Сто пар взуття впевнено стукають об дорогу. Сто пар ніг крокують без упину милю за милею, доба за добою.
Одна зупинка - попередження; три - звук затвора закарбовується в свідомості; чотири - черга з гвинтівки і глухий стук тіла… Єдина можлива дискваліфікація… Остаточна і безповоротна… З усієї сотні лишиться тільки один…

Це щорічна забава, якою тоталітарна країна розважає своїх громадян, які в інший час можуть поплатитися життям, за незгоду з владою, а зараз жадібно спостерігають за кожним рухом, кроком, обличчям… Вслухаючись у кожен постріл…

Це похмура історія довжиною в кілька діб і 99 смертей. Вона про те, як легко людина звикає до чужої болі та кончини. Про витривалість фізичну і ментальну. Тут йдеться про взаємодопомогу, суперництво та божевілля. І надто мало про суспільство, в якому можливі такі розваги…

Це антиутопічний роман, в якому світобудова майже не розкривається. Автор не пояснює, ні чому поводиться ця хода, ні мотивацію хлопців взяти в ній участь. Сюжет дещо одноманітний, але схоже на те, що це зроблено, щоб погрузити читача в атмосферу довгої важкої подорожі. Хлопці йдуть, їдять, страждають, розмовляють, вмupaютъ, відчувають приязнь до одних, і ненависть до інших, доходять до грані. Все по колу. Допоки не прозвучить постріл. Кінцівка, хоч і відкрита, та абсолютно передбачувана.

Що мені дійсно сподобалось, це ідея книги, бо я люблю антиутопії. Чого не можу сказати про її реалізацію… Я дратувалася від часто пустих і неприємних балачок героїв впродовж всієї книги (хоча, скоріш за все, так і спілкувалася б підлітки у подібній ситуації). Також я весь час думала, що не можливо кілька днів йти без сну і найменшого відпочинку зі швидкістю вищою за 6.4 км на годину! Напевно, ця гіперболізація була навмисною, та весь час мене тригерила.

На жаль, у романі не було тієї смачної мови, яку я так люблю у Кінга. Та й самого Кінга тут не було. Був Бакман… Альтер его…

Не виключаю, що десь чогось не помітила, чи не зрозуміла, проте наразі це найнеулюбленіша книга автора…

«Монетка життя обертається мигцем»

Забарвивши кровʼю хустинку, Ел увірвався в життя Джейка з таємницями, які складно осягнути, і в які ще складніше повірити. Він розповідає товаришу про «кротову нору», що з його ресторанчику веде прямо у минуле і намагається заразити Джейка бажанням врятувати Дж. Ф. Кеннеді.
Як воно прожити цікаве життя і іншому світі, стати героєм, змінити хід історії і повернутися назад у свій час, де пройде 2 хвилини, незважаючи на те, скільки часу пройде в тій реальності? Звучить заманливо, проте неправдоподібно? Але як не вірити, коли ще вчора Ел був міцним чоловіком, а сьогодні перетворився на немічного стариганя, що втратив 40 фунтів ваги і вихаркує легені через рак останньої стадії… Роки там взяли своє…

Як Джейку не зʼїхати з глузду перенісшись з 2011 в 1958 рік? Як простому вчителю літератури зважитись не тільки на коротку подорож, щоб повірити товаришу, а й на те, щоб покласти роки жити на порятунок президента? Як йому протистояти минулому, що опирається змінам? І що там щодо ефекту метелика? Чи не зруйнує він весь світ призвівши до таких суттєвих змін?

Це книга - справжній товстунець, майже енциклопедія життя американців 50-60 рр. Тут яскраво показані дві різні сторони того періоду: суспільні, політичні, економічні проблеми (зраşuзм, şekşuзм, домашнє наşuльство, бідність, нехтуванням екологією і здоров’ям, строгі моральні принципи) з одного боку і те, за чим ностальгують представники того покоління (розмірене життя, довіра до людей, якісні товари, натуральна смачна їжа, чудові фільми та музика…) Вона наповнена відсилками до тогочасних популярних брендів, історичних подій та персоналій, пісень, фільмів, закладів. Було цікаво поринути в цей культурно-історичний контекст.

Мені сподобалось спостерігати за головними і другорядними персонажами, за розвитком подій, я смакувала мову… і кінцівка була, як треба! Чудова книга, з якою я провела багато осінніх вечорів…

Кров по трубочкам витікає з мого тіла, щоб згодом влитися в іншу людину, хоч і незнайому мені, але тепер рідну по крові…

Читання потужної антиутопії під час процедури донації, зробило цей досвід більш цікавим, бо увесь час уявляла себе піддослідною Лео Калля - науковця, що винайшов препарат Каллокаїн, який спонукає людину відкрити свої таємниці, «всі секрети, які досі доводилось таїти через страх чи сором». Дивилась на сторінки і чула, як він гарячково каже: «Наші думки стануть суспільною власністю, а досі ми несправедливо вважали їх власними», а тим часом препарат по дещиці вливається в мене й вивергає назовні найсокровенніше. Фраза за фразою стаю ближче до вироку «ворог Всесвітньої Держави», все ближче до тюремних ґрат, а потім і страти…

Гнітюча атмосфера всепоглинаючого страху, доносів, шпигуноманія панує навіть над добропорядними лояльними соратниками. Подружжя «обачливо» мовчить у місцях де немає поліціїних «вух» та «очей», бо якби хтось заскочив їх «на балачці в ліфті, то, звісно ж, запідозрив би, що йдеться про справи, які не належить знати дітям і хатній робітниці».

Ні в кому, і ні в чому не можна бути впевненим. Сімʼя - це лише розплідник Всесвітньої Держави. Відчути взаємини у родині можна через опис дружини Лео Калля: «Мав прикре враження, що дружина бачить мене наскрізь, і силкувався вкритися на зачаїтися. А вона й далі була загадкова, сильна, мало не надлюдська, далі розсівала неспокій і завдяки своїй загадковості утримувала ненависну перевагу надімною. Коли її губи витягалися вузькою червоною рискою - не усмішкою, радісною чи глузливою, а чимось на зразок напнутого лука, а очі широко розплющувались і нерухоміли, мене пронизував страх».

Діти з нетерпінням чекають день коли їм стукне сім і доведеться жити в підліткових таборах, де вправи схожі не на гру, а на справжню військову службу. А до семи років у садку бавляться іграшковими бомбами, що скидають на дерева і будинки (в мініатюрі) зроблені з легкозаймистих матеріалів, проводять морські битви на маленьких торпедних катерах…

Це світ без любові, тут немає місця ані дружбі, ані довірі: «Нема гіршого, як сидіти і мовчати. Здається, що люди бачать тебе наскрізь. Наче ти зовсім голий».

Кожна хвилина життя розписана, кожна сфера уніфікована, все підкорюється принципу утилітаризма. Три смужки на рукаві - чи не єдина відзнака за заслуги, бо вони «ніколи і ні в кого не викличуть переситу. Ніхто не присититься повагою і самоповагою. Саме на цих важкодоступних ефемерних речах, що надихають і одухотворюють, твердо стоїть наш суспільний лад - непохитний на всі віки».

На думку соратників те, що відбувається в суспільстві є найвищим щаблем культури і розвитку: «Від некерованої орди суспільство розвинулося в найкраще організовану найвище спеціалізовану з усіх можливих форм - у нашу Всесвітню Державу. Від індивідуалізму до колективізму, від окремішності до спільності - ось так розвивався цей гігантський священний організм. Тепер кожна людина - це лише клітина, призначена служити йому на добро. Усі підлітки, відбувши свій термін у дитячих таборах, знають цю просту істину».

Книга Карін Боє - класична антиутопія, що почерпнула щось з Замятіна, щось з Хакслі, щось з тоталітарного духу тогочасного світу. Вона побудована у формі щоденника, де головний герой - лояльний соратник (!) розщеплюється. Морально-етична і політична площини трохи по новому грають у його уяві. Створивши препарат здатний витягти з людини все потаємне, вважав, що Всесвітня Держава має право володіти людьми цілковито і повністю, доки сам не зрозумів, що не хотів би випробувати його на собі: «Не раз прокидався облитий холодним потом від нічного жахіття, в якому я сам стояв серед заарештованих, чекаючи неминучої дози й пекучої ганьби».

Мова твору чітка, лаконічна, наче агітка. Всі описи стислі, підпорядковані конкретній меті. Діалогами Карін Боє також не балує.
Це перший, і поки що єдиний твір письменниці, з яким я познайомилася.

Каллокаїн - книга не для насолоди (як на мене), це радше інʼєкція, що потрібна тим, хто вже «втомився від війни і донатів», тим хто хоче зупинити боротьбу за свободу і державність. Тим, хто почав забувати, що завжди може стати гірше. А воно ой як може!

Свій відгук хочу завершити двома питаннями, поставленими у творі:

💣 «Чому людина шукає того, чого нема? Чому почуваєшся смертельно хворим, хоча ти зовсім здоровий і в житті все ніби гаразд?

💣 «Вас не дивує, що все на світі, навіть правда, втрачає свою цінність, коли з подарунка перероджується у щось примусове?»

Світ видається інакшим, якщо тобі сім років і ти не така, як усі. Кожного дня доводиться обороняти свою інакшість, яку, цей самий світ, намагається вибити з тебе, вписати у рамки буденності і, навіть, порвати твій улюблений грифіндорський шарф...

Світ видається інакшим, якщо тобі сімдесят сім, і ти не така як усі...Якщо ти намагаєшся перелізти забор, або постріляти голяка з балкону - тебе забирають у поліцію і не дозволяють палити у відділку...

Ця історія про двох незвичайних жінок, одна з яких «надто доросла», як на свій вік, інша - «надто зухвала» та «божевільна».
Бабуня - не типова бабця, що годує онуків пиріжками і вареннями. Бабуня - супергероїня, чиї суперздібності - «рятувати життя та доводити людей до сказу», бо «кожен, кому виповнилося сім років, заслуговує на супергероя. Так уж воно ведеться. А якщо хтось з цим не згоден, то нехай перевірить, чи все гаразд у нього з головою».

Саме Бабуня створює таємне королівство Міамас - чарівний світ, казку, сповнену мрій та фантазій, яка стане безпечним притулком і для онуки Ельзи , і для неї самої. Та виявиться дещо більшим наприкінці...

Ця історія про стереотипи і булінг, про самотність і щиру дружбу, про сусідів і таємниці. Про Вовче Серце, каву і машину на ім’я Рено. Про кондомініум, який зовсім не кондомініум.

Дотепна, щира, захоплююча.
Тепер я точно знаю, що супергерой потрібен кожному, а не тільки кому виповнилося сім років... «А якщо хтось з цим не згоден, то нехай перевірить, чи все гаразд у нього з головою» :)

«Світ німував, поки ми помирали» - так здається всім, коли їхня земля вибухає viũnою. Так вважаємо ми, випрошуючи засоби ППО та дозвіл завдавати удари у відповідь… Так вважали герої книги… Бо допомоги, якщо вона є, завжди не достатньо. А коли нема? Коли здається, що всьому світу начхати скільки тисяч тіл ще поховають, скільки дітей помре від голоду та антисанітарії, скільки втратять домівки…

Хоч це історії про Африку 60-рр, мені здавалося, що я читала про сьогодення нашої країни. Бо viünu мають аж надто багато спільного: біль, жах, втрати, розруха, перегини тих, хто має владу (реальну чи вдавану), корупція, гуманітарна катастрофа, політична гра…

Це тригерна, болюча книга, що відкриває сторінки невідомої для багатьох історії народу ігбо. Часто люди відкривають очі на чужий біль лише зазнавши власного…

У книзі йдеться про цілу низку важливих речей: вплив колоніалізму на поневолений народ; почуття меншовартості, дискримінацію жінок, єдність під час боротьби з ворогом, побудову держави Біафри, про байдужість країн «першого світу», про жахи viůnu. Але тут також багато кохання в його різних проявах. З його радощами та болями, зрадами та прощенням…

Історія видалась дуже реалістичною. Стиль письменниці захопив з перших сторінок. А в обкладинку і оформлення книги я просто закохалася! Це одна з найкращих книг цього року для мене…

На завершення поділюся чудовими цитатами:

«Чи це любов - ця невиправдана потреба мало не весь час бачити тебе поруч? Чи це любов - ця безпека, яку я відчуваю в нашому мовчанні? Чи вона - цей звʼязок, ця повнота?»

«Якась відшліфованість була в її голосі, в ній самій: вона була наче камінь, що лежить на дні швидкого струмка, виглажений за роки й роки, який обливала сяйлива вода. Дивитися на неї було як знайти той камінь, знаючи, що таких зовсім небагато».

«Так дивно, правда, що ці люди не здатні контролювати свою ненависть одне до одного. Звісно, ми всі когось ненавидимо, але вся справа в контролі. Цивілізація вчить себе контролювати».

«…наче рідка сталь, а не кров, текла їхніми венами, ніби вони могли стояти босі на розпечених жаринах».