Донна Тартт

Я б могла сказати вау, але почуття неоднозначні, адже через букток в мене були певні очікування.
Книга поділена на 2 частини, 1 мені дуже сподобалась, була динамічна і хвилююча. Друга була така ж хвилююча, але чимось мені не дотягнула.
Не сподобалось, що багато питань так і не були розкриті. Деякі фрази були вкинуті, щоб додати загадковості і таємниці (таємна ж історія все-таки), а мені все ж хотілось відповідей. Однак їх не було :(
Кінцівка мені не сподобалась. Дуже сумно, що все завершилось саме так. Здається, що вийшло навіть якось недосказано.
Те, наскільки майстерно написана ця книга мені важко і сказати, скільки відсилок там було. Сам факт, що місцями мені приходилось гуглити вже про щось говорить.
Особливе місце займають всі не перекладені грецькі/латинські фрази, в яких довелось розбиратись самостійно))))

Роман сподобався нарівні з Щиглем, хоч і інші читачі вказують, що цей роман не настільки гарний, як два інших від авторки. Але все одно треба спробувати, якщо сподобався бодай один з двох інших творів, адже в цій книзі все ж такі детальні і логічні події та персонажі, як їх вміє виписувати авторка.

Щиголь Донни Тартт — це найемоційніше, що я коли-небудь читала. Я плакала, співпереживала герою, злилася на його друга — справжній вир почуттів, який накриває з головою. Книга відкриває стільки інсайтів, що часом здавалося: ще трохи, і я потону в цьому морі думок і переживань.
Я навіть жалкувала, що почала її читати — напруга наростає з кожною сторінкою, але зупинитися просто неможливо. Це глибокий, філософський роман із багатою літературною мовою, який змушує дивитися на життя під новим кутом.
Безперечно, Щиголь — найкраща книга останніх років, яку я прочитала.

Третій роман Донни Тартт в найкраще прочитане!

І це виявилася неймовірна розповідь, яка влучила в серце... Неквапливо, місцями навіть дуже повільно, але дуже точно і глибоко.
Особисто для мене цінність книги не в самому сюжеті, а в тому, як це подано, як змальовано будинки, вулиці, реакцію людей, зовнішність, паралелі між різними персонажами, як описано підтримку, або ж її відсутність, як передано атмосферу.
Це книжка про сімʼю, звички, цінності, спілкування. Про чесність і фальшивість...да Історія дівчинки, яка хотіла дізнатися хто винен у смерті її брата, багато років тому, але це не детектив, тут майже не буде розслідування, авторка хотіла показати не це, вона хотіла показати життя без нього і як його близькі з цим справляються...

Таємна історія книжка для душі і розуму, дуже раджу.

У мене не було якихось завищених чи будь-яких очікувань від цієї книги. Я чула непогані відгуки, почитала анотацію та додала у віш ліст рік тому)))) Але в січні я зрозуміла, що прийшов час її купити, а зараз дійшла й черга її почитати.
Після багатьох фентезійних динамічних романів та фактологічних наукпопів дія цього роману здавалася заповільною. Та я почала повільніше читати, уявляти собі усі пейзажі і поступово занурилася у цей світ. Із самого початку сильно віддавало чимось від Фітцджеральда, а далі щось і Драйзера я десь відчула і пішла дивитися біографію авторки — чогось я свято вірила, що вона британка)))) Але ні, класичний прекрасний американський роман.
Він починається із вбивства, потім розповідається довга передісторія, саме дійство, і післяісторія. У книзі 3 вбивства — з одного починається, але воно спричинене таким собі прохідним вбивством у середині роману, який закінчиться убивством спричинене тим, що описане на початку. Така собі павутина вбивча! Хоча вбивство у середині роману описано не детально, похапцем, та саме воно спричинило усі капітальні здвиги сюжету.
Молодий каліфорнійський хлопчина вибиває собі стипендію у Вермонті та з рештою приєднається до п'ятірки класицистів, доволі своєрідних, замкнутих у своїй компанії, людей. Та із часом він вливається у їх компанію, хоч і дещо поверхнево, та чим більше трапляється подій, тим глибше він зав'язає у цих дружніх відносинах. Я могла зрозуміти усі вбивства, і якось не було в мене жалю чи співчуття до усіх жертв, окрім того, кого вбили в середині роману - бо то була випадковість. Однак усі учасники цих подій абсолютно повністю заслужили свої ролі, вчинки, майбутнє, життя та смерть. Чим більше я дізнавалася про героїв, тим більше вони мене бісили, та навіть викликали огиду — тут святих нема, усі грішники. Але може саме в цьому і є своя краса, у потворності усіх героїв.
Однозначно, це прекрасний твір, який змушує задуматися над багатьма речами. Єдиний мінус, то періодичне згадування толстоєвського. Я буду читати та перечитувати цю авторку із задоволенням!

На жаль, відгук буде відносно негативний. Ця книга наробила шуму в буктоці/буктюбі і її читали вже майже всі, але я не розумію за що ця книга здобула аж таку популярність. Таємна історія стала для мене розчаруванням і однією з найнудніших книг цього року. Події в книзі відбуваються аж надто повільно або взагалі все стоїть на місці. Тепер я не впевнена чи читатиму книги авторки далі. Особисто від мене рекомендація якщо хочеться почитати книгу про хлопця який стає студентом і в нього починаються пригоди то краще прочитати Місто В.Підмогильного, воно набагато цікавіше.

▫️«Я підсвідомо нахилився вперед і глянув на картину. Вона була невеличкою, найменшою на виставці і, мабуть, найскромнішою: на простому блідому тлі жовтавий щиголь, прикутий до жердки за лапку-гілочку»

Після смерті матері, життя маленького хлопчика, на імʼя Тео, кардинально змінюється. Єдине, що тримає його, украдена з галереї картина з яскравою пташкою: щиглем, назавжди прикутим до жердини 🪶

▫️ «Світ не приходить до мене, то я сам до нього піду»

Я не дочитала і до половини. Мені було страшенно нудно. Чому?

Забагато деталізації абсолютно всього. Якби книжка була вдвічі меншою, я впевнена, що сенсу вона б не втратила зовсім.

▫️«хоч Польща, краща за Україну, присягаюся Богом!»

А також це порівняння України з іншими країнами, обговорювання того, яка ж країна бідна і тому подібне, дуже сильно мене бісило 🤦🏻‍♀️

Я розумію, що ця книжка знайде і має свого читача, хто полюбляє розповіді про мистецтво, трагічність життя і багато драми.

Але це точно не для мене 🤷🏻‍♀️

Нарешті я дочитала цю книгу. Можу сказати лише, що ці 800 сторінок були тортурами для мене.
Просто 800 сторінок життя одного травмованого та депресивного хлопця, я не знайшла нічого цікавого чи захоплюючого в цій історії для себе, дуже шкода витраченого часу.

дочитавши, я вже розумію, що повертатимусь до цієї книги. можливо навіть не один раз.
"таємна історія" не зовсім про сам сюжет, вона більше про наше сприйняття цього сюжету, його ненадійного оповідача, тих дій які вчиняла п'ятірка і самого сенсу книги. якщо він звісно є.

сюжет розповідає про звичайного середньостатистичного хлопця з каліфорнії (річарда), який не знає куди себе подіти і вирішує прибитись до еліти свого нового університету і вивчати греку. він скажено романтизує все довкола: своїх одногрупників (генрі, френсіс, каміла, чарльз та банні), викладача (джуліана, якого романтизують та ідеалізують буквально всі герої книги), мову яку вони вивчають і навіть страшні події які кояться за стінами класу. жахливі, незрозумілі, на межі абсурду і реальності. буквально кожну подію, кожен діалог, це все ми сприймаємо крізь призму погляду річарда і залежно від його погляду на світ будується і наше власне ставлення до персонажів. і до самого сюжету.

я починала читати цю книгу 3 рази, і тільки на 4, пробравшись через перші 147 сторінок не змогла відірватись і закінчила. і книга спричинила багато емоцій і думок. кожен з персонажів, крім звісно річарда, видається на початку ідеальним дарк-академіком, проте чим далі читаєш, чим більше дізнаєшся про кожного, тим легше розвіюється цей ідеалізований образ. і вже ближче до половини з'являється усвідомлення чому вбили банні.

в мене залишилось багато питань, напевно навіть більше ніж було на початку. чому генрі так довго терпів банні? що насправді було між близнюками? що генрі прошепотів камілі? чому авторка написала ту сцену з осою? як розуміти кінцівку?? що взагалі відбулося?! але кожне з цих питань варто прочитання, варто тих 600 сторінок книги. це все варто того, бо ця книга спричиняє справжній колапс.

Ну, шик. Мій останній із непрочитаних романів Донни Тартт завершено, і я вже в передчутті, що можу їх усі неодноразово перечитувати.

Чи нудніший він за «Таємну історію» та «Щиголь»? Не зовсім. Швидше, що відрізняється. І дуже, дуже, дуже неквапливий - ніби сутінки, що повільно наповзають з кутів, яким тільки дай волю, і вони звернуться в ніч, схоплять, почнуть топити.

Треба вчитися затримувати подих. Та воно саме завмирає. Чи від великої кількості рудоволосої таємниці, чи від склок між тітоньками Гаррієт, чи від каші зміїних хвостів, чи від стеження за бандитами - роман, насправді, тримає у підвішеному стані

Чи дізнаємося ми, хто вбив Робіна і чи вбив? Хмм. Ми абсолютно точно дізнаємося. А от чи був сенс про це дізнаватися ?!

А ще я отримала незліченну насолоду від того, як спритно дванадцятирічна дівчинка змогла стравити бандюг один з одним, ставши їх сущим кошмаром, дозволивши гризти самих себе, по суті, лише своєю примарною присутністю в їхньому житті.

Детектива тут як такого немає – за це я особливо люблю Донну Тартт. Швидше, це одна з моїх ніжно обожнюваних психологічних і духовних подорожей углиб себе з розглядом внутрішніх демонів та виявлення джерела найчистішого світла.

Який характер Гаррієт, таким шляхом становлення особистості і провела її Донна. Небезпечним, по краєчку леза, але з ранами, що швидко гояться, як на всіх дітях.

Це було крутим читанням, раджу

Чорт забирай, Тартт. Сидиш, потягуєш дешеве віскі, а вона вкидає тобі 800 сторінок про хлопчика, який втратив матір, стягнув картину і влучив у лайно по вуха.
Тео Декер. Сирота з жертвою обличчя і руками злодія. Він блукає антикварними лавками, дружить з вусатим бандитом, закохується в дівчинку, яка світиться, як останній промінь у барі перед закриттям. А все крутиться навколо цієї проклятої пташки на полотні — крихітного щигла, прикутого ланцюгом.

Мистецтво, каже Тартт, - це наше спасіння. Але я скажу інакше: мистецтво — це як пляшка, яку ти розбиваєш об стіну, щоб порізатись уламками і нарешті відчути щось.

Тартт пише так, ніби кожна пропозиція полірує до блиску, немов алмаз у смітнику. Але де бруд? Де сморід спітнілих простирадл, скрип кроків по битому склі, плювки в обличчя долі? Її трагедії надто гарні, надто... літературні. Наче смерть тут зачесана і пахне лавандою. Але чорт, може, в цьому є її геніальність.

Вона змушує тебе повірити, що десь там, за горами лайна, все ще є світло. Хоча я знаю: світло це просто чергова ілюзія, як останній ковток з порожньої пляшки.

«Щиголь» — це історія про те, як ми чіпляємось за уламки, щоби не потонути. Тартт дає тобі надію, як подають склянку води на похмілля. А потім б'є по зубах цією ж склянкою. І ти вдячний. Тому що в цьому ударі вся правда.

Обожнюю авторку і раджу всім