Так, але...

Тарас Прохасько, який віддавна обіцяє нам написати роман, знову його не написав. Зате написав  — у своєму ні з ким не сплутувальному стилі  — серію шкіців чи, може, есеїв. Про що? Про одне й те саме: про майбутнє, яке було давно, і про все, що вже є, але не знати, як довго ще буде. Зокрема  — про такі прості речі, як балькони й фіранки, світло й каміння, гойдалки й туалети, проходи містом і знімання фільму в Карпатах, формула щастя і фактор впливу, бабінтон і зельбсферштендліх тощо. А також про те, що спати треба уважно, снідати  — по-своєму, а дивитися  — зміщуючи візир. Так, але не це тут головне. Бо головний тут  — тип оповіді, в якому рефлексії стають елементами сюжету й оприявнюються не як написані постфактум, а як проговорені в момент народження. І тому ніякі це не шкіци й не есеї, а оповідання в найстрогішому значенні цього слова.

Олександр Бойченко

Читаючи книгу, я переглядала папки з роботами різних періодів, проживаючи «свою» історію. Серія «Дороги»  — це миттєвості мого шляху, що виникали, мов спалахи, разом із текстами Тараса Прохаська. Ключем до серії «Трапези» стала думка: «Все, що об'єднує нас  — це досвід спілкування. Тільки він має значення і залишається в пам'яті».

Олена Придувалова

Об'єднати однією важливою ідеєю двох творців із різних сфер мистецтва  — головне в цій концепції. Шляхом до успіху може бути тільки точне попадання. Збіг поглядів на життя і творчість, глибоке філософське осмислення свого єства як митця і людини  — це те головне у діалозі письменника і художниці, що ми бачимо наслідком цього неймовірного союзу.

Тетяна Швед (Безкоровайна)