Книжкова подорож, довжиною в життя, яка пов'язана з мистецтвом, любов'ю, пошуком себе. Сюжет мені нагадав "Посмішку" Бредбері, "Пригоди Олівера Твіста" і трошки сюжету про Девіда Коперфільда Чарльза Діккенса. Ось така гримуча суміш із претензією на глибоку філософію, психологізм та інтелектуалізм.
Дивно визнати, що Діккенса, якого багато моїх знайомих називають "тягучим занудою", мені читати було цікавіше. А ось ця книга почалася з передчуваного захоплення (адже стільки реклами! стільки слів! стільки захоплених рецензій), тривало чарівним інтересом (до моменту, поки хлопчик подорослішав, читати було більш-менш цікаво) і закінчилося повним розчаруванням. Я втомилася читати цю книгу. Таке буває рідко, і мені стає ніяково, коли я читаю стільки захоплених думок і думок. Я читала уважно, вдумливо. Я намагалася не втратити нитку оповідання в лавині міркувань та рефлексій, але я справді втомилася від цього чтива.
Формула успіху книги - хлопчик, позбавлений батьків за страшних обставин+мистецтво, вплетення в канву сюжету картин і художників+любов із постійним пошуком себе+тонних рефлексій. Тема мистецтва хіба що натякає читачеві, що це книжка, немає.
Закінчення книги, як на мене, обірвано. Наче письменниця сама втомилася від того, що розтягнула біографію майже на тисячу сторінок, а тоді плюнула і вирішила ось так усе й залишити, а читач нехай шукає глибоких смислів і світла в кінці тунелю.
Одне слово, книга не моя, це факт.
Нарешті я дочитала цю книгу. Можу сказати лише, що ці 800 сторінок були тортурами для мене.
Просто 800 сторінок життя одного травмованого та депресивного хлопця, я не знайшла нічого цікавого чи захоплюючого в цій історії для себе, дуже шкода витраченого часу.
"Іноді треба програти,для того щоб виграти"
Історія про американського підлітка Теодора Деккера, який стає свідком теракту та переживає втрату найближчої людини. Він залишається сам, розгублений, не знаючи що його чекає, куди йти та кому довіритись. Один перед цілим життям.
Вкрадена з музею картина 17-го століття, що опинилася в його руках і таємниця, пов'язана нею, - все що у нього є. Це історія про пошук: пошук правильного шляху, відповідей на питання, пошук сенсу, пошук себе. Та про помилки, падіння, про те,що може статися з кожним. Складна, досить гнітюча книга, котра тисне на тебе з усіх фронтів,але від цього не стає менш прекрасною. Донна Тартт наповнила роман термінами, що стосуються різних видів мистецтва та ремесел, купою посилань на витвори живопису та літератури,що допомагає з головою поринути у світ цього твору та стати більш розвиненим у різних сферах.
Я - не прихильник лайки та нецензурних виразів, а особливо у художніх творах,але у "Щоглі" ці явища виглядають як ніколи доречно.
Автор показує життя героїв таким, яким воно є: не прикрашає, не ідеалізує, не шліфує та не пом'якшує його. Через таку деталізацію,іноді читати нестерпно важко, деякі сцени викликають почуття відрази, але в цьому і є особливість твору, адже: «Краса змінює суть».
Зв'язок між Тео та картиною «Щиголь» Фабріціуса ,певною мірою схожий на ідолопоклонство довжиною в життя. Так багато усього в цій книзі, починаючи зі змін в голові людини після катастрофи, становлення людського характеру, впливу оточення на індивідум, банального кохання, і завершуючи алкоголем, наркотиками, «ломкою», залежністю, азартом, криміналом. І це ще далеко не все...
Особисто для мене найцікавішими були перші 500-550 сторінок, в яких ставиться ставка на психічний стан людини та на випробування долі, потім я на деякий час почала втрачати інтерес, проте це не зіпсувало загального враження. Думаю, що кожен знайде в цій книзі щось для себе, щось таке, про що ви давно думали, але не знали як висловити своїми словами. І ось вона - ця думка просто у вас перед носом,надрукована чорним по білому
.
ЧИТАТИ ОДНОЗНАЧНО!
