Лексикон таємних знань

Мій улюблений твір у Прохаська. І якби б мене попросили описати його одним реченням, я би сказав, що це "чарівний та філософський подорожник по світу загадок людської душі". Автор пропонує читачам зануритися у світ таємниць, в якому кожна сторінка — це відкриття нових граней невідомого, чи то навпаки — погляд на відомі кожному речі під нестандартним кутом.

Стиль автора — це певний сплав поетичності та філософії. Тож книжку зацінять, мабуть, не всі. Якщо ви шукаєте легенький роман на один-два вечори, то "Лексикон вам не зайде". Та якщо вас не лякає інтелектуальна проза, яку можна смакувати сторінка за сторінкою, а потім перечитувати і смакувати ще більше — ця книжка точно для вас!

Прохаська точно треба знати і Прохасько точно не для всіх.

І якщо «Непрості» моя тема, то «Лексикон таємних знань» взагалі не зайшов. Оцінив та загальне враження виключно за поетичність мови, ландшафтність текстів та цікавий досвід.

В одному з оповідань збірки згадується Ґалуаз. Це марка французьких сигарет, які курили Пікассо Сартр, Кортасар, Камю та ще ряд культурних діячів. Прохасько просто робить згадку цієї марки без додаткових пояснень і здається, що таким чином відсилає до певного культурного пласта, ну і ретушує час, в якому відбувається дія. А потім в іншому оповіданні герой курить інші сиґарети, також французькі — Жетан. Їх також полюбляли курити французькі інтелектуали — ті ж Сартр, Камю, де Бовуар. А ще в одному оповіданні згадується Честерфілд, в “Некрополі” курінню герой виділяє окремий розділ у своєму дослідженні. Таким чином виходить, що у Прохаська є певні дії, образи, вислови, які переходять з оповідання в оповідання створюючи такий собі метавсесвіт.

Збірка “Лексикон таємних знань” — це рання проза Прохаська і в певні моменти вона видається якоюсь ніби надлишковою і перевантаженою описами, через що окремі фрагменти в’язкі і складно читаються. Як спростити прочитання підказав Іздрик. В книзі є оповідання — “Некрополь”. Вперше воно вийшло у “Четвергу” в той час, коли Іздрик ще самотужки перебивав тексти для журналу. “І я зрозумів, що це – оптимальний темп для читання Тарасових творів. Його треба читати так, у такому темпо-ритмі, як він їх пише. Це – неймовірно густа, неймовірно щільна проза”.

Або ж треба читати в ритмі, в якому Прохасько говорить. Якщо послухати його інтрев’ю, де він роздумує, це завжди такі зважені, повільні висловлювання. Це повільна проза, по ній не треба летіти, іноді необхідно зупинитись, подумати, відчути і пережити. І нехай читача не обманюють невеликі обсяги творів, сам автор не вважає їх оповіданнями — це романи. Принаймні, він наголосив, що 4 тексти зі збірки “Інші дні Анни”, які увійшли до “Лексикону” — це саме мініромани. І це дуже нагадує підхід Борхеса. Думаю, Прохасько був під певним впливом сліпого Хорхе.

Ну і це своєрідна відповідь, чому в автора не виходить романів — він їх вже багато написав, просто читачі подумали, що то оповідання. А ставати “помпою, яка перекачує досвіди в текст” Прохасько не хоче. Йому це не цікаво. У нього інша “прозова філософія, чи філософія прозовості”. Автор вважає, що довгий текст можна зробити з будь-чого. Вистачить досвіду 1-2 днів, щоб написати добру книгу. Але якщо просто описувати свої досвіди, тоді втрачається сенс книги, досвіди не мають незужитими. Досвіди не унікальні, вони універсальні, тому тексти Прохаська це “лабораторія, фабрика пережиттів”, які притаманні й іншим людям. І читач знаходитиме в текстах близький собі досвід чи переживання.

Прохасько, як і Еко, і ще ряд постмодерністів використовує прийом “відлякування першими абзацами” — він сам про це говорить. Можливо, таким чином він відсіює читача, який не готовий серйозно сприймати його текст. Прохасько ніби обирає читача, який буде залучений в текст, який переживатиме, проживатиме, а іноді просто відчуватиме це “магічне витягнення конкретних постатей і життів”.

Світ “Лексикон” без певних часових ознак, точніше автор намагається розмити ці ознаки. Він сам говорить, що це одне з його основних завдань. Однак деякі деталі все ж натякають на те, коли відбувається дія, хоча й автор часом намагався замаскувати часове тло під 30-і, 40-і, чи 50-і.

Твори збірки вміщують набагато більше, ніж в них написано — деталізовані описи чи згадки речей можуть відсилати в якісь інші не прописані досвіди, які читач може впізнати і прожити. Виходить, що кожне оповідання різне для кожного читача і залежить від конкретного досвіду. В когось мініроман розростеться до 1000 сторінок, а в когось лишиться на 20 сторінках, бо він видастся пустим. Саме в цьому і сенс прози Прохаська. Якщо ти бачиш пустоту за словесною надмірністю і нічого більше — значить, так і є. А якщо ти бачиш щось більше — це також так і є. Нема універсальної істини, але є універсальні переживання.