Продовження історії про двох сестер Ларису та Ліду, яких жорстоко розлучили фашисти. Тата дівчат вбили совєти, а маму - німецькі фашисти😭. Ліда та Лариса жили з бабусею поки нацисти не забрали дівчат для свого проекту «Лебенсборн» - підбір по 62 параметрам дівчат, які максимально відповідають арійським стандартам, для продовження фашистського роду. Читаючи книгу, хотілося просто кричати від болю за всіх тих дітей, які страждали від фашистів😭. Це історія про життя дітей в таборі нацистів, по суті - рабство.Діти робили різну важку роботу і в тому числі бомби для фашистів. В минулій книзі «Варадене дитя» йшлося про життя Лариси (меншої сестри), в цій же - буде про Ліду, яка стала «остарбайтером». Ліда роблячи бомби потихеньку помирала, однак її дещо тримало на цьому світі - молодша сестра Лариса, яку вона мріяла знайти. Тяжко працюючи майже без їжі героїня мріяла про зустріч з єдиною рідною душею. Ця книга теж мені розбила 💔
Анонім
1950 рік, Надія з несправжніми батьками потрапляє в Канаду з табору. Дівчинка памʼятає, що її викрали Іван і Маруся, щоб врятувати - тепер вони її тато і мама. Надійка бачить дивні картини, але не може пригадати, що з нею було до викрадення. Крім того у дівчинки явно відчувається ПТСР після пережитої війни, що заважає насолоджуватисяїй дитинством попри всі старання теперішніх батьків. Прочитавши про життя Наді в Канаді, мені захотілось обійняти дитину і передати їй все тепло♥️Я вже розуміла хто вона і впевнилась і причині цькування її іншими дітьми, однак не розумію яким чином, ті які не бачили війни мали право взагалі щось говорити 🗣️. Дитина піддавалась жахливому булінгу зі сторони канадських дітей. Біль дівчинки ніби став моїм - війна, табори, переховування, цькування. Я ледь не плакала від розуміння, як їй важко 😣. З юіншої сторони, Надя викликала гордість за її незламність та бажання вижити. Фінал книги мене довів до мурах, оскільки одна сцена дуже боляче відгукнулася мені💔Ще я дізналась про фашистську програму «Лебенсборн», яка практикувалась у роки Другої Світової😢
Анонім
Колись у школі ми робили проєкт про остарбайтерів з нашого села. Спілкувалися з їхніми родичами, бо багатьох не було серед живих або вони жили в інших країнах. Але як ті куці розповіді могли передати емоційний стан тих молодих людей, яких забрали з рідного дому, від сім'ї, змусивши до рабської праці? Родичі не ятрили рани, розповідали лиш необхідне. А більше зрозуміти, що відчували вивезені у Німеччину хлопці і дівчата, допоможе ця книжка. "Ми робили бомби для Гітлера" розповідає від першої особи дівчинки, яка опиняється у таборі праці. Текст написано так, ніби справді читаєш щоденник чи слухаєш розповідь дитини: важливі факти, щирі емоції. Ліда опинилася у екстремальних умовах, і її мета - не лише вижити, а й знайти сестру. Аде буде дуже важко, і фізично, і психологічно. Зовсім юні люди мусили доводити нацистам, що вони сильні, умілі, працьовиті і здорові. З одного боку дитина хоче вижити, а для цього треба бути корисною. З іншого боку, бути корисною нацистам - не так легко психологічно. Ви уже зрозуміли з назви, чому. До героїв цієї книжки прив'язуєшся. Вболіваєш за їхнє щасливе визволення. Про табори смерті і табори для працівників написано багато, але саме така книжка, з точки зору дитини, дуже зворушує. Традиційно не покидає думка про те, як мало винних були покарані. Як багато людей не зробили висновки з величезного людського горя! І скільки наших предків втратили життя або здоров'я у німецьких таборах, а потім - у Гулазі. Бо про злочини радянських військ авторка теж пише. Книжка сюжетно пов'язана з романом авторки "Викрадене дитя". І хоча їх можна читати окремо, я все ж рекомендую читати обидві, бо дуже хороші.
Анонім
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях
