відчувається ще більш гірко.
Знайомство із Квоутом точно залишило відбиток на моєму серці. А тепер… тепер я просто чекатиму наступної зустрічі з ним 💔
Анонім
Чим краща книга, тим складніше знайти правильні слова. А цю книгу – просто неможливо описати словами, бо від неї сироти виступають шкірою. Це так геніально, так прекрасно і невимушено. Це як чисте повітря, що вдихаєш і не можеш надихатися.
«Мудрість виключає сміливість» – але лише завдяки сміливості ти набуваєш мудрості, що і доводить нам головний герой.
Якщо ви шукаєте історію, що здатна поглинути вас на 101% – це саме те, що треба. «Імʼя вітру» зачіпає струни душі (наскільки б банальною не була ця фраза, вона чітко визначає мій стан як під час читання, так і після). Тут про чисті наміри, про кохання і дружбу, про ворожнечу і справжню лють, про знання і розуміння, про силу і натхнення, про мудрість і повагу один до одного.
Автору вдалося неймовірне, адже настільки «справжньої» фантастики я ще не зустрічала. І слово «фантастично» – для мене особисто – набуває нового значення. Цей роман про міфічний світ, про магію, про життя і пригоди, але читається він як лист від друга, що ділиться своїми враженнями від обставин років свого життя. І написано це настільки РЕАЛЬНО, що ти віриш буквально в УСЕ.
«Ми всі перетворюємося на тих, ким прикидаємося».
Мені стискало серце на останніх сторінках від страху – що це не назавжди, що ось-ось все закінчиться. І якби я не знала, що є продовження – моєму горю не було б меж.
Особисто мені було дуже – глибоко, сенсово і значимо. Якщо вірите моєму слову – не проходьте повз. Читайте, проживайте цю історію, аналізуйте, співчувайте, розумійте – хай ця книга вбирає ваші думки повністю. Просто дозвольте і не заперечуйте. І буде вам щастя.
Анонім
Цього разу Квоут пройшов через безліч пригод: він зазнав нових випробувань, розпочав навчання в Елодіна, нарешті отримав доступ до Архівів, викрав каблучку, витримав напад, посварився з дівчиною, вирішив взяти академічну перерву, помандрував, служив у меєра, шукав злочинців, зустрівся з одним із чандріян, провів час із Фелуріян, опановував бойове мистецтво, а потім повернувся до університету, де всі вважали його загиблим. І, звичайно, за цей час він створив про себе багато легенд, які розходяться куди далі за його реальні вчинки.
Втім, деякі моменти мені здалися надмірно розтягнутими, зокрема його численні походеньки. Деякі епізоди були не надто захопливими, і я б, можливо, скоротила їх. Проте фінал справді здивував: що ж насправді замислив Баст? Він мій улюблений персонаж, тому не хочеться, щоб його плани привели до чогось поганого.
Але до третьої частини ще далеко, і нам ще доведеться довго чекати розв’язки. Та я вже з нетерпінням хочу дізнатися, як Квоут і Баст зустрілися. Буду чекати продовження!
Анонім
