Як можна оцінити книжку написану про життя українки, яка народилася у 1978 році в Україні і яка на собі відчула як бути «українкою» у середовищі, що не поділяє її поглядів? Нелегке завдання, правда? Адже книжка саме про це.
«Дзвінка» - це не просто літературний твір, це наша історія подана у форматі художнього роману. Головній героїні із самого дитинства доводилось боротись за право бути українкою та розмовляти українською мовою, починаючи із брєжнєвських часів і продовжуючи у часи Незалежності. І хоча я народилася вже у незалежній Україні, всеодно мені все знайоме із розповідей батьків та старших родичів. Те, що починалося у «Дзвінці» як опис мальовничої Одещини та типового радянського побуту, поступово переросло у дещо більше. Я й навіть і не помітила як зловила себе на думці, що в моїй голові «застрягли» події книжки: спогади про Голодомор, поклоніння радянським вождям, покарання за святкування релігійних свят та інакомислення, розбіжності між сімейними розповідями та тим, чого навчали в школі, зросійщення всього українського, подання українців та української мови як чогось другосортного, гіршого. Де ж та хвалебна рівноправність всіх совєцких республік?! Лише на папері… Якщо хочеш чогось досягти, то ставай на бік партії та всього російського. А потім те ж саме продовжувалося і після 1991 року – вплив росії явно переважав над всім українським. Дуже боляче про таке читати, особливо знаючи, до чого це призвело…
Тяжко Дзвінці доводилось у житті з її проукраїнською позицією. Її відправили у російський клас у рідній Любашівці, бо всеодно сім’я збиралася переїжджати до Одеси, де українських шкіл було аж дві на таке велике місто. Вже в Одесі з неї сміялися однокласники через те, що вона знає українську мову, одногрупники – за спів українських колядок. Їй завжди потрібно було доводити своє право бути українкою та спілкуватися українською мовою. Навіть переїхавши до столиці, все знову повторилося. Їй потрібно було відстоювати українськість і надалі за часів Помаранчевої революції та Революції Гідності. Все життя Дзвінки – це суцільна боротьба. І вся книжка, буквально, цим просякнута від початку і до кінця. І коли здавалось б життя налагодилося, розпочинається повномасштабна війна… Але це вже інша історія.
Для мене Дзвінка – це не просто головна героїня чергової книжки. Це збірний образ українців, який не може залишити байдужим. Місцями стереотипний, а місцями правдивий, інколи згуртований, а інколи по різні боки барикад, в один час стражденний, а в інший переможний,… Тут кожен знайде для себе щось знайоме, бо це наша історія, яку не потрібно забувати. На мою думку, в цьому і полягає цінність «Дзвінки», - вона розповідає в легкій формі правду про життя українців та вплив «великої» росії, щоб наступні покоління про це знали і не повторювали помилок. А ще я сподіваюсь, що настане час, коли користуватимуться примітками до книжки, що зрозуміти зміст написаного російською мовою, а її сприйматимуть як будь-яку іншу іноземну.

Ви вірите у диво на Різдво? Чи вважаєте це вигадкою? А ось Нола і Калеб переконалися на власному прикладі, що воно існує. Адже як інакше назвати те, що сталося між ними?

Нола і Калеб не могли уявити життя один без одного, але Калеб відмовився покидати рідну домівку, щоб поїхати разом із Нолою втілювати її мрію - підкорити Нью-Йорк. Їх розлучення було болісним. Минули роки, але часу не вдалося залікувати їхні рани. Адже Нолі довелося повернутися до Порт-Сноу. Зустріч із першим коханням в такому маленькому містечку була неминучою і старі призабуті образи знову ожили. Але дух Різдва в особі двох чудових ельфів Луїзи і Ардена вирішив дати їм шанс.

Мені дуже сподобалася ідея з анонімним листуванням, а особливо псевдоніми - Скрудж і Хо-Хо-Но. Як люди, які через певні обставини, почали, відверто кажучи, зневажати Різдво з конкретною аргументацію чому, поступово підпадають під дії різдвяних чарів і змінюють свої переконання. Або ж під впливом кохання?) Авторка майстерно передала атмосферу передріздвяної суєти і зимової казки. Так і хочеться зі всіма героями покуштувати імбирного пряника і прикрасити ялинку. А ще, читаючи, постійно виникає бажання усміхатися чи то від затишності тексту, чи то від ситуацій, в які потрапляють головні герої. Це справді було смішно, коли Нола намагалася сховатися за сміттєвим баком, а Калеб - за газетою. А історія з Калебом і фарбою потребує окремої відзнаки!

Рекомендую читати всім, хто хоче на вечір відволіктися від рутинних буднів і поринути в атмосферу казки. Так, кінець і справді очікуваний, але від цього історія не перестає бути менш цікавою. Ще один доказ того, що життя завжди дає другий шанс - варто лише наважитися! Тут лише один мінус - розповідь швидко закінчується

Прочитати цю збірку оповідань мене переконав сам автор, адже після презентації я вже вийшла зі своїм власним примірником з автографом. Чим же зацікавив мене Ігор Антонюк, що я вирішила познайомитися з його творчістю? Перш за все, це жива зустріч: тепер я знаю як створювалася збірка, що надихало автора, чому він вирішив написати про те, про що написав, а ще деякі авторські секретики. А, по-друге, манера подачі своєї книжки – одразу видно, що людина обожнює писати, хоч це і не основний вид діяльності, і має, що сказати аудиторії.

Усі одинадцять оповідань збірки і схожі, і різні водночас. Одні життєві і буденні, а інші футуристичні та антиутопічні. Але всі мають у собі сили навести відчуття моторошності. Деякі - через випадковий (а може і невипадковий) збіг обставин як «Spielühr» і «Поганий пес», деякі – через присутність містики (чи може так здається або ж це божевілля) як «Пекельний кіт» і «Монетки», деякі - через свою можливість бути у реальному житті як «Обіцянка» і «Сезон полювання». А інші вражають тим, до чого людство може себе довести як в «Улюбленому створінні», «Браті», «Чужинці» та «Одноденці». Ця збірка, насамперед, про вибір, який кожен із нас робить щодня, та про наслідки, до яких він призводить. Не потрібно перекладати відповідальність за свої рішення, а потрібно бути творцем власної долі та думати перш, ніж щось робити.

«Пекельний кіт» виявився для мене найбільш горорним оповіданням у класичному розумінні. Люцик зумів навести жаху від початку і до самого кінця. Думаю, що присутність вагітної жінки і полювання на неї «милого» котика теж сприяло цьому. Але пальму першості у моєму власному рейтингу безапеляційно займає оповідання «Останній». Не скажу, що мені все відгукнулося у збірці, не всюди я зрозуміла алегорій. Але в цьому оповіданні, найкоротшому з усіх, але не менш глибокому, автор зумів відобразити весь сучасний біль українців, плач лелеки – це крик душі та страждання всієї України. Це не просто моторошно, це суцільний жах. А найстрашніше, що це не вигадка, а, на превеликий жаль, наше повсякденне життя.

Рекомендую поринути у світ химерної прози Ігоря Антонюка за допомогою збірки «Монету підкине кожен». Важко не відзначити неймовірне тематичне оформлення від «Жоржа». Обкладинка одразу приваблює своєю атмосферністю, а ілюстратори зуміли відчути кожне оповідання і максимально точно передати їх зміст за допомогою малюнків

Чи зможе сподобатися сучасному читачеві жахастик 90-річної давності? Ось про що я думала, беручи в руки цю книгу. Абрахам Мерріт зумів розвіяти всі сумніви і переконати у протилежному. Адже характеристика його повістей як містичних нуар-детективів повністю виправдана. Усі два твори тримали у напрузі від початку до кінця. Було справді цікаво спостерігати за такими містичними розслідуваннями, щоб нарешті дізнатися істину: чи це справді магія, чи майстерний обман.

Абрахам Мерріт надзвичайно вишукано подає всі розповіді. Постійно відчувається епоха темного романтизму, аристократизм і вишукані манери. Винятком хіба є МакКен зі своїм суржиком у перекуладі) Але і це додає певного шарму і життєвості оповіді. Незважаючи на те, що повісті написані досить давно і сучасного читача доволі важко чимось здивувати і, тим більше, налякати, всеодно присутнє невеличке відчуття моторошності від описаних подій. Автор чудово проводить тонку межу між реальним світом і тим, що сучасна наука не може пояснити. Чи може? Доктор Ловелл як науковець, і як наслідок - скептик і прагматик, постійно намагається знайти раціональне пояснення всіх смертей і тому як діють ляльки мадам Менділіп. Але чим далі, тим все більше він починає вірити у містичне… А ось доктор Алан Каранак одразу сприймає за правду всі події, в яких він ненароком стає центральною фігурою. Але він і дотичний до цієї сфери, адже дослідження стародавніх ритуалів – це його робота. Каранак навіть не міг собі і уявити, що є прямим нащадком самого Повелителя Карнаку і яку важливу роль відіграє. Тут вже переплітаються стародавні міфи і реальність. І хоча «Гори, відьмо, гори!» мені сподобалося більше, ніж «Повзи, тінь, повзи!» саме за рахунок того, що в другій повісті було важко прослідкувати за логікою цих міфів і зрозуміти, чого саме хочуть де Керадел і Дагут, всеодно було цікаво прослідковувати за розвитком сюжетом і як діють тіні.

Окремо хочеться відзначити Видавництво Жупанського за таке чудове видання дилогії в рамках серії «Майстри готичної прози»! Ще й приємним бонусом стало розміщення короткої біографії Абрахама Мерріта, що допомогло краще зрозуміти творчість автора. Сподіваюсь, що світ побачить ще більше творів американського письменника від цього видавництва!

«Кухонний фронт» – це, насамперед, книга про жіночу дружбу, взаємодопомогу і, звичайно, про кулінарію. Здавалося б, що може об’єднати чотири жінки з абсолютними різними життями. Одрі – вдова з трьома синами, яка загрузла у боргах. Гвендолін – дружина власника Фенлі-голу. Нелл – сирота, яка працює у багатому маєтку кухонною служницею. Зелда – професійний кухар з Лондона. А насправді їх об’єднує любов до кулінарії та умови, в яких вони живуть, - період Другої світової війни, що накладає на них свій відбиток. Через німецьку блокаду у Великій Британії відчутна нестача продуктів харчування. У зв’язку з цим вводиться талонна система: в одні руки обмежена кількість харчів. Людям набридло щодня їсти те саме. З цієї причини влада Великої Британії вирішує організувати на радіо передачу «Кухонний фронт», яка допомагала б виживати в умовах продуктового дефіциту. Конкурс на ведучу цієї програми і звів чотирьох жінок.

Спочатку конкурентки, а потім кращі подруги, – кожна з головних героїнь пройшла власний шлях змін. Мені сподобалось як авторка розкрила персонажок. Вона обрала жінок з різними характерами, життєвим досвідом, різними цілями і майстерно описала їх еволюцію як особистостей, як стали кращої версією самих себе. Одрі із занедбаної жінки, поглинутої домашніми турботами і намаганням вижити, знову повернулася до себе юної – повної сил і енергії. Вона зуміла побороти втрату кохання свого життя. Гвендолін знайшла в собі сили протистояти впливовому чоловіку, який відверто знущався з неї. Куди і поділись її зверхність та маніакальне прагнення успіху, тепер вона радо комуні кує із різними людьми на рівних. Нелл була сірою мишкою, вона боялась зайвий раз щось сказати, вважала, що все життя проведе на кухні і навіть це для неї було успіхом. Адже вона була сиротою, для якої нічого хорошого у житті не передбачалося. Участь у конкурсі, смерть місіс Квінс та закоханість стали для Нелл поштовхом для змін. Вона вирішила жити: ризикувати, виходити за межі звичного повсякдення і ставити на кін усе. Ризик для кухонної служниці був цілковито виправданий – вона отримала відповідну винагороду. Зелда переїхала з Лондона, будучи безробітною покинутою вагітною жінкою. Вона жорстка і прямолінійна, бо таким зробило її важке життя із самого дитинства. Зелда перш за все хотіла бути шеф-кухарем, а не матір’ю. Але обставини змінились – вона переосмислила пріоритети і зуміла їх поєднати.

Жінки можуть все! Саме це авторка показала у «Кухонному фронті». Всі героїні зуміли вирватись зі своєї безодні і досягти успіху без чоловічої допомоги у період війни. Я очікувала більше опису саме військових подій у книжці. Так, тут зображено важке життя людей та їхню смерть, страх від постійних бомбардувань та сигналів повітряної тривоги, необхідність носити із собою протигази у випадку хімічної атаки,... Але все це було якось ненав’язливо. Складається враження ніби героїнь обмежили рамками, помістили у специфічні умови суспільства для того, щоб розповісти їхні історії. Якби не події в Україні, з якими постійно проводила паралелі, то навіть не звернула б увагу, що у них війна.

Кулінарна частина книга просто неймовірна. Одразу видно, що авторка детально дослідила харчування в період Другої світової війни у Великій Британії. Всі описи страв здійснено максимально професійно, а приємний бонус це рецепти всіх ключових страв, які згадувалися в книжці.

Рекомендую всім, хто має бажання надихнутися сильним жіночим духом, зануритись в атмосферу смачних страв та просто приємно провести час.