Хто завгодно, тільки не я

Це збірка з 11-ти оповідань відомої поетеси Галини Крук, яка цього разу написала коротку прозу, але вийшло теж дуже поетично☺️

Перші оповідки такі інтимні, відверті про почуття, яке неможливо вирвати з серця, хоч воно приносить тільки біль і душевну порожнечу.

Про відчуження, яке приходить після всього, що вже сталося.

Про курортний роман двох людей з непростим досвідом за плечима.

Але вони якраз мене не надто вразили...

І в той момент, коли я вже хотіла відкласти книгу, авторка зачепила мене на міцний гачечок 🎣.

💮Ним🪝стало оповідання "Рибка 🐟", яке розірвало мою душу на шматочки💔 Сподівання головної героїні, її мрії не справдились, залишивши по собі лише пронизливий біль та розпуку. Чи можна відпустити частинку себе, яку вже полюбила всім серцем?

💮А далі була "О паура" про заробітчанку з України, яка там далеко залишила свого маленького сина. "Він виріс, а вона не встигла побути його матір'ю"❤️‍🩹

💮 А ще "Tabula rasa" - про боротьбу за життя, в якій ти не завжди виходиш переможцем. Про онкологію і жаль за останніми обіймами, яким не судилося бути. І тут я пригадала всіх своїх рідних, яких вкрав у мене проклятий рак💔

💮Останні "Карантинні хроніки Марії" змусили мене реготати до сліз🤣Авторка оповідає про перший локдаун, коли замкненими в невеличкій квартирі опинились жінка, чоловік, двійко діток, бабуся і 🐱 Всі ми були в подібній ситуації. І це було дууже непросто)

Насправді, я вражена, як гарно пише ця авторка! Так глибоко, зворушливо, правдиво, часом пронизливо, дуже емоційно. До мурах...

💮"Звісно, вона розуміла, що забагато на себе бере і що всі вони тут Богу душу винні, рідні їй люди. І що вони всі... зі своїми характерами, примхами та внутрішніми конфліктами, мусять кудись виплескувати свої негативні емоції. Марія, можна сказати, свідомо йшла на таку жертву, збираючи весь негатив на себе."

Після передмови Тараса Прохаська чомусь я очікувала стикнутися з якимись особливими вивертами мови та складністю образів у першій збірці прози поетки, але ні, нічого подібного. Напрочуд легко читалася поетична проза Галини Крук. Короткі оповідання, як словесні портрети людей в моменти гострого прояву почуттів: любові до самозабуття, страху, усвідомлення невідворотності втрати, смутку, гризот материнського сумління, провини, надії.

Читаючи цю збірку, я не змогла абстрагуватися від українського сьогодення. Навпаки, як ніколи гостро відчула, наскільки далеким від нас є втрачене мирне буття.
Мирне.
Без комендантської години.
Без повітряних тривог.
Без...
Без багатьох нових реалій, які стали звичними, на жаль.

Здається, тільки в якійсь іншій реальності...
... жінка може брести з коханим нічною вулицею й хвилюватися лише через те, щоб не поламати ноги на бруківці.
... дівчинка переймається, що в сім'ї є тільки ровер з рамою, а вона недостатньо виросла за літо і мусить їздити під рамою. Такі важливі дитячі переживання.
... мама, яка знаходиться на заробітках в Італії, непокоїться, що не може наговоритися з сином, бо зв'язок постійно уривається через поганий інтернет.
... члени середньостатистичної сім'ї, які з'ясовують, чому закінчилася за п'ять днів їжа, закуплена на два тижні, і хто піде в магазин на карантині під час коронавірусу, чим викликають легку сентиментальну усмішку.
Ні, помиляюся, в нашій реальності теж таке може трапитися. Тільки відредаговане війною.

Останні рядки в книзі про людей, які пережили ковідний карантин та вийшли надвір дихати свіжим повітрям та ніжитись сонячним теплом. Актуальні і сприймаються, ніби написані не про коронавірус:
"... кожен знав, що світ тепер ніколи не буде таким, як раніше. І ніхто з них ніколи не буде таким, як раніше."