«донецьке Дахау»
Читаючи новини, думаєш, коли ж буде те дно, але р*сня кожного разу пробиває його все нижче і нижче. Здавалося б, ми вже не здатні дивуватися, але "Ізоляція" демонструє ще одну грань дна... Чи лякає описане після жахіть Бучі, Бородянки, Маріуполя, Ізюма? Як не дивно - так. Не самим фактом катувань, ґвалтувань, психологічного й фізичного знищення людини (але і це також). Зрештою, ми вже звикли до думки, що від росіян нічого іншого очікувати не варто.
Лякає тим, що "Ізоляція" в принципі існує. У 21 столітті. У самому центрі Європи. І ніхто нічого не може з цим зробити. Вона існує й існувала, поки ми робили ремонти, ходили на роботу, народжували дітей, їздили відпочивати. Поки читали книжки і раділи виходу улюблених серіалів. А вона і десятки подібних їй - існували... Ця думка постійно крутилася в мене під час читання і від неї дуже важко відкараскатися.
Вже неодноразово нам всім траплялися новини, що в тому чи іншому окупованому населеному пункті ворог створив другу-третя-енну "Ізоляцію". В цей момент пробирає холодок, але тільки після цієї книги розумієш, що це означає насправді.
А ще весь час перед очима поставали кадри з нашими полоненими, зокрема Азовцями.
Прочитавши "Світлий шлях" можна скласти приблизне [і не дай Боже - точне] уявлення і отримати відповіді на питання - як же там нашим полоненим? Лишень спостерігайте за своїм станом, якщо будете про це думати. Слабкодухим краще утриматися.
Як мені читалося? Важке питання - спочатку надзвичайно важко і безуспішно намагаючись не співставляти колишній арт-центр, який я пам'ятаю за мирних часів, з тим, у що його перетворили. Емоційна прив'язка не давала оцінювати текст адекватно і від того ставало ще нестерпніше. А потім накрила дивна апатія - просто перегортаєш сторінки, ковтаєш слова, але не можеш увімкнути емоції. Ти - свідок, який нічого не може змінити...
Огортає безсилля і прийняття. Затягує трясовина буття в'язня і навіть найлютіший жах здається буденністю. Від усвідомлення цих емоцій стає моторошно...
Прочитавши книгу, хоч на 10% можна зрозуміти емоції і відчуття полоненого після повернення додому. Якщо ви думали, що вмить наступає "все добре" то це велика омана. У всякому випадку ті, хто повертався з "Ізоляції", ще довгий час приходили у себе. Довгий-довгий час.
Пан Станіслав неодноразово згадував, що, напевно, мав вижити в "Ізоляції" хоча б тому, щоб розповісти про все. Вірю, що зрештою він віднайшов багато інших сенсів, проте написати цю книгу було надзвичайно важливо. ЗБІСА ВАЖЛИВО! Вона нелегка і я ніколи не
порекомендую її тим, хто ще не досяг 18 років (хай як вони мають знати правду), але (окрім новин) завдяки такій літературі широкий загал дізнається про масштаби злочинів рф.
"Ізоляція" навчає, що "самого дна" не існує: завжди є куди падати глибше. Завжди є ті, кому ще гірше за тебе."
р.s. тут є згадки Макіївки, що є рідним містом автора і яку я, на жаль, теж пам'ятаю. Чому на жаль? Тому що, як і всі міста мого дитинства і юності, його так само
відібрали. Хоч Макіївка була
для мене радше "перевалочним пунктом", а все ж спогади не стерти: обидва автовокзали, Епіцентр, вічний затор на виїзді у Донецьк, лікарні, торгівельні центри, ринок...
Міста, які ментально вже чужі, але в серці все ще рідні.