Ніна Кур’ята

Книга ностальгія, по іншому і не назвеш. Історія головної героїні Дзвінки від народження (в часи радянського союзу) і до початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року. Життя на фоні політики, політичних змін, особистих прагнень і можливостей водночас.

Раджу цю книгу до прочитання усім.

Ця книга з тріскотом пройдеться по вашій нервовій системі, її герої дратуватимуть, її буде важко розуміти і сприймати, але це є та історія, що є невід'ємною частиною українського народу.

В ній життя дівчинки, дівчини, жінки Дзвінки з дитячих років і до сьогодні. Вона знає як то бути україномовною там, де всі говорять російською, тож раз по раз доведеться пояснювати що в Одеській області говорять українською і вона не москалька. Але перед цим буде дитинство, бідне, непросте, практично без мами, а з бабусею в селі.

Ця книга це крик душі, крик української жінки, котра знає яким буває життя простої людини і як важко б'ють людські стереотипи. Вона добре знає кого саме стосується мовна дискримінація, відчула це на своїй шкірі.

В цій книзі герої розмовляють не літературною, а своєю мовою, до якої звикли з дитинства, тому вас чекають слова притаманні регіонам України, же буватиме Дзвінка, що робить книгу ближчою до свого читача.

Ми бачимо яким було те життя, в часи СРСР та на початку становлення країни і можемо краще зрозуміти тих, хто також мав такий життєвий досвід. Хоча зрозуміти це не означає бути згідним із тим баченням світу.

Для мене ця книга була екскурсом в те життя, яке мені не відчути і я тому рада, насправді. Вона показала ті часи із середини, очима простої дівчини та жінки, що пережила те все і той досвід був не надто приємним. Важке та непросте життя дівчини із бідної сім'ї.

Українка, народжена в СРСР

це про мене, а ще про Дзвінку — головну героїню документального роману Ніни Кур'яти, який я прочитала з шаленим захопленням

На жаль, більшість історичного контексту в книзі я застала, ба більше, навіть була безпосереднім учасником згаданих подій Помаранчевої революції

Та попри невтішні спогади і біль усвідомлення того, в яких умовах українці завжди вміли виживати і відстоювати СВОЄ, маючи при цьому власне почуття гідності і чітко виражену ідентичність, історія маленької дівчинки, яка починається в Любашівці, продовжується в Одесі, а закінчується в Києві, мене вразила

На її життя припали події, які, без перебільшення змінювали хід історії світу і нашої країни: початок "перестройки", вибух на ЧАЕС, розпад совка, проголошення Незалежності і запеклі перипетії політичних опонентів на виборах

Вона була свідком несправедливого поводження у школі, коли ти маєш бути така як всі, не виділятися, їсти, те, що дають "з барської руки" в шкільних їдальнях (пригадуєте той жах з плівочками на кип'яченому молоці — хто в темі?), і дивуватися, чому в українській школі вчителі мусять говорити москальською

А потім переїзд до Одеси, яка шокує не менше
Це вороже середовище, де вона селючка, певно, "з западної", бо ж так вміло розмовляє українською

Саме в цей момент на авансцену виходить Бабуся, переїжджаючи до своїх дівчат з села в Одесу, той непохитний тил, що тримає світ Дзвінки вкупі
Вона — як жива пам’ять роду, як берегиня мови, звичаїв, запахів дитинства
Саме з нею пов’язані найсвітліші спогади: теплі літні вечори в селі, смак узвару з яблук, шурхіт газет, якими розпалювалася піч

Бабуся — це не просто персонаж, це символ незламності
Вона не дає Дзвінці забути, хто вона є, ким були її предки, і чому українська мова — не просто засіб спілкування, а глибоко вкорінена частина ідентичності
Її голос — тихий, але твердий
Вона не сварить, вона вчить: бути собою, коли всі довкола хочуть тебе змінити

І саме завдяки цьому ніжному, як колискова, і сильному, як молитва голосу Дзвінка вміє говорити вголос, не зраджуючи себе
Вміє залишатися УКРАЇНКОЮ — попри те, що народжена в СРСР

Направду це дуже хороша книга про глибоко особисте і колективне водночас

Це неймовірна історія про силу традицій та плекання рідної мови, незважаючи на часи, коли це викликало осуд і неприйняття. Це про силу духу, коли тебе називають дєрєвня, але ти все одно цінуєш своє, рідне.
Дуже легко та захопливо читається, мабуть, кожен, хто читатиме цю книжку, народжений до 90-х,зможе подивитись на своє дитинство, на той спосіб мислення, який навʼязували і як він впливав на індивідуальність.

Роман «Дзвінка» — це не просто історія однієї дівчини, а глибоке дослідження мовної ідентичності та боротьби за власне «я» в складних історичних умовах. Ніна Кур’ята майстерно проводить читача крізь декілька десятиліть, показуючи, як змінювалися суспільні настрої, стереотипи й виклики, що стояли перед україномовними мешканцями Півдня України.
Дзвінка, героїня роману, народилася на 6 років раніше за мене, але я ніби машиною часу повернулася у минуле і змогла пригадати такі щемливі моєму серцю моменти. Більша частина книги тримала мене в таких міцних обіймах спогадів, що мені здавалося, що я читаю книгу спогадів про себе. Бо ця частина книги моє дитинство, а потім свідоме доросле життя і болючі події, які вибивають землю з-під ніг.
Особливо цінним у книзі є те, як через родинні історії авторка передає важливість сім’ї у формуванні світогляду. Головна героїня змалку змушена шукати відповіді на складні питання: чи можна довіряти тому, що говорить школа й радянська пропаганда? Чи справді її мова чужа для регіону, де вона народилася?
Розповідь занурює у різні мовні й культурні середовища: від зросійщеного Півдня до україномовного Заходу, і всюди Дзвінці доводиться відстоювати свою ідентичність. Вона постає перед упередженнями як з боку російськомовного суспільства, так і серед тих, хто вважає її «неправильною» українкою через місце народження.
Мовне розмаїття — ще один сильний аспект роману. Діалекти, суржик, змішані мовні конструкції — усе це додає тексту автентичності й робить його ще ближчим до читача.
«Дзвінка» — це книжка, яка змушує замислитися про те, наскільки складною й багатошаровою є українська ідентичність. Це водночас особиста й суспільна історія, яка відгукнеться тим, хто колись сумнівався у власному праві говорити українською, тим, хто стикався зі стереотипами, і тим, хто просто любить правдиві й живі історії про наше життя.

Мені цю історію складно назвати художнім текстом. Це щось не кшталт мемуарів, щоденника. Тут немає детального аналізу дій і вчинків героїв, якихось стосунків , але відчуваються емоції і стан тих героїв. Відчувається ота зміна епох, виживання - ти ніби гортаєш історичний довідник, але разом з тим цей довідник переконує , що родинні цінності, мала батьківщина і близькі люди формують тебе.

Для мене місця в романі близькі, би пов'язані з періодом навчання, то особливі спогади. А ще авторка пише наче про кожного, хто мав можливість проводити дитинство в селі - рядочки оживають бабусиними фразами (так, наче кожна так говорила ), типовими буднями і традиціями.
Тут також про те, що мова має значення, про стереотипи і про вибір кожного з нас.

Книга має відкритий фінал, але ж ми всі знаємо, що сталось з нашою країною у 2024 і відбувається щодня. Здавалося б, що ненавидіти більше вже не можна, але але....

П.с. в книзі дуже багато діалогів російською. Ясно, чому так , але це все одно ріже вухо страшенно...

Дуже, дуже хороша книга - історія життя дівчини з Одеської області від 1975 по 2022. Все прочитане було таке близьке, рідне та щемливе, і що історія більше наближалась до сьогодення, то все більше боліло.

Про те, як радянщина борола українську мову, культуру, свята та традиції, згадки дідів про війну та голодомор, які кардинально розбігались з тим, що дітям розповідали в школах.
Страшно чути, як зросійщені були великі міста і які різні думки були в українців про своїх же громадян з різних областей… як важко знайти роботу та навчатись, коли ти прагнув розмовляти рідною мовою…
Авторка дуже легко та тепло пише, історія читається на одному подиху.

З мінусів, а що я і знизила оцінку на 1 бал - мені все летіло занадто швидко, особливо починаючи від життя Дзвінки в Києві, сюжет уривками лягав у розділи і ледь поверхнево торкався подій.
У всьому іншому і чудова книга, рекомендую!

«Дзвінка», Ніна Курʼята.

Це історія дорослішання цілої країни через життєву повість від маленької дівчинки на імʼя Дзвінка, до дорослої жінки. Це історія про народження українки в СРСР, про боротьбу за національну ідентичність в наскрізь русифікованій Одесі та й інших містах. Це про стереотипність в сприйнятті західною частиною України північної і східної. Це історія про збережені звичаї і виплекані традиції. Це історія про наших бабусь та дідусів, наших мам і тат. Це історія про нас з вами!
#марафонкнигомам

Як можна оцінити книжку написану про життя українки, яка народилася у 1978 році в Україні і яка на собі відчула як бути «українкою» у середовищі, що не поділяє її поглядів? Нелегке завдання, правда? Адже книжка саме про це.
«Дзвінка» - це не просто літературний твір, це наша історія подана у форматі художнього роману. Головній героїні із самого дитинства доводилось боротись за право бути українкою та розмовляти українською мовою, починаючи із брєжнєвських часів і продовжуючи у часи Незалежності. І хоча я народилася вже у незалежній Україні, всеодно мені все знайоме із розповідей батьків та старших родичів. Те, що починалося у «Дзвінці» як опис мальовничої Одещини та типового радянського побуту, поступово переросло у дещо більше. Я й навіть і не помітила як зловила себе на думці, що в моїй голові «застрягли» події книжки: спогади про Голодомор, поклоніння радянським вождям, покарання за святкування релігійних свят та інакомислення, розбіжності між сімейними розповідями та тим, чого навчали в школі, зросійщення всього українського, подання українців та української мови як чогось другосортного, гіршого. Де ж та хвалебна рівноправність всіх совєцких республік?! Лише на папері… Якщо хочеш чогось досягти, то ставай на бік партії та всього російського. А потім те ж саме продовжувалося і після 1991 року – вплив росії явно переважав над всім українським. Дуже боляче про таке читати, особливо знаючи, до чого це призвело…
Тяжко Дзвінці доводилось у житті з її проукраїнською позицією. Її відправили у російський клас у рідній Любашівці, бо всеодно сім’я збиралася переїжджати до Одеси, де українських шкіл було аж дві на таке велике місто. Вже в Одесі з неї сміялися однокласники через те, що вона знає українську мову, одногрупники – за спів українських колядок. Їй завжди потрібно було доводити своє право бути українкою та спілкуватися українською мовою. Навіть переїхавши до столиці, все знову повторилося. Їй потрібно було відстоювати українськість і надалі за часів Помаранчевої революції та Революції Гідності. Все життя Дзвінки – це суцільна боротьба. І вся книжка, буквально, цим просякнута від початку і до кінця. І коли здавалось б життя налагодилося, розпочинається повномасштабна війна… Але це вже інша історія.
Для мене Дзвінка – це не просто головна героїня чергової книжки. Це збірний образ українців, який не може залишити байдужим. Місцями стереотипний, а місцями правдивий, інколи згуртований, а інколи по різні боки барикад, в один час стражденний, а в інший переможний,… Тут кожен знайде для себе щось знайоме, бо це наша історія, яку не потрібно забувати. На мою думку, в цьому і полягає цінність «Дзвінки», - вона розповідає в легкій формі правду про життя українців та вплив «великої» росії, щоб наступні покоління про це знали і не повторювали помилок. А ще я сподіваюсь, що настане час, коли користуватимуться примітками до книжки, що зрозуміти зміст написаного російською мовою, а її сприйматимуть як будь-яку іншу іноземну.

Тільки-но я сіла і налаштувалась дочитати цю книгу до кінця, історія почала набирати обертів на якійсь неадекватній швидкості і я вирішила, що з мене досить.

Тяжко пішла мені ця книга, відколи Дзвінка виросла. Писати книги, де охоплено історією кілька поколінь, епох і світоглядних зламів — дуже складно, і тут якось все на купі, швидко-швидко, мені не сподобалось!

Так, важливі теми, все це наше, українське, наші мозолі, від яких серце має йокати і душа тріпотіти то від болю, то від ностальгії, але конкретно в цій книзі я побачила лише книгу.

Маю в читацькому анамнезі значно кращу "Старшокласницю. Першокурсницю" або "Дім для Дома" з суголосними мотивами, але "Дзінка" мені була цікавою рівно до закінчення школи.

Історія, що не залишить байдужим, адже така знайома...

Дзвінка народилася в СРСР,  дитинство провела в маленькому смт Любашівка Одеської області, в україномовній сім'ї, з бабусею, поки мама працювала в Одесі. Але пішла в російськомовний клас, адже збиралася поїхати до мами в Одесу.
А далі - так багато знайомого тим, хто народився в ті часи. Коли ти мрієш про комунізм і вчиш лозунги жовтенят в школі, а потім йдеш вночі до церкви і святиш паски. Коли весь час граєш ролі і думаєш, що і коли можна сказати.
А далі - незалежність. Проте чи така вже це незалежність, коли ти не можеш в своїй країні говорити рідною мовою? Коли всіх, хто говорить українською називають селюками. І уся ця "шароварщина": пишеш вірші українською — одягай вишиванку, вінок і танцюй гопак. Адже для життя і роботи ця мова явно не підходить.
Дзвінка стикається з усіма можливими стереотипами. Ти з Одеси? Отже не можеш бути україномовною. Ти зі Львову? Точно бандерівець! І так далі....
Життя йде, змінюється, але мовне питання лишається. На жаль, лишається і досі...

Чудова книга про нас 💔

"Дзвінка" Ніни Кур'яти новий жанр – документальна книга, що препарує радянщину. Вона з серйозним обличчям залізла в погріб моєї пам'яті і безжалісно відкриває всі підряд слоїки зі спогадами 80-90-х.

Книга долає прірву між історичними артефактами та сучасним суспільством – людьми, які не бачили Радянський Союз. Її ключова роль у формуванні рефлексії та суспільного дискурсу, які стосуються поточних подій, сприяють критичному мисленню та заохочують діалог щодо "невчасних" питань у війну – перейменування вулиць, знесення пам'ятників, кенселінг російського контенту. Ідеї "Дзвінки" важливі, але знаходяться під загрозою маніпуляції та інструменталізації для обслуговування інтересів тих, хто відмиває гроші.

Я – цільова аудиторія книги. Хоча, може, головна мета авторки розширення аудиторії? Але покоління тіктоку не читатиме такий матеріал. Ніну Кур'яту не можна назвати письменницею, у неї руки журналістки. Немає в книзі течії, яка збиває і викидає тебе на останній сторінці. Мова в "Дзвінці" складна, кострубата, нечітка, хоча безумовно українська. Але я ніколи не виключала з плеяди авторів тих, хто не вміє висловлюватися красиво.

Література виконує переважно обслуговуючу роль – розважає, нагадує, пояснює, лякає, вчить... А Ніна Кур'ята словами вичистила Авгієві стайні пам'яті від гною. Ми повинні були це згадати, щоб не забути більше ніколи.