❤️‍🩹А меч в його руках пером легеньким стане. Це збірка з 15 коротких різдвяних (і дуже різних за характером) історій, - про традиції, про кохання і #про_війну. Про ворожіння на Андрія, про дитячі спогади і про рішення залишитись тут, вдома, серед своїх. Про ложку куті, яку залишаєш для тих, кого вже немає поруч. Про родину, що нарешті зібралась разом, про скорботну зірку Різдва, про коляду, щедру і посівання. Про складну сімейну динаміку, лицемірство і свята, які стають випробуванням. Про родинні реліквії, блекаути і вогник надії серед суцільного мороку. Про спалення дідуха, про метушливі дні підготовки до Різдва і про людей, які не знають іншого шляху, окрім нищення. Про дитяче свято у Маріуполі, якого ще не торкнулась війна. Про вертеп і про заборону релігійних свят. Про присягу замість світової слави, про полон, про побратимів, які відійшли у засвіти. І про довгожданий кінець війни. ✨ Мої улюблені історії з цієї збірки створили Юлія Мак, Ольга Богомаз, Анастасія Левкова і Валерій Пузік, але вся збірка дуже хороша (мені не сподобалась тільки історія Сашка Столового). Книжка дуже комфортна, дуже «своя». Я чомусь навіть не дивилась в її бік, але виявилось, що це саме те, що мені було потрібно. Автори: Ольга Богомаз, Анна Грувер, Віталій Дуленко, Таня Касьян, Юлія Лаба, Софія Мокій, Кирило Половінко, Валерій Пузік, Надія Сухорукова, Марія Титаренко, Христина Шалак, Юлія Мак, Олена Пшенична, Сашко Столовий, Анастасія Левкова

Це передовсім дуже людяна книга про найбільш стигматизований напрямок в царині медицини. Про психіатрію. Про роботу в умовах, де людяним залишатися непросто, де отримуєш більше влади ніж, може, хотів би і де хворі від тебе залежні більше ніж хотів би. До цього я колись читала з такої літератури лише Генрі Марша та Олівера Сакса, і, як на мене, ця книга щось набагато сильніше. В ній є історія психіатрії, є і про історію будівель, в яких вона «жила», про каральну психіатрію, є історії людей які опиняються в таких закладах. Але насамперед, найбільше в цій книзі любові і чуйності до іншої людини. В ній дуже багато зворушливого і людського. І окремо слід сказати, що це все дуже добре написано.

Чи чути звук дерева, що падає в лісі, якщо нікого немає поруч? Чи видимі проблеми людей з психіатричними діагнозами для звичайних людей, якщо навіть рідні ігнорують їх, запроторюючи у стіни спецзакладів? Авторка цієї книги - психіатриня, лікарка, що обрала свій профіль не за престижність, а за покликом душі. Яка у "хворих", "психах", "ненормальних" жителях інтернатів бачить людей, а не їх діагнози. Пані Христина створила крутий нонфікш не лише про історію психіатрії, а й про людей, у першу чергу про них. Про особливості будівель, де більшість таких пацієнтів не просто лікуються, а й фактично живуть. Про стереотипи та стигми, з якими доводиться зустрічатися. Про мистецтво на межі нормальності (чи поза нею?). Про родинні зв'язки, які розриваються і вкрай рідко міцніють через діагнози. Про методи лікування, які змінювалися, але так і не досягли бажаних результатів. Про професійне вигорання, особливості роботи у державних закладах України та волонтерські програми поза нею. Я люблю літературу на навколомедичні теми, але психіатрія - це більше про душу, ніж тіло, про можливість доторкнутися до чогось незримого, спробувати розгадати загадки чужого розуму. Якщо чесно, боялася братися за цю книгу, але закрила її усвідомивши: я та, хто не чує звук дерева, що падає в лісі, але принаймні спробую почути...

читати про щось нове для себе завжди цікаво, ще цікавіше якщо це написано про реалії в яких живеш, про людей зі знайомими тобі імена, зі згадками міст у яких була і вулиці яких можеш уявити. з досвідом людини, яка так само бачила початок війни і не знала що робити, але робила щось. це книга мета якої дестигматизувати людей, що мають психічні розлади і перебувають в психлікарнях. це книга яка зібрала в собі історії багатьох людей, будівель і періодів. це книга чистий досвід авторки і трохи теоретики про виникнення психічних лікарень. авторка розповідає дійсно цікаві історії, без супер наукових термінів і тонни сухих фактів. навпаки вона ніби дає коротку вижимку найцікавішого, того що відгукнеться. тут є розділ про каральну психіатрію у срср, про лікарню в дніпрі, яка функціонувала як в'язниця для дисидентів, про те, чому психлікарні робили переважно у великих маєтках десь на околицях цивілізації. тут ще багато різного з історії, медицини, культури, архітектури, і дуже багато про людей. один з моїх улюблених текстів тут про священника, що вирішив здобути освіту психіатра. і те як він логічно пояснює звʼязок між цими двома професіями. а ще дуже припала до душі (і трохи нажахала) історія про трьох дівчат/бабусь, які все життя прожили в лікарні, і не мали ніяких документів. ніщо не засвідчить їх існування крім лікарняних записів. раджу цю книгу тим, хто хоче відкрити для себе щось нове і зазирнути у життя дуже різних людей.

Мені, як людині, що трохи цікавиться психіатрією дуже сподобалось. Читається легко, розповідається історія психіатрії, зокрема, у нашій країні.

Останнім часом хочеться лягти і закатати істерику. Таку знаєте, тупо бабську некрасиву істерику. Щоб сльози, соплі, голосіння: "що я втомилася від війни і цих обстрілів, я більше не можу". І от я вже заходжу на пусковий рубіж, а потім у черговий раз надаю собі по писку, щоб не оцейво. Хоч моя зозулька вже помахала крилом і в мене увімкнувся режим "фестиваль паніки" та температура пришпилила мене до ліжка, я намацала біля себе пухнасту дупоньку Джерріка і згадала, що маю написати відгук на "Нікого немає в лісі" Христини Шалак. "Гострий психоз, спричинений націоналізмом" – цей діагноз отримували в СРСР ті, хто вперто продовжував говорити українською. Покарання психлікарнею завершувалося знущанням у самій установі – вранці пацієнтам роздавали по чашці чаю і цигарці (тепер я знаю, звідки цей ритуал), і тільки в цей час можна було палити і пити тепле. Туалет без дверей – не за потребою, а згідно графіку. Хто не згоден – закутували в мокре простирадло і знерухомлювали так на ліжку. Батько авіаконструктора Ігоря Сікорського був відомим київським психіатром, українофобом та антисемітом, який працював на режим і відправляв на той світ відомих людей... В Україні існує зовнішня схожість між психіатричними лікарнями і їх пацієнтами: будівлі занепадають, бо ними не користуються, бо про них не дбають, а люди з розладами занепадають, бо не приносять іншим видимої користі, потребують особливого ставлення, на яке у здорових немає часу і сил. Завдяки книзі дізнаємося, що ті, хто вижив в Аушвіці, часто закінчували життя самогубством. А знаєте, представників якої професії найбільше серед тих, хто вкоротив собі віку? – Лікарі, а серед лікарів – психіатрів. Лабораторні аналізи не здатні показати психічний розлад. Методи діагностики не змінювалися ще від 11 століття, ними лишаються спостереження і розмова. Діагностика у психіатрії – це досі дослідження невидимого. Я б зробила присвяту в цій книзі: "Від тих, хто пережив депресію, – тим, хто про неї не має уявлення". Наш обов'язок – більше знати про психічне здоров'я, щоб допомогти собі і тим, хто поряд.

«Чи чути звук дерева, що падає у лісі, якщо нікого немає поруч?» Це абсолютно новий для мене досвід у прочитанні такої літератури. Тут про лікарку-психіатра Христину, яка через призму свого досвіду розповідає про психологічні розлади, але історіями людей. Це надзвичайно. Це зовсім по-іншому, ніж просто читати книги про психологію. Тебе лагідно занурюють у кожну історію. Іноді співчуваєш, чогось вчишся, чомусь дивуєшся. Ця книга- для тих хто хоче пізнати людський мозок трішки краще. Краще розуміти людей з розладами. А ще це гарне нагадування, що не варто нехтувати своїм психологічним здоров’ям! Вчасно звертатись до професіоналів за допомогою. Розуміти себе, дбати та пізнавати, адже для цього ніколи не буває пізно 💛