✒️ "Плисти рікою життя – означає не просто плисти вперед, долаючи перешкоди. Бо, як річка, я збирала дорогою крихітні частинки, що з'єднували мене з рештою світу. І так я опинилася тут, із двома жменями лісової землі в долонях і серцем, яке досі вчиться не боятися себе

Мене сформувало моє оточення – моя втрачена сім'я та втрачене кохання, мої нечисленні друзі, мої врятовані персики, кожне дерево, у тіні якого я знайшла прихисток, кожна жива істота на моєму шляху, кожна крапля дощу та сніжинка, що впали на моє плече..."

📖Книга "Шлях ріки" Шеллі Рід – захоплива історія із ароматом соковитих персиків з родинної ферми головної героїні – сімнадцятилітньої Вікторії Неш. Дівчина зростає у сільському Колорадо, в оточенні батька, брата Сета та дядька Ога, який повернувся із війни. Мама, тітка Вів та інший її брат загинули. Це оточення для неї доволі суворе, холодне. Вона не має з ким поговорити на важливі у її віці теми. Бути почутою

🍑Вікі має свою рутину – приготування сніданків, обідів і вечер, доглядання за улюбленцем конем Авелем, ім'я якому дала ще покійна мати, догляд за персиковим садом. Втім, усі ці побутові обов'язки є звичною і водночас неусвідомлено заважкою ношею для її тендітних плечей. Але, здається, усі звикли до цієї турботи, прибраного зі столу посуду, її вміння бути непомітною. Аби не заважати. Аби не дратувати й без того надто агресивного брата Сета

💔Одначе, життя дівчини змінює випадкова зустріч з індіанцем Вілсоном Муну. Між ними спалахує кохання. Почуття, у якому вона виростає з боязкої Вікі у Вікторію. Далі – Віла переслідують Дейвіс та її брат Сет. Він змушений переховуватись у будинку місцевої божевільної Рубі-Еліс Ейкерс. Саме її дім став місцем їх теплих зустрічей

🔶️Далі – Віл зникає. Ходять чутки про те, що його вбили. Вікторія дізнається, що вагітна й вирішує осідлати Авеля, взяти рюкзак із консервами й іншим потрібним на перший час та втекти у гори Колорадо. Аби там народити дитя, подалі від усіх. Круті пагорби, засніжені схили, спечена виловлена риба, звуки птиць і диких звірів – ландшафти, які з дня у день формують її "Я". Чи ж вдасться вижити фізично та емоційно?

♡Різдво – це завше про світло. Те, яке відчуваєш навіть на дотик. Те, яке легко вирізнити із тисячі інших світлових потоків у люменах навпомацки. Бо це світло особливе!

¤Воно у мерехтливому пригасанні вогню у старій печі, в якій печеться рум'яний житній хліб. Її кахлі святково виблискують витими виноградними лозами, гарбузовим гудинням, казковими півниками й гордовитими жар-птицями. Останнім здається, що вони тут недоречні й тільки з часом усвідомлять: рідне – це політ незнаної висоти!

¤Різдво – це та гасова лямпа, яка освічує серця наскрізно, оприявнює все в них і достоту. То така сповідь перед дитинчам Ісусиком і собою: ти ж іншим можеш щось не договорити, а тут. Тут ти відчинений навстіж, як двері у містичну «третю хату», яка відігравала роль холодильника: по долівці були розставлені кльоші з пляцками, холодці, маринований оселедець. І, хоча ти й нікому не казав, завжди хотілося ущипнути за бік «Спартака», а іншим разом – макнути палець у чукулядну поливку «П‘яної вишні».

▫️Але після Бучі, Ірпені, Ізюму, Бахмуту й безлічі інших міст – свято повертається до свого істинного змісту. І книга Христини Лукащук «Казка про світло» саме про це:

¤ «Пам‘ятаєш, я оповідала тобі казку про Майдан? Про країну, яку створити диво-голуби, пірнаючи у море. Створили землю, де колосилися жито-пшениця і всяка пашниця. Оповідала про дивовижних працьовитих людей, що понад усе любили Волю і свій край. Мали ті люди давні традиції, цінували живих і поважали мертвих. Поміж інших вирізнялися досконалою мовою та гідністю, а любов до свободи всмоктували з молоком матері. Називалися вони українцями, а їхня земля – Україною. Щедра на героїв, вона породила козаків-характерників, молодих оборонців Крут і вояків УПА».

¤А далі безліч разів на нас нападав ворог: той, який геноцидом знищував цілі покоління українців. То він замордував Василя Стуса, морив 192 днями голоду отця Ярослава Лесіва із Болехова. І тисячі інших доль розчавлював. Він замальовував вітражі храмів однотонною фарбою, перетворював церковці на склади. Брехав, що лускавки – гірлянда: хоча це давня жіноча прикраса на шию. Ворог не міг витерпіти того світла, яке ринуло хвилями із нашої землі. І хотів усе загорнути у цупкі сувої ночі:

¤ «Ворог сподівався, що той біль, як камінь, розчавить людей. Але він помилився. Кожен, хто міг іти – йшов, хто міг летіти – летів, хто міг брати до рук зброю – брав і ставав пліч-о-пліч із побратимами, аби боронити волю. Хто не воював – той брався до праці. У кожному домі-подвір‘ї пекли, варили, плели сітки, добували захисні строї, ліки і передавали на фронт. Матері за них молилися, старенькі бабусі їх благословляли, а відважні батьки вояків голіруч зупиняли ворожі танки».

¤Бо наша єдність – у традиціях, у вишитих обрусах, глиняній макітрі для куті, ароматі грибних вушок із пісною заправкою у вигляді гарбузової олії. У вмінні любити попри все і берегти своє!

📚Ця містична історія, пересипана зернятками смаженої кави, прадавніми віруваннями і поліськими легендами, розгортається у Львові. Саме там, у затишній кімнаті з полотнами на мольбертах, мешкає дев'ятнадцятирічна Аліна.

🎨Вона – книголюбка й художниця з кислотно-зеленим волоссям. Саме про дівчину близька їй людина колись скаже наступне:

✉️"Важко, напевне, наважитися відчинити чужинцю двері у твій світ, твій вимір. Відчинити й боятися, що тебе не зрозуміють чи засміють. Знаєш, більшість людей так і живе, маючи в серці страх, що тебе не так сприймуть. Не за канонами чи скрижалями вигаданої кимось моралі. Живуть за замкненими дверима, виряджаючись в одинакові маски. Тільки одиниці наважуються ходити без масок. "Диваки!" – безнадійно гукає слідком світ, коли має паскудний настрій. "Ненормальні!" – верещить юрба, глибоко в душі заздрячи. А ті, кого той світ називає диваками, вони і рухають землю, не даючи їй затхнутися, мов старе болото, що заросло ряскою і перетворилося на суцільний сморід. Диваки – люди без масок, без личини. Вони наче ті живі струмки, які наповнюють драговину з моралістики, марноти і маргінесу, вдаваного гламуру цілющою водою"

💡Одначе розмірене й трохи відлюдькувате життя Аліни змінюється. Дівчина зустрічає Сашка, якого називають Кажаном. Увесь в чорному, погляд надійно схований за чорними окулярами, а в руках – букет синіх волошок для неї. Хлопець мешкає по-сусідству, то ж може спокійно постукати в шибку й у залитому сонячним промінням кімнаті побачити ту, котру покохав всім серцем❤️‍🩹

🖇Втім, Аліна в гірському поході з Кажаном таки бачить його другу сутність – покруча, Гонихмарника, Градобура. Він стоїть зі срібними нитками в руках й вправно керує стихіями, відводячи грозову хмару. Їх погляди зіштовхуються і рятує Аліну лише давній оберіг, подарований мамою Іриною. Тією, котра колись у своєму житті теж закохалася у Гонихмарника. А потім втікала від нього у метушливий Львів, ламаючи навпіл свою і його долі.

📖Аліна обирає інший шлях: вона поєднує свій талант і намальоване на полотнах із містичними знаннями. Дівчина вирішує домовитись із Гонихмарником, відвоювати Сашка у нього. Вона йде на ризик як канатоходець, котрий намагається втримати баланс між видимим і невидимим світами✨️

Окремої уваги заслуговують цитати з цієї історії. Ось одна з них із ароматом свіжодруків, кедрових горішків та перших мереживних сніжинок:

" – Книжки – то розумні думки тих, хто не забув про свій вогонь і радо ділиться зі світом теплом. Це і книги, і полотна, і добра музика. Зараз ідеться про книги як паливо для твого внутрішнього вогню".

🥐"Паризька кулінарна школа" – ольфакторна книга, котра розпочинається із цитати Віктора Гюго "Вдихайте Париж, це зберігає душу". Тут переплелися аромати блідо-фіолетових троянд, бургундського "Пінонуару", яєць en cocotte, запечених із тархуном і вершками.

📖Читаєш і здається, що ти неспішно гуляєш Монмартром, задивляєшся на фокуси казкових факірів, годуєш крихтами мигдалевого круасану завсідників весняних літників – голубів🎠🗼
Атмосфера чаруюча: з картатим мерехтінням вітрин цукерень і антикварень!✨️

❤️‍🩹Тут, перебуваючи у цьому старовинному місті, під подовге смакування сиру й вина, три жінки з різними долями мають різні завдання. Зцілити зраджене серце, подолати затяжну творчу кризу, врятувати справу всього життя. Місто стає тим пластирем: його відомі ринки з пірамідами цитрусових, загадкові провулки, відреставровані двері – ліки у алябастрових плящинах. Бо якраз нові враження здатні відновлювати нас, всотуватись теплом у сонячні сплетіння, бережно виводити із облюбованої зони комфорту до зони росту, усвідомлення своєї цінності. Зрештою, з'являється бажання помічати звичні радості, насолоджуватись життям сповна. О, Франція здатна цього навчати☺️ Подейкують, нібито Людовік XIV перед стратою на гільйотині попросив шматочок сиру брі де Мо з товстою чисто-білою кіркою.

✒️ "Жодної тобі вдаваної скромності, як це по-французьки" – фраза однієї із героїнь книги Кейт. І справді, Париж звільняє від зайвих обладунків, торкається пелюстками тюльпанів із оцинкованих відерець сердець. Зрештою, місто пригощає тебе іскристим шампанським у високому позолоченому фужері і шепче на вушко: "Крихітко, люби себе. Йди до своєї мрії попри все. І роби це вишукано: в сукні з лелітками і босоніжках зі сатиновими бантами".

📚Ця історія без надміру драми, а втім вона розплющує очі на багато чого. Ти відчуваєш як ростеш із персонажами, вчишся бачити не лише тильну сторону, а й виворіт. І всі ці складні питання помережані смаками, гастрономічними відкриттями. Я от після прочитання мрію скуштувати quatre-quarts – кекс, глазурований коричневим цукром із вершковим маслом та цукатами у вигляді фіалок.

✨ «Парфумерний щоденник Зої» – це незвичайна книга про шлях від захоплення до мрії. Цей маршрут, безперечно, не завше повністю гладкий і з підстеленою кимось соломкою, але він дуже цікавий👏🏻Бо що може бути більш яскравим, ніж віднаходження власного покликання!

📚Спойлер: у дівчинки Зої особливий ніс. Він вкрай чутливий і може вирізняти аромати з високою точністю. А ще, в неї розвинена ольфакторна пам’ять: уявіть, вона запам’ятовує аромати так, як ми запам’ятовуємо обличчя певних людей/події

👃🏻А ще тут про надважливе – вміння любити себе. Позаяк Зої знає, що її ніс часом викликає перешіптування за спиною і це для неї вкрай неприємно. 💪🏻Та сила справжньої краси якраз у вміння сприймати себе повністю, не виліплюючи штучних картинок. Любити все: розсип веснянок на шкірі, який нагадує зоряне сузір‘я; хвилясте волосся, у кучерях якого влітку плутається аромат різнотрав‘я; тоненьких губ, вишуканість яких торкається сердець барвою вишневого сидру

▫️І це ще не все: у цю ароматну історію вдало інтегровано елементи нон-фікшену. Тут є піраміда ароматів, з якої ми дізнаємось про початкову, ноту серця і базову. 🎼А це створює в уяві образ парфумів-пісень, звучання яких розкривається по-різному й однаково вабить💧І це тільки одна з цікавинок, роз’яснена у книзі: то ж буде пізнавально для читання як дітям, так і дорослим

📚Насамкінець, розповім про свій улюблений запах, змальований тут – парфуми з ароматом книг. У ньому виділяють ноти мигдалю, ванілі, зелені, квіткового і навіть рибного запаху. А є він наслідком руйнування целюлози у паперових сторінках👀

💫Уже мрію про парфуми «Paper Passion» [«Паперова пристрасть»] із запахом щойно надрукованої книги. А ще – натренувати власну чутливість, аби вміти розрізняти терпкість щойно зрізаних трав, солодкавість ванілі, мускусної троянди й ноток груші, оброшених у ранкових кришталиках роси