Марша Форчук Скрипух

Колись у школі ми робили проєкт про остарбайтерів з нашого села. Спілкувалися з їхніми родичами, бо багатьох не було серед живих або вони жили в інших країнах. Але як ті куці розповіді могли передати емоційний стан тих молодих людей, яких забрали з рідного дому, від сім'ї, змусивши до рабської праці? Родичі не ятрили рани, розповідали лиш необхідне. А більше зрозуміти, що відчували вивезені у Німеччину хлопці і дівчата, допоможе ця книжка.

"Ми робили бомби для Гітлера" розповідає від першої особи дівчинки, яка опиняється у таборі праці. Текст написано так, ніби справді читаєш щоденник чи слухаєш розповідь дитини: важливі факти, щирі емоції.

Ліда опинилася у екстремальних умовах, і її мета - не лише вижити, а й знайти сестру. Аде буде дуже важко, і фізично, і психологічно.

Зовсім юні люди мусили доводити нацистам, що вони сильні, умілі, працьовиті і здорові. З одного боку дитина хоче вижити, а для цього треба бути корисною. З іншого боку, бути корисною нацистам - не так легко психологічно. Ви уже зрозуміли з назви, чому.

До героїв цієї книжки прив'язуєшся. Вболіваєш за їхнє щасливе визволення.
Про табори смерті і табори для працівників написано багато, але саме така книжка, з точки зору дитини, дуже зворушує. Традиційно не покидає думка про те, як мало винних були покарані. Як багато людей не зробили висновки з величезного людського горя! І скільки наших предків втратили життя або здоров'я у німецьких таборах, а потім - у Гулазі. Бо про злочини радянських військ авторка теж пише.

Книжка сюжетно пов'язана з романом авторки "Викрадене дитя". І хоча їх можна читати окремо, я все ж рекомендую читати обидві, бо дуже хороші.

"Красу можна створювати де завгодно".
"Будьте корисні, інакше вас уб'ють".

Чи є мірка життєвих випробувань?
На мою думку, випробування, які випали на долю старшої сестри ЛІДИ були значно важчими, ніж ті, через які довелося пройти молодшій Наді.

💣 Спогади Ліди вирізняються чіткістю. Вона ясно пам'ятає те, що трапилося, коли відступали радянські війська і на зміну їм прийшли німці. І те, як полегшення і мрії людей про спокійне життя розбилися на друзки.

Ліда потрапляє у нацистський полон в нестерпні умови, в яких, здавалося б, навіть худобу не утримують. Жахливе відношення нацистів до недолюдей-слов'ян Ліда випробовує на собі. Жахлива антисанітарія, миска супу і шматок хліба із тирси - все, що очікує на дитину, якій заледве виповнилося дев'ять. А ще непомірна рабська праця та постійний супровід смерті.
І тоді, коли здавалося б мають мати місце лише інстинкти виживання, беруть вгору доброта, співчуття і людяність.

Лише думка про сестру зігріває Ліду, відповідальність за неї змушує її бути сильною.
А ще Ліда постійно намагається пробудити в пам'яті тонкий аромат бузку, але навколо лише запах гнилі та смерті. Та навіть тут дівчинка знаходить друзів, сестру свого серця та брата свого ❤️‍🔥, які підтримали її морально.

💣 Ця книга видалась мені навіть сильнішою за першу частину. Щоб її написати, авторка зібрала розповіді багатьох рабських робітників, які поділилися з нею своїми особистими історіями.
Деякі факти я не знала, і вони мене направду шокували. Хто такі остарбайтери, чому після війни радянський союз так вперто намагався повернути додому своїх біженців - дізнаєтесь, коли прочитаєте цю книгу.

💣 Я дуже співчувала Ліді, вболівала за всіх дітей, на долю яких припали недитячі випробування. Пелена із сліз застилала мені очі. Бо важко читати, що дитина мріє про вовняні шкарпетки, які зігріють її зранені ноги, і про шматок хліба , який втамує її голод😢

Ця глибока книга змушує переосмислити своє життя, цінувати ті прості речі, які оточують нас щодня, і пам'ятати нашу історію, щоб такі жахливі її сторінки більше ніколи не повторилися 💔

💣 "Між нацистами й совєтами була лиш одна відмінність: совєти вбивали під покровом ночі, а нацисти посеред білого дня".

"Пригадала життя перед табором. Тоді в мене була власна спальня, кімната з високою стелею та великими вікнами. Я мала багато їжі й гарний одяг.
Та чи почувалася я в безпеці? Ні. Хто міг почуватися в безпеці посеред війни?"

Це вражаюча історія двох сестер, які були викрадені нацистами в роки Другої світової війни.

💠Дванадцятирічна НАДЯ приїздить до Канади. Дівчинка перебувала п'ять років у таборі для переміщених осіб. Тепер в іншій країні на неї чекає нове життя з названими батьками. Життя без війни.

Але чому сплутані спогади знову і знову виринають із закутків пам'яті і змушують Надю відчувати жахливий сором? Сумна муттер і холодний до неї фатер, ніжний голос жінки, що співає їй колисанку, і духмяний аромат бузку... Як скласти цю головоломку?
Надя мусить дізнатися, хто ж вона насправді!

Чи можна її зранену душу зцілити любов'ю?

💠Ця історія за відчуттями нагадує трилер, коли певні події стають каталізатором і тоді тривожні спогади цієї дитини розривають серце💔

Марша Форчук Скрипух - це канадська письменниця, батько якої український емігрант. Цю історію авторка написала на основі реальних подій. Вона розкриває жахливу правду про злочини нацистів, які започаткували антилюдяну програму "Лебенсборн".

Зараз про це читати в рази важче, адже ми не знаємо, скільки наших українських дітей вивезено на територію ворожої держави. Промивання мізків і перетворення їх на громадян іншої країни триває досі😌

Це не трилер, хоча злочинів тут багато. Це не сімейна драма у традиційному сенсі, хоча насправді саме вона і є.

Закінчилася Друга світова війна і до мирного берега Канади прибувають Маруся з дівчинкою Надею. Вони були у таборі інтернованих, а зараз їдуть до чоловіка Марусі, Івана. Він тяжко працював, будував дім. Ця сім'я сподівається почати нове життя у країні, яка здається такою привітною до чужинців.

І одразу у читача постає питання: хто ця дівчинка? Ми уже знаємо, що Марусі та Івану вона не донька. Але теж українка. Родичка? Що значить - вкрадене дитя? Де її батьки?

У Наді питань не менше. Війна була світовою, але Канада не поруйнована, як Європа. Хоча канадці втратили своїх синів і коханих на цій війні. Канада люб'язно приймає всіх? Чи є винятки? Чому Надя стала винятком?

І найголовніше - що за химерні сни сняться дівчинці? Галюцинації про попереднє життя? Притлумлені спогади, що вириваються назовні?

Чудовий роман про справжню сім'ю, про добрих людей - і про страшний масовий злочин. Ще один вимір воєнних злочинів нацистів, який зараз повторюють росіяни в Україні.

Чи не дочекаємося ми колись свого роману про вкрадених дітей?

Книги про війну та про її наслідки мені важко читати, тому що я доволі емоційна та все беру близько до серця. Але в той же час, дуже важливо занурюватися у ці теми глибше, досліджувати їх, пізнавати історію.

Починаючи читати «Викрадене дитя» Марші Форчук Скрипух я навіть не очікувала, що вона викличе у мене стільки емоцій. Закінчення Другої Світової війни, еміграція дівчинки Надії та її старшої подруги Марусі у Канаду, складна адаптація до нового життя та жахливі спогади з минулого, які з’являються раптово та простомлюють спогади бідної Надійки.

Скільки болю й нещасть пережили люди у ті часи! Незважаючи на те, що це художня книга, у мільйонів людей були схожі долі. Проводячи нас через ці дитячі спогади та усвідомлення власної ідентичності, ми дізнаємося ще й про програму “Лебенсборн”, яку запровадили німці. Саме з її допомогою вони викрадали українських та польських дітей, які мали світле волосся та голубі очі. Частину з них одразу ж відправляли на смерть чи трудові роботи, а ті, що “більше підходили по зовнішності до арійців” направляли в німецькі сім’ї, де їх перевиховували.

Такі книги, як «Викрадене дитя» варто читати та радити! Сподіваюся, що мій відгук підштовхне вас на ближче знайомство з цією щемкою історією💔

• Я подивилася на ряди дітей попереду. Кожен хлопчик і кожна дівчинка були вгодованими та чистими. Ніхто не одягнений у лахміття. Мабуть, у всіх були батьки. Моє серце боліло від ревнощів. Як би я хотіла жити просте життя, якого ніколи не торкалася війна.

• – Тобі легко казати, – сердито мовила я. – Тоді ж не доводиться жити з цими кошмарами.
Маруся на мить замовкла. Вона стерла сльозу з ока, а потім простягнула руку й поклала поверх моєї.
– Я живу з власними привидами, сонечко.

🎧 Колискова – KRUTЬ

Досі до кінця не розумію, чому ця історія розчулила мене настільки сильно, але я буквально залила книжку сльозами, доки читала. І поки пишу цей відгук, на очі знову навертаються сльози💔

Після Другої Світової, тисячі біженців і жертв нацистів тікали до Канади.

Персонажі цієї історії - з таких біженців. Жінка привозить до Канади свою дочку, і їхня родина має нарешті обʼєднатися. Чоловік вже будує будиночок і готується до зустрічі.

От тільки в усій цій історії є величезна темна пляма. Дівчинка майже не памʼятає свого минулого і війни, але одне вона знає напевне: ці люди, що так дбають про неї, - не її справжні батьки…

Це історія про переживання дуже болісних травм і нелюдські злочини, які цих травм завдають.

Про жахи війни і про те, через що довелося пройти тисячам українських родин під час нацистської окупації. І чому вони воліли тікати світ за очі, а не повертатись додому.

Про адаптацію до нового життя, нового світу без війни, пошук і віднайдення себе і своєї ідентичності.

Про втрати, які майже неможливо пережити.

Про крихкість людської психіки, яку нацисти вишукано ламали.

І про безумовну, справжню, надзвичайно сильну любов, що може витримати все.

Історія заснована на реальних подіях, але персонажі вигадані.

Тут мало подій, все повністю зосереджене саме на внутрішньому стані головної героїні. На тому, як шматочок за шматочком її памʼять повертається і складається в велику картинку, все більш і більш масштабну.

Обсяг невеличкий, але тут стільки шарів, стільки сенсів, стільки емоцій…

Фінал можна передбачити, але авторка часом змушує сумніватися і будувати інші теорії.

Не скажу, що нема до чого придратися - діалогі трохи картонні, та й їх майже нема. Але у мене книга викликала настільки сильні емоції, що я не звертала уваги на шерохуватості.

Книга вразила мене дуже сильно. Тема дійсно болісна, бо багато що перегукається з поточними подіями в Україні - що не дивно.

Дуже щімка, але в той самий час тепла. Болюча, але дає надію.