Таємна історія

Насамперед хочеться відзначити стиль і майстерність автора!

Книга досить об'ємна, але не було відчуття, що твір місцями провисає. Книга наповнена унікальною атмосферою (не даремно Тартт вважають основоположницею дарк академії), яскравими образами головних героїв.

Сюжет теж приголомшливий. Здавалося б, з першого розділу розкрито головну інтригу. Але під час справи з'ясовується, що інтрига взагалі не в цьому. Книгу читати цікаво і захоплююче, оскільки перед нами не детектив, а більшою мірою психологія. Смерть одного з героїв - це як декорація, на тлі якої відбуваються усі пристрасті та переживання. При цьому ми бачимо наскільки живі та реалістичні герої зі своїми характерами і світоглядом.

Книга переважно про людські стосунки, спірні питання моралі і, звичайно, не без загадок.

“Таємна історія” - одна з найобговорюваніших книг останніх років.
Існує два табори - прихильники книги та ті, хто її вщент розкритикував.
Тож я засновую новий табір “невизначеності”.

Це другий роман, який я прочитала в авторки. Перший - “Щиголь” повністю попав в мій настрій і читацькі вподобання. “Таємна історія” так і не розкрилась для мене.

Анотація обіцяла мені атмосферу загадковості, історію групи людей об’єднаних страшною таємницею та напружений сюжет.
Натомість я отримала студентів, які бухають майже непросихаючи, ковтають пігулки наче вітаміни та купу необдуманих вчинків. Якраз таки, через вищезгадані дії.

Донна Тартт талановита письмениця, її задум був чудовий, проте вона не змогла його передати в романі. Всі герої були бездушними, попри їх історію я не співпереживала нікому. Жоден з героїв мені не відгукнувся, ні позитивно, ані негативно.
Професор, який, вочевидь, задумувався який незримий лідер студентів, взагалі майже не з’являвся на сторінках книги.

Я переконана, що якщо цей роман колись буде екранізований талановитим режисером, це буде успіх. Бо задум дійсно багатообіцяючий. На жаль, з книгою цього не сталось.

Книга починається з опису вбивства Банні, одного з обраних студентів, що навчаються на курсі давньогрецької в харизматичного професора Джуліана. Тобто з самого початку ми знаємо, що Банні вбили його ж друзі-однокурсники: близнюки Чарльз і Камілла, Генрі, Френсіс та Річард.

Але ж цікаво: чому?

Далі читаємо спогади, Річарда Пейпена про всі події, що привели до вбивства.
Спочатку все йшло чудово: письменниця віртуозно володіє словом, плетучи кожен абзац наче мереживо. Відчуття, що не просто читаєш, а дивишся кіно. Авторка майстерно розгортає свій задум, виводячи звичайні студентські перипетії до рівня давньогрецької трагедії.

Але прочитавши третину книги, в мене почалися закрадатися неприємні відчуття, бо на сторінках книги описувалася якась гримуча суміш: вивчення давньогрецької, пошуку сенсу життя на тлі зловживання алкоголем та наркотиками. У результаті і сталося те, що мало статися: вакханалія кількох божевільних від вседозволеності молодих людей, вбивства… Потім, замість каяття кожен з них все глибше поринає в усі тяжкі.

Саме каяття героїв, світлих почуттів та проблисків чогось людяного мені не вистачило! Здається, що історія про людей без майбутнього, що погрязли у своїх пороках. Хоча може в тому і сенс, що автор не надає оцінку скоєному, а дає можливість читачеві сформувати свою власну думку, власне ставлення до подій?

Отже прочитала я 2/3 книги, але борсатися до самого кінця в цій огиді не змогла — для мене стало все зрозуміло. Подивилася на ютубі чим все скінчилося й заспокоїлася, що була права.

Отже, ця книга виявилася не для мене, хоча знаю багатьох, кому вона сподобалась.