Донна Тартт

"Іноді треба програти,для того щоб виграти"

Історія про американського підлітка Теодора Деккера, який стає свідком теракту та переживає втрату найближчої людини. Він залишається сам, розгублений, не знаючи що його чекає, куди йти та кому довіритись. Один перед цілим життям.

Вкрадена з музею картина 17-го століття, що опинилася в його руках і таємниця, пов'язана нею, - все що у нього є. Це історія про пошук: пошук правильного шляху, відповідей на питання, пошук сенсу, пошук себе. Та про помилки, падіння, про те,що може статися з кожним. Складна, досить гнітюча книга, котра тисне на тебе з усіх фронтів,але від цього не стає менш прекрасною. Донна Тартт наповнила роман термінами, що стосуються різних видів мистецтва та ремесел, купою посилань на витвори живопису та літератури,що допомагає з головою поринути у світ цього твору та стати більш розвиненим у різних сферах.

Я - не прихильник лайки та нецензурних виразів, а особливо у художніх творах,але у "Щоглі" ці явища виглядають як ніколи доречно.
Автор показує життя героїв таким, яким воно є: не прикрашає, не ідеалізує, не шліфує та не пом'якшує його. Через таку деталізацію,іноді читати нестерпно важко, деякі сцени викликають почуття відрази, але в цьому і є особливість твору, адже: «Краса змінює суть».

Зв'язок між Тео та картиною «Щиголь» Фабріціуса ,певною мірою схожий на ідолопоклонство довжиною в життя. Так багато усього в цій книзі, починаючи зі змін в голові людини після катастрофи, становлення людського характеру, впливу оточення на індивідум, банального кохання, і завершуючи алкоголем, наркотиками, «ломкою», залежністю, азартом, криміналом. І це ще далеко не все...

Особисто для мене найцікавішими були перші 500-550 сторінок, в яких ставиться ставка на психічний стан людини та на випробування долі, потім я на деякий час почала втрачати інтерес, проте це не зіпсувало загального враження. Думаю, що кожен знайде в цій книзі щось для себе, щось таке, про що ви давно думали, але не знали як висловити своїми словами. І ось вона - ця думка просто у вас перед носом,надрукована чорним по білому
.
ЧИТАТИ ОДНОЗНАЧНО!

«Інколи, варто статися якійсь нещасливій пригоді, реальність здається надто раптовою, надто чужою для розуміння, і сюрреалізм бере гору.»

«Таємна історія» — психологічний трилер, перша книга письменниці, що принесла їй всесвітню популярність.
Історія обертається навколо п'ятьох студентів греки, що разом із викладачем Джуліаном відгороджуються від решти університету та утворюють таке собі «елітне товариство». Хтось їх боїться, хтось не помічає, хтось вважає дивними або прагне спілкування, але лише новому студенту — простому хлопцю, Річарду вдається поступово стати частиною цього «недосяжного» колективу.
Річард зустрінеться з особливостями їхньої поведінки: непередбачуваними зникненнями, мовчанками та іншими дивацтвами — і саме йому доведеться пізнати істинні обличчя цих людей та розібратися, хто друг, а хто ворог. Звісно ж, не обійдеться без інтриг, таємниць, злочинів та заляпаних кров'ю рук.

Люблю, як пише Донна Тартт: сюжет не надто перенасичений дією, але динамічний, що важливо для книги такого об'єму.
Натомість багато уваги приділено виписуванню характерів, емоційному, психічному та фізичному стану персонажів, їхнім думкам, ваганням та докорам у переломних ситуаціях.
Авторка дуже заглиблюється у тему, про яку вона пише. У «Таємній історії» це класична філологія та філософські концепції античності (найяскравішим був опис телестичного екстазу Платона або Діонісійської нестями)
Чула вдосталь думок, що у романі забагато «води», але для мене все на своїх місцях.
Текст кишить цитатами, алюзіями, посиланнями на інші твори, читати інколи складно, тож зрозуміло, що він сподобається не всім.

Отже, «Таємна Історія» це — не книга для легкого читання в транспорті, а твір, який хочеться розтягнути надовго, розібрати на ниточки, відчути кожен відтінок та згодом перечитати.

Бралася ща неї з величезним ентузіазмом і не прогадала, але «Щиголь» все ж залишився у фаворитах!

Кожне слово, кожний рух, кожний персонаж просочений тривогою. Уявіть людину, яка руйнує себе отрутою «ну чому я тоді…» і «якби ж я тільки…», зіпсовує своє власне життя. Хіба ми, як розумні істоти, не прийшли на землю, аби бути щасливими в той короткий термін життя, який нам даровано? Люди лютували й плакали і руйнували все на світі протягом століть, скаржилися на своє жалюгідне маленьке життя, але усе гине й створюються знову. Ось у чому мудрість.

Ми небагато важимо у системі речей…Нас легко забудуть…Ми послужимо людям соціальним або моральним уроком, не більше. Але картину і будь-яке мистецтво - пам’ятатимуть і оплакуватимуть втрату завжди, принаймні доти, доки триває історія… Вся книга просочена станом жертви, не цілісністю особистості. Я відчула глибокий вплив російської літератури. Авторка змалювала персонаж Бориса, хлопця з України, базуючись імперською літературою.

Ця книга змагається за звання найзануднішої з будь-коли написаних книжок, і мені здавалося, що я витратила на неї тисячі годин. Цього часу вистачало б на те, щоб вивчити іноземну мову або навчитися гри на фортепіано.

#книжковийклубReadeat
Гарний роман про дорослішання де показано емоції переживання головного героя що логічно лягають в канву його історії. Глибоко травмований підліток а згодом й молодий чоловік який не мав можливості спертися на вірного дорослого що міг би послугувати моделлю для розвитку переживає важкі часи. Тут можна бачити повільно деградацію людини але разом з тим і розвиток персонажа в тих умовах в яких він опинився дії його думки і бажання виглядають логічно обґрунтованими і закономірними. Тому книгу читати легко й швидко попри значну частину зайвих описів що могло б спростити і зменшити об'єм книги при цьому не втративши її сутності та деякі псевдофілософські моменти походження яких сумнівне вона є гарним зразком літератури про дорослішення та цікавим твором з точки зору впливу мистецтва. Хоча не можна стверджувати що мистецтво тут грає основну роль такою формою прив'язаності як була для героя картина і алюзія пташки яка прикута до людини що прив'язана до своєї залежності зокрема наркотичної чи алкогольної могла бути зображена в інший спосіб проте подібні елементи допомагають краще розуміти розвиток події хоча книга централізується на двох персонажах окрім головного героя важливу роль відіграє його друг Борис. Досить цікавий персонаж з очікуваним розвитком проте все ж таки він розвивається так його образ особливо в старшому віці є дуже шаблонним такого собі рекетира 90-х ким він не міг би стати в країнах де він жив. Проте образ москаля, українця чи поляка такого собі космополіта що жив в багатьох країнах до своїх п'ятнадцяти при цьому якимось чином гарна пам'ятаючи я дитинство ймовірно в період розвалу союзу досить типовий і неоднозначний зображення держав побуті в настроїв народів про які авторка знає мало досить стереотипне а відсоток псевдоінтелектуальних ставок невстав того що в наркотичному сп'янінні він читав рюськую літературу почасти виглядає комічно проте до певної межі закономірно.
Загалом можу порадити цю книгу як гар ний Роман дорослішання і становлення а також для тих кому буде цікава мистецька складова не тільки картини і галереї які відіграють значну роль а й лавка старожитностей давніх меблів і розповіді є доволі цікавими і приємними проте не варто очікувати нею чогось надзвичайного та кількість піднятих питань доволі значна що робить такою що заслуговує на прочитання.

В центрі сюжету — Тео Декер, хлопчик, який пережив теракт у музеї. Ця подія не лише забрала його матір, але й прив’язала до картини «Щиголь» Карела Фабріціуса, яка стала символом втрат, болю та, водночас, надії.

Історія привертає увагу своєю багатошаровістю: це і трилер, і сімейна драма, і роздуми про мистецтво, вічні цінності й те, як минуле формує наше майбутнє. Здається, що сюжет має всі складові, аби тримати читача в напрузі. Однак, для мене роман виявився занадто повільним і затягнутим.

Попри цікаву тему, спостерігати за переживаннями героя часто було нудно через надмірну деталізацію й розлогі діалоги.

Книга, яка обіцяла захопливий сюжет, проте, на жаль, виявилася зовсім не моєю історією. Незважаючи на численні відгуки про її глибокий психологізм і майстерно прописані деталі, читання далося мені дуже важко. Темп розповіді видався надто повільним, і часто виникало відчуття, що сюжет просто стоїть на місці.

Додатковим викликом став формат видання: надто дрібний шрифт зробив читання некомфортним, що лише посилило загальне враження втоми від книги. Можливо, ця історія більше припала б до душі тим, хто любить дуже докладні описи та неспішний розвиток подій, але для мене вона залишилася лише великим літературним експериментом, який я, на жаль, не змогла оцінити.

Інколи твір, хоч і визнаний майстерним, просто не знаходить відгуку в серці — так сталося цього разу.

В центрі сюжету — Тео Декер, хлопчик, який пережив теракт у музеї. Ця подія не лише забрала його матір, але й прив’язала до картини «Щиголь» Карела Фабріціуса, яка стала символом втрат, болю та, водночас, надії.

Історія привертає увагу своєю багатошаровістю: це і трилер, і сімейна драма, і роздуми про мистецтво, вічні цінності й те, як минуле формує наше майбутнє. Здається, що сюжет має всі складові, аби тримати читача в напрузі. Однак, для мене роман виявився занадто повільним і затягнутим.

Попри цікаву тему, спостерігати за переживаннями героя часто було нудно через надмірну деталізацію й розлогі діалоги.

Книга, яка обіцяла захопливий сюжет, проте, на жаль, виявилася зовсім не моєю історією. Незважаючи на численні відгуки про її глибокий психологізм і майстерно прописані деталі, читання далося мені дуже важко. Темп розповіді видався надто повільним, і часто виникало відчуття, що сюжет просто стоїть на місці.

Додатковим викликом став формат видання: надто дрібний шрифт зробив читання некомфортним, що лише посилило загальне враження втоми від книги. Можливо, ця історія більше припала б до душі тим, хто любить дуже докладні описи та неспішний розвиток подій, але для мене вона залишилася лише великим літературним експериментом, який я, на жаль, не змогла оцінити.

Інколи твір, хоч і визнаний майстерним, просто не знаходить відгуку в серці — так сталося цього разу.

З перших сторінок ми попадаємо в той день,коли хлопчика знайшли мертвим. І бачимо переживання його матері. Уявити навіть не можу що вона відчувала. Авторка чудово прописала цю трансформацію від щасливої до депресивної жінки.

І дуже шкода було малу Герріет,яку в сімʼї недолюблювати,вважаючи занадто «не такою»
.
Книга має дуже неспішний темп. Місцями події навіть є нудними,але рятує мова автора,котра насичує текс гарними описами і деталями.

Я в певний момент шкірою і повітрям попала в душне літо на поді будинку захламленого непотребом.
.
Ця історія сповнена драми і переживань.

Вона про вимушене дорослішання

Про дитячі травми з яких не вибратися

Про дорослі травми яких не позбутися

Про вплив сімʼї котра руйнується на майбутні покоління

Про спогади. Дуже болючі і вʼязкі,котрі лишають за собою глибокі шрами.
.
Книгу варто брати з настроєм на розмірене провадження часу. На знайомство з персонажами котрих в якийсь час захочеться обійняти,в інший струмить за плечі зі словами «що ж ти робиш?». На час проведений з дорослою-маленькою Герріет.
.
Однозначно читатиму і інші книги авторки. Згодом. Поступово. Під настрій.

З перших сторінок ми попадаємо в той день,коли хлопчика знайшли мертвим. І бачимо переживання його матері. Уявити навіть не можу що вона відчувала. Авторка чудово прописала цю трансформацію від щасливої до депресивної жінки.

І дуже шкода було малу Герріет,яку в сімʼї недолюблювати,вважаючи занадто «не такою»
.
Книга має дуже неспішний темп. Місцями події навіть є нудними,але рятує мова автора,котра насичує текс гарними описами і деталями.

Я в певний момент шкірою і повітрям попала в душне літо на поді будинку захламленого непотребом.
.
Ця історія сповнена драми і переживань.

Вона про вимушене дорослішання

Про дитячі травми з яких не вибратися

Про дорослі травми яких не позбутися

Про вплив сімʼї котра руйнується на майбутні покоління

Про спогади. Дуже болючі і вʼязкі,котрі лишають за собою глибокі шрами.
.
Книгу варто брати з настроєм на розмірене провадження часу. На знайомство з персонажами котрих в якийсь час захочеться обійняти,в інший струмить за плечі зі словами «що ж ти робиш?». На час проведений з дорослою-маленькою Герріет.
.
Однозначно читатиму і інші книги авторки. Згодом. Поступово. Під настрій.

Історія, в якій ідеально все. Від того, як вона написана і до того, про що.
⠀
Я заздрю Тартт за те, як же майстерно вона пише. Кожне речення, слово, літера - все бездоганно поєднується в неперевершений текст.
⠀
Так, читається це напрочуд важко. Текст забарвлений філософськими темами, детальними описами і роздумами над такими питаннями, від яких, здавалося, можна занудьгували. Але ні-ні, не в цьому разі!
⠀
Кожен розділ - досконалий! І я не перебільшую.
⠀
А персонажі…Боже!!! Моє розбите серце знову почало кровоточить!
⠀
Я полюбила їх усіх! Всією душею полюбила!
Кожен із шістки мені став таким близьким…рідним (ох мій Генрі🖤)
⠀
І те, що вони наробили, у що вляпалися і як із цього вибиралися - доводило мене до божевілля. Як же я хвилювалась.
⠀
Також хочу відзначити ЛГБТ лінію, яка дуже пасує всій цій атмосфері.
⠀
Взірцева історія. Одна із найкращих у моєму житті!
⠀
Я тримаю кулачки, щоб вона потрапила до ваших до рук у потрібний час і настрій. Не відкладайте знайомство із нею, бо це щось неземне 🖤

"Таємна історія" - це золото сучасної літератури, інакше ніяк. Відірватися від неї неможливо, чаруюча атмосфера студентства в невеличкому містечку, цікаві герої та інтригуючий сюжет.

З самого початку авторка показує нам переломний момент головного героя, і цим самим заохочує читати далі. Також Донна Тартт висвітлює безліч соціальних тем: алкоголізм та нар😺, насилля, багатих людей, яким просто соромно йти на роботу, ЛГБТ, інцест, психологічні відхилення та ще багато інших.

Так як головний герой в нас ненадійний оповідач, я можу тільки уявляти, що було ще чого він просто не розповів. До речі, не всі читачі це помітили класний трюк, як на мене.
Донна Тартт просто майстер слова.

Цитати:
"Навряд чи можна було сказати, що всі знали його дуже добре, але він мав одну таку дивну рису: чим менше ти його знав, тим більше він тобі подобався".
"Я не вмів діставати задоволення від найпростіших речей. Почувався мертвим, хоч би чим займався".

Рекомендую всі любителям атмосфери dark academia.

«Вавілон» унікальний у своєму роді. Знайомитися варто, тому що це досвід, що інтригує. У якийсь момент автор надмірно захоплюється принадами морфології, синтаксису та смислів. Така собі магія слова, перекладу та лінгвістики в цілому. Теми влади, пригнічення, рівноправності, розподілу ресурсів, расових забобонів і так далі все на місцях. Атмосфера темної академії відчувається від першої до останньої сторінки. Часто «Вавилон» справляв враження особистого маніфесту, де зачіпаються знайомі повістки. Приреченість і самотність йдуть пліч-о-пліч на сторінках.

Засудження колоніалізму вийшло трохи натягнутішим і наївнішим, ніж хотілося б, особливо на початку, і це єдине, що можна критикувати. Трохи, знаєте, віддає твіттером, особливо у частині лексики. Але не дратує. Фінал приголомшливий. Але Кван ще минулої трилогії показала, що виживе в фіналі точно не твій улюбленець, а можливо всі помруть.

У центрі сюжету 4 студенти Оксфорда-Вавилона, троє з них уродженці інших країн, головним героєм є Робін Свіфт-це ім'я він сам собі вигадав, адже його справжнє, китайське, надто складно для вимови англійцями. Історія починається м'яко та неймовірно атмосферно. Лондон та Оксфорд зачаровують і лякають одночасно.

Герої завжди відчували себе чужинцями, але коли вони почали осягати таємниці Вавилону, і тут виникає дилема, на яку я не маю відповіді: що робити в умовах несправедливості світу: боротися з цим ціною свого життя або пожинати плоди цієї несправедливості, радіючи, що тебе вона не торкнулася? Ребекка Кван філігранно жонглює латиною, давньогрецькою, англійською, китайською, французькою та іноді німецькою, змушуючи замислюватися про те, про що раніше я ніколи не думала. Колись, я побачила цитату Ґете “Скільки мов ти знаєш - стільки разів ти людина”, це змушує замислитись і також почати вчити нові мови.

Мені не зайшло. Ця фраза повною мірою описує мої враження від книги.⠀
Але є тут і невеличкий плюс. Після цієї історії я зрозуміла, що "Щиголь" був доволі таки змістовний, бо він розповідав про те як самотня дитина переживає трагедію і всі дії Тео, якими б безглуздими вони не були, можна спати на його вік та стан.⠀

А тут дорослі люди (погодьтесь що двадцять років це вже доволі свідомий вік) роблять дичину, а потім розгрібають наслідки.⠀
Група пафосних студентів вважається елітою тільки тому що вони вчать грецьку? Ну ок, забудемо про те що у деяких питаннях вони геть необізнані. Новенький студент хоче потрапити у їх коло бо вони такі загадкові (прямо як Каллени у очах Белли) і він два роки вчив грецьку. Ну хай буде так.⠀
Але, у що ж виллється ця історія? У оповідь про нездорові стосунки, які підкріплюються марнославством, завищеними амбіціями, алкоголем, пігулками та вбивствами. Чим закінчиться ця історія - розумінням, що все було безглуздям...⠀

Я люблю романи з гарно прописаною психологією героїв і цей роман такий, але чи розумію я їх? Ні, мені не близькі думки та логіка дій персонажів.⠀

Мені не подобається читати про хворобливі відносини та про надмірне вживання алкоголю та наркотиків. Такі історії не дають мені ні емоцій, ні досвіду, ні відпочинку.⠀
Тільки гарний сталь, завдяки якому книга читається легко, зробив цю історію трошки краще. А от чи варто читати, я вам не скажу, бо у книги багато прихильників і значить щось вартісне у ній є.⠀