🥐"Паризька кулінарна школа" – ольфакторна книга, котра розпочинається із цитати Віктора Гюго "Вдихайте Париж, це зберігає душу". Тут переплелися аромати блідо-фіолетових троянд, бургундського "Пінонуару", яєць en cocotte, запечених із тархуном і вершками.

📖Читаєш і здається, що ти неспішно гуляєш Монмартром, задивляєшся на фокуси казкових факірів, годуєш крихтами мигдалевого круасану завсідників весняних літників – голубів🎠🗼
Атмосфера чаруюча: з картатим мерехтінням вітрин цукерень і антикварень!✨️

❤️‍🩹Тут, перебуваючи у цьому старовинному місті, під подовге смакування сиру й вина, три жінки з різними долями мають різні завдання. Зцілити зраджене серце, подолати затяжну творчу кризу, врятувати справу всього життя. Місто стає тим пластирем: його відомі ринки з пірамідами цитрусових, загадкові провулки, відреставровані двері – ліки у алябастрових плящинах. Бо якраз нові враження здатні відновлювати нас, всотуватись теплом у сонячні сплетіння, бережно виводити із облюбованої зони комфорту до зони росту, усвідомлення своєї цінності. Зрештою, з'являється бажання помічати звичні радості, насолоджуватись життям сповна. О, Франція здатна цього навчати☺️ Подейкують, нібито Людовік XIV перед стратою на гільйотині попросив шматочок сиру брі де Мо з товстою чисто-білою кіркою.

✒️ "Жодної тобі вдаваної скромності, як це по-французьки" – фраза однієї із героїнь книги Кейт. І справді, Париж звільняє від зайвих обладунків, торкається пелюстками тюльпанів із оцинкованих відерець сердець. Зрештою, місто пригощає тебе іскристим шампанським у високому позолоченому фужері і шепче на вушко: "Крихітко, люби себе. Йди до своєї мрії попри все. І роби це вишукано: в сукні з лелітками і босоніжках зі сатиновими бантами".

📚Ця історія без надміру драми, а втім вона розплющує очі на багато чого. Ти відчуваєш як ростеш із персонажами, вчишся бачити не лише тильну сторону, а й виворіт. І всі ці складні питання помережані смаками, гастрономічними відкриттями. Я от після прочитання мрію скуштувати quatre-quarts – кекс, глазурований коричневим цукром із вершковим маслом та цукатами у вигляді фіалок.

✨ «Парфумерний щоденник Зої» – це незвичайна книга про шлях від захоплення до мрії. Цей маршрут, безперечно, не завше повністю гладкий і з підстеленою кимось соломкою, але він дуже цікавий👏🏻Бо що може бути більш яскравим, ніж віднаходження власного покликання!

📚Спойлер: у дівчинки Зої особливий ніс. Він вкрай чутливий і може вирізняти аромати з високою точністю. А ще, в неї розвинена ольфакторна пам’ять: уявіть, вона запам’ятовує аромати так, як ми запам’ятовуємо обличчя певних людей/події

👃🏻А ще тут про надважливе – вміння любити себе. Позаяк Зої знає, що її ніс часом викликає перешіптування за спиною і це для неї вкрай неприємно. 💪🏻Та сила справжньої краси якраз у вміння сприймати себе повністю, не виліплюючи штучних картинок. Любити все: розсип веснянок на шкірі, який нагадує зоряне сузір‘я; хвилясте волосся, у кучерях якого влітку плутається аромат різнотрав‘я; тоненьких губ, вишуканість яких торкається сердець барвою вишневого сидру

▫️І це ще не все: у цю ароматну історію вдало інтегровано елементи нон-фікшену. Тут є піраміда ароматів, з якої ми дізнаємось про початкову, ноту серця і базову. 🎼А це створює в уяві образ парфумів-пісень, звучання яких розкривається по-різному й однаково вабить💧І це тільки одна з цікавинок, роз’яснена у книзі: то ж буде пізнавально для читання як дітям, так і дорослим

📚Насамкінець, розповім про свій улюблений запах, змальований тут – парфуми з ароматом книг. У ньому виділяють ноти мигдалю, ванілі, зелені, квіткового і навіть рибного запаху. А є він наслідком руйнування целюлози у паперових сторінках👀

💫Уже мрію про парфуми «Paper Passion» [«Паперова пристрасть»] із запахом щойно надрукованої книги. А ще – натренувати власну чутливість, аби вміти розрізняти терпкість щойно зрізаних трав, солодкавість ванілі, мускусної троянди й ноток груші, оброшених у ранкових кришталиках роси

▫️Книга дитяча, а допис – далеко ні. Бо ж зараз дітям захопливо читати життєрадісні вірші Володимира Вакуленка, а коли вони виростуть і прочитають сторінки його біографії – додасться щем. Позаяк він віддав своє життя за кожного з нас, за Україну🇺🇦

✍🏻Так автор «Татусевої книги» із різнобарвними ілюстраціями, виконаних Наталкою Гайдою, учасник Революції Гідності, активіст і волонтер. Він не приховував своїх переконань й був принциповим там, де треба було з усіх сил утримувати власну позицію, честь. А ще дуже любив дітей: писав для них вірші та казки📚

▫️ Володимир Вакуленко був закоханий в українську мову. Про це свідчить його творчість, бо у поезії космічний розмай художніх образів і метафор. Там є і кульбабенята [о так, жовтогарячі квіти пестливо можна називати саме так], персикові кульки, райдужні лисиці і розхлюпані фарби. Він був принциповий щодо вживання рідної мови. Через це, за словами матері, ставалися конфлікти з односельцями [цей факт взято із видання «BBC News Україна]

▫️ 23 березня 2022 року вдома у Вакуленка орки провели обшуки, вилучили книжки, забрали Володимира та його сина-підлітка. У той день його сильно побили, а опісля після трьох годин допиту відпустили додому. Та вже наступного дня, 24 березня, ті ж військові прийшли по письменника знову. Його тіло на узбіччі дороги виявили аж 12 травня. Тоді його опізнали було неможливо. Вже згодом експерти виявили у тілі дві кулі, ймовірно, від пістолета "Макаров"

▫️У Вакуленка був тісний зв‘язок із сином Віталієм: особливим хлопчиком, якому встановили діагноз «аутизм». Саме для нього він писав і творив дививижні світи. У тих світах не було «прильотів», нічлігів у сховищах, масових поховань, катувань. Там не було ницих московитів, їх гнилого «язика». Натомість у творах жило світло. Те, яке перемагає:

✍🏻 «Чайнику надбили носик –
Він хворіє та гундосить.
Геть його замучив нежить –
Чай не ллється як належить.
Як його полікувати?
Заварити, може, м‘яти?
А чи липи, чи ромашки...
Врятувати чайник важко!
Плаче Леся:
– Як жорстоко!
Я ж штовхнула ненароком!
– Витри слізки, – каже тато, –
Носик можна приладнати!
Ось дістав він край зі скрині...
Чайник вихворівся нині.

✒️"– Вони за вами й туди прийдуть.

– Хто – вони?

– Привиди минулого. Бо їхнє минуле – це ваше майбутнє. Так завжди буває, коли штучно припиняється щось спільне й справжнє".

📖На сторінках книги "Барні 613" розгортається історія про співачку, колоратурне сопрано якої закарбовувалось у серцях слухачів, Марію Лакрицьку.

🏡Опісля болісного розлучення із чоловіком жінка переїздить із просторого будинка, котрий тонув у її улюблених квітах і різнотрав'ї, до квартири в середмісті Львова:

✒️"Марія стояла біля високої брами й милувалася ошатним сірим будинком. Як зауважила рієлторка, австрійський люкс колись належав коханці графа Потоцького, ім'я якої загубилося на сторінках їхньої історії. Коханка Потоцького мешкала на четвертому поверсі, а решту апартаментів здавала в оренду. Будинок мав п'ять поверхів і особливу цікавинку – старий автрійський ліфт. Будь-яка автентика страшенно подобалася Марії. Вона була в захваті від того, що будинок має свою загадкову історію".

⏳️Втім, далі загадковість із зовнішньої мізансцени рвучко переходить у життя Марії. Жінка отримує вкрай дивні повідомлення від такого собі "Барні 613", чолов'яга, котрий обслуговує ліфт, неодноразово спростовує побачене жінкою, навіть запрошений нею майстер Олег як відгомін чогось таємничого. Саме він, до речі, знаходить у квартирі ще кілька, небачених Марією досі кімнат. Хлопчик Сашко із неблагонадійної сім'ї оселяється у жінки, вона стає по-материнськи піклуватися про дитину. Але ж знає насправді, що ніяка вона не мати, не дружина, не сестра. Вона – незвідана для самої себе: оболонка слави й публічності розривається від пухлин завданого рідними болю, накопичених образ.

📖Все ж Марія Лакрицька – в душі крихітна дівчинка. Та, яку татко картавляче ніжно називав автистка-бандувистка й брав до себе на роботу. А далі амбіції, які взяли гору й змурували стіну між статусністю і...Справжнім життям: із розбитими колінцями, сяк-так приготовленою вечерею, мімічними зморшками,пеленками, сивою паволокою між заквітчаного жасмином волосся. Виникло враження, що вона хотіла зберегти своє життя так як чистий блокнот: не зіпсувати жодної сторінки закарлючками й краплею трояндового чаю. А поплатилася за це надто дорого!

📖Книга «Котик, півник, шафка» – віра у завтрашній день.

◽️Той, у якому рани будуть заліковані, засипані пелюстками вишневого цвіту впереміш із тернинами. А поруч із цією пам’яттю житиме й інша: про скоєне ворогами зло: ґвалтування, обстріли, недоспані ночі:

📎 «На іншій полиці Шафка зберігає сімейні фотоальбоми з чорно-білими світлинами. І бабуся Ліза все обіцяє собі якось впорядкувати альбоми, попідписувати фотографії, поскладати їх за роками. Бабуся гадає, може, колись онука Соня зацікавиться їхнім життям і минулим своєї родини. Бабуся, звісно, всього не розповість – бо чи ж треба дітям знати стільки болю – та, може, онука хоча б упізнає в рисах загиблих родичів себе»

◽️Тут також про цінність справжнього, першочергового. Цінність, яка кодується у пам’яті на все подальше життя:

📎 «І якщо сягнути верхньої полички Шафки (такої високої, що в бабусі щоразу перехоплює подих, коли вона з ризиком для життя стає на табуретку, а Шафка вся наче нахиляється до Лізи, тільки щоби їй допомогти), то можна дістатися до найбільшого бабусиного скарбу. Сіль. Сірники. Борошно. Сухарі. Мотузка. Олія. Пачки з гречкою, вже окуповані кількома поколіннями молі»

◽️І про бажання берегти спокій близьких попри все:

📎 «Ліза знає, що на них насувається. Вона боїться поворохнутися й розбудити любу онуку. Дитина Великої війни береже останні секунди мирного життя дитини, що війни не знала. Ліза знає – щойно Соня прокинеться, все життя її розірветься навпіл – на «до» і «після»

◽️Про думки, адже країна болить всеціло:

📎 «Ліза думає про рідне село. Сіверщина. Про міста, в які мандрувала з Петрусем. Луганщина і Донеччина. Про місцини, які завжди хотіла відвідати, та все якось не випадало. Слобожанщина. Про села, звідки родом були її батьки та батьки Петруся. Київщина. Їй болить ціла країна»

◽️Про серце, на денці якого так багато всього:

📎 «По всій країні гинуть люди. Можливо, вони бачать спогади про ще не прожите майбутнє, яке крадуть у них окупанти. А Соня закопується в рештки минулого своєї родини, щоби розчистити їхнє з бабусею теперішнє і спробувати вигризти майбутнє»