Loading...

Нікого немає в лісі. Історії про людей, будівлі і психіатрію

RDT оцінка
8.3
3
Ваша оцінка
відгуків
2
В наявності
279 грн
0 грн
Рекомендована роздрібна ціна
279 грн
1
Про книжку
Код товару
110431
Видавництво
Рік видання
Палітурка
Мова
Українська
Кількість сторінок
275
Формат (мм)
220 x 150
Вага
0.275
ISBN
9786178203757
Опис

Ця книжка розповідає про психіатрію через призму окремих історій, розказаних самими героями: про те, як жити з тим чи іншим розладом, як лікуватися і працювати у психіатричних лікарнях, як дбати про рідних, які мають психіатричні діагнози. Такі свідчення нерозривно пов’язані з особистостями оповідачів, з їх багатогранними «я» — тож ці історії в першу чергу про людей, а не про хвороби. Ще одна тема, яка виступає тлом і контекстом до ділення — складна і суперечлива історія психіатрії, і зокрема — її відображення в архітектурі, яка стає дзеркалом суспільних і медичних настроїв. 

«Чи чути звук дерева, що падає у лісі, якщо нікого немає поруч?» — це запитання запрошує стати свідками: уявно переступити поріг психіатричної лікарні, вислухати чужі переживання, побачити, як вони перестають бути незрозумілими і відлякуючими, стаючи натомість частинами загальнолюдського досвіду.

Чому варто прочитати книжку «Нікого немає в лісі»?

  • Збірка есеїв та художніх репортажів на тему історії та сучасності психіатрії, ментального здоров’я та його порушень у медичному, соціальному, філософському та культурному контекстах.

  • Через свідчення окремих людей авторка розповідає складну історію психіатрії та психічних розладів, пояснює останні не лише з наукової точки зору, а й показує, як вони вплетені у культуру, духовність і світосприйняття, що зрештою стають не чимось невідомим і страшним, а частиною загальнолюдського досвіду. 

  • Торкається табуйованих тем, відтворює справжнє життя медиків і пацієнтів психіатричної лікарні.

  • Авторка — професійна лікарка-психіатриня, що торкається табуйованих тем, відтворює справжнє життя медиків і пацієнтів психіатричної лікарні. Книжка написана на основі її персонального досвіду.

Цитати:

«Невідомий/Невідома» — так зазвичай пишуть на титульній сторінці історії хвороби, якщо про особу немає жодної інформації. Таке часто трапляється у психіатричних лікарнях: людину привозить карета «швидкої», поліція чи просто небайдужі перехожі, їй очевидно потрібна допомога, але з собою не має жодних документів, вона не може назвати свого імені або ж називає стільки різних імен і прізвищ, що, найімовірніше, кожне із них є вигадкою. Її шпиталізовують, лікують, а далі починається майже детективна робота з пошуку хоча б когось, хто б міг щось про неї знати, її рідних людей, які, якщо пощастить, також шукають її. У кращих випадках таки вдається когось знайти, але трапляється, що людина так і залишається Невідомою — і осідає у лікарняному відділенні, як у чистилищі, без можливості рухатись кудись далі. Проводить тут роки, десятиліття, день за днем, аж до самої смерті, до спочинку під хрестом із тим же написом — Невідомий/Невідома, а з відомого — тільки дата смерті. 

Депресія — не тільки розлад психіки, вона впливає і на тіло. Через неї стає фізично важко рухатися або ж навпаки — в поєднанні з нестерпною тривогою вона спричиняє безцільну метушливість, хаотичність, яка не має іншої мети, як зменшити внутрішню напругу. Людина не може їсти (або ж їсть надто багато), не може спати (або ж спить по шістнадцять годин), не може відчути свого тіла (або ж перебільшено чутлива до всіх його внутрішніх процесів, що навіює віру в існування якоїсь смертельної недуги). Ті, кого вона спіткала, стають схожими на казкового Кая, якому друзки із зачарованого дзеркала потрапили в око та серце: світ, люди, майбутнє, вони самі бачаться їм через призму химерного скла, і ніхто не може переконати у зворотному: я сам (чи сама), нікого немає навколо.

Немає якогось універсального рецепта, як скерувати пацієнта до психіатра так, щоб це не образило. Єдине, що можна, — це бути людиною і розуміти, що поруч із тобою так само сидить людина, яка має почуття і якій важко. Яка злиться не тому, що вона погана чи поганий ти, а тому, що їй тепер дуже і дуже складно в житті, і вона себе перестала відчувати взагалі. Тому важливі довірливі стосунки, варто говорити так, як є, не приховувати діагнозу: ваші симптоми не пояснюють не тому, що я — поганий лікар, не тому, що у вас щось невідоме, а тому, що вони мають іншу причину. І вам треба більше відпочивати, гуляти, приділяти часу собі.

Враження читачів
RDT оцінка
8.3
3
Ваша оцінка
відгуків
2
7
24.04.2024
Останнім часом хочеться лягти і закатати істерику. Таку знаєте, тупо бабську некрасиву істерику. Щоб сльози, соплі, голосіння: "що я втомилася від війни і цих обстрілів, я більше не можу". І от я вже заходжу на пусковий рубіж, а потім у черговий раз надаю собі по писку, щоб не оцейво. Хоч моя зозулька вже помахала крилом і в мене увімкнувся режим "фестиваль паніки" та температура пришпилила мене до ліжка, я намацала біля себе пухнасту дупоньку Джерріка і згадала, що маю написати відгук на "Нікого немає в лісі" Христини Шалак.

"Гострий психоз, спричинений націоналізмом" – цей діагноз отримували в СРСР ті, хто вперто продовжував говорити українською. Покарання психлікарнею завершувалося знущанням у самій установі – вранці пацієнтам роздавали по чашці чаю і цигарці (тепер я знаю, звідки цей ритуал), і тільки в цей час можна було палити і пити тепле. Туалет без дверей – не за потребою, а згідно графіку. Хто не згоден – закутували в мокре простирадло і знерухомлювали так на ліжку. Батько авіаконструктора Ігоря Сікорського був відомим київським психіатром, українофобом та антисемітом, який працював на режим і відправляв на той світ відомих людей...

В Україні існує зовнішня схожість між психіатричними лікарнями і їх пацієнтами: будівлі занепадають, бо ними не користуються, бо про них не дбають, а люди з розладами занепадають, бо не приносять іншим видимої користі, потребують особливого ставлення, на яке у здорових немає часу і сил.

Завдяки книзі дізнаємося, що ті, хто вижив в Аушвіці, часто закінчували життя самогубством. А знаєте, представників якої професії найбільше серед тих, хто вкоротив собі віку? – Лікарі, а серед лікарів – психіатрів. Лабораторні аналізи не здатні показати психічний розлад. Методи діагностики не змінювалися ще від 11 століття, ними лишаються спостереження і розмова. Діагностика у психіатрії – це досі дослідження невидимого.

Я б зробила присвяту в цій книзі: "Від тих, хто пережив депресію, – тим, хто про неї не має уявлення". Наш обов'язок – більше знати про психічне здоров'я, щоб допомогти собі і тим, хто поряд.
Котик
8
16.04.2024
«Чи чути звук дерева, що падає у лісі, якщо нікого немає поруч?»

Це абсолютно новий для мене досвід у прочитанні такої літератури.
Тут про лікарку-психіатра Христину, яка через призму свого досвіду розповідає про психологічні розлади, але історіями людей.
Це надзвичайно.
Це зовсім по-іншому, ніж просто читати книги про психологію.
Тебе лагідно занурюють у кожну історію.
Іноді співчуваєш, чогось вчишся, чомусь дивуєшся.

Ця книга- для тих хто хоче пізнати людський мозок трішки краще.
Краще розуміти людей з розладами.
А ще це гарне нагадування, що не варто нехтувати своїм психологічним здоров’ям!
Вчасно звертатись до професіоналів за допомогою.
Розуміти себе, дбати та пізнавати, адже для цього ніколи не буває пізно 💛