Крізь сторінки відчуваються нотки депресії. Спочатку вони ледь помітні, але далі стають курсивом. І то не просто так. Важке життя та війна даються взнаки. Для мене це було важке чтиво, хоча книга зовсім маленька. Дуже потішив щоденник автора, не хотілось, щоб він закінчувався. Але раджу цю книгу для розуміння подій в Донецьку після 2014 року, а також людей, які там жили або досі живуть.

«донецьке Дахау» Читаючи новини, думаєш, коли ж буде те дно, але р*сня кожного разу пробиває його все нижче і нижче. Здавалося б, ми вже не здатні дивуватися, але "Ізоляція" демонструє ще одну грань дна... Чи лякає описане після жахіть Бучі, Бородянки, Маріуполя, Ізюма? Як не дивно - так. Не самим фактом катувань, ґвалтувань, психологічного й фізичного знищення людини (але і це також). Зрештою, ми вже звикли до думки, що від росіян нічого іншого очікувати не варто. Лякає тим, що "Ізоляція" в принципі існує. У 21 столітті. У самому центрі Європи. І ніхто нічого не може з цим зробити. Вона існує й існувала, поки ми робили ремонти, ходили на роботу, народжували дітей, їздили відпочивати. Поки читали книжки і раділи виходу улюблених серіалів. А вона і десятки подібних їй - існували... Ця думка постійно крутилася в мене під час читання і від неї дуже важко відкараскатися.  Вже неодноразово нам всім траплялися новини, що в тому чи іншому окупованому населеному пункті ворог створив другу-третя-енну "Ізоляцію". В цей момент пробирає холодок, але тільки після цієї книги розумієш, що це означає насправді. А ще весь час перед очима поставали кадри з нашими полоненими, зокрема Азовцями. Прочитавши "Світлий шлях" можна скласти приблизне [і не дай Боже - точне] уявлення і отримати відповіді на питання - як же там нашим полоненим? Лишень спостерігайте за своїм станом, якщо будете про це думати. Слабкодухим краще утриматися. Як мені читалося? Важке питання - спочатку надзвичайно важко і безуспішно намагаючись не співставляти колишній арт-центр, який я пам'ятаю за мирних часів, з тим, у що його перетворили. Емоційна прив'язка не давала оцінювати текст адекватно і від того ставало ще нестерпніше. А потім накрила дивна апатія - просто перегортаєш сторінки, ковтаєш слова, але не можеш увімкнути емоції. Ти - свідок, який нічого не може змінити... Огортає безсилля і прийняття. Затягує трясовина буття в'язня і навіть найлютіший жах здається буденністю. Від усвідомлення цих емоцій стає моторошно... Прочитавши книгу, хоч на 10% можна зрозуміти емоції і відчуття полоненого після повернення додому. Якщо ви думали, що вмить наступає "все добре" то це велика омана. У всякому випадку ті, хто повертався з "Ізоляції", ще довгий час приходили у себе. Довгий-довгий час. Пан Станіслав неодноразово згадував, що, напевно, мав вижити в "Ізоляції" хоча б тому, щоб розповісти про все. Вірю, що зрештою він віднайшов багато інших сенсів, проте написати цю книгу було надзвичайно важливо. ЗБІСА ВАЖЛИВО! Вона нелегка і я ніколи не порекомендую її тим, хто ще не досяг 18 років (хай як вони мають знати правду), але (окрім новин) завдяки такій літературі широкий загал дізнається про масштаби злочинів рф. "Ізоляція" навчає, що "самого дна" не існує: завжди є куди падати глибше. Завжди є ті, кому ще гірше за тебе." р.s. тут є згадки Макіївки, що є рідним містом автора і яку я, на жаль, теж пам'ятаю. Чому на жаль? Тому що, як і всі міста мого дитинства і юності, його так само відібрали. Хоч Макіївка була для мене радше "перевалочним пунктом", а все ж спогади не стерти: обидва автовокзали, Епіцентр, вічний затор на виїзді у Донецьк, лікарні, торгівельні центри, ринок... Міста, які ментально вже чужі, але в серці все ще рідні.

Таємна в’язниця, істинний концтабір під назвою «Ізоляція» і досі розташований у центрі Донецька, по вулиці Світлого Шляху, 3, на території колишнього заводу ізоляційних виробів. Це найжорстокіша в’язниця так званої днp, тюрма поза законами, мораллю, за межами розуміння і сприйняття, де не діє навіть кримінальна система норм, за якими живе звичайна зона. Це місце жорстоких катувань і принижень «зрадників», «злочинців», «шпигунів», «чужих», та й «своїх». Здавалось би, зрозуміло, що найвищою цінністю є життя людини. Проте за міжнародним та національним правом право на життя може бути обмежене за певних легітимних умов як наслідок виключно необхідного застосування сили. Іншими словами, вбити можливо, до прикладу, для захисту будь-якої особи від незаконного насильства. У свою чергу, під абсолютною забороною перебуває катування. За жодних умов людина не може бути піддана катуванню, навіть задля розкриття чи запобігання особливо тяжкого злочину. Іншими словами, людська гідність у правовому полі цінується вище за людське життя. У цих дуже сильних текстах автор не оплакує свій досвід понад двохрічного перебування в Ізоляції, а намагається донести до читача те, що здатна робити людина з людиною, як може змінитись життя в мить, як жити, коли стирають твою ідентичність, як залишитись людиною в час дегуманізації. Тут навіть більше психології в’язня, притлумленого, розбитого, знеособленого і приниженого до межі, якої просто не існує. Я читала і постійно виникало питання «для чого це робили кати?». Так, ніби відповідь зможе виправдати їх? Це неможливо, звісно. Я розумію, що навіть психіка читача вибудовує захисні механізми, як от раціоналізацію, адже доводиться прийняти жахливі факти реальності. Книжку треба читати, треба пам’ятати. Тут не лише цінний зміст, від якого не варто втікати, адже це нічого не змінить. Якість подачі тексту потужна.

Якби вам 15 років тому хтось сказав би, що в Україні буде війна? Що наших сучасників чекають тортури концтаборів, як під час Другої світової? Хто б у таке повірив? Але це наша реальність. Та реальність, коли розплющуєш очі і перші кілька секунд не пам'ятаєш, що війна, що і зараз тисячі полонених. Що більшість свої свідчення не напишуть... Станіслав Асєєв - український журналіст, який потрапив у полон окупантів і відсидів в "Ізоляції", катівні у Донецьку. У своїй книзі він описує що там робили з людьми. Як намагалися вижити. Як старалися створили якусь модель поведінки. Цивільні, українські військові, досвідчені злочинці і бойовики так званих "республік". Вперемішку в одній камері. Про що вони говорили? Хіба могли домовитися про боротьбу з керівництвом катівні? Станіслав Асєєв повернувся в Україну після обміну, і записав свої свідчення. Зараз книга виходить у перекладах іноземними мовами, і це дуже добре. Я боялася, що мені буде дуже болісно читати. Але хто читав "Сад Гетсиманський", то не порівняти з емоційним насиченням і деталями катувань. Зрештою, новини не менш жахаючі. Книга також містить кілька творів прози, написаної в "Ізоляції".

Це, мабуть, найважча книжка, яку я читала. Автор - журналіст, який пробув більше року у концтаборі «Світлий шлях», який розташований в окупованому Донецьку. Замальовані вікна, пакети на головах, електрошок - це ще не всі страшні реалії цього місця. Вперше я почула про це місце по телебаченню. Жінка, яка пережила полон, розповідала страшні речі і сказала, що чоловіки взагалі відмовляються говорити про це місце. Це наймоторошніший сон, який втілився у реальність. А потім я побачила книжку Станіслава Асеєва (насправді мене привабила яскрава обкладинка, через я її взяла в руки), його спогади, його мемуари і зрозуміла, що це мій шанс зрозуміти, що це за місце. Всі ми памʼятаємо Ірпінь та Бучу. А все почалося тут ще у 2014 році. Катування та знущання заради розваги, абсурд та сюр, який тут відбувається не вкладається у голови навіть тим, для кого другий дім. Жодні закони та правила тут не діють і ніхто не знає, чи буде завтра Я читала цю книгу з паузами, слізьми та холодним потом. Я не розумію як люди можуть себе так поводити і навіщо. Але я точно знаю, що про такі книги треба говорити більше, перекладати та розповсюджувати максимально можливо

Той, хто читає, точно знає, ЩО насправді відбувається. У цьому твердженні усі пояснення і аргументи, які повинні змотивувати вас прочитати «Світлий шлях. Історія одного концтабору» Станіслава Асєєва. Ми можемо жити зі шторами на очах, продовжуючи говорити мовою окупанта, купувати і читати російські книжки та переклади російською іноземних видань, культивувати грьобану (гаразд - культурно «необґрунтовану») толерантність і усіляко відхрещувати себе від «свого» і «своїх» терміном «націоналізм». Можемо, вміємо, практикуємо. А можемо взяти відповідальність за шанс цієї Країни не зникнути з мапи світу. Можемо, але не вміємо і вкрай рідко хто з нас практикує. Бо, може, ми мало читаємо? І ще менше - текстів, які відкривають очі на правду? Може, не осмілюємось говорити про скалічені війною на Сході життя? Ба більше - не осмислюємо і не відрефлексовуємо досвіди, яким спробував поділитись журналіст і автор книжки «Світлий шлях»? А отже ми навіть не знаємо, що в самому центрі Донецька катують людей, роками без суду й слідства у нелюдських умовах тримаючи українських політв’язнів. Це було читання виснажливе, місцями безкомпромісно жорстоке, некомфортне, часто апелююче до внутрішніх страхів і табу. Менше з тим, це було важливе читання, вітальне, світоглядо-конструююче. _____ Відгук писала одразу після прочитання, ще влітку 2021 року.

Час прочитання: якщо без рефлексій, то пару годин. "Там, за схилом оцих пагорбів, лежить світ, цілковито нам підвладний, адже ми можемо думати про нього будь-що." Новели, есеї, казки і записи щоденників. Якщо ви готові прожити емоції тривожних особистих спогадів, відрефлексувати про досвід зруйнованого, але незламного. Подивитися на війну не лише з власної позиції і новинних стрічок. Трохи заглибитися в тему, чому ж люди лишаються в найпекельніших місцях, але і там знаходять розраду, то як то кажуть - самі прочитали і вас запрошуємо. Для мене, це не легка книга в прочитанні. Це, як оголений нерв - емоцій багато, рефлексувати боляче. З огляду стилю текстів - написано легко. Не шпортаєшся в словах і порівняннях. Легко візуалізуються образи, вони живі. Є роздуми, є своя філософія. І розуміння, хто ж таки чує шелест бамбукового гаю.

"Світлий шлях" - назва вулиці в окупованому Донецьку, де раніше розташовувався артцентр "Ізоляція". За іроніє долі саме тут російські окупанти створюють справжню катівню, де кожен день люди піддаються страшним тортурам. Без відчуття болю і жаху просто неможливо читати цю книгу, однак так само і не можна відгороджувати себе та не помічати того, що відбувається в країні та через що пройшли та досі проходять наші люди. Коли читаєш книгу важко навіть уявити, що всі ті звірства, про які ми чули з підручників історії, відбуваються прямо зараз, у 21 сторіччі, в нашій країні. Так, це жорстока і складана книга для читача, бо не кожен день доводиться поринати у світ знущань, думок про суїцид, людські страхи та переживання. Однак для мене це була і розповідь людини, яка своїм прикладом показує як не втрати зорового глузду навіть у таких умовах, як триматися, у що вірити та на що сподіватися. Ніхто достеменно не знає, що зараз відбувається за стінками "Ізоляції", і які жахіття вона ще скриває. Я точно раджу прочитати цю книгу кожному українцю, аби не мати жодних ілюзій щодо агресора; аби розуміти, що це може статися з кожним; аби мати незламну віру у найкраще, навіть коли морально тебе намагаються зламати. Адже десь там попереду тебе чекає справжній світлий шлях.