Донна Тартт

З перших сторінок ми попадаємо в той день,коли хлопчика знайшли мертвим. І бачимо переживання його матері. Уявити навіть не можу що вона відчувала. Авторка чудово прописала цю трансформацію від щасливої до депресивної жінки.

І дуже шкода було малу Герріет,яку в сімʼї недолюблювати,вважаючи занадто «не такою»
.
Книга має дуже неспішний темп. Місцями події навіть є нудними,але рятує мова автора,котра насичує текс гарними описами і деталями.

Я в певний момент шкірою і повітрям попала в душне літо на поді будинку захламленого непотребом.
.
Ця історія сповнена драми і переживань.

Вона про вимушене дорослішання

Про дитячі травми з яких не вибратися

Про дорослі травми яких не позбутися

Про вплив сімʼї котра руйнується на майбутні покоління

Про спогади. Дуже болючі і вʼязкі,котрі лишають за собою глибокі шрами.
.
Книгу варто брати з настроєм на розмірене провадження часу. На знайомство з персонажами котрих в якийсь час захочеться обійняти,в інший струмить за плечі зі словами «що ж ти робиш?». На час проведений з дорослою-маленькою Герріет.
.
Однозначно читатиму і інші книги авторки. Згодом. Поступово. Під настрій.

З перших сторінок ми попадаємо в той день,коли хлопчика знайшли мертвим. І бачимо переживання його матері. Уявити навіть не можу що вона відчувала. Авторка чудово прописала цю трансформацію від щасливої до депресивної жінки.

І дуже шкода було малу Герріет,яку в сімʼї недолюблювати,вважаючи занадто «не такою»
.
Книга має дуже неспішний темп. Місцями події навіть є нудними,але рятує мова автора,котра насичує текс гарними описами і деталями.

Я в певний момент шкірою і повітрям попала в душне літо на поді будинку захламленого непотребом.
.
Ця історія сповнена драми і переживань.

Вона про вимушене дорослішання

Про дитячі травми з яких не вибратися

Про дорослі травми яких не позбутися

Про вплив сімʼї котра руйнується на майбутні покоління

Про спогади. Дуже болючі і вʼязкі,котрі лишають за собою глибокі шрами.
.
Книгу варто брати з настроєм на розмірене провадження часу. На знайомство з персонажами котрих в якийсь час захочеться обійняти,в інший струмить за плечі зі словами «що ж ти робиш?». На час проведений з дорослою-маленькою Герріет.
.
Однозначно читатиму і інші книги авторки. Згодом. Поступово. Під настрій.

Історія, в якій ідеально все. Від того, як вона написана і до того, про що.
⠀
Я заздрю Тартт за те, як же майстерно вона пише. Кожне речення, слово, літера - все бездоганно поєднується в неперевершений текст.
⠀
Так, читається це напрочуд важко. Текст забарвлений філософськими темами, детальними описами і роздумами над такими питаннями, від яких, здавалося, можна занудьгували. Але ні-ні, не в цьому разі!
⠀
Кожен розділ - досконалий! І я не перебільшую.
⠀
А персонажі…Боже!!! Моє розбите серце знову почало кровоточить!
⠀
Я полюбила їх усіх! Всією душею полюбила!
Кожен із шістки мені став таким близьким…рідним (ох мій Генрі🖤)
⠀
І те, що вони наробили, у що вляпалися і як із цього вибиралися - доводило мене до божевілля. Як же я хвилювалась.
⠀
Також хочу відзначити ЛГБТ лінію, яка дуже пасує всій цій атмосфері.
⠀
Взірцева історія. Одна із найкращих у моєму житті!
⠀
Я тримаю кулачки, щоб вона потрапила до ваших до рук у потрібний час і настрій. Не відкладайте знайомство із нею, бо це щось неземне 🖤

"Таємна історія" - це золото сучасної літератури, інакше ніяк. Відірватися від неї неможливо, чаруюча атмосфера студентства в невеличкому містечку, цікаві герої та інтригуючий сюжет.

З самого початку авторка показує нам переломний момент головного героя, і цим самим заохочує читати далі. Також Донна Тартт висвітлює безліч соціальних тем: алкоголізм та нар😺, насилля, багатих людей, яким просто соромно йти на роботу, ЛГБТ, інцест, психологічні відхилення та ще багато інших.

Так як головний герой в нас ненадійний оповідач, я можу тільки уявляти, що було ще чого він просто не розповів. До речі, не всі читачі це помітили класний трюк, як на мене.
Донна Тартт просто майстер слова.

Цитати:
"Навряд чи можна було сказати, що всі знали його дуже добре, але він мав одну таку дивну рису: чим менше ти його знав, тим більше він тобі подобався".
"Я не вмів діставати задоволення від найпростіших речей. Почувався мертвим, хоч би чим займався".

Рекомендую всі любителям атмосфери dark academia.

«Вавілон» унікальний у своєму роді. Знайомитися варто, тому що це досвід, що інтригує. У якийсь момент автор надмірно захоплюється принадами морфології, синтаксису та смислів. Така собі магія слова, перекладу та лінгвістики в цілому. Теми влади, пригнічення, рівноправності, розподілу ресурсів, расових забобонів і так далі все на місцях. Атмосфера темної академії відчувається від першої до останньої сторінки. Часто «Вавилон» справляв враження особистого маніфесту, де зачіпаються знайомі повістки. Приреченість і самотність йдуть пліч-о-пліч на сторінках.

Засудження колоніалізму вийшло трохи натягнутішим і наївнішим, ніж хотілося б, особливо на початку, і це єдине, що можна критикувати. Трохи, знаєте, віддає твіттером, особливо у частині лексики. Але не дратує. Фінал приголомшливий. Але Кван ще минулої трилогії показала, що виживе в фіналі точно не твій улюбленець, а можливо всі помруть.

У центрі сюжету 4 студенти Оксфорда-Вавилона, троє з них уродженці інших країн, головним героєм є Робін Свіфт-це ім'я він сам собі вигадав, адже його справжнє, китайське, надто складно для вимови англійцями. Історія починається м'яко та неймовірно атмосферно. Лондон та Оксфорд зачаровують і лякають одночасно.

Герої завжди відчували себе чужинцями, але коли вони почали осягати таємниці Вавилону, і тут виникає дилема, на яку я не маю відповіді: що робити в умовах несправедливості світу: боротися з цим ціною свого життя або пожинати плоди цієї несправедливості, радіючи, що тебе вона не торкнулася? Ребекка Кван філігранно жонглює латиною, давньогрецькою, англійською, китайською, французькою та іноді німецькою, змушуючи замислюватися про те, про що раніше я ніколи не думала. Колись, я побачила цитату Ґете “Скільки мов ти знаєш - стільки разів ти людина”, це змушує замислитись і також почати вчити нові мови.

Мені не зайшло. Ця фраза повною мірою описує мої враження від книги.⠀
Але є тут і невеличкий плюс. Після цієї історії я зрозуміла, що "Щиголь" був доволі таки змістовний, бо він розповідав про те як самотня дитина переживає трагедію і всі дії Тео, якими б безглуздими вони не були, можна спати на його вік та стан.⠀

А тут дорослі люди (погодьтесь що двадцять років це вже доволі свідомий вік) роблять дичину, а потім розгрібають наслідки.⠀
Група пафосних студентів вважається елітою тільки тому що вони вчать грецьку? Ну ок, забудемо про те що у деяких питаннях вони геть необізнані. Новенький студент хоче потрапити у їх коло бо вони такі загадкові (прямо як Каллени у очах Белли) і він два роки вчив грецьку. Ну хай буде так.⠀
Але, у що ж виллється ця історія? У оповідь про нездорові стосунки, які підкріплюються марнославством, завищеними амбіціями, алкоголем, пігулками та вбивствами. Чим закінчиться ця історія - розумінням, що все було безглуздям...⠀

Я люблю романи з гарно прописаною психологією героїв і цей роман такий, але чи розумію я їх? Ні, мені не близькі думки та логіка дій персонажів.⠀

Мені не подобається читати про хворобливі відносини та про надмірне вживання алкоголю та наркотиків. Такі історії не дають мені ні емоцій, ні досвіду, ні відпочинку.⠀
Тільки гарний сталь, завдяки якому книга читається легко, зробив цю історію трошки краще. А от чи варто читати, я вам не скажу, бо у книги багато прихильників і значить щось вартісне у ній є.⠀

«Таємна історія» не така вже й таємна😅
Адже з першої сторінки ми відразу дізнаємося хто помер, а хто вбивця. Оце так поворот, так?

Ця історія про студента Гемпден-коледжу Річарда, який відразу звертає увагу на таємничого професора Джуліан Морроу, до якого майже не можливо потрапити на навчання, і його не менш таємничу групу студентів (типу еліта).

Нам розкривають всіх героїв, які на перший погляд здаються ідеальними, але з плином історії зриваються маски і нам відкривається жорстокість, аморальність і навіть підступність.
Так нам це не подобається, бо ми хочемо ідеальних героїв, щоб добро перемагало зло, але це не така книга, тут нам потрібно зняти рожеві окуляри і побачити реальність.

Ця книга викликала в мене різні емоції: захоплення, огиду, радість, страх, невіру, шок, любов.

Книга мені відразу не дуже сподобалась, але трохи обдумавши я зрозуміла чому…Я очікувала ідеальну історію, про ідеальних «вилизаних» персонажів. А це виявилась сповідь людини, яка хоче позбутися тягаря, хоча в той момент коли він скоїв злочин, то думав, що це єдине правильне рішення.

Ще мені дуже цікаво дізнатися, що ж такого Генрі сказав на вушко Камілі??

Цей роман отримав неоднозначні відгуки від читачів і критиків, що лише підкреслює його багатогранність та складність. Деякі читачі вважають його занадто довгим і деталізованим, інші захоплюються його атмосферою та глибокими характерами. Але неможливо заперечити майстерність Тартт у створенні складних та багатошарових образів.

Роман довгий - понад 500 сторінок, насичений деталями та атмосферою dark academia, розкриває характери та події поступово. Це не книга для швидкого прочитання, а роман, у який потрібно зануритися.

Головний герой, Річард Пейпен, вступає до престижного коледжу Нової Англії, де приєднується до курсу з класичних дисциплін під керівництвом харизматичного професора Джуліана Морроу. Він поступово зближується з групою заможних студентів, прагнучи стати частиною їхнього світу.
Група складається з п’яти студентів: Генрі Вінтер, розумний та відсторонений лідер групи; Френсіс Абернаті, ексцентричний і заможний студент; близнюки Чарльз і Камілла Маколей, чия загадковість приваблює та притягує; та Едмунд "Банні" Коркоран, який стає каталізатором подій, що призводять до катастрофи. Річард хоче стати частиною їхнього світу, який здається йому ідеальним.

Проте реальність далеко не відповідає уявленням Річарда. Група впивається своєю ексклюзивністю й винятковістю, занурюється в гедонізм, що призводить до трагедії під час бурхливого ритуалу, який вони проводять під впливом класичних текстів. А далі відчуття безкарності ще більше розпалює самовпевненість.

Це не детектив. Про смерть Банні ми дізнаємось вже в прологу, загадка в тому, як до цього дійшло. Це створює нестерпну напругу та очікування.
Тартт повністю контролює розповідь. Її майстерність видно у кожній деталі, і, попри змішані почуття від читання, я отримала величезне задоволення.

Книга починається з опису вбивства Банні, одного з обраних студентів, що навчаються на курсі давньогрецької в харизматичного професора Джуліана. Тобто з самого початку ми знаємо, що Банні вбили його ж друзі-однокурсники: близнюки Чарльз і Камілла, Генрі, Френсіс та Річард.

Але ж цікаво: чому?

Далі читаємо спогади, Річарда Пейпена про всі події, що привели до вбивства.
Спочатку все йшло чудово: письменниця віртуозно володіє словом, плетучи кожен абзац наче мереживо. Відчуття, що не просто читаєш, а дивишся кіно. Авторка майстерно розгортає свій задум, виводячи звичайні студентські перипетії до рівня давньогрецької трагедії.

Але прочитавши третину книги, в мене почалися закрадатися неприємні відчуття, бо на сторінках книги описувалася якась гримуча суміш: вивчення давньогрецької, пошуку сенсу життя на тлі зловживання алкоголем та наркотиками. У результаті і сталося те, що мало статися: вакханалія кількох божевільних від вседозволеності молодих людей, вбивства… Потім, замість каяття кожен з них все глибше поринає в усі тяжкі.

Саме каяття героїв, світлих почуттів та проблисків чогось людяного мені не вистачило! Здається, що історія про людей без майбутнього, що погрязли у своїх пороках. Хоча може в тому і сенс, що автор не надає оцінку скоєному, а дає можливість читачеві сформувати свою власну думку, власне ставлення до подій?

Отже прочитала я 2/3 книги, але борсатися до самого кінця в цій огиді не змогла — для мене стало все зрозуміло. Подивилася на ютубі чим все скінчилося й заспокоїлася, що була права.

Отже, ця книга виявилася не для мене, хоча знаю багатьох, кому вона сподобалась.

Книга, яка змушує відкласти всі справи. Історія, яка настільки красиво написана, що постійно уявляєш, як круто її можна було б екранізувати. Це все про «Маленький друг» Донни Тартт💭

Виявляється, дана книга була вперше видана ще у далекому 2002 році. І незважаючи на те, що події у ній відбуваються десь у сімдесятих роках двадцятого століття, читати її дуже цікаво.

По сюжету у нас є молода сім’я, яка складається з батька, матері, сина дев’яти років та двох маленьких сестричок. На День Матері хлопчика знаходять повішеним на подвір’ї власного дому. Після цього життя всіх членів сім’ї зміниться назавжди.

Спочатку я думала, що це буде детектив із розслідуванням смерті та сімейними загадками. Все так і починалося: наймолодша сестра Гаррієт разом зі своїм другом Гелі хочуть знайти винного. Але читаючи сторінку за сторінкою я зрозуміла, що авторка на прикладі однієї трагедії хоче розповісти про те, як змінилося життя кожного з героїв. І в той же час показати нам, як може скластися доля у інших неблагополучних родинах маленького містечка Александрія у штаті Міссісіпі.

Дуже раджу вам «Маленький друг», якщо вам подобається творчість Донни Тартт, а також якщо ви любите красиво написані сімейні історії. Незважаючи на трагедію у книзі, вона неймовірна!

• Та хоч Гаррієт заборонили ділитися власною журбою, журба матері правила постійним докором, і Гаррієт відчувала через це непевну відповідальність – вона робилася відчутною, насичуючи весь будинок, ніби імла; її густа хмара висіла в її матері над похиленою головою і зсутуленими плечима – важка, наче запах віскі, що тягнувся за батьком, коли той випивав. Гаррієнт прокрадалася до дверей і безгучно спостерігала за тим, як мама сидить за кухонним столом під жовтуватим світлом лампи, підпираючи голову руками й затиснувши в пальцях запалену сигарету.

• – Іноді життя не обертається так, як ми вважаємо за потрібне, – сказала Еді, ніби ділячись якимсь потішним, але маловідомим фактом.

🎧 Hello Again – Neil Diamond

Книжкова подорож, довжиною в життя, яка пов'язана з мистецтвом, любов'ю, пошуком себе. Сюжет мені нагадав "Посмішку" Бредбері, "Пригоди Олівера Твіста" і трошки сюжету про Девіда Коперфільда ​​Чарльза Діккенса. Ось така гримуча суміш із претензією на глибоку філософію, психологізм та інтелектуалізм.

Дивно визнати, що Діккенса, якого багато моїх знайомих називають "тягучим занудою", мені читати було цікавіше. А ось ця книга почалася з передчуваного захоплення (адже стільки реклами! стільки слів! стільки захоплених рецензій), тривало чарівним інтересом (до моменту, поки хлопчик подорослішав, читати було більш-менш цікаво) і закінчилося повним розчаруванням. Я втомилася читати цю книгу. Таке буває рідко, і мені стає ніяково, коли я читаю стільки захоплених думок і думок. Я читала уважно, вдумливо. Я намагалася не втратити нитку оповідання в лавині міркувань та рефлексій, але я справді втомилася від цього чтива.

Формула успіху книги - хлопчик, позбавлений батьків за страшних обставин+мистецтво, вплетення в канву сюжету картин і художників+любов із постійним пошуком себе+тонних рефлексій. Тема мистецтва хіба що натякає читачеві, що це книжка, немає.

Закінчення книги, як на мене, обірвано. Наче письменниця сама втомилася від того, що розтягнула біографію майже на тисячу сторінок, а тоді плюнула і вирішила ось так усе й залишити, а читач нехай шукає глибоких смислів і світла в кінці тунелю.
Одне слово, книга не моя, це факт.

Роман "Маленький друг" - це історія про глибоку самотність у великій родині. Анотація хибно наштовхнула на думку, що це буде розслідування, щось із нотками детективу, але, на мій жаль (не знаю як у вас) суть цієї детективної зв'язки не в тому, щоб знайти хто винен, а в тому, щоб показати, як все це вплинуло на величезну кількість людей. А найбільше - на Гарієтт, котра буквально стає одержима темою смерті свого брата.

Я намагаюсь скласти до купи думки, про що ж цей роман? Так, ніби відкритість фіналу не дозволяє окресити спрямованість історії. Про самотність? Вбитої горем матері, епізоди з якою просякнуті безнадією та тугою. Підлітка, яка одержима пошуком відповідей на питання, в чому їй ніхто не допомагає і не йде назустріч, від чого вона сама в своїй голові малює уявні висновки та чинить самосуд.

Все в цій книзі якесь таке монотонне, химерне, ця величезна родинна з нескінченними тітками-бабцями; розбитий шлюб, ворожість між сестрами, єдина надія була, що щось буде з цієї дружби Гелі-Гарієтт, але, на жаль, і тут мінус.

Ще й відкритий фінал, який ну взагалі ніяк не доповнює картину оповіді, дає лише кілька дуже банальних здогадок, але при цьому, здогадуюсь, що авторка і сама не знала відповіді на свої питання.

Не можу рекомендувати цю книгу всім, вона дуже тягуча, місцями нудна, і спочатку сюжет створює хибні очікування. Але я можу оцінити стилістичну майстерність авторки та її здатність занурити в атмосферу так, щоб ви відчули свою присутність поруч з цими персонажами.

В каруселі - те, як штучний інтелект бачить героїню Гарієтт, попросила намалювати)