«Сонце важким тягарем налягло на напіврозвалені бійниці. Тиснуло крізь капелюх на схилену Глоктину голову. Тиснуло на понівечені плечі Ґлокти крізь чорний плащ. Воно мало не витискало з нього всю воду, мало не вичавлювало з нього життя, мало не валило його на коліна…» Не лише природа жадала знищити інквізитора… Прибувши в місто шукати вбивцю свого попередника, він аж ніяк не стає популярним, не заводить друзів. Лише ворогів у нього вдосталь. Потреба готувати Дагоску до атаки величезної армії, пошук зрадника, відсутність підтримки від союзників не роблять роботу Ґлокти ні простішою, ні приємнішою. Чи вдасться йому розкрити заколот і втримати місто?

Тимчасом, промерзлий до кісток майор Вест, на іншому краю Союзу, має командувати пародією на армію, на чолі з
розбещеним комфортом та ілюзіями принцом, протистояти неповазі зіпсованих грошима і походженням шляхтичів, розвʼязувати нескінченні побутові армійські негаразди. Чи до снаги Весту зробити військо з купки непідготовлених, голодних обірванців?

Десь, посеред мертвотно-пустельних земель, різношерста компанія, що складалась з мага, його учня, вбивці, навігатора та сержанта, багато тижнів плелася по руїнах старої Імперії. Але Ферро «їхала трохи осторонь решти цього дружнього товариства, зігнувши плечі й наступивши брови в постійному невдоволенні. Довгий шрам у неї на щоці виділявся насиченою сірістю, а сама вона доклала всих зусиль до того, щоб інші поряд з нею здавалися мішками сміху. Вона хилилася вперед, до вітру, тиснучи на нього так, ніби сподівалася завдати йому болю своїм обличчям. Лоґанові здавалося, що навіть із чумою жартувати веселіше, ніж із нею». Але не тільки Ферро відштовхувало від усих, наче магніт іншої полярності, всі вони були такими магнітами, що чинили спротив від найменшого наближення інших. Вони не розуміли ні куди йдуть, ні цілі подорожі, ні причин, що спонукали першого серед магів зібрати саме їх. Таких різних і незрозумілих одне одному.
Чи зможе бодай щось їх обʼєднати? Чи буде місце довірі і дружбі поміж них?

Чому на обкладинці роману значок 18+ ? Бо там є і не нормативна лексика, і сцени катувань, і жахіття військових госпіталів, і жорстокі бої. Світ не найприємніший для життя, але й не найгірший. Проте немає відчуття надмірності цих елементів.
Сюжет, як і в першій частині, досить жвавий. Звичайно не «Game of Thrones», але досить непогана історія.

А от що я обожнюю у книгах Аберкромбі, то це те, як він описує персонажів: «Ходили чутки, що перший звук, який можна почути з наближенням Кривавої Девʼятки - це дзюрчання крові, що витікає з твоєї шиї. Що тут казати, Лоґен Девятипалий уміє бути непомітним». Майже завжди коротко, чітко і влучно. А от як описано незначущого персонажа: «Цей літній чоловік був карикатурою на старечу неміч і губився у своїх просторих службових шатах, як засохла слива у своїй пухнастій шкірці». Я прямо бачу цього ледь живого стариганя. Або ще один штрих до розуміння Ферро: «Він вже й забув про її очі. Жовті очі, гострі, як ножі, з маленькими, наче виколотими шпильками, зіницями, дивні й бентежної».

Хочу завершити однією з найулюбленіших цитат з роману: «Безстрашністю, як на мене, хваляться дурні. Страху не мають хіба що мертві чи, може ті, хто скоро вмре. Страх навчає обачності, поваги до ворога, навчає якнайменше вдаватись у гніві до гострих лез. Усе добре в міру, повір мені. Страх може зберегти життя, а це - найкраще, на що можна сподіватися в будь якому бою. Страх відчуває всякий , хто хоч чогось вартий. Значення має лиш те, як ти ним користуєшся».

В будинку, що повнився трупами задушених слів, все потопало в подушках, килимах, і накидках. Здавалося, наче звуки - не бажанi гостi тут, а тканина всотує саму сутність мовлених слів…

Будинок ховав привидів і охороняв секрети, що вслід за господинею прийшли сюди з більш химерного і таємничого місця. Вони надто довго таїлися по закутках кімнат і коридорах памʼяті, обтяжуючи Віду все сильніше… І слова полилися на папір через чужу свідомість… Фрагменти її спогадів, біль, страхи нарешті сплелися в історію про мідноволосих близнючок, в їхню сімейну сагу, бо «Людське життя - не нитка, яку можна виокремити з мотузки, розрізняти і покласти для загального огляду. Родинне життя - це павутина. Не можливо доторкнутися до якоїсь її нитки, не змусивши при цьому вібрувати решту».

Це історія про любов і одержимість, всюдисущий занепад і проблески надії, дитячі травми і жахливих батьків, втрати, біль і привидів… Про будинок, який так і не зміг стати надійним прихистком…

Тут йдеться про містичну близькість близнюків; про батьків, для яких смерть однієї дитини важить більше ніж життя іншої; про нездорові стосунки; про ворожість до змін; про письменників і книжки…

Історія захоплива, затягує у вир емоцій і почуттів. Деякі моменти розбили моє серце, а інші - зігріли… Насолоджувалась і сюжетом, і стилем, і персонажами! Смакувала слова і власні роздуми, що вони в викликали в мені. Це одна з найкращих книг цього року…

Кілька цитат:

👯‍♀️«Людина настільки призвичаюється до власних жахів, що зовсім забуває про те враження, яке вони можуть справити на інших».

📚«Під обкладинками альманахів спочивали життя давно померлих людей, брутально спресовані у кілька жалюгідних байдужих рядків».

💭«Мовчання не є природним середовищем для історій. Історіям потрібні слова. Без слів вони стають хирлявими, починають хворіти і, зрештою, помирають. А потім їхні привиди переслідують вас».

🤐«В оселі, де є діти, таємниць бути не може».

«День, проведений у розмовах про мрії, спогляданні заходу сонця та радості від подиху вітру, не можна назвати згаяним».

Це думки мрійника, любителя поезії, майстра на всі руки, мʼякого і чутливого. Ні вıũна, ні роки очікування не зачерствили його душу, не забрали здатність радуватися дрібницям, не стерли кохання.
Втілення ним однієї мрії підштовхнуло колесо фортуни, давши можливість виправити свої та чужі помилки…

Це історія про юнацьке кохання, що виявилося надто особливим і сильним, щоб забутися. І про двох дорослих, що зробили свій вибір.

Історія досить непогана, хоч це і не мій жанр. Сподобався головний герой, атмосфера, стиль автора і фрази на кшталт:

«Моя дорога так само пряма, як і раніше, однак життя встелило її пагорбами та всипало гравієм».

«Життя нагадує забуту на вечірці повітряну кульку, вʼялу та непримітну, таку, що поступово втрачає форму».

Також сподобалися описи природи та деякі роздуми:

«Вечір у повні - надворі тепло і затишно. Ноа прислухався до шелесту листя та сюрчання цвіркунів, думаючи про те, що звуки природи, на відміну від гуркоту авто та літаків, заворожують. Природа завжди віддавала більше, ніж отримувала, а її звуки спонукали Ноа до розмірковуваннь про справжні витоки людини».

«Він припускав, що люди завжди були агресивними створіннями, які намагалися стати одноосібними володарями цього світу та контролювати всіх і все. Вįûна в Європі та Японії вже довела правильність цієї теорії».

«Сутінки, зрозумів тоді я, - це лише ілюзія, бо сонце може бути лише над горизонтом або під ним , а це означає, що між днем і ніччю є той рідкісний звʼязок, який не часто зустрінеш : вони не можуть існувати окремо один від одного, проте і співіснувати вони не можуть».

Все відбувається в сучасній Україні, що з огляду на всі події та поведінку персонажів, застрягла десь між радянщиною та девʼяностими. Атмосфера та сюжет як в популярних колись серіалах на кшталт «Вулиці розбитих ліхтарів» і тому подібних, що «травмували» мене та інших людей, чиє дитинство чи юність припали на засилля такого «добра» по телебаченню.

Вас занурюють у вʼязке середовище хабарництва та поліцейсько-чиновницького свавілля. Давно мені не було так гидко під час читання.

Персонажі, як на мене, досить стереотипні, невиразні. Мова не відрізняється художністю. Діалоги часто якісь штучні.
А фрази типу «Я око государеве в межах району» (цю ще можна пояснити специфікою особистості персонажа), але інша: «домівка здавалася царськими хороми», з вуст автора видавалися трансляцією комплексу меншовартості, що сильно тригерило.

Кілька разів хотіла кинути, не дочитувати, але таки «дотисла».

Є люди, в чиїх серцях причаїлась зима… Вони відчайдушно шукають двері у літо і з радістю проміняли б своє теперішнє на ящик джину, щоб розтрощити кожну пляшку на друзки…

Є коти, які ладні перевірити всі одинадцять дверей в оселі в пошуках тих, що приведуть в літо, а не до тієї білої холодної мокрої гидоти, що все присипала…

Є події, що підштовхують молодого талановитого винахідника проміняти своє сьогодення на 30 років анабіозу, бо там вже ж напевне буде прекрасний новий світ!
Там стовідсотково буде літо…

Це чудова історія, сповнена пригод, роздумів про майбутнє, технології,
про вįûну, саморозвиток, моральність, творчість. Героям Гайнлайна притаманне свободолюбство (як і самому автору, до речі), що втілюється як у вчинках, так і в іронічних висловлюваннях на кшталт:

«Помертu можна де завгодно. Жодний ypяд так і не спромігся встановити щодо цього якісь приписи».
Або:
« - Існування машини часу засекречена інформація? Боже, чому?
- Трясся, хлопче, чи ти на уряд ніколи не працював? Вони б і сеkc засекретили, якби могли».

Текст сповнений різних відсилок до пісень та інших соціально-культурних феноменів, але без перекладацьких пояснень, я б їх не знайшла, бо книга написана в 50-рр ХХст американцем про американське суспільство, тож мого бекграунду було недостатньо.

Іронія, жвавий сюжет, стиль автора та
котик Піт огорнуть вас теплою невимушеною атмосферою та не відпускатимуть. Рада, що потоваришувала з автором і книгою!

Мій найцінніший інсайт з цієї історії - нагадування про те, що які б темні часи не вирували у вашому житті, - «Варто
лише обійти геть усі двері - й одні з них обовʼязково виявляться Дверями у Літо».

Плотва знервовано фиркала:
не до душі їй бродити поміж понįвеченux тįл і нечuстı, що доклала до того лапи/зуби/чари, а тепер чаїлася десь по кущах. Геральт не докоряв їй, лише заспокоїв знаком, щоб піти по сліду загадки, бо цікавість і відьмача натура спонукали
до пошуку відповідей.

Блакитна троянда, трохи логіки та інтуїція приведуть Відьмака до будинку гостинного чудиська, з яким шукатиме дещицю істини…

За що я обожнюю Геральта?
Бо він чесний з собою та іншими, має власні переконання й відстоює їх;
попри своє ремесло, він - не мʼяснuk; Відьмак вміє любити і співчувати (хоч би що про нього не казали !). Герой цінує справжню дружбу, захищає людей не тільки від зла, що зовні, а й того, що причаїлося всередині… Часто, незважаючи на гидку природу людців, яку бачить наскрізь, все одно допомагає їм. Білоголовий - той самий мутант, якого вони зневажають, набагато краще них, моральніше, жертовніший. А вони «люблять вигадувати всяких потвор і потворності. Тоді самі собі здаються менш потворними. Коли напиваються як чіп, ошукують, крадуть, луплять дружину віжками, морять голодом стару бабцю, забuвають сoкupою впійманого в капкан лиса чи нашпuговують стрıламu останнього на світі єдинорога, люди полюбляють думати, що потворніше за них усе ж Мора , яка входить до хат на світанку. Тоді якось легше стає їм на серці. І легше стає жити».

Ці оповідання сповнені мудрості, гумору, середньовічною атмосферою, магією, чарівними істотами, бійками,монстрами, коханням, мораллю. В них чудовий сторітелінг, жваві сюжети, харизматичні персонажі і все те, що зможете розгледіти і розкопати під казковим шаром крізь пенсне власного світогляду й досвіду.

Докінчивши барильце пива, печене ягня, відерце раків, тарілку вугрів в часниці, закусивши овечим сиром і салатом (і бозна-чим ще!), Геральд сперечався з
з паном Борхом Три Галки щодо природи сил Хаосу і Порядку та необхідності обирати сторони в житті. Відьмак, як водиться, відстоював своє право на нейтралітет, не бажаючи ставати «на якийсь бік частоколу у конфлікті, який, повсюдно вважається є вічним, таким, що розпочався задовго до нас і триватиме, коли нас давно не буде».
Борх натомість вважав, що «Хаос, є загрозою, є агресивною стороною. А порядок - це сторона, якій загрожують,
яка потребує захисту. Потребує захисника». Тож треба ставати на сторону порядку…

Хоч і не дійшовши згоди, вони прекрасно провели час і (чи то з вибрику долі, чи то через чийсь хитрий план) вляпалися в пригоду: долучилися до товариства, що
пішло добувати дракона…

А от що з того вийшло, де Хаос, а де Порядок, де межі можливого, хто є справжнім монстром і, чи існують золоті дракони, розказує пан Анджей Сапковський у другій ній книзі одного з моїх найулюбленіших циклів - Відьмак.

Тут є еліксири і чаклуни, дракони і гноми, відьмаки і монстри. Хоч і приправлене все міфами, легендами і чарами, світ тут - навдивовижу реалістичний і сучасний, з ра$uзмом, xaбapнuцтвом, ненаситною жадібністю до влади та грошей, проблемами екології і вимирання видів, вîůнамu, людською невдячністю, боротьбою сил Хаосу та порядку. Хоча добром не завжди є ті, від кого цього очікують… А монстрів - більше, ніж здається на перший погляд…

Це більше, ніж казка, це - культовий світ з самобутніми персонажами, що формують світогляд… А ще тут трохи гумору та аромат аґрусу й бузку…

«Меч призначення» є збіркою оповідань, що закрутять плетиво подальшої історії про Цірі, призначення, боротьбу з імперією та ще про безліч усього…

Оточуючий світ не надто добрий, правда?
Інколи так хочеться сховатися…
Розкажу про таємне місце. Слухаєш?
Піди у багатоповерхівку на Квітки-Основʼяненка. Вона там одна.
Зайди в ліфт. По черзі заїдь на поверхи:

1➡️4➡️2➡️6➡️8➡️2➡️10➡️5‼️➡️1

На пʼятому поверсі зустрінешся з… хай би що то було - не озирайся і мовчи! Стій спиною, чекай. Що б не сталося - НЕ ОЗИРАЙСЯ І МОВЧИ! 🤐 🤫 🤐 🤫 🤐
Якщо все пройде як треба, ти побачиш…

Абсолютно не дивно чому Соня, а потім і Марк спокусилися на незвідане, незрозуміле, а подекуди й страшне…

Це книга про жорстокість та індеферентність; про пізнання cмepтi; про булінг та взаємини між підлітками; про жахи тиранії в сім’ї та пошук місця, де можна сховатися і почуватися в безпеці.

Ця книга мені сподобалась набагато більше, ніж «Доки світло не згасне назавжди». Я реально співпереживала Марку і Соні. Тут більше роздумів про науку. Раділа, що тут був такий чудовий персонаж, як Арсеній, котрий робив все для розвитку онука, проводив досліди, пояснював наукові концепти простими словами, на кшталт «субʼєктивного сприйняття часу», обговорював з Марком «моральність» науки:

«Стверджувати, що наука погана, неправильно. Наука - це лише знаряддя, інструмент. Нерозумно звинувачувати інструмент в аморальності, забуваючи про руку, що його тримає».

І як завжди було те, що я найбільше люблю в творах пана Макса Кідрука, - його стиль та смачна мова. Вибрала дві цитати, що сподобались:

«Та посмішка нагадала тріщину в сухій глині».

«Думка тріскучим розрядом шмигнула крізь мозок, однак її відлуння виявилося недостатньо сильним, щоби вирвати його зі сну».

196 сторінок - рівно стільки мені довелося чекати поки почнеться те, заради чого варто читати цю книгу. Якби не стиль письма пана Максима (який мені дуже подобається) і кредит довіри до нього, я б, може, і покинула її. Чому? Бо не терплю «сантабарбарівщину»: я захлиналася в сімейних драмах, борсалася в проблемах батьків і дітей, наче в якомусь посередньому серіалі. Мала лише 2 думки: «Коли вже закінчиться «битовуха»?» (вибачте на слові) і «Чому всі мають право мати дітей? Треба вводити обмеження, бо не маючи ані знань, ані навичок поводження з ними, деякі люди завдають часто непоправної шкоди їхньому ментальному і фізичному здоров’ю. Або хоча б проводити обов’язкове навчання! Бо на машину треба мати права, щоб нікого не калічити, а чого ж дітей можна мати без будь-яких вмінь і розуміння, як їх виховувати і поводитися з ними?!

Проте пан Максим не міг покинути нас у сірості буднів, не давши порцію екшену, трилеру, дрібку жахастиків і краплю науки. Мені сподобалась ідея про сни, вплив на реальність та те, як світ/система реагує на «втручання». Сюжет біжить стрімко, не розмінюючись на деталі. Читалося легко і швидко, але не було за що «зачепитися».

Оскільки не часто читаю саме українських авторів, тож ще не звикла до сеттінгу в Україні (тут це місто Рівне). Не звичним для мене було і використання мобільного додатка, який доповнював книжкові реалії інформацією про бекграунд деяких персонажів або фрагментами карти міста, де відбувалися події. Інформація з застосунку допомагала краще зрозуміти мотиви персонажів і здавалась цілком доречною, а фото місцевості, як на мене, лише відволікали, заважаючи дофантазовувати світ.

Не можу сказати, що книга мене вразила, але я її дочитала, кінцівка здалася логічною та правдоподібною, манера письма, ідея та сюжет мені сподобались, тож не жалкую проведеного з нею часу.

Чи хотіли б ви потрапити у світ, де на 3D принтері можна надрукувати готове для пересадки серце; де винайшли ліки, суттєво подовжують життя; де люди живуть на Марсі? Тоді відправляймося у 2141 рік разом з паном Максом Кідруком і його персонажами!

Але ж не може все бути аж так добре?

😷 Через страшні eпідeміǐ ризик не вижити після пересадки нівелює досконалість сердець;
💊Теломід - ліки, що дарують довголіття, - доступні тільки марсіанам та земним можновлaдцям…
🥵 Глобальне потепління лишило зими у спогадах. Клімат змінюється загрозливими темпами…
💣 Віũнu спалахують, винищуючи демократію, цінності, людей і здоровий глузд.
🤮 Вишенька на торті: нeдодepжaвa не тільки існує, а й дошкуляє цивілізованому світу, а особливо тим, кому не пощастило бути їхніми cyciдами…
🪐 На Марсі справи також далекі від ідеалу, бо люди притягли всі пороки з собою і туди:

«Колонія на Марсі мала стати взірцевою спільнотою, що позбулася всього найгіршого із Землі, але стала строго контрольованим суспільством, де купка багатіїв забороняє всім іншим робити будь-що, що ніби загрожує суспільним інтересам. Колонія на Марсі мала встановити новий стандарт для гуманістичної цивілізації, натомість стала сумішшю олігархії з бюрократичною диктатурою Ради Дев'ятнадцятьох. Колонізація не зробила колонізаторів кращими, вона просто перенесла їхню гріховність на нове місце».

Якби мене попросили описати книгу одним словом, я б вибрала «diversity», бо в ній розмаїття характерів з різних країн і бекграундів, чимало сюжетних ліній, достобіса важливих тем (екологія, людська природа, взаємини між поколіннями та націями, булінг, віúнa тощо). Персонажі абсолютно реальні! Сильно вболівала за них!

Були сцени, від яких «пробрало»: розгерметизація скафандра; вчинок Заґарії після концерту; вечеря Еландона з членами ради та відео, що зняли народжені на Марсі…

Пан Максим вдавався до цікавих описів і порівнянь по всьому тексту, як от:

«На галявині довкола басейну росло кілька вʼязів і червоний клен. Листя немовби охолоджувало промені, що струменіли крізь крони».

«На знімку Суворкін усміхався - усмішкою недоречною, наче перемальованою з іншого лиця».

«Обличчя Бʼєрлінга було з тих, на яких неможливо уявити усмішку - бліде та обвисле, так ніби складки шкіри тягнула до землі значно більша за нормальну сила тяжіння, проте голос він мав глибокий, як у диктора».

«Кроудерів погляд заметався кімнатою, наче незакріплений садовий шланг».

«Зеленкуваті зіниці потемніли, а Ґорана накрило моторошне відчуття, наче він зазирає в розбиті вікна будинку-пустки».

«Кроудер подумав, що варто тільки напружити слух, і він почує, як проростає плющ, що душить поперечини металевої огорожі
довкола бібліотеки».

Книга 🔥🔥🔥🔥🔥

Чекаю продовження!