Це передовсім дуже людяна книга про найбільш стигматизований напрямок в царині медицини. Про психіатрію.
Про роботу в умовах, де людяним залишатися непросто, де отримуєш більше влади ніж, може, хотів би і де хворі від тебе залежні більше ніж хотів би.
До цього я колись читала з такої літератури лише Генрі Марша та Олівера Сакса, і, як на мене, ця книга щось набагато сильніше. В ній є історія психіатрії, є і про історію будівель, в яких вона «жила», про каральну психіатрію, є історії людей які опиняються в таких закладах. Але насамперед, найбільше в цій книзі любові і чуйності до іншої людини. В ній дуже багато зворушливого і людського.
І окремо слід сказати, що це все дуже добре написано.

Ця книга про кричущу беззахисність дітей, фізичну та передовсім духовну, перед жорстокістю світу. Про сплюндрованість душ, про внутрішні пустки, ями, цілі безодні. Про те як одні пустки перетікають в інші, про біль який надто великий, щоб його прожити. Вона про безпорадність тих, хто хоче допомогти, але просто безсилий перед непробивними стінами людського горя.

Ця книга про жінок поєднаних спільною травмою, які одна для одної є постійним болючим нагадуванням про цю травму, тоді, коли могли би бути підтримкою. Бо хоча, одна одну вони могли б розуміти краще за всіх інших, біль їхній занадто сильний, щоб відкриватися для цього розуміння. Бо що коли ці ліки будуть сильніші ніж людина годна винести?
Акксельсон в своєму романі дуже реалістично описує травмовані життя. І хоч як би хотілося отого сценарію де зустрілися люди з однією бідою, і зцілитися у спільному горі, в житті часто кожен залишається нести свій біль сам. В кращому випадку, можна сконструювати собі ширму з «нового» життя, і рятуватися за нею, але хто тоді застрахований від того, що в будь-який момент на порозі не з’явиться свідок з минулого і не привідкриє цю ширму, щоб оприявнити відкинутість, самотність, порожнечу, які ітак завжди були в тобі.

Прожила книгу всім нутром. І вдячна авторці за те, що не завернула історію в гарну обгортку, а залишила все таким, яким часто воно в житті і залишається. Бо деякі історії пишуться не для хеппі енду, а для того, щоб ми могли оплакати те, що потребує оплакування.

«Історія може дозволити собі змарнувати пʼятдесят-шістдесят років, у неї є їх тисячі, для неї це мить, але що робити цій мусі – людині, для якої та історична мить є цілим її життям?» Ґ.Ґ.
Цьогорічна яскрава видавнича новинка серед іноземної літератури, в перекладі чудового Остапа Сливинського, принесла велику радість рефлексій.
Роман болгарського письменника Ґеоргі Ґосподінова про минуле, і спробу знайти самозаспокоєння та укомфортнення в ньому, аби заколисати себе тим періодом життя, приватного та суспільного, в якому було добре. Водночас цей роман про те, що історія останнього століття показує — надто добре буває зовсім недовго, за кожною «Празькою весною» вже за рогом чекає броньована машина Бога, в якої свої безжальні механізми функціонування.
Та й зрештою, як проживати ті кращі часи, коли попросту починає підводити памʼять, — наша єдина надія на те краще, що оселилось в минулому? Ґосподінов гуманний автор, героїв своєї книги він, на відміну від інших авторів, береже від смертей та нещасть. Дарма що такий милосердний — він просто-таки починає їх забувати, і з цим вже не зробиш нічого. Жінка Лота, розмірковує автор, повернулася до минулого, і перетворилась на соляний стовп. Лот з дітьми забули минуле, і отримали радість забування. «Чому вона зупиняється й озирається? Бо це – людське. Що вона там залишила? Минуле. Чому саме сіль? Бо сіль не має памʼяті. Ніщо не росте на солі»
То що ж тоді обирати? Памʼять чи забуття? Зрештою, як на мене, автор своїм Часосховищем спростовує усі наші «якби», в котрі так хочеться загорнутися, і котрі зрештою розчиняються в майбутньому, що настає. Тема осмислення часу є наріжною в літературі, і моєю улюбленою. Цікаво було знайти її в інтерпретації сучасного автора. А ще книга невимовно щедро насичена цитатами, і я просто мушу деякі з них тут залишити, свідома того, що й для мене вони колись можуть стати часосховищем.
✏️«Минуле – це не лише те, що з тобою сталося. Іноді – це те, що ти всього лише вигадав.»
✏️«Неможливо зробити музей чогось, що ще не минуло.»
✏️«Нація – це група людей, які домовилися памʼятати й забувати одні й ті самі речі.»
✏️«Коли люди, з якими ти ділив своє минуле, відійдуть, то заберуть із собою його половину. Точніше, все заберуть, бо не буває половини минулого. Це те саме, що розірвати сторінку по вертикалі на дві половини, й один читає речення до середини, а другий читає решту. І ніхто нічого не розуміє. Немає того, хто тримає другу половину»

Глибоко зворушена репортажами Катажини Боні, її перспективою письма, бережною та співчутливою, з великою повагою до дослідження теми.
Японці — нація трагічна й мовчазна. Мовчазна не лише для тих, хто ззовні, але й в собі. Говорити про трагічне й сумне не прийнято. Візьмімо хоча би цей пасаж про життя опісля цунамі, що зруйнував Фукусіму в 2011 році та призвів до виходу радіації:
«Один із твоїх нових друзів запрошує тебе в гості. Його батьки приготували обід. Ти не знаєш, що другова родина думає про радіацію. Ви ніколи про це не говорили. Ти їстимеш цей рис?».
Так, повірте, ця книга показує, що з японцями в нас чимало спільного. Ви не переставатимете думати про Чорнобиль всю фукусімську частину. Ви запам'ятаєте, утім такі слова як цезій, стронцій, радіонукліди. Ви врешті затямите ті зіверти, в яких вимірюється радіація.
Зрештою, ви дізнаєтесь про неймовірну країну, якій географічно нема куди тікати від своєї приреченості, і яка всю історію винахідливо знаходить способи жити в тих умовах, на які її прирекли синтоїстські духи. Бо тут є місце байдужості, зрадам, несправедливості, так само як дружбі, братерству в біді й любові.
Цикли життя на цих островах — будування, плекання, землетруси, цунамі, ядерні бомби, втрачання, ще раз втрачання, одужання, забування, знову будування.
Це буквально винахідливі кімнати нарікань, це зали плакання, це майстер-класи з вмирання, на яких парадоксально, але навчають жити із сенсом те життя, яке даровано.
І упаси Боже, це аж ніяк не книга про голослівне «що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Ні, аж ніяк. Японці не винайшли ліків від страждань, вони так само ламаються, не витримують, вчаться жити з болем, вони намагаються. І в цьому велика щирість описаних тут історій.
До списку найулюбленіших репортажів, безсумнівно!

Неймовірні за своєю глибиною оповідання, просто кожне. Повільні сюжетно, але з надзвичайною напругою, яка одразу включала мене в текст, не залежно від його розміру. Переживання ніяк не залежало від обсягу оповідання. Важило радше те, що залишалось невисказаним, — воно й найбільше звучало. І автор створив унікальні твори, що дали місце цьому несказаному. Якась дивовижна енергія, де за кількома сторінками стільки всього, стільки всього. Наче автор знає якусь нікому не відому таємницю, як намацати в читачеві все людське.

Ось просто жінка, відчиняє двері чоловікові, з яким в розлученні. І її думки, що можна поділити нажите, та не можна прожите.

Ось батько радо стрічає у рідній хатині сина, що має сімʼю, посади, але все не навернеться виконати батькове дрібнесеньке прохання:
-Купи мені синку соломʼяного капелюха
-Батьку! Я куплю два!
-Ні синку, купи хоч один…

Ось старий горіх на оборі, без якого не буде ні хати, ні води в криниці…

Отож, про батьків і дітей, про самотність життя, про надії та розчарування, про людське тепло та людську байдужість, про відчуття дому та його значення в житті людини. Про те, що птах, зрештою, не покидав своє гніздо, він завжди в ньому й залишався.

Ця книга розбудила мене з якогось чуттєвого небуття, нагадала про речі, що ще можуть зворушити мене до глибини душі. В цих оповіданнях читаєш про чуже, але не перестаєш думати про своє, — настільки вони торкаються якихось засадничих людських основ.

В мене відчуття, що я натрапила на забутий скарб, захований на видному місці, а тому не помічений. Хто це? Чому я раніше нічого про нього не чула? Ви можете пошукати більше про те, хто такий Іван Чендей, але я скажу, що його таки потрібно читати. Бо автор, будить найкраще в людині та повертає до основ, від яких ми так легко зараз відходимо. За це я глибоко вдячна Івану Чендею та видавництву Комора за видання.