Це не трилер, хоча злочинів тут багато. Це не сімейна драма у традиційному сенсі, хоча насправді саме вона і є.
Закінчилася Друга світова війна і до мирного берега Канади прибувають Маруся з дівчинкою Надею. Вони були у таборі інтернованих, а зараз їдуть до чоловіка Марусі, Івана. Він тяжко працював, будував дім. Ця сім'я сподівається почати нове життя у країні, яка здається такою привітною до чужинців.
І одразу у читача постає питання: хто ця дівчинка? Ми уже знаємо, що Марусі та Івану вона не донька. Але теж українка. Родичка? Що значить - вкрадене дитя? Де її батьки?
У Наді питань не менше. Війна була світовою, але Канада не поруйнована, як Європа. Хоча канадці втратили своїх синів і коханих на цій війні. Канада люб'язно приймає всіх? Чи є винятки? Чому Надя стала винятком?
І найголовніше - що за химерні сни сняться дівчинці? Галюцинації про попереднє життя? Притлумлені спогади, що вириваються назовні?
Чудовий роман про справжню сім'ю, про добрих людей - і про страшний масовий злочин. Ще один вимір воєнних злочинів нацистів, який зараз повторюють росіяни в Україні.
Чи не дочекаємося ми колись свого роману про вкрадених дітей?
Досі до кінця не розумію, чому ця історія розчулила мене настільки сильно, але я буквально залила книжку сльозами, доки читала. І поки пишу цей відгук, на очі знову навертаються сльози💔
Після Другої Світової, тисячі біженців і жертв нацистів тікали до Канади.
Персонажі цієї історії - з таких біженців. Жінка привозить до Канади свою дочку, і їхня родина має нарешті обʼєднатися. Чоловік вже будує будиночок і готується до зустрічі.
От тільки в усій цій історії є величезна темна пляма. Дівчинка майже не памʼятає свого минулого і війни, але одне вона знає напевне: ці люди, що так дбають про неї, - не її справжні батьки…
Це історія про переживання дуже болісних травм і нелюдські злочини, які цих травм завдають.
Про жахи війни і про те, через що довелося пройти тисячам українських родин під час нацистської окупації. І чому вони воліли тікати світ за очі, а не повертатись додому.
Про адаптацію до нового життя, нового світу без війни, пошук і віднайдення себе і своєї ідентичності.
Про втрати, які майже неможливо пережити.
Про крихкість людської психіки, яку нацисти вишукано ламали.
І про безумовну, справжню, надзвичайно сильну любов, що може витримати все.
Історія заснована на реальних подіях, але персонажі вигадані.
Тут мало подій, все повністю зосереджене саме на внутрішньому стані головної героїні. На тому, як шматочок за шматочком її памʼять повертається і складається в велику картинку, все більш і більш масштабну.
Обсяг невеличкий, але тут стільки шарів, стільки сенсів, стільки емоцій…
Фінал можна передбачити, але авторка часом змушує сумніватися і будувати інші теорії.
Не скажу, що нема до чого придратися - діалогі трохи картонні, та й їх майже нема. Але у мене книга викликала настільки сильні емоції, що я не звертала уваги на шерохуватості.
Книга вразила мене дуже сильно. Тема дійсно болісна, бо багато що перегукається з поточними подіями в Україні - що не дивно.
Дуже щімка, але в той самий час тепла. Болюча, але дає надію.
Книги про війну та про її наслідки мені важко читати, тому що я доволі емоційна та все беру близько до серця. Але в той же час, дуже важливо занурюватися у ці теми глибше, досліджувати їх, пізнавати історію.
Починаючи читати «Викрадене дитя» Марші Форчук Скрипух я навіть не очікувала, що вона викличе у мене стільки емоцій. Закінчення Другої Світової війни, еміграція дівчинки Надії та її старшої подруги Марусі у Канаду, складна адаптація до нового життя та жахливі спогади з минулого, які з’являються раптово та простомлюють спогади бідної Надійки.
Скільки болю й нещасть пережили люди у ті часи! Незважаючи на те, що це художня книга, у мільйонів людей були схожі долі. Проводячи нас через ці дитячі спогади та усвідомлення власної ідентичності, ми дізнаємося ще й про програму “Лебенсборн”, яку запровадили німці. Саме з її допомогою вони викрадали українських та польських дітей, які мали світле волосся та голубі очі. Частину з них одразу ж відправляли на смерть чи трудові роботи, а ті, що “більше підходили по зовнішності до арійців” направляли в німецькі сім’ї, де їх перевиховували.
Такі книги, як «Викрадене дитя» варто читати та радити! Сподіваюся, що мій відгук підштовхне вас на ближче знайомство з цією щемкою історією💔
• Я подивилася на ряди дітей попереду. Кожен хлопчик і кожна дівчинка були вгодованими та чистими. Ніхто не одягнений у лахміття. Мабуть, у всіх були батьки. Моє серце боліло від ревнощів. Як би я хотіла жити просте життя, якого ніколи не торкалася війна.
• – Тобі легко казати, – сердито мовила я. – Тоді ж не доводиться жити з цими кошмарами.
Маруся на мить замовкла. Вона стерла сльозу з ока, а потім простягнула руку й поклала поверх моєї.
– Я живу з власними привидами, сонечко.
🎧 Колискова – KRUTЬ
