Це передовсім дуже людяна книга про найбільш стигматизований напрямок в царині медицини. Про психіатрію. Про роботу в умовах, де людяним залишатися непросто, де отримуєш більше влади ніж, може, хотів би і де хворі від тебе залежні більше ніж хотів би. До цього я колись читала з такої літератури лише Генрі Марша та Олівера Сакса, і, як на мене, ця книга щось набагато сильніше. В ній є історія психіатрії, є і про історію будівель, в яких вона «жила», про каральну психіатрію, є історії людей які опиняються в таких закладах. Але насамперед, найбільше в цій книзі любові і чуйності до іншої людини. В ній дуже багато зворушливого і людського. І окремо слід сказати, що це все дуже добре написано.
Анонім
Чи чути звук дерева, що падає в лісі, якщо нікого немає поруч? Чи видимі проблеми людей з психіатричними діагнозами для звичайних людей, якщо навіть рідні ігнорують їх, запроторюючи у стіни спецзакладів? Авторка цієї книги - психіатриня, лікарка, що обрала свій профіль не за престижність, а за покликом душі. Яка у "хворих", "психах", "ненормальних" жителях інтернатів бачить людей, а не їх діагнози. Пані Христина створила крутий нонфікш не лише про історію психіатрії, а й про людей, у першу чергу про них. Про особливості будівель, де більшість таких пацієнтів не просто лікуються, а й фактично живуть. Про стереотипи та стигми, з якими доводиться зустрічатися. Про мистецтво на межі нормальності (чи поза нею?). Про родинні зв'язки, які розриваються і вкрай рідко міцніють через діагнози. Про методи лікування, які змінювалися, але так і не досягли бажаних результатів. Про професійне вигорання, особливості роботи у державних закладах України та волонтерські програми поза нею. Я люблю літературу на навколомедичні теми, але психіатрія - це більше про душу, ніж тіло, про можливість доторкнутися до чогось незримого, спробувати розгадати загадки чужого розуму. Якщо чесно, боялася братися за цю книгу, але закрила її усвідомивши: я та, хто не чує звук дерева, що падає в лісі, але принаймні спробую почути...
Анонім
читати про щось нове для себе завжди цікаво, ще цікавіше якщо це написано про реалії в яких живеш, про людей зі знайомими тобі імена, зі згадками міст у яких була і вулиці яких можеш уявити. з досвідом людини, яка так само бачила початок війни і не знала що робити, але робила щось. це книга мета якої дестигматизувати людей, що мають психічні розлади і перебувають в психлікарнях. це книга яка зібрала в собі історії багатьох людей, будівель і періодів. це книга чистий досвід авторки і трохи теоретики про виникнення психічних лікарень. авторка розповідає дійсно цікаві історії, без супер наукових термінів і тонни сухих фактів. навпаки вона ніби дає коротку вижимку найцікавішого, того що відгукнеться. тут є розділ про каральну психіатрію у срср, про лікарню в дніпрі, яка функціонувала як в'язниця для дисидентів, про те, чому психлікарні робили переважно у великих маєтках десь на околицях цивілізації. тут ще багато різного з історії, медицини, культури, архітектури, і дуже багато про людей. один з моїх улюблених текстів тут про священника, що вирішив здобути освіту психіатра. і те як він логічно пояснює звʼязок між цими двома професіями. а ще дуже припала до душі (і трохи нажахала) історія про трьох дівчат/бабусь, які все життя прожили в лікарні, і не мали ніяких документів. ніщо не засвідчить їх існування крім лікарняних записів. раджу цю книгу тим, хто хоче відкрити для себе щось нове і зазирнути у життя дуже різних людей.
Анонім
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях
