▫️Це буде такий незвичний формат відгуку на книгу Сари Джіо «Остання комелія»! Я не буду вам писати ні про дві сюжетні лінії, ні про якості головних героїв. А лише залишу післясмак.

▫️ Якраз у цьому романі є те, що колось давно Павло Ар‘є виокремив основним завдання театру - не давати всіх відповідей [ідеальних, красивих, бажаних бути почутими, зручних, заспокійливих], а залишати людину з питаннями. Сара Джіо з цим впоралась просто блискуче!

▫️ Ключове питання, яке я задала собі, стосується важливої складової здорових стосунків між близькими людьми - щирості! Бо ж нормально мати шрами на серці. Бо ж так звично, коли шкіра вкривається зморшками. Бо ж так життєво, коли ти носиш у душі власний пласт болю, захований під льодовиками байдужості і присипаний блискучим конфеті класичних фраз «у мене все норм». Але так нестерпно, коли замість підтримки отримуєш тотальний ігнор. Але так дико, коли ти [маючи рідних, дорогих серцю] не знаходиш з ким цим можна поділитися. Хто не перетворить твою чесність на докір. Хто не вдарить по больовій точці, коли дозволяєш нащупати її. Так безглуздо, коли боїшся покинути свій товстий панцир, зітканий з ідеальних суконь, підборів і звабливого шлейфу аромату. Коли тебе хочуть бачити в обладунках і сприймають дозовано. А ти після цього всього заходиш у ванну кімнату [можна замінити вашим місцем хвилинного усамітнення], змиваєш макіяж разом з штучною усмішкою і дивишся на себе справжню. Таку інколи розбиту вдрузки, але мужню. Таку часом пригнічену, але натхненну. Таку розчаровану в певних речах, але вільну. І в цій книзі головна героїня якраз знаходить таку людину, яка вміє сприймати її без виключень. Яка дає їй час розкритися у своєму зумисне прихованому стражданні, як розкриваються пелюстки камелії: на рельєфному стовбурі з’являється блідо-рожева ніжність, розтікається гілками і нагадує, що вона непереможна!

🤍 Резюмую: відрізняє справді близьких те, що вони не дивляться на твої рани крізь пальці. Не допомагають ховати ниючий спазм душевного тягаря. Вони мають хоробрість слухати і чути. Дивитися і бачити. Розуміння, що кожен наш «провал», пережита травма – другий бік наших неповторних добрих якостей. Невіддільна частина нас самих!

🗼Уявіть Париж 1943 року, окупований нацистами. Атмосферу лиха, що нагадує Дамоклів меч: він застигає у повітрі, а втім певності у завтрашньому дні немає в нікого

📎 «Лихо охопило Париж, як чума. І хоча є певна сила, щоб продовжувати жити далі — відправляти в школу дітей, наспівувати під ніс, поки їдеш на велосипеді, пекти хліб, грати на піаніно, складати квіти в букети, повертатися додому до комендантської години, – усе це видається фальшем, коли інших позбавили того ж права?»

▫️В цьому розбурханому світі, напівзруйнованих будівель і вщент знищених мільйонів мрій, живе Селін разом із батьком та маленькою донечкою Коззі. В них є все для щастя: затишна квартира, квітковий магазин, теплі страви на обід і вечерю, взаємоповага.

▫️Та одного дня тонкий лід реальності дає тріщину. Окупант Рейнгардт розбиває скляну вітрину крамниці, наводить безлад всередині й... Виводить жовту зірку на вікні, позаяк батько Селін має єврейське походження.

▫️Вони планують втечу, але й цей план не спрацьовує. Літнього тата забирають у табір, де його чекає смерть, а донечка Селін змушена переховуватися у таємній кімнаті під дошками підлоги... Схожою на нірку. Вони удвох в кублі ворога, який має владу впереміш із безкарністю. І все ж згодом їм вдасться вирватися із клітки, кожен сантиметр якої просочений кров‘ю, ранами, болем, залякуванням. Єдине, що їх врятувало, відсутність страху. Бо, за словами головної героїні, біль не тотожний йому.

▫️Згодом, вже у наші часи, в цій розкішній квартирі з ліпниною біля стелі й величезними вікнами, оселяється Керолайн. Художниця, яка віднаходить стос давніх невідправлених листів Селін до свого коханого Люка. Й вона за допомогою інших віднаходить всі ниточки цієї нерозказаної історії.

▫️Важко подумати, скільки таких історій зараз у нас. В Україні. Тих замучених рашистами людей, які ніколи не зможуть розказати про пережите. Тих, чиї страждання залишились у братських могилах.

📎 «Зрештою я повернувся на вулицю Клер, де жив із двоюрідною бабусею, яка вижила під час окупації, – повів він далі. – Ми вдавали, що нічого не змінилося, та насправді змінилося геть усе. По очах видно було, хто пережив трагедію. Та й досі видно...»

🔗 «...а виходить, що мова сильніша за страх мовчання,
вона має заповнювати собою нагрудні кишені життя,
вона має огортати місця, де збираються люди,
де вони потребують говорити про себе так,
щоби їх відтепер завжди
упізнавали за голосом»

▫️ «Скрипниківка» – це вірші, які зливаються у щоденник. Сповнені талого снігу, правопису, переродження літер, любові. Нанизані на нитку голосу як пацьорки на силянку: виблискують однаково як у калейдоскопічних променях вранішнього сонця, так і місячного сяйва.

• А для мене, то поезії про особисті відносини з рідною мовою. Мені вона уособлює не так правила й структури, як щось таємничо-своє.

✉️Мова – вперше почута казка в етері, що розливалася кухнею із дідусевого настінного радіо. Написані мною перші словесні диктанти ручкою зі жовтим блискучим чорнилом. Мої прописи і той день, коли «Я» ніяк не виходила із таким животиком як треба, а під вечір – вийшла. Літера «Я» просто хотіла своїй шестирічці розповісти, що вона не просто буква, а щось більше. Що «Я» – оборонна фортеця, якщо стоїть у людини на першому місці. А вже опісля «Ми»: й від цього, власне, воно не гіршає, а лише оприявнює свою повноцінну структуру з двох яскравих «Я».

✉️Мова для мене – це мамина записка про манну кашу на плиті, підперта до цукерниці. То лист від бабусі, написаний акуратним каліграфічним почерком. То мій нерозбірливий стиль письма і однокласники, які намагаються розшифрувати й трішки переписати домашнє завдання.

✉️Мова для мене – це шкільна записка про платонічне кохання. Написаний в кінці математичного зошита вірш про каштани, які пишними суцвіттями закликали на вулицю. То моє ім‘я устами близьких і тими, які хочуть поповнити їх ряди.

🔗У післямові є такі слова Сергія Жадана, схожі на ліхтарі у вечірньому місті з намоклими дахами. Вони дарують світло від якого тепло:

«Ми пов‘язані мовою, ми нею мічені. Ми залежні від неї. Вона заповнює глибину нашого дихання сенсом та значенням. Це варте присвят та освідчень»

І ще:

«Книжки домашніх бібліотек, музику в ефірі, вірші, які наговорюєш із пам‘яті, – ми озвучені нашою мовою, як небеса птаством, ми виховані нею, ми маємо її, аби говорити про своє кохання і свою ненависть, про свої страхи і свою віру...»

✒️ «Більше нікому» – просякнута напругою історія, котра емоційно струшує свідомість🍂

🤐Оприявнює те, що ми воліємо замовчувати, торкається ран, зцілює, дозволяє рефлексувати. У моїй голові намалювався опісля читання гостросюжетний трилер, бо екранізація була б фантастичною🎞

🤫Спойлер: головний герой – художник Руслан Шовковий, слава якого стала для нього самого суцільною несподіванкою. От по відчуттях схоже як стоїш на піщаному дні моря, начебто контролюєш рівень води, а потім раптова хвиля накриває із головою і ти втрачаєш відчуття земного тяжіння. Стихія демонструє власну непереборну силу, зусібіч тиснучи на механізми страху та усвідомлення її вищості над тобою🌊

• Ти можеш перемогти, якщо не піддашся напливу паніки, а можеш бути поглинутим. Шовковий теж стояв перед цим вибором!

🎨Виставки, пафосні тусовки закритого типу, відчуття себе частинкою «еліти», тяга до шкідливих звичок – це все стало атрибутами його життя. Він порвав із коханою Веронікою, викинув деякі зі своїх робіт... А далі – провал у пам‘яті❌ Хто ж він тепер?!

❓Вбивця неповнолітньої дочки депутата Магдини Глинської, з місця злочину над якою зникла одна з його картин?! Є тисячі знаків питань, друг Сержіо поруч й багато паволоки туману. Отож, розв’язати всі вузлики залишаю вам як читачам.

🖋Особисто для мене у цій книзі було щось більше за сюжетну лінію. Тут піднято повно табуйованих тем, одна з яких – газлайтинг як різновид «витонченого» психологічного насилля. То коли тобі плюють в очі, а переконують що це травневий дощ й «турботливо» опісля розкривають парасолю. Коли душать опікою. Коли не залишають простору для твого «Я».

▫️Ба більше, коли ділять тебе на «погану» й «добру» особистості. Нумо, згадаймо як багато втекли, коли ми давали волю справжнім емоціях? Як багато тих, хто поруч лише тоді, коли все добре й ми в гуморі. Коли при грошах, то ця кількість збільшується в рази.

🖋І все ж, так важливо сприймати себе самому без поділу на успіх і провал, без самобичування, без обвішування чужими судженнями. Цінувати тих, хто не змушує нас грати роль. З ким комфортно як у музеї з високою стелею, так і в горах при багатті, з нанизаними на палиці клаптиками картоплі.

▫️Бо найгірше – одягти маску, котра може прилипнути до обличчя назавше. Маску соціального схвалення, ідеального співробітника, бездоганної дружини. Бо під нею можна легко задихнутися. Втратити унікальність і себе.

📮Берегиня сімейного вогнища – це штучно звужене й відверто недоречне узагальнення часто можна почути про українську жінку. Починаючи від промов деяких депутатів і завершуючи шаблонами на просторах🤔Чому так❓Тому, що стереотипи ламаються украй важко. Зі скрипом та іскрами. З "ох, а колись жінки були інші" й "з такими наративами придбавай першого зі ста котів уже". Та хто сказав, що жити із пухнастими чотирилапими муркотунами погано? Це ж розкіш у нерозбавленому вигляді! [на цьому реченні перша феміністка в Україні Наталія Кобринська підморгнула].

📖«Країна жіночого роду», укладав котру Вахтанг Кіпіані – настільна книга, здатна розкрити перед кожним із нас Всесвіт українського жіноцтва. Сталевих зв'язкових УПА, дружин письменників, представниць духовенства, політичних діячок, мисткинь. Всі вони вкрай різні, але об'єднані чорно-червоним мереживом ідилічної сили духу!

🔗Без стереотипів типу смачних страв, галушок, вінків. Без зайвих блискіток, якими так люблять мило й водномить щедро посипати, аби применшити колосальні заслуги жіноцтва чи назагал знівелювати їх. Аби певні постаті зобразити однобічно, з якогось «вигідного» роками ракурсу. Ракурсу, де добра половина особистості по-рембрандівському провисає у тінь й від цілісності залишається лише частина.

📚Тут все кардинально по-іншому! Кожну особистість детально промальовано словами, мов у 3-D форматі, їх серця і світогляди вивернуто навиворіт. Читаючи, виникає враження, наче кавуєш із Марією Вояковською, гуляєш дощовим Львовом із першою коханою Бонді Весоловського харизматичною Іреною, знайомишся із Києвом поетичними очима Олени Теліги💡🍁🍂

🔗Для себе особисто розкрила безліч постатей, про яких не чула раніше. Нігде. Зокрема Олену Вітер.

✍🏻 «Коли чекісти прийшли по Олену Вітер, то під час обшуку в неї було виявлено священничу рясу та...револьвер»

🔗Як йдеться у статті Володимира В‘ятровича, Олена народилася 1904 року в селі Миклашів на Львівщині

🔗Здобувши базову освіту в гімназії, 1921 року дівчина стала студенткою медичного інституту. Та згодом її життя різко змінилося на «до» і «після»: дівчина залишила навчання і подалася в монастир

🔗Улітку 1930 за пропозицією Юліана Головінського, Олена вступила до лав ОУН, де провадила активну просвітницьку діяльність. 11 червня 1940 року – ще одна важка у її житті дата. Прийшли чекісти та влаштували обшук під час якого знайшли священичу рясу й револьвер. Ось як вона описує їх знущання:

«Тягли мене за волосся, били головою об мур, кулаками в лице, – згадувала вона про тортури. – Згодом один енкаведист ухопив мене за руки, другий – за волосся, третій – за ніс і влили мені в уста сечі.

«Маєш, це твоє святе причастя», – казали».

📖Ця книга – ода жінкам, яка продовжується писати у сьогоденні. Бо наш Всесвіт України далі тримають матері, котрі виношують нові життя під звуки вибухів; дружини, котрі чекають коханих із війни; захисниці, котрі втримують небо над кожним із нас; волонтерки, невтомна праця котрих як феномен незламності. І ти, котра читає зараз мій відгук, сильна жінка! Бо за твоїми плечима сила роду, "Лісова пісня" Лесі Українки, пережиті тортури зв'язкової УПА та поетеси Катерини Мандрик-Куйбіди, спів Пташки, шлях 98-річної бабусі з окупованої частини Очеретеного на рідну українську землю...

📖 "Вона часто перечитувала книги, які любила в дитинстві, знайомство з якими стало для неї бальзамом – "Казки братів Ґрімм", "Хроніки Нарнії" та її улюблена "Таємний сад". Часом вона заплющувала очі й опинялася не в ліжку з Саймоном, а у плетиві рослин маєтку Мізелвейт, споглядаючи як троянди гойдаються на вітрі.

Можливо, саме це було його проблемою. Що він міг контролювати її тіло, але не розум", – уривок із книги Емілії Гарт "Непокірні"

📮Прокрутіть подумки ще раз ці слова: так, контролювати розум особистості не під силу нікому. Межі тільки в нашій голові: їх можна не лише вибудовувати у вигляді оборонних споруд для власного "Я", а й розбивати вщент на вітражні гострі скельця. Позаяк не існує для людини нічого більш цінного як свобода. І щирі почуття – про тонке вміння поважати, оберігати цю природню волю іншої людини. Як і свою власну

🖇Сюжет історії "Непокірні" багатоплановий. Тут панорама п'ятьох століть й історії життя трьох жінок. Загадкових, вольових, поєднаних мереживною ниткою однієї таємниці.

🧭Так Кейт Вейворд тікає одначе із Лондона у віддалене село на півночі Англії у будинок, який залишила їй, внучатій племінниці, тітка. Втікає від чоловіка, котрий підіймав на неї руку, обмежив від соціальних контактів, стежив за її кожним кроком. Що ж її чекає там? Занедбаний дім із цікавим антуражем, листи зі сургучевою печаткою, віднайдені у шухляді, тонкий аромат розаріїв спокою, пташині піруети над головою. Невідомість, одним словом! Втім, у її ситуації крок у невідомість є власне першим на шляху до зцілення. Втеча від іншого тут як біг назустріч зі собою! Кейт повертається до всього того, що всім серцем обожнювала раніше. Зокрема до папепових історій із деревними нотками пачулі:

✒️"Ті останні дні в бібліотеці, перед тим, як вона залишила Саймона, здавалися тривожними, небезпечними: вона здригалася від цокання годинника на стіні, від кожної тіні, що падала на сторінку. Певний час вона думала, що втратила ці чари: здатність занурюватися в інший час, інше місце. Це було таке відчуття, наче вона розучилася дихати.

Але більше їй не варто хвилюватися. Тепер світи, персонажі, мов маяки у її мозку. І нагадують їй, що вона не сама".

🖇Далі Кейт дізнається, що її прародичку Альту Вейворд звинуватили в чаклунстві, піддавши судовому процесу. То ж історія пронизана всуціль чарами й секретами. А ще – особливою суперсилою жінок роду Вейворд, яка полягає у їх любові до природи:

📖 "Вона сказала, що в моєму серці є природа.Так само, як у її серці, а до неї – у серці її матері. У нас, жінок роду Вейворд, є щось таке, що міцно пов'язує нас зі світом природи. Ми можемо відчувати її, сказала вона, так само як відчуваємо гнів, горе чи радість. Тварини, птахи, рослини – вони приймають нас, визнають нас..."

Обсидіановий відтінок крила ворони, поцяткований всуціль білими крапками, кулон із вигравіюваною літерою "В", фоліанти старих книг. Вся ця мізансцена розкішно розкриває історію. А завершивши читання, зринає у пам'яті почута фраза: "Дехто ніколи не любитиме тебе, бо сила твого духу дратує їх демонів".

📖Ця книга вражає естетикою із першого дотику, погляду. Її світлина на обкладинці немов ольфакторна: хочеться потерти кистю руки й відчути солоний аромат моря. А заразом колоратурне сопрано чайок, тепло піску під ногами, смак мідій, приготовлених із маслом та білим вином!

📸Ще би! Адже світлину для обкладинки створив фотограф із Одеси Євген Самученко і назвав її "Two ice creams". Два залізні завмерлі стовпчики у воді на тлі оксамитово-ніжного небокраю. В уяві одразу зринає ретро-ложка із філігранним крайчиком, котрою хочеться зачерпнути того метафоричного морозива якомога більше, вмістити його у вафельний ріжок світлотіней і насолоджуватися миттю.

🖇"Як знімати неймовірні пейзажі" – візуальний посібник, котрий допоможе створювати шедевральні кадри, швидко вибудовувати гармонійну композицію, експресивно розставляти акценти на знимці, розповідати історії тих чи інших місцин у фото.

📸Сильне враження спричиняють приміри фоторобіт та описи до них. Ліворуч читаєш, праворуч – дивишся [або ж навпаки] й все одразу стає зрозуміло. Таким виразним взірцем є світлина Юліуса Шульмана, відзнята ще у 1960 році. Секрет його позиції як фотографа – "підсвічувати" у кадрі лінії-акценти, які плавно вводять глядача у пейзаж і творять водномить візуальний наратив. Так лінії шезлонга на передньому плані підводять погляд до будинку, навіть напрям декоративної подушки такий, що акцентує на ключовому об'єкті – двох жінках у коктейльних сукнях, котрі в паволоці ночі й відсвітів ліхтарів ведуть розмову про щось своє, таємниче.

📸Ще однією круто описаною технікою тут є застосування фреймінгу [обрамлення] у пейзажних фото. Коливання між контрастами візуальної рамки на передньому плані й того що поза нею – те, що викликає захват: мимоволі й безповоротно. На світлині Тіма Гетерінґтона, відзнятій у 2013 році, бачимо рамку з оббитої білої плитки й обштукатуреної стіни, а в ній – буяння дерев у Ліберії: нестртмне, смарагдове, життєствердне.

Тут також про те, що пейзажні фотографи, як правило, ранні пташки: позаяк манить теплий відтінок сходу сонця, звучання намиста роси в різнотрав'ї, шлейф туману й та сама "золота година". Година, яку світлярі очікують як Попелюшка півночі. Тільки тут навпаки: дива в цей час лише набирають оборотів🫶🏻

Отож, читайте, відшукуйте своє на сторінках, розвивайте своє бачення і малюйте світ на фотопапері власними очима!

📖Книга "Як знімати неймовірні портрети" – колосальне осердя натхнення для фотографів! І загалом для всіх, кого цікавить вибудовування композиції, тонкощі віддзеркалення характеру особистості крізь скельце об'єктиву, вміння бачити більше, глибше. Бо ж портрети творять ледь не всі: світлярі [так колись чарівливо називали фотографів], письменники, врешті-решт — кожен із нас. У альбомі серця, поблизу аорти й сонячного сплетіння, портрети найдорожчих людей! Тих, котрі оселились у душі або ж закарбувалися у ній проходячи повз. Як вуличний факір, дівчина із розсипом веснянок, хлопець із поглядом кольору бурштину.

🖇Тут цікаво описано як технічні налаштування типу витримки, діафрагми, ISO. Так й інше, не менш вагоме: вміння творити чесний, об'єктивний портрет. За допомогою контрового світла призахідного сонця відтінку спілих абрикосів, фронтального – із бліками по центру райдужної оболонки очей, або ж бічного – коли одна частина обличчя провисає у тінь, а інша розкішно підсвічена. Портрети, створені за допомогою природнього світла, останнє можемо лише ловити й відпускати як метеликів у сачок, або ж штучного. Щодо останнього, то воно не тільки про софтбокси в студії, а й про вечірні відсвіти ліхтарів, бліки фар дального світла, мерехтливі переливи м'якого шлейфу тепла з-за вікон кав'ярень. Бо ж світло як матерію теж важливо вміти бачити, розрізняти, сплітатись з ним у танці з камерою в руках, підкорювати його мов тореадор, піддаватися його величі й зрештою усвідомлювати одне🔦Воно стає інструментом лише у вмілих руках, у обіймах професіонала.

📍Відкриттям для мене, як фотографки, стало те, що кожен портретист – трохи маніпулятор. Приміром, жінка з камерою в руках роздягається, аби побачити справжню емоцію моделей, в іншому випадку фотографка поміщає модель у повністю темний простір і раптово підсвічує дівчину по той бік об'єктиву спалахом. Людина така як вона є: у природньому стані, сам-на-сам зі своїми відчуттями.

📍Окремо викоремлю гру на контрасті: продемонстрований у книзі портрет Маргарет Бурк-Вайт. Місце зйомки: Луісвілл, штат Кентуккі. Тут фотографка зобразила афроамериканців, котрі вишукалися у черзі за їжею. А позаду них плакат із фотографією білої сім'ї, котра їде у дорогій автівці, внизу напис – "Найвищий у світі рівень життя". То ж тут перед нами не просто світлина, а ціла історія, котру розповіли без слів. І саме така знимка зупиняє нас серед виставкової зали інших, ідеально відретушованих портретів. Чому? Бо зображене працює із нашими емоціями, емпатією. Із нашим серцем!

📖То ж всім, кому хочеться вміти дивитися і бачити, слухати і чути, відчувати і проживати, ловити й відпускати мить – раджу прочитати!

📸Шкатулка зі старими ретро-світлинами, підписаними на звороті, котрі нагадують крафтові листівки. Альбоми зі знимками, приклеїними вручну, з аплікаціями вирізаних із журналів паперових півоній і троянд. Настінні фото в рамках, дивлячись на які твій день набуває нових сенсів. Як не крути, все наше життя – світлини: портрети зі садочка, випускні альбоми, весільні фотокартки, зафіксовані об'єктивом миті з подорожей. Список, безумовно, можна продовжити.

📖Власне про фото ця книга-інструкція Фінна Білза. Про вміння не лише зупиняти мить, а ловити її динаміку, неповторність, творити історії зі світлин. Ті, які читаються і без слів, коли за товстими віконницями у обрамленні гліцинії паде перший квітневий дощ, а ваші гості замість ґаджетів обрали гортання товстелезного альбому з переплетіннями. І поки на плиті закипає ароматна кава по-віденськи, вони мандрують часопростором ваших безцінних хвилин.

📸Окрім філософії вагомості світлин, тут автор подає 5 чітких кроків від аматора до професіонала. Читаючи виникає враження, наче бере тебе за руку й веде у світ мистецтва, дружньо ділячись усім напрацьованим. Жорстке чи м'яке, рембрандівське бічне чи все ж контрове, що вимальовує звабливі силуети. Тут про все це + є наочні візуальні приклади світлин, аби побачити й "пощупати" внутрішнім зором. А ще – маркетинг, важливість стратегічного мислення, особливості вибудовування діалогу зі замовниками — так-так, бути фотографом, то як бути багаторуким індуським божеством Шівою☺️

🖇Нічого схожого досі я не читала! Мене привабив авторський стиль Фінна, його вміння описувати просто надскладні речі, вибудовувати композиції у кадрі гармонійно й експресивно водночас. Де світло фар розсіює блакить туман, зміщуючи акцент на мокрий асфальт і фактурність лісу.

✒️Наостаное залишу фразу з книги, котра поцілила у саме серденько. І, знимкуючи людей, зі фокусної відстані 35 мм, згадую ці слова. Що центральне – особистість, емоція, унікальність у сузір'ї родимок чи рудих завитків. Далі – стихія цієї людини: її дім, кав'ярня, робоче місце. Бо ми є природними і вільними лише в тому середовищі, котре розкриває пелюстки душі наповну. Навіть тих пастельних бутонів, котрі ми раніше не помічали:

🖇 "Центром уваги завжди має бути людина, яку ти фотографуєш, але також треба залучити достатньо навколишнього контексту, щоб показати деталі її життя".

Ідеальний варіант, коли твоя локація:
підсвічує життя людини та її середовище;
забезпечує інтерес до зображення, не обтяжуючи суб’єкт зйомки;
включає маленькі деталі, які передають сутність суб’єкта.

🖇 "– Часом люди живуть спочатку перше життя, а потім друге, – сказала бабуся. – Перше для родини, а друге – зовсім інше. Саме це я і роблю".

● Ці слова належать Мерсі: жінці, історія котрої розгортається на сторінках цієї витонченої сімейної саги довжиною у 254 сторінки.

📖Балтимор. Посипана глицею дорога серед узлісся, асиметрично обвитий пурпуровою глицею фасад будинку, плюскання у річці, спільні сімейні мандрівки з ароматом сонцезахисного крему й апетитної їжі на вогні.

📍Втім, окрім макродеталізації зовнішнього, основний акцент – емоції кожного. Тут змальовано дорослішання як батьків, так і дітей, їх
переживання, пошук власного "Я", формування особистостей, відстоювання права на свій час і простір.

📖Червоною мереживною ниткою протягнуто ще одну надважливу тему – материнство. Тут воно із незгладженими кутами, без ідеалізації, чесне. Зі втомою матері, її ігноруванням деяких шаблонів. Ось який висновок про Мерсі робить згодом її дочка Еліс:

🖇"Потім вона завела свою давню пісню про те, як стіл у їдальні завжди був заставлений фарбами і пензликами, як вони ніколи в житті не їли збалансований обід, як певної миті, почувши, що звичайних громадян можуть колись запросити взяти участь у колонізації Марсу, Мерсі сказала: "Я б поїхала! Я б не вагалася ні мить!"

– І це були ще 1960-ті! – сказала Еліс. – Це було тоді, коли один з її дітей ще жив з нею".

● А далі – плин часу. Ось Мерсі й Робін відпустили дітей із гнізда, яке звивали як уміли. Деякі гілки хитались на вітрі, випадали: та все ж конструкція вистояла. Вони наминають лоососевий рулет як у часи юності й вогненної пристрасті, насолоджуються тим, що мають.

● Мерсі обирає проводити більшість часу в художній мастерні. Серед пензлів, мольбертів, із залишеним орендодавцем котом. Робін ставиться до цього без надриву. Він продовжує кохати її: не як дружину, не як матір своїх трьох дітей, а передусім як дівчину, на яку колись хотів створювати враження. Вечерями за останні кошти, пуп'янками тюльпанів у розкішному оберемку.

📍Окремо хочеться виокремити відносини між Мерсі та онукою Кендел. Між ними існує певний міцний незримий зв'язок. Пов'язані вільнолюбством, любов'ю до мистецтва й ще чимось ледь вловимим!

🖇"– Що видається цікавим мені, так це дивитися на такі картини і уявляти, як почувається художник, коли завершує їх. Тобто ти кладеш пензлик, робиш крок назад і кажеш: "Так, це те, що у мене було на думці, готово". Не розповідати більше, ніж потрібно, тобто. Бути здатним до такої...стриманості. Я так не вмію, але мушу визнати, що це викликає у мене захват. О, чи ж не дивовижно, наскільки по-різному працює розум різних митців?".

✒️"На його думку в Україні було лише два міста з унікальною атмосферою, унікальною архітектурою і унікальними добрими щирими відкритими людьми, які готові поділитися останнім шматком хліба – Львів і Одеса"

📖Втім, міста тут є лише тлом для розгортання напруженої лінії соціального детективу письменника-захисника Віктора Янкевича. Цю книгу, я придбала на форумі "Via Carpatia", котрий відбувся минулорічної осені в Івано-Франківську, то ж маю ще й автограф-побажання🫶🏻

✒️Наскрізною темою, яка в'юнкою червоною ниткою обплела все доокіль є торгівля людьми. Дітьми, ще ненародженими! Читаючи, усвідомлювала: мало знаю про цю тему. Вона, здається, із розряду тих, про які в соціумі говорять не надто багато

➡️Хоча в Україні з 24 лютого 2022 року по жовтень 2023-го виявлені 264 кримінальні правопорушення за ознаками статті про торгівлю людьми, підозри оголошені 169 особам [джерело "Укрінформ]

● То ж література є теж тим рупором і можливістю застерегти кожного з нас! Виокремила собі й подумки підкреслила, що найчастіше жертвами таких злочинів є неповнолітні, соціально ізольовані люди, вагітні жінки, особи з фінансовими труднощами. А злочинці майстерно, як хамелеони, хитросплетіннями накидають свої міцні тенета. І так, вони без ріг і хвостів: можуть займати відповідні посади, ба більше, як з Тамарою у книзі, ховати свою прогнилу сутність за білим халатом

✒️Серед головних героїнь – журналітка [колишня, але ж колишніх журналісток не буває, еге ж] Раїса Рудь. Жінка в пологовому почула про начебто смерть сина, а опісля накинулася на лікарку зі розбитою скляною пляшкою і завдала їй травм. Ще одна – сирота Наталка, яка завагітніла в юному віці, горе-батько "успішно" скинув відповідальність із плечей і жінка сам-на-сам із ситуацією, яка склалася. І Оксана, котра виношує дитину й дізнається від "подруги" про зраду чоловіка

✒️Двоє з них опиняються у таємничому підвалі будинку, поруч зі вбитими жертвами:

📖"Просто навпроти входу, під стіною, на підлозі, наче якийсь непотріб, сміття, мотлох, лежало два людських тіла. Наталка, щоб не закричати, щільно закрила рота обома руками..."

● Чи вдасться Раїсі скласти всі пазли та змусити винних відповісти за скоєне – читайте в книзі.

#км_бінго_марафон [6] @knyhomamy @readeat_com

📖 "Мозок насправді хитрий і розумний: він часто думає дурні думки не тому, що ми дурні, а тому, що так найлегше. Це пріоритет для нього, щоб ми витрачали якомога менше часу з максимальною вигодою для нього. Добрі думки думати значно важче, вони вимагають багато часу та енергії", – слова із книги "Космос, прийом" Марка Лівіна

✒️Ця історія довжиною у 200 з хвостиком сторінок про підлітку Зорю, котра грає на укулеле, живе з мамою і одначе ставить перед собою запитання: "Хто ж мій батько?"

💬Дівчина наймає детектива за свої зібрані впродовж довгого часу кошти, щоби віднайти його. Втім, шукати знадобилося самій. І це так доволі метафорично: все важливе для нас, ми маємо віднаходити самотужки. Готових відповідей і чудодійних таблеток таки нема. Тут можна почути зненацька як на тлі тріснули рожеві окуляри😉

🏡Зоря прямує до чужого міста, знайомиться там із батьковим другом, котрий став священиком і його дітьми. Дружина дядька Жені померла: він досі носить обручку. Каже, що побіліле місце від сліду кільця не засмагає і торкаючись його поглядом – відчуває біль. Ця сім'я відрізняється від її тим, що вони спокійно реагують на невдачі одне одного, вчаться проговорювати складні теми, мають свої смачні ритуали, пов'язані із приготуванням страв

📖Історія із ароматом літа, настурцій і річкового узбережжя про важливість прийняття себе собою і близькими:

🖇"Я хотіла б, щоб мене визнали. Ось вона. Зоряна, Зоречка-моя-донечка. Та, яку я покинув. І та, яку тепер любитиму до кінця свого життя попри все. Навіть якщо вона вступить не в той університет, навіть якщо в неї буде хлопець, який мені не подобається. Навіть якщо вона не оцінить мій улюблений рок-н-рол із 60-х або слухатиме музику, якої я не розумію. Навіть попри пофарбоване волосся й пробитий ніс. Все одно я любтиму її. Тому що вона Зоречка-моя-донечка".

🔸️Я б радила її читати як підліткам, так і дорослим. Бо виростаючи, ми часто розриваємо конект взаєморозуміння. Це породжує тягар непроханих порад, непроговорених тем, віддаленості. Книга-подорожник, яка зеленим листком із мереживом прожилок ляже на ваше серце, допоможе знайти магнетичні точки дотику між різними поколіннями.

✒️"Сем подумав, що мозок таки дивовижно запрограмовано: він може казати "перепрошую", утім маючи на увазі "та пішов ти". Персонажі романів, фільмів та ігор (за винятком ненадійних, або визнаних божевільними, або просто негідників) повинні були сприйматися такими, якими вони є, за сукупністю їхніх учинків та слів. Але люди – звичайні, порядні та в принципі чесні – не могли прожити й дня без того незамінного програмного забезпечення, яке давало змогу говорити одне, а мати на увазі, відчувати, навіть робити інше"

📖 "Завтра, завтра, завтра" – захоплива історія, котра тримає в напрузі до останньої сторінки. Головні герої – Сем Мейзер і Сейді Ґрін. Друзі, яких звела разом кімната для дітей у лікарні та захоплення віртуальними іграми🎮Сестра Сенді Еліс – онкохвора й дівчинка відчуває брак уваги від батьків, вона з усіх сил стоїчно переживає цей період. Втім, то може лише на перший погляд. Сем – хлопець, котрий пережив ДТП і його стопа, як він каже, місиво м'яса, кісток та отриманих травм. Опісля пережитої травми, він повністю закрився у собі й лише Сенді зуміла вивести його з цього стану. Ненавмисно. Дружбою, спершу схожою на громадський обов'язок, а далі – справжньою

❤️‍🩹Книга про зламані серця, а з іншого боку – силу розуму. Про віртуальні світи ігор, мови програмування і створення окремішних світів.

✒️Через тривалої перерви у спілкування, Сем і Сенді зустрічаються знову. Абсолютно випадково. Тепер у депресивному стані перебуває дівчина і Сем, молодий чоловік із ціпком, стає її непроханим гостем. Дбає про неї як про тамаґочі: а що може бути важливішим у важкі часи за замовлення смачної їжі, обійми й розуміння?!

●Вони удвох створюють неймовірно популярну гру «Ічіґо», відкривають власну компанію і ще до завершення коледжу стають багатіями! Та чи вдасться їм зберегти дружбу, розкрити свій потенціал до кінця?!

♡ Тут дуже інтригуюче, мов олійними фарбами, змальовано дорослішання, проблематику інклюзії і расизму, аб'юз у стосунках, етапи дорослішання, розрив між різними соціальними верствами. Прочитане схоже на коктейль: у міцному келиху набутого досвіду, розбавлений емоційними розривами, помережаний успіхами й тріумфами, зі місяцеподібними скибками жаги до життя.

✍️🏻Пуделко чоколядних цукерків зі зображенням картини Архипа Куїнджі "Місячна ніч", контрабандні помаранчі та пляшка шампану. Саме такий романтичний набір було знайдено на віллі, оповитій загадкою...Бо поруч із пазлітками від цукерків – труп її власника, Томашевича. Кажуть, самогубство. Втім?!

♤Хто все ж вбив акціонера почесного міського Товариства, головного директора у фірмі з продаж солоду та хмелю, а опісля – учасника партії народної демократії і кандидата на президенти міста?!

♤Хто ця загадкова незнайомка, котра наминала чоколядові цукерки й спостерігала за передсмертними муками свого колишнього коханця. А може чоловіка? Та пані, котра втрачає свідомість від порізаного пальчика й спокійно спостерігає за тортурами. Ще одна підказка: вона не переносить запаху тютюну. Тих кубинських цигарок, які курив Томашевич.

♤І де ж врешті-решт та таємнича папка, документи якої слугували інструментом для шантажу чотирьох інших, теж вбитих за загадкових обставин, акціонерів? Чи вони були тільки зброєю у руках проти вищих ешалонів?

● Відповіді на всі ці питання намагається віднайти журналіст Марко Крилович, більш знаний як Нічний репортер. В цьому йому неофіційно допомагає комісар поліції Роман Обух, якого начальство відсторонило від розслідування вбивства. То ж розслідування із ароматом помаранчів обіцяє бути авантюрним!

🧭Події у книзі розгортаються упродовж всього 5-ти днів [від 22 вересня 1938 року до 26]. То ж одразу зізнаюся, я була вражена майстерністю жонглювання Юрія Винничука скляних кульок під назвами "Час", "Інтрига". А окремої уваги заслуговує атмосфера тодішнього Львова: міста, яке живе застиглим у повітрі передчуттям війни

● Тут шинки-мордовні, затишні каварні, крамнички з дивними назвами штибу "Масло, цвяхи, мило, мастило, шварц", оповиті таємницями вілли, брама "Ґранд-готелю", торохтіння фіякрів і м'яке мерехтіння вуличних ліхтарів крізь паволоку мжички.

● "У "De la Paix", як завше надвечір, роїлося від темних типів, які вирішували проблеми, укладали угоди і накреслювали плани, хоча й було чимало гравців у бриджа, звісно ж, на папіроски. Кельнери снували з неймовірною швидкістю, спритно ухиляючись від, здавалося б, неминучих зіткнень".

📖 «Люди на каві» Мар’яни Савки – збірка історій, потрібних кожному. Тут темні з малопомітними золотими перерізами по центру зернятка з Кенії, Ефіопії. Віддають свій аромат у старенькій джезві, розігрітій на піску, у метелевому заварнику. І виходить напій, який не п‘єш: смакуєш, насолоджуєшся, розбавляєш у ньому свої думки й непомітно помічаєш денце горнятка. А точніше – перегортаєш останню сторінку книги🖋

🔗Зізнаюся, віддавала обожнюю малу прозу. Вона тебе не зобов‘язує відстежувати сюжет надто пильно, слідувати за діалогами й вчинками героїв. Тут усе легко як у всьому справжньому й простому
——
• Оповідання цільнозернові й такі, наче їх хтось позбавив зайвої шкаралупи. Залишивши натомість тільки суть, котра не потребує, як і дорогі серцю подарунки чи оберемки польових квітів, численних слоїв обгорткового паперу

🖋Обожнюю каву з макадамським горіхом і зернятками лаванди. Часом додаю декілька крапель вершків і солоної карамелі. Щось мені є у її солодкаво-дивному смаку від Чорного моря. На устах післясмак, мов хвиля зненацька накрила тебе з головою, залишивши крапельки солі по всьому тілу. То в цих історіях мені якраз було всього до смаку

🖋Невимовно припало до душі оповідання «Портрет не з натури». Вона – художниця, то ж її зір нагадує канделябр із трьома свічками: навіть у пітьмі очі виловлюють красиві обриси зап‘ясть, лінії рук, сузір‘я родимок, вигини ключиць. Надворі грудень, місяць який жінка не дуже любить. І тут Вона зустрічає Його. Одна ніч між ними, пристрасть, а далі усвідомлення як червоне світло світлофора: вони навіть не обмінялися номерами

• Одначе зі спогадів, не з натури, зображає свого коханого. Її очима він тримає руків‘я не зброї – різдвяної зірки. Намальоване у підрамнику потрапляє на виставку в галереї «Грушка» й, абсолютно випадково, військовий впізнає серед колядників свого командира – Артема Коваленка.

💬 «Ти, виявляється, можеш мене малювати і не з натури? Як ти це зробила? Це неймовірно, та це справді я на твоїй картині. Мені, щоправда, ніколи не доводилося тримати такої вертепної зірки. Але все ще попереду. І нова зустріч з тобою попереду. І все, що ти собі намріяла. Ти ж дозволиш мені здійснити якісь твої мрії? Я би дуже хотів»

📖Совєти хазяйнують у Львові: коять злочини, займають чужі помешкання, танцюють не руїнах зламаних доль своїми брудними ненажерлевими лапищами. З вітрин крамниць зникають товари першої необхідності, аромат каварень тчеться упереміш зі сльозами, голодом. Врешті-решт, безнадією:

✒️ «Однак я жодним чином не міг впливати на те, що чинили визволителі. Вони вже вивезли безліч заможних родин на Схід лише тому, що ті володіли привабливим будинком або мали мистецькі цінності. Це відбувалося постійно по всій захопленій території. Будь-яке заманливе помешкання, про яке відомо Ментенові, відоме й чекістам, і мова лише про час, коли власників вивезуть»
——
• Головний герой – 38-річний Марк Крилович, такий собі Дон Жуан місцевого розливу, автор популярних репортажів про кримінальний світ Львова у газеті «Новий Час». Під час совєтської окупації за заслуги у вистеженні маніяка його, увага, прийняли на роботу в НКВД. Втім, то лише майстерне прикриття! Марк продовжує боротьбу з чекістами: продуману й смертельну для останніх. Знаходячись всередині цього бестіарію, він колекціонує компромати на них!

🗺Одначе, Марка, який у тих лавах носив ім‘я аґент Лілик, хочуть усунути опісля провалу однієї операції. Вбити «ворога» тодішньої влади йому не вдалося. То ж перевірку не прийшов, а отже його вирішують відправити у Танжер. Разом зі досвідченою аґенткою на ім‘я Зельда він має віднайти валізу, вщент заповнену контрабандними алмазами💎

🧶Ось тут клубок подій стає розкручуватися зі шаленою швидкістю. Панорама Львова, кава, осетри у помідоровій пасті з карамелізованою цибулею раптово змінюються на місто з розкішними бугенвіліями перед замком султана, мосяжний посуд, привиди казок із «Тисячі й однієї ночі». Це місто має міжнародний статус з вигодами вільної економічної зони, а отже є магнітом для авантюристів і запеклих шукачів пригод.

♡Тут він і знайомиться із аґенткою Зельдою, жінкою-воїном. Позаяк за її плечима військовий досвід, окопне життя і невигоєна рана. Між ними обома спалахує щось значно більше за спільне завдання. Пристрасть! Палка, як обпечена сонцем пелюстка троянди, пронизана інимною близькістю і теплом дотиків.

● Завдання небезпечне для життя, після котрого один чи одна з них залишить на пам‘ять зо дві тисячі марок і срібну цигарницю, інкрустовану трьома дорогоцінними каменями – туркусами.

🖇Символічно, що публікую цей відгук у День народження творця історії – Юрія Винничука. Хай Львів із вохристими дахами будинків, віденською кавою і корильйонами надихає вас на написання нових книг!

📖"У суботу ми вирішили пообідати в місті, пішли на Ринок до "Атляса" і з подивом побачили давній Львів з тлумами перехожих на Академічній, зі столиками під дашками, де мирно собі сиділи люди і частувалися, а з вікон лунала музика. Не пропали ніде й вуличні співаки, а з ними і жебраки. Львів ані на хвилю не перервав свого нормального життя. Ось продзвенів трамвай, яким керувала молоденька моторова, продзвенів колією, яка ще зранку була пошкоджена бомбами. Ніщо не здатне вивести Львів з рівноваги. Живемо далі".

♡Книжкова історія кохання, яка вразила мене найбільше розгортається на сторінках "Вілли Деккера". Позаяк почуття, народжене у передвоєнний час і розгорнуте в перші дні війни – цупке на дотик, зі сонячною серцевинкою і пелюстками пристрасті.

📖Марк Крилович, більш відомий у Львові й за межами як нічний репортер, має таємничу місію. Віднайти цинамонового маньяка, який вбиває жертв-жінок у дні їх іменин. Полює він передовсім за фордансерками [танцівницями]. Але далі його перелік не обмежується виключно ними. Підказка: перші літери імен потерпілих формуються у ім'я "Valentina".

● Окрім цього, Марк шукає вбивцю Каміли й її коханця Альберта. Їх спалили заживо в будинку. Як нічний репортер з'ясує згодом, Альберт дізнався випадковим способом про те як совєтський консулянт обкрадає євреїв до нитки, бере чималі кошти за оформлення документів їх переїзду до Палестини. А далі кінці в воду: зникають євреї, їх коштовності. Ошуканих цієї схеми чимало

✍️🏻Під час розслідувань Марк знайомиться зі Ірмою і її тіткою, котра видає себе за баронесу. Ким же насправді є молода харизматична жінка, перед якою він складає обладунки свого донжуанства?!

🫶🏻"Я відчув паніку. Невже я сиджу біля дівчини, яка прочитала сім томів одного роману? Мені захотілося доторкнутися до неї. Такі дівчата мені ще не зустрічалися. Мені переважно зустрічалися дівчата, для яких було легше підлогу помити, аніж сторінку прочитати. Я взяв її за руку і погладив ці ніжні тендітні пальчики. Вона поглянула на мене зі співчуттям. Мабуть, здогадуючись, про мій безнадійний інтелектуальний рівень".

✒️Сарказм, іронія, нотки гумору, львівський незрівнянний шарм, кава з ароматом цитринів: у цій книзі віднайдете все. Однаково захопить як шукачів детективних історій, так і поціновувачів ретро-романів!

♡Є книги, якими можна загортатись як пледом. Від них всередині розливається медвяне тепло, стає напрочуд спокійно та затишно. Видається, що зараз серпень: ти обриваєш бабусині пасльони в селі, обідаєш млинцями з аґрусовим варенням і придумуєш кличку для маленького цуценяти.

📖«Зелена, 19» про дитинство без прикрас: зі зірваними яблуками, обтрушеною аличею, першими перемогами і болями. Ранами до яких можна прикласти подорожник і тих, котрі зеленим листком із прожилками вкриватиме циферблат часу. Розлучення, роль батька і мами в дорослішанні, переживання, ігри в дворі, усвідомлення дружби й себе в ній – тут є це все!

📖Читаючи розумієш: у кожного є своя Зелена, 19. Місце дитинства, в котре повертаючись дорослим бачиш більше. То ж просто підстав свій адрес і відчуй терапевтичний ефект від прочитаного! Для мене це адреса Довбуша, 3: пеньок від сливи, котра квітла жовтавими пуп'янками і її соковиті пурпурові плоди падали нам прямо в пригорщі. А ще: місце, де ми палили багаття, закутували в жаринки вишневих дрів картоплю й смакували обвуглене сало в газеті. Вулиця, по якій я вперше проїхалася старим велосипедом [в рази більшим від мене] й навчилася закладати ланц.

▫️Саме в в роки дитинства у нас формується світовідчуття, переповнюють емоції й думки про «А що там далі». І тому так важливо, аби [інсайти з книги]:

✔️батьки були поруч. Або хтось, хто любить тебе безумовно [опікуни, близькі]. Чи то на рибалці, чи то за столом у момент пиття малинового чаю. Аби ти бачив/ла їх очі, сповнені підтримки, у момент, коли розповідаєш вірш на шкільному святі. Або ж у хвилини, коли знаходять вирвану зі щоденника сторінку з лебедем у вигляді «2»;

✔️аби особливим дітям також давали головні ролі на святах в садку/школі. А не, аби вони стояли десь позаду. Поодаль. І ковтали, мов зліплену зі пластиліну, кульку образи [комок в горлі];

✔️аби в кожного були турботливі бабусі/дідусі. Ті, які в потрібну хвилину створять домашній затишок, приготують улюблену полуницю впереміш зі сметаною, прочитають казку, засвітять світло в коридорі...Коли спати без нього ну ніяк не вдається.

Окремої уваги заслуговують ілюстрації Євгенії Гайдамаки, якою щедро пересипано книгу. Тут детально промальовано атмосферу: пишні зеленочубі крони дерев, багряні яблука, акварельні хмарки, а також настрої. Дивлячись на емоцію, зображену на ілюстрації, впізнаєш її у своєму серденьку.

То ж поринай. Читай, дивись. Відчувай!

• Є книги, які можна читати з будь-якої сторінки і при цьому не втрачається зміст. Бо ж виникає враження, наче це вони читають тебе. Пронизують наскрізь як перший весняний дощ, змивають броню і ти злизуєш мокрі краплі усвідомлення із уст. Вони на смак як провесінь біля моря, солона карамель і п'ятипелюсткова квітка бузку.

• Вони не піддаються аналізу й оцінкам, бо експресія чуттєвості тріумфально перемагає все це. В них багато правди, яку так часто замінюють відвертим нерозумінням. Бо оманливо видається, що так легше. Відокремити своє життя й не помічати болю інших. Тільки ж не знаєш, коли він торкне тебе. Коли тобі знадобиться щось більше за чиїсь приопущені повіки, відвернене обличчя. Знадобиться розуміння: обійми, змінені простирадла, загрубіла шкіра рідної руки на гарячому чолі. Підтримка. Розмови у кухні на двох і бутафорські діаманти зірок, котрі заглядають у вікна.

• Коли бачиш рану [фізичну, духовну] – будь зціленням! Позаяк ніколи не знаєш, коли допомога знадобиться вже тобі. Не знаєш, як може допомогти щось, на перший погляд, елементарне: твоє вміння слухати, жартувати навіть у часи безнадії, перемелювати все, аби була цільнозернова мука. А далі спекти з неї коржі для "Карпатки з маракуйєю" і святкувати кожен день життя. Як то ми вміли в дитинстві.

♡ Мої улюблені цитати:

📎 «Я сиділа перед дзеркалом у ванній і довго-довго себе роздивлялася. Діти спали. Я зняла перуку, щойно зайшла у квартиру, проте макіяж зазвичай залишається на потім. Макіяж моя люба фея Віра накладала дві години, а я знімала хвилин тридцять, сподіваючись побачити знаки, що відростають брови чи вії. Відміряючи на око, на скільки міліметрів відросло волосся на голові – до наступної хімії, коли воно знову випаде. Я знімала тон, помаду, тіні, вії і намальовані брови. У дзеркалі залишалася безбарвна я – справжня Ніна. Без барви – без броні. Беззахисна».

📎 «Страх нікуди не дівся, залишився поруч як інстинкт самозбереження. Як постійне нагадування жити так, щоб у будь-яку мить бути готовою відпускати. Обіймати своїх дітей – міцно-міцно. Бути з ними на повну, коли я фізично поруч. Казати мамі, як я люблю її й ціную. Говорити...Робити щодня щось таке, що б наповнювало мене життям. Я зрозуміла, що не можу вплинути на смерть. Все одно колись доведеться перед нею відступити. Проте я могла проживати кожен день свого життя так, щоб усе було недаремно».

📎 «Позбувшись останньої волосини, я несподівано згадала про Фріду. Художницю з її знаменитою монобровою, яку ми бачимо на всіх портретах, – і вуса. Я дуже чітко згадала: у неї були вуса! Швидко нагуглила її фотографії і портрети – неймовірної сили й краси жінка. Розкішна жінка з темними, майже чорними вусами. Що б вона сказала моєму колезі, якби той насмілився пожартувати з її тіла? Тіла, складеного докупи після страшної аварії».

📖Ця книга про тебе й про мене, крихітко! Вона як бабусин згорток рецептів із пожухлими сторінками й стійким ароматом цинамону. Тільки рецепти тут дещо інші й на виході отримуєш не перемащений найніжнішим кремом "Наполеон", а ЛЮБОВ ДО СЕБЕ. Остання, до речі, є ключовим інгредієнтом ресурсних станів, крутих відносин, успішної роботи. І ні, то не чудодійна таблетка, а хоча?!

🫶🏻Ірена Карпа тут, не лише на сторінках, а поруч. Сидить біля тебе у своєму піджаку оверсайз, рожевих босоніжках з лелітками й розмовляє. Довкола пусті столики літнику в дворі на Кривій Липі, повітря віддає шлейфом диких троянд і першого весняного дощу. Авторка чесно ділиться здобутим досвідом, без мерехтливих блискіток зайвих завуальовувань. Вона чесна. Ти така ж. Ви маєте чим поділитися одна з одною. Метелики на хітонових ніжках облюбували клематис на облущеній стіні сусіднього будинку. А ви говорите далі. Бо хочеться наговоритися вдосталь.

📖Ірена жонглює у книзі сатирою, сарказмом. Але ти бачиш глибше. Її тексти зцілюють твої рани. Отримані від негідника, в котрого закохалася уперше і була ладна податися у шатро його невиконаних обіцянок. Від почутих колись руйнівних порад "Якою має бути дівчинка/жінка/мама". То паперова протиотрута від "до 25-ть треба заміж, до 30-ти народити", і т.д.

▫️Та все ж тут є ще те, що хочеться виокремити. Обвести червоною ручкою. Роздрукувати й повісити у вінтажну рамку. Це важливість любові до себе! Не тієї, яку нам нав‘язують ["купи цю туш і твій погляд стане виразним; наші нові сукні зроблять тебе розкішною..."].

● Бо ж насправді сприйняття себе розпочинається з глибинної поваги до власного шляху і аж ніяк не співзвучне з зовнішніми обставинами/речами. Адже лише Ти знаєш, скільки разів відчайдушно починала з нуля. Скільки разів поборола недуги. Скільки разів твоє тіло знаходило ресурс, щоби вийти зі стресу. Лише Ти знаєш координати власних підкорених вершин [і непідкорених – теж]. То ж чому чиїсь зовнішні оцінки ["занадто красива/худа/товста/категорична"] здатні вивести тебе зі себе?! Адже зовнішність [як і емоції та певні якості], то лише ТВОЄ.

▫️І ця історія якраз про те, що ти маєш право бути собою. Якщо змінюватися, то за покликом серця [не за «ти бачила в дзеркалі свій живіт?], [пора задуматися, адже вже 25/30/101].

📎 «І повірте: наша проблема геть не в тих зайвих двох кілограмах, що відклалися на стегнах від смачних булочок. Ні. Наша проблема – в сумнівах у собі, викликаних тими самими двома кілограмами чи:
📍діастемою,
📍тонким волоссям,
📍коротшими, ніж в інстаблогерок, ногами,
📍відсутністю сумки «Шанель» чи «рендж ровера»,
📍неможливістю постити фотошпалери з Мальдів,
📍надто тонкими губами й нетонкою талією,
📍замалими чи завеликими грудьми,
📍пласкою чи широкою дупою..."

♡Книга – ода нашій справжності. Вона як квітка у епоксидній смолі, закарбована тут назавше. Шукай своє поміж сторінок і запалюй, крихітко!

🖋Село – простір, де література витає так невагомо, мов гусяче перо понад солом‘яними копицями. Німують хати в січневій тиші, надвечірнє сонце плутає свої промені у сивих клубах диму, собаки дзявулять і ллється той хоровий спів понад обрієм. Молоко у емальованому дзбанку з квітами пропахле матіолою, чебрецем і, що тут ще скажеш, – цілісіньким полем. Полем, яке хочеться процідити крізь оптику очей, потримати кілька днів в уяві, а потім краяти щедро, мов відігрітий сир

———
🔗Ділитись з іншими: як уміють тільки по селах. Так, ніби завтра нема. Так, ніби Бог обдаровує лише тих, хто вірить у нині й молиться тільки про цю мить: «...Хліб наш насущний дай нам сьогодні». І то вже ясно достоту: не ми потрібні селу зі своїм прогресом і здобутим, а воно нам. Як купання у прохолодній річці, як споришева стежка, як цикорій отого блакитного відтінку...Кольору білених хат, ви ж пам‘ятаєте? Синява, котру під силу розбавити тільки мальвами за дерев‘яними рамами вікон

📖 Книга «Ангели в намистах» Олени Лотоцької – це збірка оповідань, кожне з яких несе різні сенси. Їх можна читати, як на мене, спочатку до кінця, з кінця до початку. Вихоплювати зісередини, мов кісточку з абрикоси. Читаючи, мимоволі усвідомлюєш естетику поліської говірки. Авторка виявляє художню філігранність і неабияку скрупульозність у передачі поліського колориту нам

📎В оповіданнях виразно проілюстровано особливості середньополіської говірки в системі приголосних. Так, продемонстровано історичну м‘якість літери [л‘] перед [е]: лєгусенько, залєтів, шелєстіт, сиплє, і т.д.

🔗Головними героями, що мені дуже до вподоби, є оті люди, котрих часом називають звичайними. Але це не так, вони титани. Кожен у вимірі свойого серця, ретроспективи епохи й мікрокосмосу сім‘ї. З пошерхлими долонями, намоленими серцями, морені голодом і війнами. Незламні!

• Попри все вони вміють любити. Знаходять радість у буденних речах. Помічають світанки й заходи сонця. Живуть, підкоряючись циклу обрядів і свят. Стають винахідниками, аби те краще життя шукати не в світах, а створювати власноруч. І носити як зшиті дідусем босоніжки:

«У моду щойно ввійшли жіночі босоніжки – колодки. А перші модниці на село – мої тьоті. У вільному продажу таких моделей не було. Дід узявся пошити. Платформи вирізав із дерева й пофарбував у чорне. Пам‘ятаю, як сохнули на ґанку під сонечком. Шкіряні смужки зшив акуратно і прибив до підошв цвяшками для меблів. Такими, знаєте, з шапочками. Ловкі босоніжки вийшли. Через пару років я частенько шпацерувала в них комірчиною, розлякуючи мишей під дошками. Ото вберуся в бабусину крепдешинову сукенку, у руці біленька сумочка — і туди-сюди поміж каструлями, баняками, стосами старих журналів туди-сюди».