“Якщо не боятися, можна вибрати те життя, яке хочеш.
І, якщо ти щасливчик, воно також може вибрати тебе.”
⠀
Для мене ця книга про комфорт. Такий теплий та м’якенький, що ніби ковдра огортає тебе та допомагає розслабитися і забути про погане.
⠀
Усі події, що ми переживаємо під час відрядження разом із головним героєм повертають у безтурботне дитинство: на відпочинок у дитячому таборі чи канікули з найкращими друзями, де кожен день повен захопливих пригод та веселощів.
⠀
Кожна дитина з притулку острова Марсіяс абсолютно унікальна і в кожної можна чомусь навчитися. За ними хочеться спостерігати, а ще більше хочеться, щоб їх доросле життя склалося якнайкраще.
⠀
Абсолютний MVP історії — кицька головного героя Калліопа, яка регулярно привносить свою дрібку хаосу. Без жартів, я помітила стікерами окремого кольору кожну згадку кішки, на випадок, якщо мені терміново знадобиться заряд серотоніну.

Світоустрій, на перший погляд, може здатися просто сміховинним, бо державні установи мають дурнуваті назви, усі правила та установки на рекламних плакатах звучать комічно, але якщо подивитися уважніше, це все дійсно викликає у мене відчуття тривоги. В гіперболізованому форматі нам показують тип суспільства, який ми вже стовідсотково проходили в нашій історії. Скрізь розвішані пропагандистські плакати, частина з яких закликає до стукацтва, якщо хтось з сусідів виходить за встановлені межі “нормального”, а усіх невідповідних відправляють до закладів, де їх вчать не виділятися та поводитися “нормально”. “Кому придасться магія, коли в тебе є уява?”, “Ми найщасливіші, коли слухаємося дорослих” і інші подібні лозунги демонструють, що замість допомоги та розкриття таланту кожної дитини з магічними здібностями, їх пригнічують, щоб легше було контролювати.
⠀
Збірник “Правил і норм” майже на 1000 сторінок (який коштував аж 200 доларів!), Надзвичайно Високе Керівництво та мільйони рівнів секретності одночасно висміюють ще й абсурдну корпоративну етику багатьох компаній, де працівникам не можна й очей підняти від роботи, обсяг якої значно перевищує усі межі адекватності.

Втім, автору вдалося навіть у такому безнадійному та похмурому світі, знайти той самий промінчик сонця, що дарує надію. Артур та діти з його притулку доводять, що не треба боятися проявляти себе таким, яким ти є, адже сміливі мають силу обирати своє найкраще життя та знаходити людей, які прийматимуть всього тебе — з усіма особливостями, недоліками та талантами.

Я наче не порцелянова лялечка, але я стовідсотково ✨ ЗАКОХАЛАСЯ ✨

Це абсолютне кохання з першого фрейму манги та кадру аніме 💓

Це просто надзвичайно милий ромком з дійсно яскравими персонажами, за життям яких реально хочеться спостерігати 🤌

Марін одразу полетіла до топу моїх улюблених персонажок, така вона кицюня 🥹

Окремий кайф тайтлу - свого роду посібник з косплею та гриму: різноманітні цікаві факти та поради, новачкам, які хочуть розвиватися у цій сфері точно буде корисно ✍

Це саме та історія, на яку я хочу підсадити усіх оточуючих мене людей в радіусі мільйон кілометрів, бо це дійсно смішно, дійсно піднімає настрій та дарує душевний спокій ✨

Сподіваюся зовсім скоро побачимо усі томи в українському перекладі ❤️‍🔥

Ребекка Кван — це той випадок, коли слова складаються не з літер, а з сенсів.
⠀
Жовтолика ставить перед читачами питання між рядками.
⠀
Атена — успішна письменниця, бо майстерно пише, чи через те, що редакція штучно зробила її книгу бестселером? Пише про Азію, бо віддана корінню чи заручниця образу? Чи можна вважати її позитивним персонажем, якщо вона, як вампірка, висмоктувала історії, емоції та біль з людей?
⠀
Джуніпер — дійсно посередність з прохідними історіями чи письменниця, що просто не має комерційно цікавої особливості, яку можна продати читачам?
⠀
В одному я впевнена на 100%: Джуні щоразу робить мерзенні вчинки, вибудовуючи собі ментальний замок із брехні, в якому їй буде комфортно шкодувати себе та виправдовувати найгірші вибори у власному житті. Письменниця довго і наполегливо переконує себе і читачів у тому, що вона приклала достатньо зусиль до рукопису мертвої подруги, щоб саме ім’я Джуніпер було на обкладинці. Але чи дійсно світ працює саме так? Ребекка чудово впоралась зі створенням персонажа, який викликає бурю негативних емоцій.

На центральну історію нашаровуються десятки соціально важливих питань: расизм, порушення авторських прав, кенселінг у соцмережах, мораль, зворотний расизм... і інколи навіть здається, що всього цього забагато, але сатиричному роману наче й можна пробачити таку зацикленість.
⠀
Жовтолика — абсолютний must read для студентів видавничої справи та редагування. Серйозно, вона чудово прочиняє лаштунки сфери на прикладі Штатів. Як створюються бестселери? Чи може біла людина писати про проблеми інших рас? Чи достатньо природного таланту, щоб пробитися у сфері?
⠀
І лише один суттєвий мінус — кінцівка. Я дуже люблю відкриті фінали, я люблю історії, які довго не виходять з голови та змушують годинами думати про те, що саме сталося наприкінці. І тут... Не дуже багатий вибір варіантів розвитку подій: людина або понесе покарання, або їй це все ж таки зійде з рук. І взагалі, фінальні події трохи зім’яті та зліплені нашвидкуруч. Чогось все ж не вистачило.

Що важливіше: те, що Цезаря вбили, чи те, що зробили це його найближчі друзі?
⠀
Те саме питання про смерть Цезаря, поставлене викладачем на початку книги надзвичайно влучно описує весь сюжет книги — Ви з самого початку точно знаєте що саме відбуватиметься, але насправді сюжетна канва — геть не важлива. Головне — це люди та їх маленькі особисті драми, які інколи зачіпали інших, а місцями спліталися в одну велику колективну трагедію. Головне — це вчинки, на які наважуються чи не наважуються люди. Головне — це совість та почуття провини, що може з’їсти людину з середини.
⠀
Протягом усього твору мене не покидало тривожне відчуття — усе просто наскрізь просякнуте духом тотальної руйнації — ніби ти стоїш у залі прекрасного античного театру і спостерігаєш: як сантиметр за сантиметром стінами повзуть маленькі тріщини, поєднуючись та утворюючи нищівне хитросплетіння; як маленький вогник чіпляється за краєчок куліси, розгортається, та перекидається на багряну завісу та арлекін; як повільно, майже не помітно руйнується фундамент будівлі...

Атмосфера історії абсолютно чарівна. Уявіть собі: Ви, ваші найближчі друзі, престижний мистецький університет на старовинній території, гуртожиток у замку, навчання справі, якою ви дихаєте, марите та живете... Звучить як ідеальне життя, еге ж? Але не все так просто — університетська політика — жорстка і невблаганна, омріяну освіту отримають тільки кращі з кращих, цей постійний тиск та надскладні завдання можуть зламати будь-кого та будь-що, навіть, здавалося б, міцну дружбу. Темна, напружена атмосфера ідеально доповнює трагедію, що розвертається перед нашими очима.
⠀
Хтось нарікає, що герої занадто часто розмовляють цитатами Шекспіра, але, як на мене, це тільки зайвий раз наголошує, що вони знаходяться на захмарному рівні залучення у світ Шекспіра та служить чудовою демонстрацією того, наскільки сильно митці можуть втікати від реальності та жити у своєму delusion world. Нічого нового, просто еліта займається незначущою для решти світу фігнею, яка є для них самих цілим світом.
⠀
Це щемка та трагічна історія, яка наприкінці обов’язково розіб’є ваше серце та залишить по собі забагато запитань, але це дійсно того варте ❤️‍🩹

Такі чоловіки вміють обирати розумієш? Вони справжні хижаки. Знають як проглянути усе стадо й обрати найслабших.

Може так усе й було. Я була очевидною ціллю. Він обрав мене не тому, що я була особлива, а тому, що він був голодний, а мене було легко взяти...

...Я кажу собі, що то неправда. У п’ятнадцять років я не була слабка, я була розумна. Я була сильна.

Мені так від щирого серця шкода кожну реальну Ванессу, яка не може, або й просто не хоче збагнути справжню суть ситуації, у яку вона потрапила. Знаю, мої співчуття їм не потрібні, для них це недоречно, адже для самих себе вони не жертви. Вони дорослі не свій вік, розвинуті, темні...

Здається, бити тривогу учні мали б ще задовго до того, як історія про ученицю та вчителя почала ширитися стінами школи... Джейкоб Стрейн — викладач літератури, який вже за декілька хвилин свого заняття міг створити надзвичайно нездорову та некомфортну атмосферу. Уявіть собі, чоловік обирав для вивчення неповнолітніми учнями книги з репрезентацією педофілії, або ж вивертав обговорення звичайних книг до теми сексу. 

Особисто для мене, кожен такий персонаж — вигаданий чи реальний — бридкіший за бруд під ногами. Це ж якою нікчемною істотою треба бути! Якщо людина не може знайти та зацікавити дорослого партнера (і тут вже не важливо, молодшого, дорослішого чи свого віку, головне хоча б повнолітнього), а замість цього шукає кохання серед вразливих незрілих дівчат — це навіть не дно, це ще нижче.

Разом з тим, назвати Стрейна дурним важко — він добре все усвідомлював: те, що його пристрасть до німфеток — заборонена, те, що якщо його впіймають — його судитимуть, те, що всі його жертви — беззахисні дівчата, що ще не пізнали цей світ і легко ведуться на всі його високі компліменти.  

Він збіса чудовий маніпулятор, адже добре знає коли, кому і що саме сказати, щоб отримати бажане, як змусити дівчинку відчувати провину, як залякати її, щоб вона до самого кінця тримала стосунки у таємниці.

Я не можу втратити те, за що так довго трималася, розумієш?... 
...Мені просто дуже потрібно, щоб це була історія кохання. Розумієш? Дуже потрібно.

Ванесса також чудово все розуміє. Вона знає, що Стрейн часто був їй неприємним, їй часто не подобався секс із ним, вона знає, що він зробив перший крок. Але всі ці знання вона ховає у скриньці за нечисленними замками у дальньому кутку своєї свідомості, адже прийняття цього знищило б її повністю — розчавило б вагою перешкод, які їй довелося пережити.

Ванесса заперечує, що в її житті сталося насилля. Заперечує не тільки перед кожним хто спитає, але і перед самою собою. Для себе вона не жертва, вона особлива, не така як усі. Історії розбещення інших дівчат її ніяк не стосуються. Вона знала на що йде та хотіла цього. Їй хочеться відчувати себе розумною, зрілою, тією, хто має владу над дорослим чоловіком у свої 15 та тією, хто контролює ситуацію та визначає кордони дозволеного. Через це вона навіть не помічає як легко Стрейн нав’язує дівчині потрібні думки та бажання, як він ігнорує усі її ні та як він обережно вибудовує собі шляхи відступу.

Я щиро сподіваюся, що Ванесса все ж таки змогла все усвідомити та залишити це в минулому, вибудувати та прийняти нову себе — ту Ванессу, яка буде особливою та унікальною через те, якою людиною вона є, а не через свої стосунки з дорослим чоловіком.

Читати книгу було складно, боляче і неймовірно бридко. Страшно усвідомлювати, що саме цієї хвилини в якомусь куточку світу дорослий чоловік може схиляти маленьку дівчинку до жахливих речей, ламати її психіку і життя в цілому. 

Ця історія — наче крижаний душ суворої реальності.  Я знаю, що дуже і дуже велика кількість дівчат стикалася із сексуальним харасментом у своєму дитинстві у тому чи іншому прояві. Мені ще дуже пощастило, я одного разу відбулася легким переляком і парочкою загонів у голові. Але так моторошно усвідомлювати, як же насправді суспільство сліпе до всіх таких ситуацій, як легко це сходить усім винним з рук... Моторошно, просто шалено моторошно.  

Я неймовірно вдячна авторці за цю історію, і дуже сподіваюся, що вона допоможе розібратися в собі тим, кому це потрібно.  Іншим же, сподіваюся, вона розплющить очі на те, що може відбуватися буквально за сусідніми дверима.  

Не забувайте, дитина — це завжди дитина, вона не може дати активну згоду, її мозок не працює так само як і у дорослих, хоч якою розумною вона не була б.