Якщо ви коли-небудь читали Мітчелла, то маєте здогадуватися, що на вас чекає: вінегрет із часових проміжків, людських доль, алюзій і посилань, і за всім цим, до того ж, треба надзвичайно уважно і ретельно слідкувати, бо інакше «канва» навряд складеться так, як пан Мітчелл задумав заздалегідь, а ідеї його – помпезні і величні. У «Домі…», на перший погляд, ми отримуємо класичну історію про «дім-у-якому-б-ви-не-хотіли-побувати»: стоїть такий собі Слейд-гаус, довкола якого відбуваються дивні речі. Звичайно ж, не все так просто: кожні 9 років, з 1979 по 2015 рік, дім чекає на «особливого гостя», ким би він не був – поліцейський, який розгадує особливу справу або студентка-учасниця клубу паранормальних явищ. У мешканців слейд-гаусу, загадкових і лячних близнюків, є чіткі алгоритми, що з такими гостями робити…
…і, боже, це так цікаво! Сцени «розправ» у цій книзі надзвичайно кінематографічні і яскраві, із вайбами сюру на рівні сцен із Чорного віґваму у «Твін Піксі»! Тут вам і трошки космічного горору, і боді-горору, і класичної історії про вампірів та загадковий дім – я б сказала, чудовий зразок того, як Мітчелл знову погрався у жанри, і зробив щось абсолютно своє із, на перший погляд, простого задуму. Ці поєднання персонажів, переселення душ, посилання на свої ж історії – Мітчелл читається повільно, але його історії я розглядаю не як читання для розваги, а як ідеальний, заледве не музейний зразок того, як вишукано можна гратися текстом.
Історія, загалом, не така важка для розуміння і сприйняття, як інші книги Мітчелла, тому, якщо просто хочете дізнатися, хто такий той Девід Мітчелл і з чим його їсти, для знайомства підійде, а якщо ви одразу залакуєте цю справу «Кістяними годинниками», думаю, взагалі буде супер)

Оскару дев’ять. У нього аутизм. Нещодавно його родинні довелося пережити страшну трагедію: в одній із веж-близнюків Всесвітнього торгового центру загинув його батько. Розгублений хлопчина не може із цим змиритися, адже в них з татом були свої ритуали, ігри, жарти, веселощі, розмови і ніхто його так добре як батько не розумів. Одного дня Оскар знаходить у комірчині свого дому загадковий ключ, от тільки він не знає, від чого він і кому він належить. Хлопчик одразу думає, що це була одна з загадок його тата, яку він не встиг йому задати через свою раптову смерть, тому береться розгадувати цю таємницю, яка зведе його з чималою кількістю цікавих незнайомців і з родинним минулим, яке є не менш трагічним за Оскарове сьогодення…
«Страшенно голосно…» – це одна суцільна грудка, яка стає в горлі перед сильним плачем. Авторська мова, а точніше, як Фоєр передає думки маленького хлопчика, який пережив таку несправедливу і ранню втрату – це щось. До того ж, у другій її половині неочікувано вимальовується друга лінія, про бабусю і дідуся Оскара, яка не менш трагічна і сумна і своєю емоційністю неодноразово виводила мене на мокрі очі . Звичайно, я маю до книги певні питання (розумію, що автору хотілося певної інтимності між дорослими персонажами, але навіщо дорослі люди розповідають про свій секс у листах до свого малого онука..?), але загалом – вау. Це якраз отой тип книжки, який змушує тебе відриватися кожні п’ять сторінок, аби залипнути в стіну і трошки перетравити всі ті емоції, що в ній вирують.
І навіть попри певну безвихідь Оскарової ситуації, від книжки струменіє надія і якесь тепле дитяче наївне добро всуміш із болем втрати і сумом. Вона цікава з усіх аспектів: форма, мова, структура, сюжет, настрій. Чудовий зразок сучасної літератури, як на мене.
У мене в записничку розлетілося на цитати. Прочитайте – впевнена, байдужим вона точно нікого не залишить.

На своїй хвилі зацікавленням Лордом Дансейні мене прибило до цієї книжки, адже обіцяло бути надзвичайно цікаво: готичні староанглійські оповідки, просякнуті відповідною атмосферою (ну скажіть, як же може не зацікавити бльорб, в якому написано, що це брати Ґрімм, переписані Джейн Остін?). Та й справді, від мовностилістичних аспектів книжки отримаєш неймовірних масштабів задоволення, та й саме видання надзвичайно гарне, з неймовірними графічними ілюстраціями – тримати в себе в колекції точно хочеться (над «Піранезі» тієї ж авторки РМ теж неабияк постаралися). Але збірка оповідань на те і є збіркою оповідань, аби містити в собі різні тексти, які часто відрізняються якістю: іронічно, що якраз-таки найперше оповідання мені й сподобався найбільше, бо було таким містично-феміністичним, а від інших же складалося враження, наче з ними щось не те – вони відчуваються якимись недописаними, чи що...
Від мови авторки отримуєш задоволення, а від сюжету залишаються тільки питання: тільки, здавалося б, втягнувся у фабулу, аж тут і кінець. Але книжку приємно тримати в руках, та й її концепція та стиль залишають приємний післясмак – якщо вам подобається вже вищезгаданий Дансейні, або Ґейман зі своїм «Зоряним пилом» (У «Леді…», між іншим, є оповідання з цього всесвіту), то неодмінно беріть, не пошкодуєте!

Уявіть, що ваше тіло – це вмістилище для ще чотирьох людей. Таку ціну платять ті, хто народжується в суспільстві майбутнього, перенаселеному та спаплюженому людьми: за власним вибором ти обираєш, ким станеш – гедоністом, андроїдом, робітником чи цілою комуною, як наші головні герої. Їх п’ятеро і вони ділять одне тіло, але це нічого страшного, адже тіло більше не є чимось більшим за звичайний сосуд, а справжню цінність має лишень час. Час, який можна прожити, тут як валюта, тому коли нашим героям пропонують отримати цілих двадцять років, вони сліпо погоджуються, що призводить до низки трагічних подій…

Отже, я, насправді, маю претензії до книжки, але спочатку про те, що сподобалося. Сам задум доволі цікавий, я постійно проводила паралелі з «Першому гравцеві приготуватися», бо всі ці ігри та квести, які описувалися в книзі, давали мені приємні підліткові флешбеки. Книжок із подібним змістом я, насправді, ще не читала і сам концепт був чудовим…поки автор не взявся його розписувати. Того, що мені не «зайшло», все ж в рази більше: це, по-перше, авторська оповідь. Я вже неодноразово писала тут у відгуках, що мені важливо, аби діалогів/дій/описів/внутрішніх монологів персонажів було більш-менш порівну, але ця книга на 90% складається з концентрованих дій, за якими погано проглядаються думки та мотиви персонажів: вони все будуть проговорювати словами через рот, майже не залишаючи простору для цікавих зачіпок та думок.

По-друге, самі персонажі. Вони надзвичайно пласкі та вся їхня особистість будується виключно на одній-двох характеристиках, які автор, до того ж, одразу демонструє на перших же сторінках: от вам персонаж-качок, вся personality якого будуватиметься на його одержимості спортом, а от вам зле стерво, яке буде злим стервом фактично від початку до кінця, з мінімальними змінами в своєму настрою та у своїй мотивації. Такі персонажі, може, в певних ситуаціях виглядають кумедно і карикатурно, але в тому сетінґу, в який їх автор вмістив, вони виглядають абсолютно по-дитячому наївними та нереалістичними. З цього ж випливає моя претензія до кінця історії: якщо на початку всі дурощі персонажів я ще могла терпіти, то коли автор розкрив нам мотивацію «головного злодія», то моя віра в те, що відбувається між цими всіма персонажами остаточно розбилася на друзки. Тобто ЦЕ ВСЕ відбулося через НАСТІЛЬКИ НЕЗНАЧНУ РІЧ? А могло б виглядати більш реально, якби автор не лінувався прописувати бодай мінімальну мотивацію своїх персонажів, а не тільки їхні дії.
А ще тут купа «злих рускіх», що теж дуже ріже око. Банальнішу річ було й геть придумати. Та й загалом, книжка ду-уже намагається бути «крутим голлівудським блокбастером» і, можливо, дійсно отримає колись екранізацію, адже читається вона більше як сценарій, аніж повноцінна художня книжка…

Багата вередлива красунька-редакториня Джулс виходить заміж за красеня-актора Вілла. Місцем проведення церемонії пара обирає віддалений острів на ірландському узбережжі, а весільна розпорядниця з якоїсь причини робить надзвичайно привабливу знижку на оренду. До острова збігаються запрошені: Ганна з чоловіком Чарлі, який має з Джулс потаємне спільне минуле, Олівія, зведена сестра нареченої, Джонно, товариш Вілла ще за їхні буремні шкільні роки, численні батьки і друзі. Вечірка обіцяє бути бурхливою: ріки дорогого алкоголю, вседозволеність ізоляції, таємнича записка в косметичці нареченої, а також купа загадок із минулого, які гості привезли з собою на острів як менших гостей – убивчих і бурхливих.
Чи оминути їм катастрофи?

Я б могла сміливо порівняти «Список запрошених» із «Маленькою великою брехнею»: ми так само знаємо, що вкінці відбулася певна трагічна подія, але до останнього авторка не дає нам зазирнути за завісу і дізнатися, що ж насправді трапилося? Хтось постраждав? Якщо так, то хто й коли? Хто його скривдив? Через таку, здавалося б, простеньку формулу авторка спонукає вас читати й читати далі, «ковтаючи» книгу навіть стільки з інтересу до сюжету і книги, скільки з втамування своєї тваринної цікавості. От тільки якщо в «Маленькій великій брехні» мене скоріше мотивувала читати прив’язаність до героїнь і до їх історій, то тут герої були прописані досить поверхнево, так, аби не видавати своїх «секретів»: їх внутрішні «голоси» помітно обмежуються, аби ви могли читати те, що авторка вам дозволяє читати. Це руйнує їх як персонажів, які думають мало про що, і через це вони здаються доволі пласкими.

До мінусів можу також зарахувати загальну «помпезність» книги, де всі багатії мають зіпсуту личину із багажем моторошних, заледве не ритуальних секретів. А так, непогана книжка, яку можна проковтнути за день-другий. Не претендує ні на що велике, але й на денищі помітно бути не хоче – та сама заїжджена, але все ж вдала формула, яку ви десь бачили і можете передбачити, але вам все ще хочеться таке почитати.