Донна Тартт

Мені не зайшло. Ця фраза повною мірою описує мої враження від книги.⠀
Але є тут і невеличкий плюс. Після цієї історії я зрозуміла, що "Щиголь" був доволі таки змістовний, бо він розповідав про те як самотня дитина переживає трагедію і всі дії Тео, якими б безглуздими вони не були, можна спати на його вік та стан.⠀

А тут дорослі люди (погодьтесь що двадцять років це вже доволі свідомий вік) роблять дичину, а потім розгрібають наслідки.⠀
Група пафосних студентів вважається елітою тільки тому що вони вчать грецьку? Ну ок, забудемо про те що у деяких питаннях вони геть необізнані. Новенький студент хоче потрапити у їх коло бо вони такі загадкові (прямо як Каллени у очах Белли) і він два роки вчив грецьку. Ну хай буде так.⠀
Але, у що ж виллється ця історія? У оповідь про нездорові стосунки, які підкріплюються марнославством, завищеними амбіціями, алкоголем, пігулками та вбивствами. Чим закінчиться ця історія - розумінням, що все було безглуздям...⠀

Я люблю романи з гарно прописаною психологією героїв і цей роман такий, але чи розумію я їх? Ні, мені не близькі думки та логіка дій персонажів.⠀

Мені не подобається читати про хворобливі відносини та про надмірне вживання алкоголю та наркотиків. Такі історії не дають мені ні емоцій, ні досвіду, ні відпочинку.⠀
Тільки гарний сталь, завдяки якому книга читається легко, зробив цю історію трошки краще. А от чи варто читати, я вам не скажу, бо у книги багато прихильників і значить щось вартісне у ній є.⠀

«Таємна історія» не така вже й таємна😅
Адже з першої сторінки ми відразу дізнаємося хто помер, а хто вбивця. Оце так поворот, так?

Ця історія про студента Гемпден-коледжу Річарда, який відразу звертає увагу на таємничого професора Джуліан Морроу, до якого майже не можливо потрапити на навчання, і його не менш таємничу групу студентів (типу еліта).

Нам розкривають всіх героїв, які на перший погляд здаються ідеальними, але з плином історії зриваються маски і нам відкривається жорстокість, аморальність і навіть підступність.
Так нам це не подобається, бо ми хочемо ідеальних героїв, щоб добро перемагало зло, але це не така книга, тут нам потрібно зняти рожеві окуляри і побачити реальність.

Ця книга викликала в мене різні емоції: захоплення, огиду, радість, страх, невіру, шок, любов.

Книга мені відразу не дуже сподобалась, але трохи обдумавши я зрозуміла чому…Я очікувала ідеальну історію, про ідеальних «вилизаних» персонажів. А це виявилась сповідь людини, яка хоче позбутися тягаря, хоча в той момент коли він скоїв злочин, то думав, що це єдине правильне рішення.

Ще мені дуже цікаво дізнатися, що ж такого Генрі сказав на вушко Камілі??

Цей роман отримав неоднозначні відгуки від читачів і критиків, що лише підкреслює його багатогранність та складність. Деякі читачі вважають його занадто довгим і деталізованим, інші захоплюються його атмосферою та глибокими характерами. Але неможливо заперечити майстерність Тартт у створенні складних та багатошарових образів.

Роман довгий - понад 500 сторінок, насичений деталями та атмосферою dark academia, розкриває характери та події поступово. Це не книга для швидкого прочитання, а роман, у який потрібно зануритися.

Головний герой, Річард Пейпен, вступає до престижного коледжу Нової Англії, де приєднується до курсу з класичних дисциплін під керівництвом харизматичного професора Джуліана Морроу. Він поступово зближується з групою заможних студентів, прагнучи стати частиною їхнього світу.
Група складається з п’яти студентів: Генрі Вінтер, розумний та відсторонений лідер групи; Френсіс Абернаті, ексцентричний і заможний студент; близнюки Чарльз і Камілла Маколей, чия загадковість приваблює та притягує; та Едмунд "Банні" Коркоран, який стає каталізатором подій, що призводять до катастрофи. Річард хоче стати частиною їхнього світу, який здається йому ідеальним.

Проте реальність далеко не відповідає уявленням Річарда. Група впивається своєю ексклюзивністю й винятковістю, занурюється в гедонізм, що призводить до трагедії під час бурхливого ритуалу, який вони проводять під впливом класичних текстів. А далі відчуття безкарності ще більше розпалює самовпевненість.

Це не детектив. Про смерть Банні ми дізнаємось вже в прологу, загадка в тому, як до цього дійшло. Це створює нестерпну напругу та очікування.
Тартт повністю контролює розповідь. Її майстерність видно у кожній деталі, і, попри змішані почуття від читання, я отримала величезне задоволення.

Книга починається з опису вбивства Банні, одного з обраних студентів, що навчаються на курсі давньогрецької в харизматичного професора Джуліана. Тобто з самого початку ми знаємо, що Банні вбили його ж друзі-однокурсники: близнюки Чарльз і Камілла, Генрі, Френсіс та Річард.

Але ж цікаво: чому?

Далі читаємо спогади, Річарда Пейпена про всі події, що привели до вбивства.
Спочатку все йшло чудово: письменниця віртуозно володіє словом, плетучи кожен абзац наче мереживо. Відчуття, що не просто читаєш, а дивишся кіно. Авторка майстерно розгортає свій задум, виводячи звичайні студентські перипетії до рівня давньогрецької трагедії.

Але прочитавши третину книги, в мене почалися закрадатися неприємні відчуття, бо на сторінках книги описувалася якась гримуча суміш: вивчення давньогрецької, пошуку сенсу життя на тлі зловживання алкоголем та наркотиками. У результаті і сталося те, що мало статися: вакханалія кількох божевільних від вседозволеності молодих людей, вбивства… Потім, замість каяття кожен з них все глибше поринає в усі тяжкі.

Саме каяття героїв, світлих почуттів та проблисків чогось людяного мені не вистачило! Здається, що історія про людей без майбутнього, що погрязли у своїх пороках. Хоча може в тому і сенс, що автор не надає оцінку скоєному, а дає можливість читачеві сформувати свою власну думку, власне ставлення до подій?

Отже прочитала я 2/3 книги, але борсатися до самого кінця в цій огиді не змогла — для мене стало все зрозуміло. Подивилася на ютубі чим все скінчилося й заспокоїлася, що була права.

Отже, ця книга виявилася не для мене, хоча знаю багатьох, кому вона сподобалась.

Книга, яка змушує відкласти всі справи. Історія, яка настільки красиво написана, що постійно уявляєш, як круто її можна було б екранізувати. Це все про «Маленький друг» Донни Тартт💭

Виявляється, дана книга була вперше видана ще у далекому 2002 році. І незважаючи на те, що події у ній відбуваються десь у сімдесятих роках двадцятого століття, читати її дуже цікаво.

По сюжету у нас є молода сім’я, яка складається з батька, матері, сина дев’яти років та двох маленьких сестричок. На День Матері хлопчика знаходять повішеним на подвір’ї власного дому. Після цього життя всіх членів сім’ї зміниться назавжди.

Спочатку я думала, що це буде детектив із розслідуванням смерті та сімейними загадками. Все так і починалося: наймолодша сестра Гаррієт разом зі своїм другом Гелі хочуть знайти винного. Але читаючи сторінку за сторінкою я зрозуміла, що авторка на прикладі однієї трагедії хоче розповісти про те, як змінилося життя кожного з героїв. І в той же час показати нам, як може скластися доля у інших неблагополучних родинах маленького містечка Александрія у штаті Міссісіпі.

Дуже раджу вам «Маленький друг», якщо вам подобається творчість Донни Тартт, а також якщо ви любите красиво написані сімейні історії. Незважаючи на трагедію у книзі, вона неймовірна!

• Та хоч Гаррієт заборонили ділитися власною журбою, журба матері правила постійним докором, і Гаррієт відчувала через це непевну відповідальність – вона робилася відчутною, насичуючи весь будинок, ніби імла; її густа хмара висіла в її матері над похиленою головою і зсутуленими плечима – важка, наче запах віскі, що тягнувся за батьком, коли той випивав. Гаррієнт прокрадалася до дверей і безгучно спостерігала за тим, як мама сидить за кухонним столом під жовтуватим світлом лампи, підпираючи голову руками й затиснувши в пальцях запалену сигарету.

• – Іноді життя не обертається так, як ми вважаємо за потрібне, – сказала Еді, ніби ділячись якимсь потішним, але маловідомим фактом.

🎧 Hello Again – Neil Diamond

Книжкова подорож, довжиною в життя, яка пов'язана з мистецтвом, любов'ю, пошуком себе. Сюжет мені нагадав "Посмішку" Бредбері, "Пригоди Олівера Твіста" і трошки сюжету про Девіда Коперфільда ​​Чарльза Діккенса. Ось така гримуча суміш із претензією на глибоку філософію, психологізм та інтелектуалізм.

Дивно визнати, що Діккенса, якого багато моїх знайомих називають "тягучим занудою", мені читати було цікавіше. А ось ця книга почалася з передчуваного захоплення (адже стільки реклами! стільки слів! стільки захоплених рецензій), тривало чарівним інтересом (до моменту, поки хлопчик подорослішав, читати було більш-менш цікаво) і закінчилося повним розчаруванням. Я втомилася читати цю книгу. Таке буває рідко, і мені стає ніяково, коли я читаю стільки захоплених думок і думок. Я читала уважно, вдумливо. Я намагалася не втратити нитку оповідання в лавині міркувань та рефлексій, але я справді втомилася від цього чтива.

Формула успіху книги - хлопчик, позбавлений батьків за страшних обставин+мистецтво, вплетення в канву сюжету картин і художників+любов із постійним пошуком себе+тонних рефлексій. Тема мистецтва хіба що натякає читачеві, що це книжка, немає.

Закінчення книги, як на мене, обірвано. Наче письменниця сама втомилася від того, що розтягнула біографію майже на тисячу сторінок, а тоді плюнула і вирішила ось так усе й залишити, а читач нехай шукає глибоких смислів і світла в кінці тунелю.
Одне слово, книга не моя, це факт.

Роман "Маленький друг" - це історія про глибоку самотність у великій родині. Анотація хибно наштовхнула на думку, що це буде розслідування, щось із нотками детективу, але, на мій жаль (не знаю як у вас) суть цієї детективної зв'язки не в тому, щоб знайти хто винен, а в тому, щоб показати, як все це вплинуло на величезну кількість людей. А найбільше - на Гарієтт, котра буквально стає одержима темою смерті свого брата.

Я намагаюсь скласти до купи думки, про що ж цей роман? Так, ніби відкритість фіналу не дозволяє окресити спрямованість історії. Про самотність? Вбитої горем матері, епізоди з якою просякнуті безнадією та тугою. Підлітка, яка одержима пошуком відповідей на питання, в чому їй ніхто не допомагає і не йде назустріч, від чого вона сама в своїй голові малює уявні висновки та чинить самосуд.

Все в цій книзі якесь таке монотонне, химерне, ця величезна родинна з нескінченними тітками-бабцями; розбитий шлюб, ворожість між сестрами, єдина надія була, що щось буде з цієї дружби Гелі-Гарієтт, але, на жаль, і тут мінус.

Ще й відкритий фінал, який ну взагалі ніяк не доповнює картину оповіді, дає лише кілька дуже банальних здогадок, але при цьому, здогадуюсь, що авторка і сама не знала відповіді на свої питання.

Не можу рекомендувати цю книгу всім, вона дуже тягуча, місцями нудна, і спочатку сюжет створює хибні очікування. Але я можу оцінити стилістичну майстерність авторки та її здатність занурити в атмосферу так, щоб ви відчули свою присутність поруч з цими персонажами.

В каруселі - те, як штучний інтелект бачить героїню Гарієтт, попросила намалювати)

Про книги, які справили найсильніше враження, говорити найважче.

🌹 Ця історія чарівна, потворна, дуже глибока, часом нудна і виснажлива, шокуюча, передбачувана - і просто безмежно прекрасна, хоч у цьому переліку негативних характеристик може і більше, ніж позитивних.

Найбільше в ній приваблює саме химерна краса, зачарування цією красою у потворному, у жахливому, у смерті.

І саме це робить її такою занадто тягучою, що іноді хочеться відкласти у бік і перепочити.

По суті, за всю цю досить немаленьку історію відбувається дуже мало подій. І що саме відбудеться, зрозуміло майже одразу - бо книга постійно спойлерить сама себе у найкращіх традиціях Кінга😅

🚬 Молодий хлопець вступає до коледжу і дізнається про дуже закритий курс давньогрецької, що тут викладається. Ця закритість викликає в нього сильне бажання за будь-яку ціну потрапити до елітарної групи студентів, які вчаться у ексцентричного викладача - ну і звісно ж, йому це з часом вдається.

Але це змінює його життя назавжди, бо саме у закритих елітарних колах трапляються найхимерніші речі.

І тут авторка не стримувалась, вільно перетинаючи межі химерного.

Персонажі, що спочатку зачаровують, незабаром викличуть шок і огиду.

Але і зачарування нікуди не подінеться.

🩸 Подій, як я вже казала, буде небагато, але деякі з них будуть максимально потворними. Що не робить їх менш цікавими - чим далі все заходитиме, тим важче буде відвести очі.

Це дуже і дуже повільно.

Уявіть найповільніше, що ви читали - от воно точно було вдвічі динамічнішим за «Таємну історію». Але вона затягує, як болото, і виборсуватись з часом навіть не хочеться.

❤️ Якщо любите тексти, що більше акцентуються на психологічному стані персонажів і відчуттях, ніж на тому, що відбувається ззовні - це те, що вам треба.

Зовнішня оболонка тут грає дуже незначну роль. А от моральні дилеми, самокопання, а часом в бездумне споглядання складають міцний фундамент.

“Таємна історія” - одна з найобговорюваніших книг останніх років.
Існує два табори - прихильники книги та ті, хто її вщент розкритикував.
Тож я засновую новий табір “невизначеності”.

Це другий роман, який я прочитала в авторки. Перший - “Щиголь” повністю попав в мій настрій і читацькі вподобання. “Таємна історія” так і не розкрилась для мене.

Анотація обіцяла мені атмосферу загадковості, історію групи людей об’єднаних страшною таємницею та напружений сюжет.
Натомість я отримала студентів, які бухають майже непросихаючи, ковтають пігулки наче вітаміни та купу необдуманих вчинків. Якраз таки, через вищезгадані дії.

Донна Тартт талановита письмениця, її задум був чудовий, проте вона не змогла його передати в романі. Всі герої були бездушними, попри їх історію я не співпереживала нікому. Жоден з героїв мені не відгукнувся, ні позитивно, ані негативно.
Професор, який, вочевидь, задумувався який незримий лідер студентів, взагалі майже не з’являвся на сторінках книги.

Я переконана, що якщо цей роман колись буде екранізований талановитим режисером, це буде успіх. Бо задум дійсно багатообіцяючий. На жаль, з книгою цього не сталось.

Розгадка "Таємної історії" не кожному до снаги, та шлях до неї неодмінно буде цікавим, хоча й нелегким.
Я дуже давно приглядалася до цієї книги, а потім взяла й прочитала на одному диханні.
Щоправда, першого дня скаржилася, що вона мені нудна і тягуча, але чимось книга таки чіпляла, і я поверталася до неї знову і знову.

Тож чим міг зацікавити звичайнісінький хлопець із провінції Річард, який вступає до коледжу на факультет англійської?
Або ж вишуканий Френсіс, який носить дорогі класичні костюми і купається в розкоші?
Трохи подібний до нього розумака Генрі - беземоційний і аж занадто занурений у себе.
Близнюки-сироти Чарльз і Камілла, яким пощастило із заможними родичами, але не пощастило з оточенням.
І нарешті Банні - син банкіра, високий блондин з глибокими голубими очима, "свій хлопець" в будь-якій компанії, що звик нічим себе не омежувати і не обтяжувати.
Всі вони належали до "привілейованого" курсу вивчення грецької мови у професора Джуліана, потрапити до якого вдавалося далеко не всім.
Всі вони вели подвійні життя, постійно вдаючи із себе тих, ким насправді не є.
Власне, це і стало причиною їхніх нещасть: спочатку вбивства, а потім, як результат, трансформації кожного з героїв.
Бо хіба можна залишатися собою колишнім після скоєння страшного злочину?

Аморальна поведінка кожного з героїв, їхні залежності (в кожного свої, звісно), нівелювання правилами навіть не дивують у творі. Це все ніби фон для розкриття їхнього внутрішнього світу. Тут дуже тонко авторка описала дружбу. Всі її "стадії", що мені особисто дуже відгукнулося. Звичайно, стосунки між героями не можна назвати здоровими, але будьмо відвертими, вони лишень вдавали із себе друзів. Світ їхнього кола "обраних" на чолі з професором Джиліаном, світ вишуканості і мальовничості, ізольований від того зовнішнього світу, в якому панують подібні до родини Коркоранів.

Насправді історія дуже сумна, жорстока і місцями шокуюча, після якої залишаєшся під враженнями ще довгий час.
Історія зовсім не таємна, бо все насправді було на видноті, просто дехто не хотів відкривати очі...

Роман про дорослішання хлопчика на ім'я Тео, де присутня смерть близьких, хворобливе кохання, складні стосунки з людьми, наркотики та алкоголь.

Роман про силу мистецтва, про те, як воно змінює наше життя та допомагає  впоратися зі втратою.

Перша думка після прочитання була: Таємна історія краща. Але чим більше минає часу після прочитання, тим ясніше я розумію, що вона не краща, вона інша і не треба порівнювати ці книги між собою. В інтернеті є негласний поділ, що ти або в таборі "Таємної історії" або "Щигла". Я виявилася і там, і там.

Не чекайте від книги несподіваних сюжетних поворотів та стрімкого розвитку подій. Розповідь повільна і тягуча і багатьох це може відлякати, особливо якщо врахувати обсяг майже 900 сторінок. Але якщо ви не з боягузливих, то сміливо пірнайте в цю історію, і вона вас не розчарує.

Насамперед хочеться відзначити стиль і майстерність автора!

Книга досить об'ємна, але не було відчуття, що твір місцями провисає. Книга наповнена унікальною атмосферою (не даремно Тартт вважають основоположницею дарк академії), яскравими образами головних героїв.

Сюжет теж приголомшливий. Здавалося б, з першого розділу розкрито головну інтригу. Але під час справи з'ясовується, що інтрига взагалі не в цьому. Книгу читати цікаво і захоплююче, оскільки перед нами не детектив, а більшою мірою психологія. Смерть одного з героїв - це як декорація, на тлі якої відбуваються усі пристрасті та переживання. При цьому ми бачимо наскільки живі та реалістичні герої зі своїми характерами і світоглядом.

Книга переважно про людські стосунки, спірні питання моралі і, звичайно, не без загадок.