Скрипниківка

🔗 «...а виходить, що мова сильніша за страх мовчання,
вона має заповнювати собою нагрудні кишені життя,
вона має огортати місця, де збираються люди,
де вони потребують говорити про себе так,
щоби їх відтепер завжди
упізнавали за голосом»

▫️ «Скрипниківка» – це вірші, які зливаються у щоденник. Сповнені талого снігу, правопису, переродження літер, любові. Нанизані на нитку голосу як пацьорки на силянку: виблискують однаково як у калейдоскопічних променях вранішнього сонця, так і місячного сяйва.

• А для мене, то поезії про особисті відносини з рідною мовою. Мені вона уособлює не так правила й структури, як щось таємничо-своє.

✉️Мова – вперше почута казка в етері, що розливалася кухнею із дідусевого настінного радіо. Написані мною перші словесні диктанти ручкою зі жовтим блискучим чорнилом. Мої прописи і той день, коли «Я» ніяк не виходила із таким животиком як треба, а під вечір – вийшла. Літера «Я» просто хотіла своїй шестирічці розповісти, що вона не просто буква, а щось більше. Що «Я» – оборонна фортеця, якщо стоїть у людини на першому місці. А вже опісля «Ми»: й від цього, власне, воно не гіршає, а лише оприявнює свою повноцінну структуру з двох яскравих «Я».

✉️Мова для мене – це мамина записка про манну кашу на плиті, підперта до цукерниці. То лист від бабусі, написаний акуратним каліграфічним почерком. То мій нерозбірливий стиль письма і однокласники, які намагаються розшифрувати й трішки переписати домашнє завдання.

✉️Мова для мене – це шкільна записка про платонічне кохання. Написаний в кінці математичного зошита вірш про каштани, які пишними суцвіттями закликали на вулицю. То моє ім‘я устами близьких і тими, які хочуть поповнити їх ряди.

🔗У післямові є такі слова Сергія Жадана, схожі на ліхтарі у вечірньому місті з намоклими дахами. Вони дарують світло від якого тепло:

«Ми пов‘язані мовою, ми нею мічені. Ми залежні від неї. Вона заповнює глибину нашого дихання сенсом та значенням. Це варте присвят та освідчень»

І ще:

«Книжки домашніх бібліотек, музику в ефірі, вірші, які наговорюєш із пам‘яті, – ми озвучені нашою мовою, як небеса птаством, ми виховані нею, ми маємо її, аби говорити про своє кохання і свою ненависть, про свої страхи і свою віру...»