Якщо ви коли-небудь читали Мітчелла, то маєте здогадуватися, що на вас чекає: вінегрет із часових проміжків, людських доль, алюзій і посилань, і за всім цим, до того ж, треба надзвичайно уважно і ретельно слідкувати, бо інакше «канва» навряд складеться так, як пан Мітчелл задумав заздалегідь, а ідеї його – помпезні і величні. У «Домі…», на перший погляд, ми отримуємо класичну історію про «дім-у-якому-б-ви-не-хотіли-побувати»: стоїть такий собі Слейд-гаус, довкола якого відбуваються дивні речі. Звичайно ж, не все так просто: кожні 9 років, з 1979 по 2015 рік, дім чекає на «особливого гостя», ким би він не був – поліцейський, який розгадує особливу справу або студентка-учасниця клубу паранормальних явищ. У мешканців слейд-гаусу, загадкових і лячних близнюків, є чіткі алгоритми, що з такими гостями робити…
…і, боже, це так цікаво! Сцени «розправ» у цій книзі надзвичайно кінематографічні і яскраві, із вайбами сюру на рівні сцен із Чорного віґваму у «Твін Піксі»! Тут вам і трошки космічного горору, і боді-горору, і класичної історії про вампірів та загадковий дім – я б сказала, чудовий зразок того, як Мітчелл знову погрався у жанри, і зробив щось абсолютно своє із, на перший погляд, простого задуму. Ці поєднання персонажів, переселення душ, посилання на свої ж історії – Мітчелл читається повільно, але його історії я розглядаю не як читання для розваги, а як ідеальний, заледве не музейний зразок того, як вишукано можна гратися текстом.
Історія, загалом, не така важка для розуміння і сприйняття, як інші книги Мітчелла, тому, якщо просто хочете дізнатися, хто такий той Девід Мітчелл і з чим його їсти, для знайомства підійде, а якщо ви одразу залакуєте цю справу «Кістяними годинниками», думаю, взагалі буде супер)

Оскару дев’ять. У нього аутизм. Нещодавно його родинні довелося пережити страшну трагедію: в одній із веж-близнюків Всесвітнього торгового центру загинув його батько. Розгублений хлопчина не може із цим змиритися, адже в них з татом були свої ритуали, ігри, жарти, веселощі, розмови і ніхто його так добре як батько не розумів. Одного дня Оскар знаходить у комірчині свого дому загадковий ключ, от тільки він не знає, від чого він і кому він належить. Хлопчик одразу думає, що це була одна з загадок його тата, яку він не встиг йому задати через свою раптову смерть, тому береться розгадувати цю таємницю, яка зведе його з чималою кількістю цікавих незнайомців і з родинним минулим, яке є не менш трагічним за Оскарове сьогодення…
«Страшенно голосно…» – це одна суцільна грудка, яка стає в горлі перед сильним плачем. Авторська мова, а точніше, як Фоєр передає думки маленького хлопчика, який пережив таку несправедливу і ранню втрату – це щось. До того ж, у другій її половині неочікувано вимальовується друга лінія, про бабусю і дідуся Оскара, яка не менш трагічна і сумна і своєю емоційністю неодноразово виводила мене на мокрі очі . Звичайно, я маю до книги певні питання (розумію, що автору хотілося певної інтимності між дорослими персонажами, але навіщо дорослі люди розповідають про свій секс у листах до свого малого онука..?), але загалом – вау. Це якраз отой тип книжки, який змушує тебе відриватися кожні п’ять сторінок, аби залипнути в стіну і трошки перетравити всі ті емоції, що в ній вирують.
І навіть попри певну безвихідь Оскарової ситуації, від книжки струменіє надія і якесь тепле дитяче наївне добро всуміш із болем втрати і сумом. Вона цікава з усіх аспектів: форма, мова, структура, сюжет, настрій. Чудовий зразок сучасної літератури, як на мене.
У мене в записничку розлетілося на цитати. Прочитайте – впевнена, байдужим вона точно нікого не залишить.

На своїй хвилі зацікавленням Лордом Дансейні мене прибило до цієї книжки, адже обіцяло бути надзвичайно цікаво: готичні староанглійські оповідки, просякнуті відповідною атмосферою (ну скажіть, як же може не зацікавити бльорб, в якому написано, що це брати Ґрімм, переписані Джейн Остін?). Та й справді, від мовностилістичних аспектів книжки отримаєш неймовірних масштабів задоволення, та й саме видання надзвичайно гарне, з неймовірними графічними ілюстраціями – тримати в себе в колекції точно хочеться (над «Піранезі» тієї ж авторки РМ теж неабияк постаралися). Але збірка оповідань на те і є збіркою оповідань, аби містити в собі різні тексти, які часто відрізняються якістю: іронічно, що якраз-таки найперше оповідання мені й сподобався найбільше, бо було таким містично-феміністичним, а від інших же складалося враження, наче з ними щось не те – вони відчуваються якимись недописаними, чи що...
Від мови авторки отримуєш задоволення, а від сюжету залишаються тільки питання: тільки, здавалося б, втягнувся у фабулу, аж тут і кінець. Але книжку приємно тримати в руках, та й її концепція та стиль залишають приємний післясмак – якщо вам подобається вже вищезгаданий Дансейні, або Ґейман зі своїм «Зоряним пилом» (У «Леді…», між іншим, є оповідання з цього всесвіту), то неодмінно беріть, не пошкодуєте!

Уявіть, що ваше тіло – це вмістилище для ще чотирьох людей. Таку ціну платять ті, хто народжується в суспільстві майбутнього, перенаселеному та спаплюженому людьми: за власним вибором ти обираєш, ким станеш – гедоністом, андроїдом, робітником чи цілою комуною, як наші головні герої. Їх п’ятеро і вони ділять одне тіло, але це нічого страшного, адже тіло більше не є чимось більшим за звичайний сосуд, а справжню цінність має лишень час. Час, який можна прожити, тут як валюта, тому коли нашим героям пропонують отримати цілих двадцять років, вони сліпо погоджуються, що призводить до низки трагічних подій…

Отже, я, насправді, маю претензії до книжки, але спочатку про те, що сподобалося. Сам задум доволі цікавий, я постійно проводила паралелі з «Першому гравцеві приготуватися», бо всі ці ігри та квести, які описувалися в книзі, давали мені приємні підліткові флешбеки. Книжок із подібним змістом я, насправді, ще не читала і сам концепт був чудовим…поки автор не взявся його розписувати. Того, що мені не «зайшло», все ж в рази більше: це, по-перше, авторська оповідь. Я вже неодноразово писала тут у відгуках, що мені важливо, аби діалогів/дій/описів/внутрішніх монологів персонажів було більш-менш порівну, але ця книга на 90% складається з концентрованих дій, за якими погано проглядаються думки та мотиви персонажів: вони все будуть проговорювати словами через рот, майже не залишаючи простору для цікавих зачіпок та думок.

По-друге, самі персонажі. Вони надзвичайно пласкі та вся їхня особистість будується виключно на одній-двох характеристиках, які автор, до того ж, одразу демонструє на перших же сторінках: от вам персонаж-качок, вся personality якого будуватиметься на його одержимості спортом, а от вам зле стерво, яке буде злим стервом фактично від початку до кінця, з мінімальними змінами в своєму настрою та у своїй мотивації. Такі персонажі, може, в певних ситуаціях виглядають кумедно і карикатурно, але в тому сетінґу, в який їх автор вмістив, вони виглядають абсолютно по-дитячому наївними та нереалістичними. З цього ж випливає моя претензія до кінця історії: якщо на початку всі дурощі персонажів я ще могла терпіти, то коли автор розкрив нам мотивацію «головного злодія», то моя віра в те, що відбувається між цими всіма персонажами остаточно розбилася на друзки. Тобто ЦЕ ВСЕ відбулося через НАСТІЛЬКИ НЕЗНАЧНУ РІЧ? А могло б виглядати більш реально, якби автор не лінувався прописувати бодай мінімальну мотивацію своїх персонажів, а не тільки їхні дії.
А ще тут купа «злих рускіх», що теж дуже ріже око. Банальнішу річ було й геть придумати. Та й загалом, книжка ду-уже намагається бути «крутим голлівудським блокбастером» і, можливо, дійсно отримає колись екранізацію, адже читається вона більше як сценарій, аніж повноцінна художня книжка…

Багата вередлива красунька-редакториня Джулс виходить заміж за красеня-актора Вілла. Місцем проведення церемонії пара обирає віддалений острів на ірландському узбережжі, а весільна розпорядниця з якоїсь причини робить надзвичайно привабливу знижку на оренду. До острова збігаються запрошені: Ганна з чоловіком Чарлі, який має з Джулс потаємне спільне минуле, Олівія, зведена сестра нареченої, Джонно, товариш Вілла ще за їхні буремні шкільні роки, численні батьки і друзі. Вечірка обіцяє бути бурхливою: ріки дорогого алкоголю, вседозволеність ізоляції, таємнича записка в косметичці нареченої, а також купа загадок із минулого, які гості привезли з собою на острів як менших гостей – убивчих і бурхливих.
Чи оминути їм катастрофи?

Я б могла сміливо порівняти «Список запрошених» із «Маленькою великою брехнею»: ми так само знаємо, що вкінці відбулася певна трагічна подія, але до останнього авторка не дає нам зазирнути за завісу і дізнатися, що ж насправді трапилося? Хтось постраждав? Якщо так, то хто й коли? Хто його скривдив? Через таку, здавалося б, простеньку формулу авторка спонукає вас читати й читати далі, «ковтаючи» книгу навіть стільки з інтересу до сюжету і книги, скільки з втамування своєї тваринної цікавості. От тільки якщо в «Маленькій великій брехні» мене скоріше мотивувала читати прив’язаність до героїнь і до їх історій, то тут герої були прописані досить поверхнево, так, аби не видавати своїх «секретів»: їх внутрішні «голоси» помітно обмежуються, аби ви могли читати те, що авторка вам дозволяє читати. Це руйнує їх як персонажів, які думають мало про що, і через це вони здаються доволі пласкими.

До мінусів можу також зарахувати загальну «помпезність» книги, де всі багатії мають зіпсуту личину із багажем моторошних, заледве не ритуальних секретів. А так, непогана книжка, яку можна проковтнути за день-другий. Не претендує ні на що велике, але й на денищі помітно бути не хоче – та сама заїжджена, але все ж вдала формула, яку ви десь бачили і можете передбачити, але вам все ще хочеться таке почитати.

Книга мене дійсно вразила мене. Є у цьому романі щось моторошне та відразливе, але водночас…трагічне та філософське? Давайте по-порядку.
Луїс Крід зі своєю родиною: дружиною, двома маленькими діточками та котом Черчем, переїжджають до нового будинку. Їх сусідом стають стареньке подружжя, Джад та Норма. Обговорення смерті є наріжним каменем у цій родині: маленька Еллі понад усе боїться, що Черч покине їх, а Рейчел Крід переживає дитячу травму, пов’язану зі смертю своєї сестри. Але що залишається Луїсу, коли Черч трагічно помирає, а недалеко від дому знаходиться загадкове кладовище домашніх тварин, яке може повертати мертвих до життя? І чи спрацює кладовище на людях, якщо з Черчем усе вдалося…?
Історія налякала не тільки своїми «жаскими» елементами, а й такою непростою, але невідворотною темою, як втрата близького – це надзвичайно сміливе, суто «кінґівське» переосмислення, яке пронизує до кісток. Книга залишила після себе тяжкий післясмак, над нею хочеться посидіти та подумати. Трагічна, містами зворушлива, але не менш страшна та жорстока – саме такою історією є «Кладовище домашніх тварин», яку я однозначно рекомендую прочитати всім.

Мій беззаперечний книжковий фаворит минулого року, заліплений стікерами від «А» до «Я». Спочатку факт її існування мене не дуже приваблював, бо із творчістю цього режисера я була посередньо знайома – тільки через свій улюблений серіал «Твін Пікс» (який, як з’ясувалося, був випущений не під цілковитим його патронажем), а заглиблюватися в життя людини, до якої в мене досить поверхневий інтерес, мені чомусь не хотілося.
Але трапилося те, що ми, книголюби, називаємо «спонтанною покупкою», і воно коштувало того.

Девід Дінч народився у люблячій, але суворій і принциповій родині у Міссулі, штат Монтана. У дитинстві і підліткових роках він був ще тим шибеником, який часто встрявав у кумедні ситуації і заводив собі нову дівчину ледве не щотижня, але вже з юних років за Лінчем спостерігався неабиякий творчий ентузіазм, який спонукав його закінчити три мистецькі учбові заклади. Апісля свого першого повнометражного фільму, який був спочатку спірно прийнятий, а потім став справжньою культовою класикою, «Eraserhead», про Лінча, у різних ключах і різним тоном, дізнався світ. І так він, непересічний, сюрреалістичний, завжди вірний собі і своєму мистецькому чуттю став на доріжку кіномистецтва і кіноіндустрії, у якій донині до нього ставляться по-різному: із відразою, із любов’ю, із непорозумінням, із повним фанатизмом, а думки про його картини варіюються від «безглуздих» до «цілковитих шедеврів». То яка він людина, цей Девід Лінч? Що привело його до певних чи інших картин? Що познайомило його із такими «частими гостями» у його фільмах, як Джек Ненс, Лора Дерн і Кайл МакЛахлен? Хто він – музикант, режисер, художник, блогер, або все разом?

Це неперевершене читання, після якого в вас неодмінно потягнуться руки переглянути всю фільмографію Лінча. Книга побудована так, що кожен розділ розповідає про певний період життя Лінча, але ці розділи поділені на «половинки» – біографічну і автобіографічну, тобто половину вам розповідатиме Крістін МакКена, яка провела неймовірний рісьорч і поспілкувалася з знайомими, родиною і колегами Лінча, а решта – це його особисті спогади. Смішні, сумні, або такі, які змушують з посмішкою думати про себе «а, ну тепер зрозуміло, звідки ти береш натхнення!» (дійсно, багато що реально стає на свої місця!). Коло лінча – це неймовірні люди, які діляться про нього тільки найтеплішими спогадами, а всі його дивацтва ніколи не підкреслюють, а поважають і приймають як належне. Складається відчуття, наче ти зібрався у коли вірних друзів, які згадують якусь одну конкретну людину із почуттям ніжності і ностальгії. Лінч, про якого я раніше думала як про насупленого і гумозного дядька, виявився позитивним і активним чоловіком, чого добра, натхнення і працелюбства вистачить на десятьох. Він дивиться на поразки як на нові можливості, а на перемоги – як на новий етап свого життя. Чистий захват від його особистості і від цієї книги!

"Дивосміт. Випробування Морріґан Кроу" – це довгоочікуване продовження пригод у Невермурі дівчинки Морріґан Кроу від австралійської письменниці Джессіки Таунсенд. Перша частина мені надзвичайно сподобалася, тож я із задоволенням вирішила продовжити своє знайомство із серією!
Наша головна героїня, Моррґган, пройшла випробування до Товариства Дивообраних разом з іншими дітьми, і з нетерпінням чекає на початок навчання. Але починають відбуватися дійсно дивні речі: починають загадково зникати люди та Диво-тварини. Це пов'язують із небезпечним Дивосмітом Езрою Скволом, але не варто забувати, що Морріґан також тримає у собі цей надзвичайно небезпечний дар. Ширяться плітки, що Кроу така ж небезпечна, як і Сквол, що помітно підриває її авторитет у Товаристві. Що ж робити? І хто викрав цих людей? Дізнаєтеся у цій книзі!
Чудова книжка, яка зовсім не поступається змістом першій частині. Чимало цікавих пригод, персонажів, ще більше читачеві розкриваються таємниці міста Невермур. Рекомендую!

«Тринадцята казка» – це одна з найпопулярніших книг британської письменниці Діани Сеттерфілд, яка, до того ж, є дебютним романом авторки.
У книзі розповідається про Марґарет Лі, жінку, яка пише біографії людей. Одного дня жінці приходить лист від відомої вже пристаркуватої письменниці Віди Вінтер, яка перед смертю воліє нарешті розповісти світові про своє особисте життя. Марґарет погоджується, і ця зустріч допоможе їй пізнати краще себе після втрати сестри, і зрозуміти, чому ж життя Віди завжди було таким непублічним.
Це дивна книга, сповнена брудних родинних таємниць та неприємних спогадів, прикрашених детективно-готичним соусом. Книга неймовірно жорстока, але від цього не менш чарівна. Її до нудоти неприємно читати, але вона постійно повертає твій розум до себе. Неймовірно цікаве, та неординарне чтиво. Повільний сюжет, дивні вставки про привидів та сестер-близнючок, таємнича хвороблива атмосфера і неочікувана розв’язка – це все «Тринадцята казка» Діани Сеттерфілд. Книга схожа на серйозну та брудну дорослу казку, яка захопить у вирії подій і не зможе вже відпустити тебе. Ніколи.
Рекомендую ознайомитися – шквал емоцій гарантовано!

«Хлопчик-жук» – це перша частина трилогії «Битва жуків» від англійської письменниці Майї Леонард.
У першій книзі йдеться про тринадцятирічного хлопчика Даркуса Каттла, у якого загадковим чином зникає тато, вчений Музею природознавства. Коли хлопчик починає власне розслідування, він випадково знаходить великого жука-носорога, який розуміє Даркуса, достоту як людина. Жук стане помічником у пошуках батька, адже небезпека у вигляді божевільної вченої Лукреції Каттер нависла над друзями, тож надзвичайних пригод їм не оминути…
Це доволі мила дитяча детективно-фентезійна книжка з цікавими яскравими персонажами. Книга пронизана любов’ю до батьків, друзів та до природи, а особливо до жуків. Повчальна, динамічна та сповнена інтриг книжка, яка поглине дітей 9-12 років своїм гумором, казковістю та повчальністю. Сюжет динамічний, легкий та не обтяжливий, але, на мою думку, дуже банальний і простий для більш дорослої аудиторії. Оформлена книга також дуже мило та яскраво.
Рекомендую прочитати цю книгу дітям молодшого середнього віку, або тим, хто хоче прочитати що легке та любить казкові дитячі історії.

Мені, як багатьом читачам, Діана Сетерфілд відома завдяки своїй неймовірній «Тринадцятій казці». Вона була написана так майстерно, та була сповнена таких цікавих таємниць та подробиць, що одразу розумієш, що «Там, у темній річці» також не має розчарувати!
Перед нами історія, час події якої точно не зафіксований, але розумієш, що це Англія 18-19 століття. У шинок «Лебідь» посеред ночі приходить чоловік із розбитим обличчям, який у руках міцно тримав ляльку. Але, як виявляється, це була зовсім не лялька, а мертва дівчинка, без будь-яких проявів життя. Та через певний проміжок часу вона…оживає. Як таке можливо? На дівчинку починає «претендувати» одразу декілька людей та родин, але з нею помітно щось не те. Хто вона і кому належить? Це ми й намагатимемося дізнатися впродовж цієї неймовірно захопливої історії!
Діана Сетерфілд не розчарувала! Цікава, заплутана та чарівна історія, яку можна охарактеризувати як «магічний реалізм». Рекомендую!

«Жорстокий принц» - це перша частина трилогії про народ Повітря від американської письменниці Голлі Блек.
Авторка знайомить нас із трьома сестрами: Джуд, Терін та Віві. Віві не належить цілком до нашого світу, її було народжено від союзу звичайної жінки з гобліном. Коли їх мати вирішує втекти від королівства Фейрі і починає жити звичайним життям разом із новим чоловіком, гоблін вирішує мститися, і забирає до свого королівства не тільки Віві, а й звичайних дівчаток: Джуд та Терін. Життя у світі Фейрі зовсім не схоже на казку: до людей тут ставляться виключно як до прислуг та слабких смертних, тож Джуд та Терін доводиться зовсім не солодко. Особливо Джуд, нашій головний героїні, яка не жадає миритися з своїм положенням у королівстві і хоче довести всім, що бути талановитою смертною не гірше, аніж чарівною істотою…
Чудова книга, яка не дає відірватися від сюжету. Динамічна, з цікавими персонажами та незвичайним світом, сповнена інтриг та загадок. Загалом, однозначно рекомендую всім, хто полюбляє незвичайне та цікаве фентезі!

Едґар Аллан По – це всесвітньо відомий американський письменник, який вважається засновником детективного жанру і не потребує довгих представлень серед тих, хто є поціновувачем якісної літератури.
Це зібрання оповідань від «Видавництва Жупанського», яке також подарувало нам прекрасне зібрання прозових творів Лавкрафта та інших майстрів готичної прози – абсолютний мастгев для прихильників жанру. Сюди, у першу збірку, входять його твори написані у 1832-1838 роках: від його найпершого горор-оповідання до всесвітньо відомих класичних творів його доробку, як-от «Береніка» чи «Король Чума» (останнє вже чимало років залишається моїм найулюбленішим у письменника).
Творчість По майстерно поєднує містику, горор, трішки детективу та романтичного настрою. Більшість його оповідань шокують своєю розв’язкою та щиро дивують. Життя Едґара, як і його творчість, до цих пір залишається чималою загадкою для науковців, але одне про нього можна сказати точно – він був новатором. А ще він був і до цих пір залишається генієм.
Едґар Аллан По – це всесвітньо відомий американський письменник, який вважається засновником детективного жанру і не потребує довгих представлень серед тих, хто є поціновувачем якісної літератури.
Це зібрання оповідань від «Видавництва Жупанського», яке також подарувало нам прекрасне зібрання прозових творів Лавкрафта та інших майстрів готичної прози – абсолютний мастгев для прихильників жанру. Сюди, у першу збірку, входять його твори написані у 1832-1838 роках: від його найпершого горор-оповідання до всесвітньо відомих класичних творів його доробку, як-от «Береніка» чи «Король Чума» (останнє вже чимало років залишається моїм найулюбленішим у письменника).
Творчість По майстерно поєднує містику, горор, трішки детективу та романтичного настрою. Більшість його оповідань шокують своєю розв’язкою та щиро дивують. Життя Едґара, як і його творчість, до цих пір залишається чималою загадкою для науковців, але одне про нього можна сказати точно – він був новатором. А ще він був і до цих пір залишається генієм, твори якого не втрачають свій шарм і актуальність навіть через стільки років.

«Магічний ніж» – це друга частина трилогії британського письменника Філіпа Пулмана під назвою «Темні матерії». У цій частині ми знайомимося з новим героєм, Віллі, які відіграє у порятунку світу не меншу за Ліру роль. Він із звичного нам світу потрапляє в Чітаґацце – світ, де діти живуть без дорослих, адже останніх пожирають Марища. У новому світі Віллі знайомиться з Лірою і тепер вони разом будуть шукати батька Віллі, розгадувати таємницю Пилу та намагатися рятувати не тільки рідні світи, а й безліч інших…

Чому ж не сподобалося? Тому що на тлі надзвичайно цікавої задумки, де є всього потрошку (відьми, привиди, янголи, деймони…), Пулману не вдалося це цікаво описати. У вчинки персонажів не віриш – з живих людей вони перетворилися на дивні беземоційних тіні, які чинять «за пророцтвом», у яке, здається, навіть вони не вірять. Сюжетно книга абсолютно ні до чого не привела – вона абсолютно проміжна, її події можна було вмістити в один-два розділи наступної частини.

Однак видавництво справді постаралося над оформленням – це поки що єдине, що тримає мій інтерес до книжкових Всесвітів Філіпа Пулмана.

«Велика маленька брехня» Ліян Моріарті розповідає нам про трьох абсолютно різних жінок: Селеста живе у вічному страху через чоловіка-тирана, Мадлен вимушена боротися з колишнім за увагу своєї доньки, Джейн – молода матір-одиначка, яка заледве знала батька свого сина. Їх всіх познайомив випадковий інцидент і Селеста з Мадлен, як більш дорослі та досвідчені жінки та матері, вирішують «опікувати» Джейн. Проте, вони навіть не здогадуються, що їх пов’язує дещо більше…

«Велика маленька брехня» не дає відірватися від себе ані на хвильку. Інтрига не спадає до самого фіналу. Здавалося б, авторка описує буденність кожної з трьох жінок, але таємниці, які кожна з них приховує от-от мусять вивільнитися і зруйнувати цю ідилію.
Надзвичайно цікава книжка, яка змусить вас шоковано розкривати рота і дивуватися хитрощам та майстерності авторки. Ліан не боїться підіймати гостросоціальні теми та вписувати їх у свій сюжет. Та попри все те напруження, яким нас "годують" впродовж цієї книги, проковтнути її можна за декілька вечорів. Однозначна рекомендація!

Класична для цієї фабули історія про щемке знайомство двох різних людей, яких об'єднує одне — смертельна хвороба. Історія щира, оптимістична, місцями сльозлива, одним словом "хороша", але, насправді, не більше.

До сюжету фактично немає питань, а от те, як авторка будує свою оповідь, все ж попсувало загальне враження: фрагментарність історії її буквально руйнує, бо не дає змогу до пуття розкрити персонажів або пояснити, чому персонажі роблять "ось так". Якщо спочатку, до основного задуму історії з картинами мені все подобалося, бо йшло більш-менш послідовно та м'яко, згодом стало просто нудно, бо всі ці історії тривають максимум сторінки 4 і не дають змоги зосередитись ані на минулому, ані на майбутньому.

Та на один раз згодиться. Беріть, якщо хочете чогось сентиментального.

Говард Філіпс Лавкрафт був не тільки надзвичайно талановитим письменником, а також непересічною, навіть суперечливою особистістю. Не дивно, що саме така людина подарувала світові безліч страшних історій, які лякають людей до цих пір. Другий том лавкрафтівських жахів від «Видавництва Жупанського» охоплює його прозові твори за 1926-1928 роки і містить такі культові оповідання як «Поклик Ктулху», «Жахіття Данвіча», «Справа Чарльза Декстера Ворда» і багато інших. Для справжніх поціновувачів жанру є зрозумілим, що книга наповнена класикою та культовими творами Лавкрафта, які в повній мірі характеризують його творчість та стиль.
Окремо хочеться виділити якість видання – щільний приємний папір, чудова обкладинка та оформлення всередині книги, а також якісний переклад, якій дозволяє повністю насолоджуватися тією атмосферою космічного жаху, яка притаманна тільки Лавкрафту. Рекомендую придбати саме це видання!

«Каравал» – це young-adult фентезі американської письменниці Стефані Гарбер, який, на жаль, став для мене великим розчаруванням.

Книга «розповість» нам про двох сестер, Донателлу і Скарлет, які потерпають від свого деспотичного батька-губернатора. Заповідна мрія Скарлет – це потрапити на Каравал, таке собі сценарне дійство; гру, участь в якій можуть брати запрошені гості. Коли Скарлет отримує все ж отримує запрошення, то розуміє, що батько завадить їй відвідати захід. Несподівано, Донателлу викрадають, тож її сестрі не залишається нічого іншого, аніж кинути виклик батькові та вирушити у небезпечну подорож…

Книга дуже нагадала мені «Нічний цирк» – атмосфера магії, змагань, таємниць, але на відміну від книги Ерін Морґенштерн, книга зовсім слабка. Персонажі не викликають у тебе нічого, аніж роздратування, особливо сестри та моряк; любовна лінія куца та дуже передбачувана, а світ Каравалу, з яким дійсно було куди розігнатися, був помітно недоробленим, а кінець, хоч і непрозоро натякає на продовження, як на мене, надзвичайно нелогічний.

«Каравал», на жаль, для мене виявився зовсім нецікавим чтивом із слабенькими персонажами і не менш слабким всесвітом, в який вдруге занурюватися більше не хочеться. Раджу прочитати тоді, коли хочеться чогось наївного та легкого.

«Добрі передвісники» – це поєднання творчості двох відомих англійських письменників, Ґеймана та Пратчетта, яких на написання книги надихнув відомий тоді фільм «Омен».

Книга пронизана надзвичайно потужним темним британським гумором і це один з її найбільших плюсів! Сюжет динамічний, персонажів багато, світ, описаний письменниками, цікавий та яскравий, але, на жаль, книга залишила після себе дуже двояке враження. Все якось змішано, сумбурно, іноді занадто наївно, аж здається, що читаєш дитячу книжечку.

Особливо розчарувала кінцева сутичка – для такого потужної зав’язки конфлікту, це, як на мене, простісінький провал! Сюжет дуже передбачуваний, а книжка тримається тільки завдяки фантастичному гумору.

Для мене, на жаль, «Добрі передвісники» стали одним із найбільших розчарувань. Це той випадок, коли ідея набагато краще за виконання.

Уявіть, що ваше тіло – це вмістилище для ще чотирьох людей. Таку ціну платять ті, хто народжується в суспільстві майбутнього, перенаселеному та спаплюженому людьми: за власним вибором ти обираєш, ким станеш – гедоністом, андроїдом, робітником чи цілою комуною, як наші головні герої. Їх п’ятеро і вони ділять одне тіло, але це нічого страшного, адже тіло більше не є чимось більшим за звичайний сосуд, а справжню цінність має лишень час. Час, який можна прожити, тут як валюта, тому коли нашим героям пропонують отримати цілих двадцять років, вони сліпо погоджуються, що призводить до низки трагічних подій…

Отже, я, насправді, маю претензії до книжки, але спочатку про те, що сподобалося. Сам задум доволі цікавий, я постійно проводила паралелі з «Першому гравцеві приготуватися», бо всі ці ігри та квести, які описувалися в книзі, давали мені приємні підліткові флешбеки. Книжок із подібним змістом я, насправді, ще не читала і сам концепт був чудовим…поки автор не взявся його розписувати. Того, що мені не «зайшло», все ж в рази більше: це, по-перше, авторська оповідь. Я вже неодноразово писала тут у відгуках, що мені важливо, аби діалогів/дій/описів/внутрішніх монологів персонажів було більш-менш порівну, але ця книга на 90% складається з концентрованих дій, за якими погано проглядаються думки та мотиви персонажів: вони все будуть проговорювати словами через рот, майже не залишаючи простору для цікавих зачіпок та думок.

По-друге, самі персонажі. Вони надзвичайно пласкі та вся їхня особистість будується виключно на одній-двох характеристиках, які автор, до того ж, одразу демонструє на перших же сторінках: от вам персонаж-качок, вся personality якого будуватиметься на його одержимості спортом, а от вам зле стерво, яке буде злим стервом фактично від початку до кінця, з мінімальними змінами в своєму настрою та у своїй мотивації. Такі персонажі, може, в певних ситуаціях виглядають кумедно і карикатурно, але в тому сетінґу, в який їх автор вмістив, вони виглядають абсолютно по-дитячому наївними та нереалістичними. З цього ж випливає моя претензія до кінця історії: якщо на початку всі дурощі персонажів я ще могла терпіти, то коли автор розкрив нам мотивацію «головного злодія», то моя віра в те, що відбувається між цими всіма персонажами остаточно розбилася на друзки. Тобто ЦЕ ВСЕ відбулося через НАСТІЛЬКИ НЕЗНАЧНУ РІЧ? А могло б виглядати більш реально, якби автор не лінувався прописувати бодай мінімальну мотивацію своїх персонажів, а не тільки їхні дії.
А ще тут купа «злих рускіх», що теж дуже ріже око. Банальнішу річ було й геть придумати. Та й загалом, книжка ду-уже намагається бути «крутим голлівудським блокбастером» і, можливо, дійсно отримає колись екранізацію, адже читається вона більше як сценарій, аніж повноцінна художня книжка…

Я не зможу словами описати, наскільки я закохана у творчість цього письменника. Говард Філіпс Лавкрафт – це непересічна особа з надзвичайно непростою долею, яка в наш час стала справжнім каноном готичної літератури, котрий донині знаходить відгуки в найрізноманітніших проявах сучасного мистецтва.. Це третій том прозових творів американського письменника від «Видавництва Жупанського», яких охоплює останній етап творчості Лавкрафта з 1930 року до 1935. Серед них є такі «гіганти» жанру, як «Шепіт у пітьмі», «У горах божевілля», «Морок над Інсмутом» та багато інших.

Твори Лавкарфта нагадують мені космос чи океан – це щось далеке, холодне, самотнє невідоме людям. Хтозна, що ховається в цих недрах, можливо саме ці світи та істоти, описані ним? Лавкрафт сміливо фантазує на цю тему, створюючи щось надзвичайно багатогранне, неповторне та моторошне.
Я рекомендую всім ознайомиться з творчістю Лавкрафта саме в цьому виданні, адже оформлення чудово виконане і підкреслює всю помпезність та потужність його слів, думок та Всесвітів.

«Око Ґолема» - це друга частина трилогії Бартімеуса британського письменника Джонатана Страуда, дія в якій відбувається через два роки після подій першої частини. Тепер уже чотирнадцятирічний Натаніель стає помічником міністра внутрішніх справ і перед ним постає нелегке завдання: посприяти знешкодженню підпільної організації «Спротив», яка здійснює нахабні здирництва та атаки на магічні установи з новою силою, аби якомога швидше повалити чарівницьку владу. Зокрема, у Лондоні з’являється дивне створіння - ґолем, якого необхідно знешкодити. Тож аби впоратися зі всіма складнощами, Натаніель порушує обіцянку і знову "озброюється" норовливим джином Бартімеусом – і пригоди знову починаються!
Джонатан Страуд знову не розчарував – тандем Бартімеуса та Натаніеля сипле гумором та іронією, до ліній головних персонажів приєднується ще одна – це лінія Кітті, яка є учасницею Спротиву, що дає нам змогу глянути на проблему магів та простолюду під іншим кутом. Історії та самі персонажі розвиваються, що чудово простежується у образі Натаніеля – з маленького хитрого хлопчика він перетворився на норовливого підлітка, який поступово перетворюється на безжального мага. Книга така ж динамічна та гостросюжетна, і нічим не поступається першій частині. Раджу всім, кому припала до душі перша частина, а я з нетерпінням хочу ознайомитися зі завершальною частиною трилогії!

Варта Тарновецька – нехороша темна, яка знаходиться у вирії чаклунських ігор темних та світлих. Але як Варта не намагається триматись осторонь, Гра все ж сама її поглинає. А на кону Гри рішення, хто буде володарювати у Центральноєвропейському конгломераті – темні чи світлі, тож Варта точно не може зійти з праведного шляху…
«Варта у Грі» - це перша частина з циклу української письменниці Наталії Матолінець про протистояння темних та світлих. Пані Наталія знову щиро дивує своїх читачів – не дарма жартують, що її книги наче пишуть зовсім різні люди) На відміну ніж ніжної та чарівної «Гессі», перед нами постає такий собі чаклунський бойовик у темних провулках Львову. Проте, книга на мою думку має також і недоліки. Руху та динаміки у книзі багато, навіть настільки, що іноді тяжко зрозуміти, що ж достеменно відбувається і що посприяло тому, що персонажі від точки «А» пересунулись до точки «Б». Персонажів також забагато, їх характери доцільно все встигають розвиватися за короткий книжковий обсяг, тож здається, що вони лишень картонки, які мають зрушити Варту в певне місце. Але, у книзі є багато чого цікавого та захопливого, тому з нетерпінням буду чекати на продовження! Взагалі дуже раджу ознайомитись із творчістю Наталії Матолінець – я впевнена, кожен зможе знайти у творчості письменниці щось цікавеньке для себе!

Відлюдкувата тридцятирічна Елеанор Оліфант видається іншим соціально неадаптованою одиначкою, жінкою з примітивним застарілим і світоглядом. Її обличчя вкривають страшні шрами, до неї навідуються соцпрацівники, а щосереди вона дзвонить власній нестерпній матері. Здавалося б, така рутина вже давно стала для Елеанор її життям, поки випадковість не об’єднує її та колегу Реймонда…
На перший погляд може здаватися, що в книзі не буде відбуватися нічого цікавого, але, насправді, це одна з найлюдяніших книг, які тільки можна прочитати. Впродовж книги Елеонор зростає як особистість, світ довкола неї дуже мінливий, як у реальному житті. Вона і Реймонд викликають зацікавлення, а от матуся Елеонор навпаки, один негатив. У книзі є за кого «вболівати» та кого ненавидіти. Книга вчить, що після кожної темної смуги на твоєму життєвому шляху обов’язково з’явиться промінець світла. Що життя може перевернути одна-однісінька деталь, і що людині потрібно в щось вірити, аби залишатися живим. Дуже зворушлива некваплива книжка про стосунки між звичайними, як і ми з вами, людьми.

«Крістіна» Стівена Кінга – це перший роман, якому вдалося мене злякати. На мою думку, це одна з найкращих книг автора. Тут, як у будь-якій книзі письменника, психологія нашого розуму тісно переплітається з невідомими темними силами, тож у цій книзі нас чекає зустріч із одержимою машиною…
Ця історія починається дружбою між Денісом і Арні. Спочатку були вони. А потім з’явилася Крістіна – стара потворна машина, яку Арні придбав у не менш старого та потворного чоловіка. Поступово Крістіна починає оволодівати Арні, він божеволіє від любові до неї. Здавалося б, їх союз міг бути вічним, аж поки Арні не закохується у справжню дівчину, а Крістіна не починає ревнувати…
Це саме той випадок, коли «ковтаєш» книгу, аби хутчіш дізнатися, чим все закінчиться. Історія лякає не кров’ю, смертю чи вбивствами, а тим, як вправно Кінг копирсається у мозку одержимої чимось (або кимось) людини. Сюжет насичений подробицями, але його не можна назвати затягнутим – навпаки, на мою думку, події відбувається доволі бадьоро, що приносить чимале задоволення. А кінець взагалі вас здивує або зовсім зіб’є з пантелику!

Це ідеальне осіннє чтиво, де відбувається все, що потрібно, аби насунути на вас відповідної атмосфери: двійко хлопців в канун Геловіну стають свідками того, як дивний заїжджий карнавал осідає в їхньому рідному місті і робить "лихі" речі. У голові одразу випливають ці милі фільми для дітей про привидів, відьом та канун всіх святих а-ля Дісней 90-тих, на кшталт того самого «Hocus Pocus». Я справді не очікувала такої милої атмосфери, аж душу гріє, ну! Особливо до розчулення мене доводив такий персонаж, як Чарлз Галловей: вже пристаркуватий чолов’яга, який все своє життя боявся висунутися зі своєї мушлі, пізно одружився і завів дитину, через що й відчуває прірву між собою і своїм сином. Його монологи і, безпосередньо, діалоги зі своїм сином були такими чуттєвими і милими, складалося тепле відчуття, наче зі своїм дідусем говориш.
Це по-дитячому наївна, але по-старечому мудра книжка. водночас невинна і тепла, вона також похмура і жорстока.

Троп «від ненависті до кохання», тут прописано настільки нудно, що сил мого ентузіазму вистачило на перші 10 сторінок аби зрозуміти, що перед мною абсолютно клішована історія, яка ніяк не буде розрізнятися від собі подібних. Хоча, задум був досить непоганим: двійко персонажів, сирена і принц, який полює на таких, як вона, пиняються на борту одного корабля. Їй потрібно вбити його, аби повернути собі місце серед сирен, але він, вже досвідчений моряк, розуміє, що з нею щось не так. Анотація обіцяє нам «русалоньку» на лихий манер, але строката морська і піратська тематика тут – це просто пласка декорація, в яку авторка всунула двох ледве живих картонних персонажів, які просто за її волею йдуть від точки "А" до точки "Б", навіть без спроби змусити читача повірити, що вони живі і це їхнє персональне бажання. Ані цікавих персонажів, ані детального світу, ані «смачної» авторської мови, ані гумору – ну нічого немає в цій історії! На жаль, розчарувало(

Якось так склалося, що в Тарантіно я бачила всього декілька фільмів, але «Одного разу в Голлівуді», який був першою моєю переглянутою в нього картиною, став улюбленим. Але одного улюбленого в нього фільму для мене виявилося замало, аби ставити високі оцінки і виправдовувати це тим, що це Тарантіно.

Чи розширило ця книга цей кіновсесвіт? Ні, як на мене. Персонажі, які так майстерно зображені на екрані, тут змальовуються грубо і кострубато, перекреслюючи їх глибину і читацький інтерес до них. Чому ж так? бо Тарантіно не письменник, яким би талановитим сценаристом він був. Іноді мені щиро волілося, аби це було видано у формі сценарію, адже тоді б ця книга нічого не втратила. Це був нескінченний потік імен, фільмів, гуртів, згадок про якесь голлівудське минуле, про яке не цікаво читати. Але було б, безумовно, цікаво дивитись. Це був нелінійний вінегрет із подій, у яких людина, яка не дивилась фільм, заплуталась би. Так, Тарантіно хоче похизуватися, як він грається із вигадкою і реальністю, але чи має це якісь сенс? Ні.
Висновок: Тарантіно геніальний режисер та сценарист, але не письменник.

У Ґіліян Флінн "Гострі предмети" є моєю улюбленою книгою. Вона дивна, загадкова, місцями навіть бридка, але як же цікаво ця авторка виплітає сюжет! Її мова проста, лаконічна, читається надзвичайно швидко та легко, а от від розгадки цієї детективної історії мозок ну просто вибухає!

Карколомна історія, яка встигла стати класикою сучасного трилеру – авторка вміло повикручує вам нерви та змусить прокручувати події книги навіть за декілька тижнів після того, як ти її прочитав. Однозначно раджу тим, хто полюбляє детективні історії, в яких сюжет та розв’язка далекі від розуміння «традиційні». Читається на одному диханні, а от осад залишає надовго)

У Лавкрафта було чимало талановитих друзів, або тих, хто, принаймні, дуже намагався таким бути. Однаково, більшість з них були молодими парубками, які писали йому із певним поклонінням у надії, що ГФЛ допоможе їм порадою і просто оцінить їхні твори. Роберт Блох був одним із таких, і, потрібно визнати, ледве не єдиним, хто зміг просунути своє визнання трошечки далі фанатів нішевої і специфічної літератури, хоча в цьому йому досить сильно допоміг Гічкок зі своєю екранізацією славнозвісного «Психо». Думаю, сюжет є загальновідомим: Норман Бейтс разом зі своєю ментально нестабільною матір’ю тримають мотель при дорозі і одного разу до них потрапляє жінка, яка втекла з рідного містечка з чималою сумою грошей. Таким чином, перед нами постає подвійний вектор проблем: Бейтси, із якими очевидно щось не те, і Мері, яка переховується від величезних проблем у мотелі з Бейтсами, із якими очевидно щось не те. Звичайно, трагедія неминуча: Мері кудись зникає і її молодша сестра вирішує знайти загублену…
Канонічна для жанру книжка, яку вам просто необхідно прочитати!

Збірник цей далеко не молоденький, перший том вийшов аж у 1981 році, але, дякуємо VIVATові, що в 2022 нам дали змогу прочитати його українською. Якусь захмарну літературну цінність збірник не несе: якщо ви пам’ятаєте і знаєте найкращих виродків такого явища як «кріпіпаста», або були в таборах і шарите за «Сині руки», «Червоні плями», «Зелені катафалки» - це щось із цього штабу. справжня цінність і крутість цих книжок, увесь сік – це їх оформлення. Елвін Шварц, достеменно, великий молодець, що уклав це все в таку строкату й лячну збірку, але єдиний, хто щиро вас налякає вас тут – це Стівен Гаммел.

Головний герой, 19-річний юнак Рокі Бейлі, має дивний бзик: він бодай що мріє залишитися цнотливим до свого наступного Дня народження. А з його вродою, зухвалістю і активністю це ой як нелегко! Майже щовечора він зі своїми друзями, не менш вродливими, зухвалими і активними, зустрічається у нічних джаз-клубах і до світанку танцює з місцевими кралечками. Та одного разу така вилазка закінчується своєрідною містерією: його накурює невідомий йому чоловік, а далі він опиняється у дивному місці, де його на одну ніч утримують задля збору біоматеріалу, назвемо це так. Так і закручується низка детективно-трилерних подій.
Я очікувала НАБАГАТО більшого. Навіть на перших 50 сторінках мені здавалося, що це буде якщо не цікаве, то як мінімум потішне чтиво. Ні, чесно: написано простою мовою про епоху джазових вечірок, із гострим гумором, а тут ще й підкрадається дещо хулігансько-насильницьке, а-ля «Механічний апельсин», із детективним напиленням + темою євгеніки. Справжня дивацька смакота! Але коли сюжет перевалив за половину книжки, це було…погано. Знаєте оці дешеві хтиві анекдоти зі старих газеток і журнальчиків? От в щось таке під кінець книги перетворюється її легкий еротизм. Його стає забагато і він стає такий нав’язливий, що складається враження, наче це пише хлопак, який на уроці математики сміється зі слова «многочлєн». Якось на тлі бажання бути легким і смішним Борис Віан починає губити залишки серйозності, на яких і трималася детективна лінія, а отак і вся книжка розсипається на дрібні шматки із тупих жартиків нижче поясу і вінегретоподібного сюжетику, де є все підряд, але до розкриття так нічого і не доходить. Що сподобалося? Книгу можна «проковтнути» за декілька днів. По суті, у мене нечитуна не буває, але якщо ви від нього страждаєте, то вона з нього вивести може: легка, авантюрна, та й сюжет має простецький. Ну, і «Вавилонська бібліотека» як завжди оформлює свої книжки неймовірно гарно.

Майбутнє. Ійон Тихий, який прихильникам Лема вже має бути знайомим, їде в латиноамериканську країну на футурологічний конгрес, де вчені з усього світу мають розглядати ідеї з контролю розмножування людей. Однак починаються масові протести і негаразди, унаслідок чого влада розпилює у повітрі різноманітні психотропи, аби втихомирити бунтівників, але ситуація тільки загострюється, тож Ійон і ще декілька розумів конгресу вирішують сховатися у канаві. З цього моменту історія перетворюється на боротьбу реальності із однією великою хімічною галюцинацією – Ійон переживає їх одна за одною, поки не стає «розмороженим» у 2039-ому році, де світом правлять нові «релігії»: таблетки, які можуть зробити тебе розумнішим, сміливішим, гарнішим і молодшим; мода, яка невпинно змінюється і нові закони, які неможливо осягнути. Що це за новий світ? Міраж чи реальність? Гірка правда чи солодка брехня? Галюцинація чи невідворотне майбутнє? Будемо розбиратися разом із Ійоном, який у хімічному екстазі втрачає контакт із бурхливим «тут» і «зараз»…

Від «Психо ІІ» я очікувала від неї зовсім небагато; скоріше, якогось дивного комерційного паратизування на культовій речі. Але як я помилялася! Моя основна претензія до першої частини пофіксилась Блохом, який впродовж своєї писемної карʼєри зміг розписатися і створив значно цікавіший та більш розлогий текст із претензією на цікаве сюжетне розгалуження і великою кількістю характерних персонажів. Сюжет будується навколо бажання одного режисера зняти фільм про Нормана Бейтса. Мені здалося, що це було завʼязано на особистій драмі Блоха — йому не подобалося, коли «Психо» вважали суто твором Гічкока. А також тут багато «палиць» у сторону Голлівуду, в якому на той час Блох пропрацював не один рік.
Словом, якщо ви сумніваєтесь, чи потрібно вам воно — спробуйте! Все ж Гічкок трохи messed up наше сприйняття цієї трилогії і «Психо ІІ» дає переосмислити її як окреме художнє дійство. Ну, і нагадати, хто тут першим вклав культове «We all go a little mad sometimes» у Норманові вуста.

Є книжки, які, насправді, набагато краще самому прочитати, аніж намагатися вичленувати якусь думку про них зі слів інших. «Легенда про зміїне серце, або друге слово про Якуба Шелю» Радека Рака – беззаперечно такий твір. Його немає сенсу намагатися переказати, його треба просто пережити і пропустити крізь себе: настільки метафоричний, магічний, еротичний, темний, хтивий, брудний, кривавий, хтонічний і красивий текст (насправді, до нього можна безкінечно підставляти всілякі прикметники – емоцій тут вистачить на всі епітети) просто потрібно пропустити крізь себе. Він у жодному разі не підійде вам, якщо ви розраховуєте на легку казку – книжка потребує ретельного зосередження в себе, такого, щоб ви могли відрізняти найтихіші лісові шурхотіння та зміїне сичанння у відтінках слів, які перед вашим носом переплітає автор. Радек Рак зробить вас свідком повстання, в якому хам і пан намагатимуться зрозуміти, де кому місце (якщо ви все ж вже прочитали книгу, то зрозумієте, що речення це має подвійне значення), і все це – серед могучих пралісів, які ховають у своїх нутрощах найтемніші секрети та найдревніших його мешканців, і Рак проведе і познайомить нас із ними настільки, наскільки вони самі дадуть собі показатися.
Мої особисті враження? Це, однозначно, не найлегший текст, який мені доводилося читати: попри його невеликий обсяг (300 сторінок) моє читання затягнулося на декілька тижнів. Але поспішати, читаючи цю історію, і не хочеться: описи, діалоги, маленькі, але такі важливі для сюжету дрібнички, хочеться тільки смакувати і розтягувати. Радек вміло орудує словом і поєднує красиве з огидним настільки майстерно, що це пробуджує в тобі самому якісь дивні, ледве не мазохістичні чуття: що-що? Черговий епізод із різнею, які завершиться статевим актом зі змієподібною істотою? Дайте два!
Темп оповіді наче й неспішний та інертний, але Радек так хвацько підносить у вас інтерес своїми метафорами, жорстким гумором, систематичною різаниною, красивими описами природи, що опиратися йому стає просто важко – хочеться в тексті залишитися і ніколи його не покидати. Окремий уклін перекладачу за настільки «смачний» текст – дарую йому своє серце так, як його дарують персонажі цієї історії.