Тринадцята казка

Читала цю книгу тричі.
Чи може щось більше описати ступінь мого захоплення?))
Комусь вона здається доволі темною і похмурою (я справді розумію чому!), але мене вона зачарувала своєю незвичністю сюжету і хворобливими ненормальними героями з їхніми сімейними збоченими зв'язками.

Структурно це історія в історії, відома письменниця наприкінці життя розповідає молодій письменниці правду про своє життя, адже раніше вона приховувала від усіх журналістів реальну історію. Починає здалеку, ще від бабці і поступово підводить до кульмінації, яка не залишить вас байдужими! Той тип розв'язки, коли ти дочитуєш, а потім ще довго не можеш відійти від вражень, бо це огоооо.

В будинку, що повнився трупами задушених слів, все потопало в подушках, килимах, і накидках. Здавалося, наче звуки - не бажанi гостi тут, а тканина всотує саму сутність мовлених слів…

Будинок ховав привидів і охороняв секрети, що вслід за господинею прийшли сюди з більш химерного і таємничого місця. Вони надто довго таїлися по закутках кімнат і коридорах памʼяті, обтяжуючи Віду все сильніше… І слова полилися на папір через чужу свідомість… Фрагменти її спогадів, біль, страхи нарешті сплелися в історію про мідноволосих близнючок, в їхню сімейну сагу, бо «Людське життя - не нитка, яку можна виокремити з мотузки, розрізняти і покласти для загального огляду. Родинне життя - це павутина. Не можливо доторкнутися до якоїсь її нитки, не змусивши при цьому вібрувати решту».

Це історія про любов і одержимість, всюдисущий занепад і проблески надії, дитячі травми і жахливих батьків, втрати, біль і привидів… Про будинок, який так і не зміг стати надійним прихистком…

Тут йдеться про містичну близькість близнюків; про батьків, для яких смерть однієї дитини важить більше ніж життя іншої; про нездорові стосунки; про ворожість до змін; про письменників і книжки…

Історія захоплива, затягує у вир емоцій і почуттів. Деякі моменти розбили моє серце, а інші - зігріли… Насолоджувалась і сюжетом, і стилем, і персонажами! Смакувала слова і власні роздуми, що вони в викликали в мені. Це одна з найкращих книг цього року…

Кілька цитат:

👯‍♀️«Людина настільки призвичаюється до власних жахів, що зовсім забуває про те враження, яке вони можуть справити на інших».

📚«Під обкладинками альманахів спочивали життя давно померлих людей, брутально спресовані у кілька жалюгідних байдужих рядків».

💭«Мовчання не є природним середовищем для історій. Історіям потрібні слова. Без слів вони стають хирлявими, починають хворіти і, зрештою, помирають. А потім їхні привиди переслідують вас».

🤐«В оселі, де є діти, таємниць бути не може».

«Тринадцята казка» – це одна з найпопулярніших книг британської письменниці Діани Сеттерфілд, яка, до того ж, є дебютним романом авторки.
У книзі розповідається про Марґарет Лі, жінку, яка пише біографії людей. Одного дня жінці приходить лист від відомої вже пристаркуватої письменниці Віди Вінтер, яка перед смертю воліє нарешті розповісти світові про своє особисте життя. Марґарет погоджується, і ця зустріч допоможе їй пізнати краще себе після втрати сестри, і зрозуміти, чому ж життя Віди завжди було таким непублічним.
Це дивна книга, сповнена брудних родинних таємниць та неприємних спогадів, прикрашених детективно-готичним соусом. Книга неймовірно жорстока, але від цього не менш чарівна. Її до нудоти неприємно читати, але вона постійно повертає твій розум до себе. Неймовірно цікаве, та неординарне чтиво. Повільний сюжет, дивні вставки про привидів та сестер-близнючок, таємнича хвороблива атмосфера і неочікувана розв’язка – це все «Тринадцята казка» Діани Сеттерфілд. Книга схожа на серйозну та брудну дорослу казку, яка захопить у вирії подій і не зможе вже відпустити тебе. Ніколи.
Рекомендую ознайомитися – шквал емоцій гарантовано!