Христина Шалак

Чи чути звук дерева, що падає в лісі, якщо нікого немає поруч? Чи видимі проблеми людей з психіатричними діагнозами для звичайних людей, якщо навіть рідні ігнорують їх, запроторюючи у стіни спецзакладів?

Авторка цієї книги - психіатриня, лікарка, що обрала свій профіль не за престижність, а за покликом душі. Яка у "хворих", "психах", "ненормальних" жителях інтернатів бачить людей, а не їх діагнози. Пані Христина створила крутий нонфікш не лише про історію психіатрії, а й про людей, у першу чергу про них. Про особливості будівель, де більшість таких пацієнтів не просто лікуються, а й фактично живуть. Про стереотипи та стигми, з якими доводиться зустрічатися. Про мистецтво на межі нормальності (чи поза нею?). Про родинні зв'язки, які розриваються і вкрай рідко міцніють через діагнози. Про методи лікування, які змінювалися, але так і не досягли бажаних результатів. Про професійне вигорання, особливості роботи у державних закладах України та волонтерські програми поза нею.

Я люблю літературу на навколомедичні теми, але психіатрія - це більше про душу, ніж тіло, про можливість доторкнутися до чогось незримого, спробувати розгадати загадки чужого розуму. Якщо чесно, боялася братися за цю книгу, але закрила її усвідомивши: я та, хто не чує звук дерева, що падає в лісі, але принаймні спробую почути...

читати про щось нове для себе завжди цікаво, ще цікавіше якщо це написано про реалії в яких живеш, про людей зі знайомими тобі імена, зі згадками міст у яких була і вулиці яких можеш уявити. з досвідом людини, яка так само бачила початок війни і не знала що робити, але робила щось. це книга мета якої дестигматизувати людей, що мають психічні розлади і перебувають в психлікарнях. це книга яка зібрала в собі історії багатьох людей, будівель і періодів. це книга чистий досвід авторки і трохи теоретики про виникнення психічних лікарень.

авторка розповідає дійсно цікаві історії, без супер наукових термінів і тонни сухих фактів. навпаки вона ніби дає коротку вижимку найцікавішого, того що відгукнеться. тут є розділ про каральну психіатрію у срср, про лікарню в дніпрі, яка функціонувала як в'язниця для дисидентів, про те, чому психлікарні робили переважно у великих маєтках десь на околицях цивілізації. тут ще багато різного з історії, медицини, культури, архітектури, і дуже багато про людей.

один з моїх улюблених текстів тут про священника, що вирішив здобути освіту психіатра. і те як він логічно пояснює звʼязок між цими двома професіями. а ще дуже припала до душі (і трохи нажахала) історія про трьох дівчат/бабусь, які все життя прожили в лікарні, і не мали ніяких документів. ніщо не засвідчить їх існування крім лікарняних записів.

раджу цю книгу тим, хто хоче відкрити для себе щось нове і зазирнути у життя дуже різних людей.

Мені, як людині, що трохи цікавиться психіатрією дуже сподобалось. Читається легко, розповідається історія психіатрії, зокрема, у нашій країні.

Останнім часом хочеться лягти і закатати істерику. Таку знаєте, тупо бабську некрасиву істерику. Щоб сльози, соплі, голосіння: "що я втомилася від війни і цих обстрілів, я більше не можу". І от я вже заходжу на пусковий рубіж, а потім у черговий раз надаю собі по писку, щоб не оцейво. Хоч моя зозулька вже помахала крилом і в мене увімкнувся режим "фестиваль паніки" та температура пришпилила мене до ліжка, я намацала біля себе пухнасту дупоньку Джерріка і згадала, що маю написати відгук на "Нікого немає в лісі" Христини Шалак.

"Гострий психоз, спричинений націоналізмом" – цей діагноз отримували в СРСР ті, хто вперто продовжував говорити українською. Покарання психлікарнею завершувалося знущанням у самій установі – вранці пацієнтам роздавали по чашці чаю і цигарці (тепер я знаю, звідки цей ритуал), і тільки в цей час можна було палити і пити тепле. Туалет без дверей – не за потребою, а згідно графіку. Хто не згоден – закутували в мокре простирадло і знерухомлювали так на ліжку. Батько авіаконструктора Ігоря Сікорського був відомим київським психіатром, українофобом та антисемітом, який працював на режим і відправляв на той світ відомих людей...

В Україні існує зовнішня схожість між психіатричними лікарнями і їх пацієнтами: будівлі занепадають, бо ними не користуються, бо про них не дбають, а люди з розладами занепадають, бо не приносять іншим видимої користі, потребують особливого ставлення, на яке у здорових немає часу і сил.

Завдяки книзі дізнаємося, що ті, хто вижив в Аушвіці, часто закінчували життя самогубством. А знаєте, представників якої професії найбільше серед тих, хто вкоротив собі віку? – Лікарі, а серед лікарів – психіатрів. Лабораторні аналізи не здатні показати психічний розлад. Методи діагностики не змінювалися ще від 11 століття, ними лишаються спостереження і розмова. Діагностика у психіатрії – це досі дослідження невидимого.

Я б зробила присвяту в цій книзі: "Від тих, хто пережив депресію, – тим, хто про неї не має уявлення". Наш обов'язок – більше знати про психічне здоров'я, щоб допомогти собі і тим, хто поряд.

«Чи чути звук дерева, що падає у лісі, якщо нікого немає поруч?»

Це абсолютно новий для мене досвід у прочитанні такої літератури.
Тут про лікарку-психіатра Христину, яка через призму свого досвіду розповідає про психологічні розлади, але історіями людей.
Це надзвичайно.
Це зовсім по-іншому, ніж просто читати книги про психологію.
Тебе лагідно занурюють у кожну історію.
Іноді співчуваєш, чогось вчишся, чомусь дивуєшся.

Ця книга- для тих хто хоче пізнати людський мозок трішки краще.
Краще розуміти людей з розладами.
А ще це гарне нагадування, що не варто нехтувати своїм психологічним здоров’ям!
Вчасно звертатись до професіоналів за допомогою.
Розуміти себе, дбати та пізнавати, адже для цього ніколи не буває пізно 💛