📖Збірка "стається і не перестає" Галини Крук як шкатулка з прикрасами✨️Тут барочні перли химерних форм, хризопрази, аметисти, мерехтливий стеклярус. Читаєш, мов дивишся у калейдоскоп: достатньо трішки покрутити, на той невидимий міліметр, і манка картинка змінюється✒️

🍆Обкладинка відтінку стиглих баклажанів, золотаве лясе атласної текстури, чорно-білі розкішні портрети поетеси. Естетичне оформлення книги розкішне! А далі – читаєш і шкіра вкривається сирітками:

***
майже всі сни того літа засвічені –
напевно, тому, що не було жодної достатньо темної кімнати

літо неляканих дітей і розбишакуватих батьків,
хто для нас тоді варив повидла і вареники з ягодами?
хто приносив ті ягоди з лісу?
хто вимазував нам губи і зуби чорницею?
хто відбілював наші чуби, доки ми солодко спали
навіть під прицілом сонячних бліків і комариних зумерів?

і – жодної тобі оскоми від садовини,
жодного розладу шлунка від немитої городини,
витертої об сорочку і з'їденої ще по дорозі додому

усі ті поціловані подряпини, про які відразу забувалося,
усі ті врятовані нами кошенята-утопленики,
подальша доля яких виходила за рамки того літа

літо живих, літо не обтяжених досвідом втрати,
літо, з якого не лишилося жодного негативу на пам'ять

📬Ці поезії як листи. Одні хочеться читати під джаз і ожинове вино, інші – розмістити під прес важких книг і перетворити на сухоцвіти, на ще інші – відповісти. Написати курсивом адреси, приклеїти марку з пурпуровим ірисом, торкнутися конверта рукавичками✨️

✒️А далі така особлива поезія "Ars poetica", з котрої вихоплюєш уривок. Аби зацитувати собі подумки в потрібну мить:

"бо тільки любов робить із людини поета
а з поета – людину
тільки любов дозволяє їм зустрітися
і не повбивати одне одного"

🎶Після читання віршів, відчуваєш душу. Вона одягнута в сукню з декольтованою спиною і лелітками, йде на підборах зі шкіряними переплетеними ремінцями. А місто усміхається їй: густо-зеленим заходом, засвіченими кимось зірками, гулом тролейбусів і ще чимось, схожим на аромат шафранів із рук бабусі-продавчині в заквітчаній хустині.

📖Обожнюю поезію віддавна: вона личить моєму серцю як брошка у вигляді серпокрильця на лацкані велюрового піджака. Як червню личать пригорщі рубінових черешень, оброшені трави, нитки-промені поміж крон велетів дерев. Поезія як джазовий музикант серед велелюдної площі, як факір із пурпуповою трояндою у руці, як діти з пригорщами карамельок. Вона додає життю високих ноток свята: коли хочеться взути підбори з великими бантами, вдягти сукню у мерехтливі лелітки й жити життя вишукано, зі смаком!

✒️Мій улюблений поет – Микола Вінграновський, а ця естетична збірка кольору морської гладіні "на срібнім березі" від видавництва "Абабагаламага" – суцільна любов. Поезії приваблюють передусім своїм світлом: із гострими кутами, засвіченими острівцями, виразною експресією світлотіней. У його віршах гніздяться переспілі пасльони, поодаль – літак з одним крилом, а під вікнами у вечірній тиші чари тринадцяти диких руж. Тут є все і, головно, не відчувається боязнь до поетичного слова. Автор сміливо жонглює ним як скляними кульками, деякі розбиваються і це теж посилює загальну атмосферу:

* * *
Тринадцять руж під вікнами цвіло.
Тринадцять руж — чотирнадцята біла.
Тринадцять дум тривожило чоло,
Тринадцять дум — чотирнадцята збігла.

Тринадцять руж під вікнами рида,
Тринадцять дум навилися на ружі…
Руда орда копиць у виднокружжі,
І сонця кров солом'яно-руда.

Тринадцять руж-тринадцять кружелянь:
Червоне жовтим, жовте сірим душиться.
Ця гіркота пригашених страждань,
Ці білі квіти суму на подушці…

Цей білий образ — чорний по ночах,
І зігнутих дерев неандертальці…
Ці білі руки з голубими пальцями
Горять у мене й досі на очах…

Я плачу. Все біло навколо.
Я плачу сліпими сльозами,
І мова моя пересохла…

🎵Я чула як Оксана Муха співала "На маленькій планеті..." й філармонія імені Іри Маланюк у Франківську заливалася серед осені квітневим теплом, аплодисменти як пелюстки магнолій летіли з долонь. А на моєму обличчі думка малювала усмішку: "Мій улюблений Вінграновський. Як же він звучить".

💓Відтоді я певна, всуціль і безповоротно, що у дівочій сумочці має бути не лише фата й паспорт, а збірка поезій від "Абабигаламаги". Аби бодай раз у місяць кожна з нас пішла на побачення із улюбленим поетом. Смакувала скоринку крему-брюле, ловила вишнево-кавові нотки лікеру й читала серцем. А біля аорти в ту мить квітнув блакитний цикорій, дельфініуми на високих стеблах і мініатюрні маргаритки.

📖Ця книга стала для мене відкриттям року: тепла й щемка, зі смаком пузатих кабачків і помідорів славнозвісного сорту "Белла роса". Нею хотілось загорнутися як парадною хусткою: синьою, у кармінові набубнявілі квітки, з пелехатими нитчастими променями – тороками!

💬Головна героїня – колишня вчителька української мови та літератури Віра Петрівна. Одначе її ранок розпочався не так як завше. Не з ритмічного свисту емальованого чайника в білі кружальця на помаранчевому тлі, не із занурювання ніг у теплі домашні тапочки;

❤️‍🩹"Ось вона прокидається від дивного бахкання у своєму будинку, що розташований в одному дворі з будинком сина. Що це? Глухі, незнайомі їй досі звуки долинають і стають усе ближчими.

Ось Толя вже гупає в її двері: "Мамо, вставай, війна!". Ці слова ще довго дзвенітимуть їй в голові. Руки стануть ватними, ноги теж".

● Невістка Оля їде з дітьми у Швейцарію, син Толя волонтерить. Серце пані Віри всотує у себе гострі уламки реалій. Так схожих на розбиту в дитинстві кришталеву цукерницю, де кубики солодкого рафінаду всуціль змішались зі склом. Візія межі стерта, а втім попри все хочеться у загрозах реальності віднайти окраєць звичного безцінного життя. З голубами на літниках кав'ярень, джазом вуличних музикантів замість сирени, фіалками у глиняних горщиках на підвіконні власної домівки.

● Одначе син Віри Петрівни вирішує, що їй буде краще у притулку під недоречною назвою "Золота осінь". Бо ж чи може бути той період життя, де сонце котиться за мальований горизонт віку золотим? Період, коли вставні щелепи дзенькотять у горнятках і на ніч залишається беззуба усмішка, волосся вкривається паволокою молочного туману, а кожен ранок починається із тискоміра.

🏡Втім, притулок, який дехто називає з гіркою іронією стардомом, стає для пані Віри чимось теплим попри все:

♡"Як маленькі горобці, на лавках біля Будинку сидить близько десятка стареньких. Білизна зовнішніх стін будівлі, змішана з коричневим відтінком черепиці, зеленню молодого саду і приправлена червоною загравою сонця, дає світло такого кольору, що ним ущент заливається кожна їх зморшка. Їхні сухі обличчя, шиї, руки – все це всотує тепло цього вечора і вмить стає мальоване. Ніби галаслива група найобдарованіших студентів Академії мистецтв отримала завдання намалювати...старість"

♡Кожен мешканець тут має свою рану, яку бережно ховає за товстою рамкою для фотокартки рідних, в'їдливими фразами, наїжаченістю, отрутою і метафоричним чорним піднебінням. Ховає як діти роздряпане колінце, яке лікували широким листком подорожника з білими прожилками. Бо ж кожен лікує свої рани як вміє, еге ж?

●Тут Язва, маленька дочка якої загинула під колесами вантажної автівки власного тата; художник, котрий зраджував дружині-бібліотекарці з молоденькими актрисами й донька Христина виросла разом із прирослою до неї образою; Ніна Миколаївна, три сини якої "шишки", а одначе спакують мертву маму у багажник, аби сяк-так поховати нашвидкоруч; Демидович, син якого загинув на війні й все, що від нього залишилось – закрита труна й кусок плеча з татуюванням, по якому тато і впізнав його.

♡Вони волонтерять, сплітаючи зморщеними руками маскувальні сітки й кікімори, доливають до горя дещицю звичної рутини, спогадів, чекають, наче між іншим, смерті й навіть мають на її випадок заготовлене щось особливе. Бодай хустку:

♡"– Боже, яке красіве! Це що, на смерть? – раптом вривається в її спогади огрядна жіночка років вісімдесяти.

– Перепрошую? – не одразу розуміє запитання Віра Петрівна.

– Кажу, хусточки у вас красіві. То ви на смерть складаєте?

– А, ні, – здається, таки розуміє, – я їх ношу"

♡Якось Віра Петрівна організовує справжнісінький читацький клуб, який охрестили назвою "Вставні щелепи". Там вони читають книги про Гаррі Поттера й мріють про дзеркало, яке показує мрії. Для всіх них вона одна – родина.

♡Ця книга про віру. Про Толю, який одначе забере її з кімнати прихистку "Золота осінь" зі кремовими шпалерами у дрібні квіточки. Віра Петрівна гладитиме його руку в спеціальному бандажі й згадуватиме той час як її син запускав у блакитну височінь повітряного змія. А той шелестів своїми крилами над кронами дерев, ловив порухи вітру й майорів над ними картатою барвистою плямою.

✒️ "Плисти рікою життя – означає не просто плисти вперед, долаючи перешкоди. Бо, як річка, я збирала дорогою крихітні частинки, що з'єднували мене з рештою світу. І так я опинилася тут, із двома жменями лісової землі в долонях і серцем, яке досі вчиться не боятися себе

Мене сформувало моє оточення – моя втрачена сім'я та втрачене кохання, мої нечисленні друзі, мої врятовані персики, кожне дерево, у тіні якого я знайшла прихисток, кожна жива істота на моєму шляху, кожна крапля дощу та сніжинка, що впали на моє плече..."

📖Книга "Шлях ріки" Шеллі Рід – захоплива історія із ароматом соковитих персиків з родинної ферми головної героїні – сімнадцятилітньої Вікторії Неш. Дівчина зростає у сільському Колорадо, в оточенні батька, брата Сета та дядька Ога, який повернувся із війни. Мама, тітка Вів та інший її брат загинули. Це оточення для неї доволі суворе, холодне. Вона не має з ким поговорити на важливі у її віці теми. Бути почутою

🍑Вікі має свою рутину – приготування сніданків, обідів і вечер, доглядання за улюбленцем конем Авелем, ім'я якому дала ще покійна мати, догляд за персиковим садом. Втім, усі ці побутові обов'язки є звичною і водночас неусвідомлено заважкою ношею для її тендітних плечей. Але, здається, усі звикли до цієї турботи, прибраного зі столу посуду, її вміння бути непомітною. Аби не заважати. Аби не дратувати й без того надто агресивного брата Сета

💔Одначе, життя дівчини змінює випадкова зустріч з індіанцем Вілсоном Муну. Між ними спалахує кохання. Почуття, у якому вона виростає з боязкої Вікі у Вікторію. Далі – Віла переслідують Дейвіс та її брат Сет. Він змушений переховуватись у будинку місцевої божевільної Рубі-Еліс Ейкерс. Саме її дім став місцем їх теплих зустрічей

🔶️Далі – Віл зникає. Ходять чутки про те, що його вбили. Вікторія дізнається, що вагітна й вирішує осідлати Авеля, взяти рюкзак із консервами й іншим потрібним на перший час та втекти у гори Колорадо. Аби там народити дитя, подалі від усіх. Круті пагорби, засніжені схили, спечена виловлена риба, звуки птиць і диких звірів – ландшафти, які з дня у день формують її "Я". Чи ж вдасться вижити фізично та емоційно?

♡Різдво – це завше про світло. Те, яке відчуваєш навіть на дотик. Те, яке легко вирізнити із тисячі інших світлових потоків у люменах навпомацки. Бо це світло особливе!

¤Воно у мерехтливому пригасанні вогню у старій печі, в якій печеться рум'яний житній хліб. Її кахлі святково виблискують витими виноградними лозами, гарбузовим гудинням, казковими півниками й гордовитими жар-птицями. Останнім здається, що вони тут недоречні й тільки з часом усвідомлять: рідне – це політ незнаної висоти!

¤Різдво – це та гасова лямпа, яка освічує серця наскрізно, оприявнює все в них і достоту. То така сповідь перед дитинчам Ісусиком і собою: ти ж іншим можеш щось не договорити, а тут. Тут ти відчинений навстіж, як двері у містичну «третю хату», яка відігравала роль холодильника: по долівці були розставлені кльоші з пляцками, холодці, маринований оселедець. І, хоча ти й нікому не казав, завжди хотілося ущипнути за бік «Спартака», а іншим разом – макнути палець у чукулядну поливку «П‘яної вишні».

▫️Але після Бучі, Ірпені, Ізюму, Бахмуту й безлічі інших міст – свято повертається до свого істинного змісту. І книга Христини Лукащук «Казка про світло» саме про це:

¤ «Пам‘ятаєш, я оповідала тобі казку про Майдан? Про країну, яку створити диво-голуби, пірнаючи у море. Створили землю, де колосилися жито-пшениця і всяка пашниця. Оповідала про дивовижних працьовитих людей, що понад усе любили Волю і свій край. Мали ті люди давні традиції, цінували живих і поважали мертвих. Поміж інших вирізнялися досконалою мовою та гідністю, а любов до свободи всмоктували з молоком матері. Називалися вони українцями, а їхня земля – Україною. Щедра на героїв, вона породила козаків-характерників, молодих оборонців Крут і вояків УПА».

¤А далі безліч разів на нас нападав ворог: той, який геноцидом знищував цілі покоління українців. То він замордував Василя Стуса, морив 192 днями голоду отця Ярослава Лесіва із Болехова. І тисячі інших доль розчавлював. Він замальовував вітражі храмів однотонною фарбою, перетворював церковці на склади. Брехав, що лускавки – гірлянда: хоча це давня жіноча прикраса на шию. Ворог не міг витерпіти того світла, яке ринуло хвилями із нашої землі. І хотів усе загорнути у цупкі сувої ночі:

¤ «Ворог сподівався, що той біль, як камінь, розчавить людей. Але він помилився. Кожен, хто міг іти – йшов, хто міг летіти – летів, хто міг брати до рук зброю – брав і ставав пліч-о-пліч із побратимами, аби боронити волю. Хто не воював – той брався до праці. У кожному домі-подвір‘ї пекли, варили, плели сітки, добували захисні строї, ліки і передавали на фронт. Матері за них молилися, старенькі бабусі їх благословляли, а відважні батьки вояків голіруч зупиняли ворожі танки».

¤Бо наша єдність – у традиціях, у вишитих обрусах, глиняній макітрі для куті, ароматі грибних вушок із пісною заправкою у вигляді гарбузової олії. У вмінні любити попри все і берегти своє!