Христина Шалак

Останнім часом хочеться лягти і закатати істерику. Таку знаєте, тупо бабську некрасиву істерику. Щоб сльози, соплі, голосіння: "що я втомилася від війни і цих обстрілів, я більше не можу". І от я вже заходжу на пусковий рубіж, а потім у черговий раз надаю собі по писку, щоб не оцейво. Хоч моя зозулька вже помахала крилом і в мене увімкнувся режим "фестиваль паніки" та температура пришпилила мене до ліжка, я намацала біля себе пухнасту дупоньку Джерріка і згадала, що маю написати відгук на "Нікого немає в лісі" Христини Шалак.

"Гострий психоз, спричинений націоналізмом" – цей діагноз отримували в СРСР ті, хто вперто продовжував говорити українською. Покарання психлікарнею завершувалося знущанням у самій установі – вранці пацієнтам роздавали по чашці чаю і цигарці (тепер я знаю, звідки цей ритуал), і тільки в цей час можна було палити і пити тепле. Туалет без дверей – не за потребою, а згідно графіку. Хто не згоден – закутували в мокре простирадло і знерухомлювали так на ліжку. Батько авіаконструктора Ігоря Сікорського був відомим київським психіатром, українофобом та антисемітом, який працював на режим і відправляв на той світ відомих людей...

В Україні існує зовнішня схожість між психіатричними лікарнями і їх пацієнтами: будівлі занепадають, бо ними не користуються, бо про них не дбають, а люди з розладами занепадають, бо не приносять іншим видимої користі, потребують особливого ставлення, на яке у здорових немає часу і сил.

Завдяки книзі дізнаємося, що ті, хто вижив в Аушвіці, часто закінчували життя самогубством. А знаєте, представників якої професії найбільше серед тих, хто вкоротив собі віку? – Лікарі, а серед лікарів – психіатрів. Лабораторні аналізи не здатні показати психічний розлад. Методи діагностики не змінювалися ще від 11 століття, ними лишаються спостереження і розмова. Діагностика у психіатрії – це досі дослідження невидимого.

Я б зробила присвяту в цій книзі: "Від тих, хто пережив депресію, – тим, хто про неї не має уявлення". Наш обов'язок – більше знати про психічне здоров'я, щоб допомогти собі і тим, хто поряд.

«Чи чути звук дерева, що падає у лісі, якщо нікого немає поруч?»

Це абсолютно новий для мене досвід у прочитанні такої літератури.
Тут про лікарку-психіатра Христину, яка через призму свого досвіду розповідає про психологічні розлади, але історіями людей.
Це надзвичайно.
Це зовсім по-іншому, ніж просто читати книги про психологію.
Тебе лагідно занурюють у кожну історію.
Іноді співчуваєш, чогось вчишся, чомусь дивуєшся.

Ця книга- для тих хто хоче пізнати людський мозок трішки краще.
Краще розуміти людей з розладами.
А ще це гарне нагадування, що не варто нехтувати своїм психологічним здоров’ям!
Вчасно звертатись до професіоналів за допомогою.
Розуміти себе, дбати та пізнавати, адже для цього ніколи не буває пізно 💛