«У вас така гарна українська мова – ви, мабуть, зі Львова?» – цю фразу головна героїня дебютного роману Ніни Кур’яти «Дзвінка» чутиме безліч разів. І постійно долатиме чужі стереотипи стосовно себе і своїх земляків з українського Півдня.

Ця книга про те, як це — народитися українкою в СРСР, відчути на собі спочатку радянську пропаганду і мовну дискримінацію, а потім –  упередженість земляків з інших регіонів. Створити та втримати власну ідентичність Дзвінці допомагає сім’я – саме родинні історії та сімейне виховання сіють в ній зерна сумніву стосовно того, а чи варто вірити тому, що говорять у школі, пишуть в газетах і «брешуть» по телевізору.   

Дитинство головної героїні припадає на добу пізнього Брєжнєва і початку «Перестройки», юність — на розвал Радянського Союзу та сумнозвісні дев’яності, а доросле життя — на остаточне становлення Незалежності. Переїхавши до Одеси, Дзвінка має відстоювати свою інакшість в зросійщеному середовищі, а згодом в Києві та на Заході України має доводити, що вона – така сама українка, як і ті, хто народилися по інший бік Збруча, її рідна мова – українська, і на Одещині живуть українці.

Герої книги розмовляють українською та російською мовами, подільським та галицьким діалектом – і, звісно ж, суржиком. Там є такі слова, як «клубніка», «помидора», «ґаблі», «каляфьор» і «спіжарка». Все, як у нашому житті, такому багатому на непередбачувані обставини і різноманітні культурні коди.   

Чому варто прочитати книжку «Дзвінка»?

• Художній роман журналістки і письменниці про те, як починаючи з радянських часів і до сьогодні в нашому суспільстві спотворювалися питання української мови та ідентичності.
• Майстерно та іронічно щодо реалій радянського часу, відтворює українсько-російські мовні колізії в Україні.

Про авторку:

Ніна Кур’ята — українська журналістка та письменниця. Авторка трьох поетичних збірок. Сьогодні працює медіатренеркою та медіаексперткою.

Цитати:

Отже, все просто. Говориш українською — танцюй гопак, чого тобі ще? Читаєш зі сцени україномовні вірш — не забудь український костюм, бажано ще й з віночком. Вважаєш українську рідною? Тоді виступиш на Дні рідної мови в бібліотеці якоїсь школи, за це поставлять одразу дві «галочки» — у школі і в обласному відділенні Спілки письменників, яка туди тебе направила — бо де ж іще знайти тих, хто може читати щось українською, як не там..?

З "великих" людей у букварі намальовані Ленін і Гагарін. Про Леніна пишуть, який він хороший і мудрий, як він водив хороводи навкруг ялинки з дітьми і що вчився він на самі лише п’ятірки. Ще писали про Шушенське і як він там дружив з мужиками і стріляв з рушниці качок.

Про Гагаріна пишуть менше, але з Леніним їх поєднує одна серйозна річ: їх не можна малювати. Дзвінка якось захотіла намалювати портрет когось із них, і мама їй дуже серйозно сказала, що малювати Гагаріна не можна, а Леніна — тим більше. От не можна і все, і не треба про це зайве питати. Нізя.

Говорити українською означало одне з двох: або ти — приїжджий з села, який не знає нічого, окрім «телячої мови», або — свідомий націоналіст, який провокує всіх на сварки. І тому в тролейбусі набагато безпечніше сказати «закомпостируйте, пожалуйста, талончик», і далі писати собі в блокнотику якісь уривки віршів, що приходять по дорозі до університету, ніж спробувати хоча б наважитись щось сказати українською і дивитися, яка буде реакція.