Світлий шлях. історія одного концтабору

"Світлий шлях" - назва вулиці в окупованому Донецьку, де раніше розташовувався артцентр "Ізоляція". За іроніє долі саме тут російські окупанти створюють справжню катівню, де кожен день люди піддаються страшним тортурам.

Без відчуття болю і жаху просто неможливо читати цю книгу, однак так само і не можна відгороджувати себе та не помічати того, що відбувається в країні та через що пройшли та досі проходять наші люди.

Коли читаєш книгу важко навіть уявити, що всі ті звірства, про які ми чули з підручників історії, відбуваються прямо зараз, у 21 сторіччі, в нашій країні. Так, це жорстока і складана книга для читача, бо не кожен день доводиться поринати у світ знущань, думок про суїцид, людські страхи та переживання. Однак для мене це була і розповідь людини, яка своїм прикладом показує як не втрати зорового глузду навіть у таких умовах, як триматися, у що вірити та на що сподіватися.

Ніхто достеменно не знає, що зараз відбувається за стінками "Ізоляції", і які жахіття вона ще скриває.

Я точно раджу прочитати цю книгу кожному українцю, аби не мати жодних ілюзій щодо агресора; аби розуміти, що це може статися з кожним; аби мати незламну віру у найкраще, навіть коли морально тебе намагаються зламати. Адже десь там попереду тебе чекає справжній світлий шлях.

Це, мабуть, найважча книжка, яку я читала. Автор - журналіст, який пробув більше року у концтаборі «Світлий шлях», який розташований в окупованому Донецьку. Замальовані вікна, пакети на головах, електрошок - це ще не всі страшні реалії цього місця.

Вперше я почула про це місце по телебаченню. Жінка, яка пережила полон, розповідала страшні речі і сказала, що чоловіки взагалі відмовляються говорити про це місце. Це наймоторошніший сон, який втілився у реальність. А потім я побачила книжку Станіслава Асеєва (насправді мене привабила яскрава обкладинка, через я її взяла в руки), його спогади, його мемуари і зрозуміла, що це мій шанс зрозуміти, що це за місце.

Всі ми памʼятаємо Ірпінь та Бучу. А все почалося тут ще у 2014 році. Катування та знущання заради розваги, абсурд та сюр, який тут відбувається не вкладається у голови навіть тим, для кого другий дім. Жодні закони та правила тут не діють і ніхто не знає, чи буде завтра

Я читала цю книгу з паузами, слізьми та холодним потом. Я не розумію як люди можуть себе так поводити і навіщо. Але я точно знаю, що про такі книги треба говорити більше, перекладати та розповсюджувати максимально можливо

Той, хто читає, точно знає, ЩО насправді відбувається.

У цьому твердженні усі пояснення і аргументи, які повинні змотивувати вас прочитати «Світлий шлях. Історія одного концтабору» Станіслава Асєєва.

Ми можемо жити зі шторами на очах, продовжуючи говорити мовою окупанта, купувати і читати російські книжки та переклади російською іноземних видань, культивувати грьобану (гаразд - культурно «необґрунтовану») толерантність і усіляко відхрещувати себе від «свого» і «своїх» терміном «націоналізм». Можемо, вміємо, практикуємо.

А можемо взяти відповідальність за шанс цієї Країни не зникнути з мапи світу.
Можемо, але не вміємо і вкрай рідко хто з нас практикує.

Бо, може, ми мало читаємо? І ще менше - текстів, які відкривають очі на правду? Може, не осмілюємось говорити про скалічені війною на Сході життя? Ба більше - не осмислюємо і не відрефлексовуємо досвіди, яким спробував поділитись журналіст і автор книжки «Світлий шлях»?
А отже ми навіть не знаємо, що в самому центрі Донецька катують людей, роками без суду й слідства у нелюдських умовах тримаючи українських політв’язнів.

Це було читання виснажливе, місцями безкомпромісно жорстоке, некомфортне, часто апелююче до внутрішніх страхів і табу. Менше з тим, це було важливе читання, вітальне, світоглядо-конструююче.
_____
Відгук писала одразу після прочитання, ще влітку 2021 року.