Кров по трубочкам витікає з мого тіла, щоб згодом влитися в іншу людину, хоч і незнайому мені, але тепер рідну по крові…

Читання потужної антиутопії під час процедури донації, зробило цей досвід більш цікавим, бо увесь час уявляла себе піддослідною Лео Калля - науковця, що винайшов препарат Каллокаїн, який спонукає людину відкрити свої таємниці, «всі секрети, які досі доводилось таїти через страх чи сором». Дивилась на сторінки і чула, як він гарячково каже: «Наші думки стануть суспільною власністю, а досі ми несправедливо вважали їх власними», а тим часом препарат по дещиці вливається в мене й вивергає назовні найсокровенніше. Фраза за фразою стаю ближче до вироку «ворог Всесвітньої Держави», все ближче до тюремних ґрат, а потім і страти…

Гнітюча атмосфера всепоглинаючого страху, доносів, шпигуноманія панує навіть над добропорядними лояльними соратниками. Подружжя «обачливо» мовчить у місцях де немає поліціїних «вух» та «очей», бо якби хтось заскочив їх «на балачці в ліфті, то, звісно ж, запідозрив би, що йдеться про справи, які не належить знати дітям і хатній робітниці».

Ні в кому, і ні в чому не можна бути впевненим. Сімʼя - це лише розплідник Всесвітньої Держави. Відчути взаємини у родині можна через опис дружини Лео Калля: «Мав прикре враження, що дружина бачить мене наскрізь, і силкувався вкритися на зачаїтися. А вона й далі була загадкова, сильна, мало не надлюдська, далі розсівала неспокій і завдяки своїй загадковості утримувала ненависну перевагу надімною. Коли її губи витягалися вузькою червоною рискою - не усмішкою, радісною чи глузливою, а чимось на зразок напнутого лука, а очі широко розплющувались і нерухоміли, мене пронизував страх».

Діти з нетерпінням чекають день коли їм стукне сім і доведеться жити в підліткових таборах, де вправи схожі не на гру, а на справжню військову службу. А до семи років у садку бавляться іграшковими бомбами, що скидають на дерева і будинки (в мініатюрі) зроблені з легкозаймистих матеріалів, проводять морські битви на маленьких торпедних катерах…

Це світ без любові, тут немає місця ані дружбі, ані довірі: «Нема гіршого, як сидіти і мовчати. Здається, що люди бачать тебе наскрізь. Наче ти зовсім голий».

Кожна хвилина життя розписана, кожна сфера уніфікована, все підкорюється принципу утилітаризма. Три смужки на рукаві - чи не єдина відзнака за заслуги, бо вони «ніколи і ні в кого не викличуть переситу. Ніхто не присититься повагою і самоповагою. Саме на цих важкодоступних ефемерних речах, що надихають і одухотворюють, твердо стоїть наш суспільний лад - непохитний на всі віки».

На думку соратників те, що відбувається в суспільстві є найвищим щаблем культури і розвитку: «Від некерованої орди суспільство розвинулося в найкраще організовану найвище спеціалізовану з усіх можливих форм - у нашу Всесвітню Державу. Від індивідуалізму до колективізму, від окремішності до спільності - ось так розвивався цей гігантський священний організм. Тепер кожна людина - це лише клітина, призначена служити йому на добро. Усі підлітки, відбувши свій термін у дитячих таборах, знають цю просту істину».

Книга Карін Боє - класична антиутопія, що почерпнула щось з Замятіна, щось з Хакслі, щось з тоталітарного духу тогочасного світу. Вона побудована у формі щоденника, де головний герой - лояльний соратник (!) розщеплюється. Морально-етична і політична площини трохи по новому грають у його уяві. Створивши препарат здатний витягти з людини все потаємне, вважав, що Всесвітня Держава має право володіти людьми цілковито і повністю, доки сам не зрозумів, що не хотів би випробувати його на собі: «Не раз прокидався облитий холодним потом від нічного жахіття, в якому я сам стояв серед заарештованих, чекаючи неминучої дози й пекучої ганьби».

Мова твору чітка, лаконічна, наче агітка. Всі описи стислі, підпорядковані конкретній меті. Діалогами Карін Боє також не балує.
Це перший, і поки що єдиний твір письменниці, з яким я познайомилася.

Каллокаїн - книга не для насолоди (як на мене), це радше інʼєкція, що потрібна тим, хто вже «втомився від війни і донатів», тим хто хоче зупинити боротьбу за свободу і державність. Тим, хто почав забувати, що завжди може стати гірше. А воно ой як може!

Свій відгук хочу завершити двома питаннями, поставленими у творі:

💣 «Чому людина шукає того, чого нема? Чому почуваєшся смертельно хворим, хоча ти зовсім здоровий і в житті все ніби гаразд?

💣 «Вас не дивує, що все на світі, навіть правда, втрачає свою цінність, коли з подарунка перероджується у щось примусове?»

Світ видається інакшим, якщо тобі сім років і ти не така, як усі. Кожного дня доводиться обороняти свою інакшість, яку, цей самий світ, намагається вибити з тебе, вписати у рамки буденності і, навіть, порвати твій улюблений грифіндорський шарф...

Світ видається інакшим, якщо тобі сімдесят сім, і ти не така як усі...Якщо ти намагаєшся перелізти забор, або постріляти голяка з балкону - тебе забирають у поліцію і не дозволяють палити у відділку...

Ця історія про двох незвичайних жінок, одна з яких «надто доросла», як на свій вік, інша - «надто зухвала» та «божевільна».
Бабуня - не типова бабця, що годує онуків пиріжками і вареннями. Бабуня - супергероїня, чиї суперздібності - «рятувати життя та доводити людей до сказу», бо «кожен, кому виповнилося сім років, заслуговує на супергероя. Так уж воно ведеться. А якщо хтось з цим не згоден, то нехай перевірить, чи все гаразд у нього з головою».

Саме Бабуня створює таємне королівство Міамас - чарівний світ, казку, сповнену мрій та фантазій, яка стане безпечним притулком і для онуки Ельзи , і для неї самої. Та виявиться дещо більшим наприкінці...

Ця історія про стереотипи і булінг, про самотність і щиру дружбу, про сусідів і таємниці. Про Вовче Серце, каву і машину на ім’я Рено. Про кондомініум, який зовсім не кондомініум.

Дотепна, щира, захоплююча.
Тепер я точно знаю, що супергерой потрібен кожному, а не тільки кому виповнилося сім років... «А якщо хтось з цим не згоден, то нехай перевірить, чи все гаразд у нього з головою» :)

«Світ німував, поки ми помирали» - так здається всім, коли їхня земля вибухає viũnою. Так вважаємо ми, випрошуючи засоби ППО та дозвіл завдавати удари у відповідь… Так вважали герої книги… Бо допомоги, якщо вона є, завжди не достатньо. А коли нема? Коли здається, що всьому світу начхати скільки тисяч тіл ще поховають, скільки дітей помре від голоду та антисанітарії, скільки втратять домівки…

Хоч це історії про Африку 60-рр, мені здавалося, що я читала про сьогодення нашої країни. Бо viünu мають аж надто багато спільного: біль, жах, втрати, розруха, перегини тих, хто має владу (реальну чи вдавану), корупція, гуманітарна катастрофа, політична гра…

Це тригерна, болюча книга, що відкриває сторінки невідомої для багатьох історії народу ігбо. Часто люди відкривають очі на чужий біль лише зазнавши власного…

У книзі йдеться про цілу низку важливих речей: вплив колоніалізму на поневолений народ; почуття меншовартості, дискримінацію жінок, єдність під час боротьби з ворогом, побудову держави Біафри, про байдужість країн «першого світу», про жахи viůnu. Але тут також багато кохання в його різних проявах. З його радощами та болями, зрадами та прощенням…

Історія видалась дуже реалістичною. Стиль письменниці захопив з перших сторінок. А в обкладинку і оформлення книги я просто закохалася! Це одна з найкращих книг цього року для мене…

На завершення поділюся чудовими цитатами:

«Чи це любов - ця невиправдана потреба мало не весь час бачити тебе поруч? Чи це любов - ця безпека, яку я відчуваю в нашому мовчанні? Чи вона - цей звʼязок, ця повнота?»

«Якась відшліфованість була в її голосі, в ній самій: вона була наче камінь, що лежить на дні швидкого струмка, виглажений за роки й роки, який обливала сяйлива вода. Дивитися на неї було як знайти той камінь, знаючи, що таких зовсім небагато».

«Так дивно, правда, що ці люди не здатні контролювати свою ненависть одне до одного. Звісно, ми всі когось ненавидимо, але вся справа в контролі. Цивілізація вчить себе контролювати».

«…наче рідка сталь, а не кров, текла їхніми венами, ніби вони могли стояти босі на розпечених жаринах».

Сем не розмовляв 6 тижнів після аварії, що забрала його матір і розтрощила йому ногу. Поки в лікарні не зʼявилась Сейді. Та, що стане йому найближчим другом і, навіть, на якийсь час, - найгіршим ворогом, а ще сусідкою і колегою. Вона розділить з ним тріумф та принесе багато болю… Втім, як і він їй…

Але рівняння їхніх стосунків ускладнює ще одна змінна - Маркс. Вони втрьох - трикутник дружби, кохання, мистецтва, гри, роботи… Взаємини цієї трійці подекуди зігрівали душу, а часом викликали подив і нерозуміння. Як такі відмінні у світовідчутті люди утворили цей незвичний союз?! Довготривалий, гнучкий, сповнений самопожертви і любові, але водночас крихкий, нестабільний, замішаний на ревнощах та амбіціях.

Герої живуть на стику культур та рас, технологій та мистецтва, гри та реальності. Хоч більшу частину часу вони живуть у своєрідній бульбашці, але час від часу стикаються з расизмом, сексизмом, недооцінкою їхньої творчості, болючими втратами, непорозуміннями...

Цей роман багатошаровий. Він про пошук себе, про амбіції, взаємини, біль, про дружбу і кохання, про мистецтво і гроші, про гру і реальність… Він - про життя…

Нелінійність сюжету постійно повертає читача в минуле, розкриваючи персонажів, по краплині додаючи до розуміння їхньої сутності.

Легкий стиль авторки сподобався з перших рядків, тож книга «проковтнулась» швидко і з задоволенням.

Поділюсь улюбленими цитатами:

🎮 «Зрештою, краса - це майже завжди питання ракурсу та рішучості».
🃏 «Але Сем був завжди такий замкнутий - він був і хлопцем, і вежею без вікон і дверей. Вона так і не знайшла туди входу».
🎲 «У кожного неопереного митця трапляється момент, коли його смак перевищує його можливості. І цей період можна подолати тільки якщо продовжувати творити».

«Тарасе! Біжи!» - тільки і почув він, в останню мить відскакуючи від гасової лампи, що летіла на підлогу. Було майже пізно тікати, все палало, за ним гналися головорізu, проте незнайомець таки витяг його з пекла…

Тарас Білий - київський детектив, що за кілька годин до втечі з палаючої кімнати, заліз в кубло до Лисиці - небезпечного злочинця і ледь вислизнув з пащеки смерті.

Хто ж його витяг? Такий собі Томаш Болгар - хвацький молодик, що вправно скручує самокрутки однією рукою, вбраний в білу вишиванку і завжди приносив з собою аж надто багато неприємностей.

Книга базується на гоголівському «Вії» переосмисленому, осучасненому, дещо «оголівудченому». По суті це детективна історія, розслідування смерті молодої панночки в чудирнадському місці й серед не менш чудирнадських людей з їх містичними забобонами про «живу» і «мертву» воду, білі кола та всюдисущий білий попіл…

Сюжет жвавий і цікавий. Є легка любовна лінія та містична складова. Книга задумувалась як кіносценарій, тож вона дуже жива і легка для візуалізації.

За жанром це гостросюжетний містичний трилер в стилі нуар з детективною лінією.

Чи сподобалось мені? В цілому — так. Багато гачків, що чіпляють увагу, флешбеки з минулого, несподівані повороти, напруга, натяки, розкидані автором, «ага ефект».
Кінцівка не розчаровує.