Ніна Кур’ята

Дзвінка на декілька років старша від мене, тому я її чудово розуміла, бо бачила майже те саме. Як і головна героїня, я народжена у «совку» і ще застала у свідомому віці його ідеологію, пропаганду та таке «світле» життя при комунізмі. Мої бабуся і дідусь були щирими українцями, і я пам’ятаю великодні столи і традиції, як бабуся водила мене ввечері до сусідської бабці, до якої приходив «батюшка» і давав смішний хліб і ложку вина. Правда, відлучили мене від того таїнства швиденько, бо я похвалилася на вулиці тим, що я вино пила) А коли в школі був перший урок російської мови, то отам мене і зросійщили по повній програмі. Бо такий же гарний той язик, така вєліка та культура, а чого тільки вартий отой роман з мільйоном персонажів на мільйон сторінок🤦 Саме тому я розуміла, як складно було дівчинці, яка вдома мала їсти паску, а в школі про те мовчати, бо вдома порядки одні, а в школі інші. Дівчинка дивувалася, чому її родичі не люблять Павліка Морозова і критикують ідею комунізму, адже в школі перший був героєм і прикладом для піонерів, а ідея комунізму полягала у тому, щоб все було спільним, а ділитися – це ж добре. Чи ні? Мені шкода було Дзвінку, коли в одеській школі її цуралися, кривдили. Дівчинка усіма силами намагалася влитися до того суспільства, але при цьому зберегти свої права, і перш за все – спілкуватися українською Неприємно вразив епізод з колядками, коли однокурсники з неї посміялися. Остання частина для мене була якоюсь сумбурною, ніби на пришвидшеній перемотці. Не вистачило плавності, яка була у першій частині, хотілося б трохи більше тексту, бо мова йшла не тільки про доросле життя Дзвінки, а й про історичні для України події. Але загалом з цієї книги я багато чого для себе взяла, багато що згадала. Усе життя дівчинки – це боротьба, намагання зрозуміти своє місце у житті, спроба зберегти свою ідентичність, не соромитися свого походження. Книга завершується повномасштабним вторгненням. На мою думку, авторка тут ставить символічне питання: то що далі? Бо далі саме нам обирати, чи хочемо ми того, що було, чи можливо нарешті час зрозуміти, що деякі речі мають значення, яке не можна перебільшити. #марафонкнигомам

Анонім

Книга ностальгія, по іншому і не назвеш. Історія головної героїні Дзвінки від народження (в часи радянського союзу) і до початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року. Життя на фоні політики, політичних змін, особистих прагнень і можливостей водночас. Раджу цю книгу до прочитання усім.

Анонім

Ця книга з тріскотом пройдеться по вашій нервовій системі, її герої дратуватимуть, її буде важко розуміти і сприймати, але це є та історія, що є невід'ємною частиною українського народу. В ній життя дівчинки, дівчини, жінки Дзвінки з дитячих років і до сьогодні. Вона знає як то бути україномовною там, де всі говорять російською, тож раз по раз доведеться пояснювати що в Одеській області говорять українською і вона не москалька. Але перед цим буде дитинство, бідне, непросте, практично без мами, а з бабусею в селі. Ця книга це крик душі, крик української жінки, котра знає яким буває життя простої людини і як важко б'ють людські стереотипи. Вона добре знає кого саме стосується мовна дискримінація, відчула це на своїй шкірі. В цій книзі герої розмовляють не літературною, а своєю мовою, до якої звикли з дитинства, тому вас чекають слова притаманні регіонам України, же буватиме Дзвінка, що робить книгу ближчою до свого читача. Ми бачимо яким було те життя, в часи СРСР та на початку становлення країни і можемо краще зрозуміти тих, хто також мав такий життєвий досвід. Хоча зрозуміти це не означає бути згідним із тим баченням світу. Для мене ця книга була екскурсом в те життя, яке мені не відчути і я тому рада, насправді. Вона показала ті часи із середини, очима простої дівчини та жінки, що пережила те все і той досвід був не надто приємним. Важке та непросте життя дівчини із бідної сім'ї.

Анонім