З цієї книги почалось моє знайомство з авторкою ☺️. Ця історія отримана від свідків і героїв трагедії 1940-Х років, частина з архівів.
На початку книги ми дізнаємося з інтерв’ю, журналістки Дарини Гощинської про життя в СРСР. Хоч я там не жила (слава Богу), але читаючи я мала приємну ностальгію, повернулась в спогади дитинства, а саме мова йшла про те, як раніше діти робили «секретики»☺️. Тут я згадала про те як сама з подругою їх робила і це був такий скарб💎, ми брали скельце, під нього клали всякі дрібні речі і притрушували землею, а потім ходили й дивились чи на місці наш «секретик». На цьому вся теплота і закінчилась, оскільки далі ми поринемо у світ протистояння УПА із кацапами та в сучасний балаган в політиці…
Що не сподобалось, так це важкі переходи між теперішнім і минулим. Але з 200-Ї сторінки стало зрозуміліше. Йдеться про молодого повстанця Андріана, що отримав поранення, лежачи в лікарні, згадує про все що сталося, про НКВдистів, ССовців, фашистів. Як пізніше виявилося - події з Андріянового життя бачили уві сні головні герої книги Дарина та Андріян.
Андріян згадує як його побратим «Карий» розповів про те, що батько через голод помер, а матір ще дихала, однак труповоз забрав її також, щоб ще раз не їхати…
З історії про Андріана, ми дізнаємось про життя солдата в УПА, їх переховування та боротьбу з фашистами і совєтами. Зраду ж «своїми», читаючи, ми відчуємо на смак.
Автор висвітлює і тему політики в сучасній
Україні, досить влучні слова підбирає, все це відбувається у розмові журналістки
Горщинської з депутатом на імʼя Вадим.
Книга цікава, на початку вона мене зігріла теплими спогадами з дитинства, потім показала життя та боротьбу справжніх українців проти фашистів і кацапів, також нагадала про те, що свої люди зраджують набагато болісніше ніж чужі.
Я би радила її прочитати, але над нею треба думати, це не роман для відпочинку, це книга для роздумів...
"Часом те, що нас убиває, робить сильнішими наших дітей"
Не дарма цей нагороджений численними преміями роман вважається одним з найвизначніших у сучасній українській літературі. Забужко вміє піднімати такі пласти, що ой-йой.
Скажу чесно - мені було страшнувато братися за цю книгу. І справа не в обсягу фізичному. Але я не пошкодувала на жодній сторінці. Попри складний синтаксис і лексику, після якої взагалі сумніваєшся, чи ти знаєш українську мову, ця книга бере в полон. І не відпускає.
Історія розгортається у різних часових проміжках: у Києві початку 2000-х і на Західній Україні 1940-х. Повстанське життя у густих карпатських лісах і сучасність вдаються авторці однаково добре.
Про сюжет. Журналістка Дарина планує зняти фільм про упівку Олену Довган. Вона знайомиться з двоюрідним онуком Олени, Адріяном і закохується в нього. А потім починаються сни. Спочатку в сни Адріяна приходить незнайомець, а потім, через неймовірну сильне кохання, Дарина і Адріян бачать спільні сни. І роблять все, щоб розгадати таємницю.
Забужко показує світ української політики, журналістики і спецслужб.
"Потомствений кагебіст, сказитися. Наш сімейний потомствений кагебіст - як ото домашні лікарі були в англійських вікторіанських романах: із покоління в покоління, від мами до дочки..."
Убивства не лише Чорновола і Гонгадзе, а й Тараса Процюка та Вадима Бойка. "Темники" і ФСБшні "специ", які рулювали в українських ЗМІ. Радянські офіцери, які до скону вірили, що все робили правильно, коли боролися з бандерівцями і висилали до Сибіру цілі родини.
Всі секрети рано чи пізно будуть розкриті. Загарбники не зуміли стерти пам'ять - пронесена через табори, вона воскресає у дітях і онуках.
В цій книзі буде ще багато таємниць, болю і зради. Голодомор, УПА, каральна радянська психіатрія і Куренівська трагедія. Але буде й справжня дружба, кохання і вірність принципам.
"Музей покинутих секретів" - 830 сторінок не надто легкого, але настільки неймовірного та історично важливого тексту про становлення нашої незалежної (та ще такої залежної) України…
Просто монументальна праця, яка захоплює такими глибокими документальними, історичними, багатогранними знаннями.
Історія трьох поколінь, які переплітаються тісно у пошуках правди.
Історія, загублених документів, які мають бути загубленими, щоб не побачити правди.
Історія про продажну, диктаторську, хворобливу росію (боляче розуміти, наскільки актуально це є сьогодні)
Але, така по-справжньому українська історія нашого життя…
*** це все по колу рухається, усвідомлюю з жахом - по колу, все те саме, з покоління в покоління, тільки костюми міняються…
*** а що повторюється достатньо часто, те як відомо перестає бути брехнею.
*** про зраду… всяку. Батьківщини. Любови. Себе. Зраду - як дорогу, що веде до смерти, ми про це вже з тобою говорили - за кожну зраду хтось так чи інакше має заплатити, щоб виправити порушений нею у світі баланс сил. Що більша зрада - то більші жертви.
*** таж по всьому двадцятому столітті, куди не плюнь, то на радянські бабки попадеш! Візьми хоч тридцять третій - як Сталін тоді ловко Захід прищемив, коли українською трупною пшеничкою по демпінгових цінах світовий ринок засипав! …
всі ці західні компартії, лівий рух, тероризм, «червоні бригади», заварухи в країнах третього світу - це все що, само себе годувало? Ні, «рука Москви» вміла бути ду-уже щедрою, коли треба! І ніхто й не пікнув - ну там, парочку дисидентів випустили, та ще й євреї за своїх були заступилися , от і вся тобі «холодна війна».
*** - ми всі годні лиш на те, аби за Україну вмирати. А він із тої породи людей, що колись її будуватимуть, як ми її здобудемо.
-а так воно мабуть і є. І споконвіку так було, відколи світ світом: ті, що над усе люблять свій край, - ті найперші гинуть за нього в боях… - тоді по їхній крові приходять до влади ті, хто любить уже саму владу і вміє її видержувати.
