Ніна Кур’ята

Як можна оцінити книжку написану про життя українки, яка народилася у 1978 році в Україні і яка на собі відчула як бути «українкою» у середовищі, що не поділяє її поглядів? Нелегке завдання, правда? Адже книжка саме про це.
«Дзвінка» - це не просто літературний твір, це наша історія подана у форматі художнього роману. Головній героїні із самого дитинства доводилось боротись за право бути українкою та розмовляти українською мовою, починаючи із брєжнєвських часів і продовжуючи у часи Незалежності. І хоча я народилася вже у незалежній Україні, всеодно мені все знайоме із розповідей батьків та старших родичів. Те, що починалося у «Дзвінці» як опис мальовничої Одещини та типового радянського побуту, поступово переросло у дещо більше. Я й навіть і не помітила як зловила себе на думці, що в моїй голові «застрягли» події книжки: спогади про Голодомор, поклоніння радянським вождям, покарання за святкування релігійних свят та інакомислення, розбіжності між сімейними розповідями та тим, чого навчали в школі, зросійщення всього українського, подання українців та української мови як чогось другосортного, гіршого. Де ж та хвалебна рівноправність всіх совєцких республік?! Лише на папері… Якщо хочеш чогось досягти, то ставай на бік партії та всього російського. А потім те ж саме продовжувалося і після 1991 року – вплив росії явно переважав над всім українським. Дуже боляче про таке читати, особливо знаючи, до чого це призвело…
Тяжко Дзвінці доводилось у житті з її проукраїнською позицією. Її відправили у російський клас у рідній Любашівці, бо всеодно сім’я збиралася переїжджати до Одеси, де українських шкіл було аж дві на таке велике місто. Вже в Одесі з неї сміялися однокласники через те, що вона знає українську мову, одногрупники – за спів українських колядок. Їй завжди потрібно було доводити своє право бути українкою та спілкуватися українською мовою. Навіть переїхавши до столиці, все знову повторилося. Їй потрібно було відстоювати українськість і надалі за часів Помаранчевої революції та Революції Гідності. Все життя Дзвінки – це суцільна боротьба. І вся книжка, буквально, цим просякнута від початку і до кінця. І коли здавалось б життя налагодилося, розпочинається повномасштабна війна… Але це вже інша історія.
Для мене Дзвінка – це не просто головна героїня чергової книжки. Це збірний образ українців, який не може залишити байдужим. Місцями стереотипний, а місцями правдивий, інколи згуртований, а інколи по різні боки барикад, в один час стражденний, а в інший переможний,… Тут кожен знайде для себе щось знайоме, бо це наша історія, яку не потрібно забувати. На мою думку, в цьому і полягає цінність «Дзвінки», - вона розповідає в легкій формі правду про життя українців та вплив «великої» росії, щоб наступні покоління про це знали і не повторювали помилок. А ще я сподіваюсь, що настане час, коли користуватимуться примітками до книжки, що зрозуміти зміст написаного російською мовою, а її сприйматимуть як будь-яку іншу іноземну.

Тільки-но я сіла і налаштувалась дочитати цю книгу до кінця, історія почала набирати обертів на якійсь неадекватній швидкості і я вирішила, що з мене досить.

Тяжко пішла мені ця книга, відколи Дзвінка виросла. Писати книги, де охоплено історією кілька поколінь, епох і світоглядних зламів — дуже складно, і тут якось все на купі, швидко-швидко, мені не сподобалось!

Так, важливі теми, все це наше, українське, наші мозолі, від яких серце має йокати і душа тріпотіти то від болю, то від ностальгії, але конкретно в цій книзі я побачила лише книгу.

Маю в читацькому анамнезі значно кращу "Старшокласницю. Першокурсницю" або "Дім для Дома" з суголосними мотивами, але "Дзінка" мені була цікавою рівно до закінчення школи.

Історія, що не залишить байдужим, адже така знайома...

Дзвінка народилася в СРСР,  дитинство провела в маленькому смт Любашівка Одеської області, в україномовній сім'ї, з бабусею, поки мама працювала в Одесі. Але пішла в російськомовний клас, адже збиралася поїхати до мами в Одесу.
А далі - так багато знайомого тим, хто народився в ті часи. Коли ти мрієш про комунізм і вчиш лозунги жовтенят в школі, а потім йдеш вночі до церкви і святиш паски. Коли весь час граєш ролі і думаєш, що і коли можна сказати.
А далі - незалежність. Проте чи така вже це незалежність, коли ти не можеш в своїй країні говорити рідною мовою? Коли всіх, хто говорить українською називають селюками. І уся ця "шароварщина": пишеш вірші українською — одягай вишиванку, вінок і танцюй гопак. Адже для життя і роботи ця мова явно не підходить.
Дзвінка стикається з усіма можливими стереотипами. Ти з Одеси? Отже не можеш бути україномовною. Ти зі Львову? Точно бандерівець! І так далі....
Життя йде, змінюється, але мовне питання лишається. На жаль, лишається і досі...

Чудова книга про нас 💔

"Дзвінка" Ніни Кур'яти новий жанр – документальна книга, що препарує радянщину. Вона з серйозним обличчям залізла в погріб моєї пам'яті і безжалісно відкриває всі підряд слоїки зі спогадами 80-90-х.

Книга долає прірву між історичними артефактами та сучасним суспільством – людьми, які не бачили Радянський Союз. Її ключова роль у формуванні рефлексії та суспільного дискурсу, які стосуються поточних подій, сприяють критичному мисленню та заохочують діалог щодо "невчасних" питань у війну – перейменування вулиць, знесення пам'ятників, кенселінг російського контенту. Ідеї "Дзвінки" важливі, але знаходяться під загрозою маніпуляції та інструменталізації для обслуговування інтересів тих, хто відмиває гроші.

Я – цільова аудиторія книги. Хоча, може, головна мета авторки розширення аудиторії? Але покоління тіктоку не читатиме такий матеріал. Ніну Кур'яту не можна назвати письменницею, у неї руки журналістки. Немає в книзі течії, яка збиває і викидає тебе на останній сторінці. Мова в "Дзвінці" складна, кострубата, нечітка, хоча безумовно українська. Але я ніколи не виключала з плеяди авторів тих, хто не вміє висловлюватися красиво.

Література виконує переважно обслуговуючу роль – розважає, нагадує, пояснює, лякає, вчить... А Ніна Кур'ята словами вичистила Авгієві стайні пам'яті від гною. Ми повинні були це згадати, щоб не забути більше ніколи.

«У вас така гарна українська мова – ви, мабуть, зі Львова?» – цю фразу головна героїня дебютного роману Ніни Кур’яти «Дзвінка» чутиме безліч разів.

Я теж часто її чула після 2014 року, коли з донькою гуляли центром міста чи на майданчику біля дому. Це питання викликало в мені суперечливі почуття. З одного боку, мені було приємно і я пишалась, що моя донька гарно розмовляє українською, з іншого – мене обурювала оця асоціація української мови виключно зі Львовом.

Роман «Дзвінка» про українську ідентичність і постійне виборювання цього права головною героїнею роману.
Авторка дуже детально описує життя невеличкого селища на Одещині, його традиції, діалект, звички, вподобання та природу. У Дзвінки дуже теплі спогади про її життя в селі, кожна згадана дрібничка наповнена теплом та любов’ю рідних для неї людей. Дівчинка вільно гуляє зеленими вулицями, сміло розмовляє українською мовою, з радістю допомагає дорослим пекти паски та колядує разом з сусідськими дітьми.

Та не все так ідеально в житті Дзвінки. Вона росте без батька, мама працює в Одесі і бачиться з донькою лише на вихідні, сім’я не розкошує, але в селі це майже не помітно. Проблеми та цькування у Дзвінки з’являються, коли вона переїжджає до міста. Там всі розмовляють російською, бо українська, то не дуже модно і так говорять тільки люди з села. Однокласники мало чого знають про українські традиції і не святкують близькі для Дзвінки свята. Більше того, вчителі забороняють навіть розмовляти на цю тему. Всі однокласники дівчинки живуть набагато заможніше, то ж постійно шпиняють її та часто насміхаються.

Коли читала про Дзвінку, по-перше, дуже хотілось настукати по голові одеським вчителям, да й однокласникам героїні також. По-друге, згадувала своє дитинство та студентські роки, мій клас став першим у школі з україномовним навчанням і я не уявляю, як то вчитись російською мовою. По-третє, я постійно ловила собі на думці, як пощастило моїм дітям. Вони вільно розмовляють рідною мовою, відкрито висловлюють свої думки, мають змогу дотримуватись українських традицій.

Роман Н. Кур’яти залишив багато думок та теплих спогадів після прочитання.

Не думала, що ця книжка мені сподобається, але дійсно було цікаво почитати про життя жінки в ті часи, про події, настрої суспільства та думки людей. Не всі персонажі мені сподобались, але в цілому книжку рекомендую.

Мені відгукнулось у романі все. І загальний настрій та атмосфера, і головна героїня, і те, як авторка описує процес становлення України паралельно зі становленням світогляду головної персонажки.

І хоча на початку тексту здавалось, навіщо мені знову й знову тема совка у художній літературі, пізніше таки читання приносило позитивні враження, роздуми та рефлексії.

Книжка викликала різні емоції. По ній можна прослідкувати за життям жінки впродовж певних історичних подій; яскраво зображено вплив сусіда на формування ідентичності українців - говори рос, не будь білою вороною, чи тобі більше за всіх треба? Власне, це і все, а далі - графоманія. Деякі персонажі взагалі не розкриті, деякі, які мали значний вплив на долю героїні - різко зникають в тексті…і що? І нічого…

Дуже цікава книга, яка дозволяє побачити зміну України протягом років. В образі Дзвінки дуже класно вплетена історія держави. Приємно написано, класно та нативно описуються українські традиції. Загалом, якщо ви хочете почитати приємну книгу, краще дізнатися свою країну, отримати приємну та теплу історію, тоді Дзвінка саме для вас!

Мені книга дуже сподобалася, і героїня дуже зрозуміла, дуже своя. Раджу читати, щоб побачити інший Південь, іншу Одесу. Авторка описує різні епохи, своє дитинство, і описує майстерно і тепло. Книга сподобається тим, кому зайшла «За перекопом є земля», бо ці книги схожі. Я дуже радію, що в кінці року прочитала саме її.

Багато різних відгуків на цю книгу, а я вважаю її треба прочитати у будь якому випадку!

Книга про українку в совку. Було стільки очікувань в мене особисто!

Але, так, саме я одна з тих, хто не дочитав. Дотягнула майже до половини, а потім глянула на календар і подумала "Дафо, Дафо, шо ти робиш, в тебе вже осінь життя, половина твоєї бібліотеки з майже 4 тисяч томів непрочитана, а ти витрачаєш своє життя на те, без чого можеш спокійнесенько обійтися!"

❌Чесно, не хочеться прям ніщивно громити цю книгу, але я звикла бути чесною перед своїми підписниками, тому вибачайте, але це і є той рідкісний випадок графоманії, який хоч і написаний гарно, якісно і так, що легко читається, але сенсу (окрім зумовленого правильною пропагандою) не несе.

✅При цьому - дивна ситуація! - я прекрасно розумію людей, яким дуже подобається така література. Більше того: я впевнена, що книга матиме своїх палкіх шанувальників, і ще більше того - я навіть обома руками за те, аби таких книг ставало більше. Єдине що — без моєї участі, як читачки, будь ласочка 😅 Милуватимуся здаля, робитиму підтримувальні паси руками до тих, кому подобається.

🍁Отже, уявіть собі ситуацію, коли ви їдете у купе, дорога довга, читати нема шо, але є попутниця, яка починає розповідати про своє життя. В усіх подробицях. І життя те не те, шоп прям захопливе пригодами абощо, але вам розповідають, розповідають, розповідають... Про пиріжки, про сирнички, про сад (поіменно всі дерева!), про як пішли у школу, хто де сидів, чим годували у їдальні, про котів, знову про пиріжки, але вже з іншою начинкою... У певний момент ти починаєш розуміти, що проїхав вже півдороги, а оповідь все ще плентається десь там у совковій школі, і виникає передчуття, що нічого цікавішого за пологи кішки так і не станеться.

🍁Але при цьому ж в оповідь ну дуже явно вплетено повчальну нитку, таку знаєте, червону канатну, з якої тільки сліпий не побачить вказівки, де зло, а де добро.

🍁От тільки задумано, що це дитячий погляд, дитячий опис і дитячі думки. Чи вірила я цій "дитині", яка у свої 7 років формулювала думки як заправський політолог? Питання риторичне.

📌Проблема (моя особисто, звісно) із цією книгою, що я і так все це знаю. Я свідома жахів совку, його кровожерської політики щодо окупованих народів та їхньої культури, і мені не треба це знову розказувати, тим більше от саме таким способом. Але звісно що це мова про мене, а не про всіх читачів. В нас досі сотні тисяч громадян не визначилися, чи їм ок, що "ковбаса за 2.20" забезпечувалася трупами "ворогів народу" та існуванням буквально узаконеного рабства у колхозах та "поштових скриньках". То їм, мабуть, було б варто почитати хоча б щось.

Саме тому книгу я закинула (її б, можливо, врятував бодай якійсь сюжет, хто зна), але я не можу прям вам наголосити "і ви не читайте!" Оце вже ні, оце вже, будь ласка, вирішуйте самі 😅