Оксана Забужко

Ця збірка нині — скарб! Ця "цеглина" як обов'язковий атрибут приліжкової тумби. Книжка, яка вмістила численні "перлини" наших поетів — прекрасні поезії, які вже стали вічними.
Тут є і мій улюблений Симоненко, і Чубай з його "Вона", яку знає буквально кожен, бо хто хоч не співав "Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато..."?))) Є тут і нові для мене автори, а є теж дуже добре відомі, але поезія яких не чіпляє.
Багато віршів цієї збірки мають найрізноманітнішу тематику: від природи до пекучого кохання, від любові до своєї землі до інтелектуальних внутрішніх монологів ліричних героїв чи діалогу із зовнішнім світом. Особливо важливою природа є в поезіях Тичини - "Ви знаєте, як липа шелестить...", "Десь надходила весна..."; Костенко - "Двори стоять у хуртовині айстр" та "Цей ліс живий", Жиленко - "Останній літній день", наприклад. І це лише кілька варіантів.

Спочатку мені ця історія нагадувала сповідь подруги після декількох бокалів вина, котру ти похапцем, між іншими думками, точно не зрозумієш, але спіймавши інтонацію авторки бачиш всю глибину і трагізм, іронію долі, в якій Оксана Забужко змогла знайти оптимізм. Щоб жити треба жить.

Есеї Забужко – як крик розпачу в пустелі. Який ти чуєш і розумієш, але не знаєш, коли ж цей крик почують і зрозуміють інші.
Читання в 2022 , після кількох місяців жорстокої війни, коли всі карти лягли на стіл і імперія вже не ховаючись за демагогію та фальсифікації фактів та історичних подій прямо заявила, що хоче знищити Україну, як державу, а українців, як націю – це вже читання під час хірургічної операції без наркозу по видаленню пухлини. Коли є тільки два шляхи – вирізати ракову пухлину і всі метастази, пережити шок і віднайти шлях до одужання або померти в агонії від хвороби, яка з нами трапилася ще 1654 року.
І попри всю трагічність війни, тисячі смертей, бомбові удари, з кожним днем зростає впевненість, що так, все було не даремно, що кожен, хто протягом століть боронив українське в різний спосіб, прожив своє життя не даремно, що кожна смерть від рук монстра лише наближала день, коли наступить світанок і прозріння не лише українців, які мало не втратили свою ідентичність.

А й багатьох за кордоном, хто думав, що приспали звіра і звір більше не небезпечний, що віддання на заклання українців та інші народи протягом ХХ ст., якимось чином позбавить їх від біди, війни. Але з українців не вийшло зробити сакральної жертви. Вони розвалювали імперію з середини при будь-якій можливості, використовували найменший шанс, щоб показати, що Україна попри все – жива, бореться, що іскра свободи живе в них в самі темні часи. А таких періодів в історії України було чимало.
Але ми змогли вистояти в кожному з боїв, вистоїмо і зараз, коли йде запеклий, визначальний бій. Перемога в цій війні буде за нами. Тепер, коли ми не самі, коли поряд з нами є інші, які прикривають наш тил, які допомагають на передовій цієї битви, ми просто змушені перемогти. Нарешті Україна стала видимою на карті світу, і нарешті світ ( і українці) відкривають для себе тих, хто боровся за це, проживаючи короткі людські життя, але залишаючи слід в історії та мистецтві для людства назавжди.

Я не буду переповідати зміст кожного з есеїв, краще читати самому, це не буде легке читання, бо прийдеться багато думати, рефлексувати, молодим читачам ще й шукати додаткову інформацію, бо багато з того, про що пише Забужко, читачам, які вже не застали радянської дійсності, буде не зрозуміле, як от «каральна психіатрія», або побут селян в 30-ті роки, чи навіть розпачливі 90-ті вже «вільної» України. Але попри те, що це не легке читання і що зараз війна і втрати, я рекомендую читати цю книжку саме зараз, не відкладати їх читання на післявоєнний час.

Бо саме зараз дуже гостро та правильно сприймаються всі події, що пережили герої розповідей: Катерина Білокур, Софія Яблонська, Соломія Павличко, Юрій Шевельов, Леонід Плющ, Юрій Покальчук та інші. Саме після читання таких авторів, як Забужко, і розповідей про таких людей, як в цій книжці, стає зрозуміло, чому ми вистояли попри всі ці вимотуючі століття боротьби, чому вистояли 24 лютого, і чому врешті-решт переможемо в цій битві за свободу і щасливе життя на своїй землі. І що Україна була, є і буде! Бо в неї такі сини і дочки!

Багатьох Оксана Забужко знала особисто і товаришувала, тому розповіді ще цікавіші, коли дивишся на розповідь про людину через оптику сприйняття не лише автора, як творця есею, а як особистий досвід. В розповідях є багато особистого з життя самої Оксани Забужко, з життя її родини, близьких. Тому есеї дуже наповнені емоціями, щирі, а герої викликають щирий інтерес.

Я, наприклад, по новому побачила Юрія Покальчука після опису Забужко, також по іншому поглянула на постать Соломії Павличко. Думаю, що ще не раз повернуся до цих постатей в майбутньому. Те ж стосується і Юрія Шевельова, якого ще маю відкрити для себе, бо есей Оксани Забужко лише дав посил для подальшого знайомства. Постать Софії Яблонської викликає в мене велику гордість за українок і велике бажання, щоб про неї знали і пам’ятали якомога більше людей і якомога довший час. Бо чим довше ми пам’ятаємо, тим довше вони будуть жити і бути натхненням та наставниками для наступних поколінь.

«Планета Полин» про митців на тлі епохи, на яку припало їхнє життя, і про те, які шляхи вони обирали, щоб заявити про себе світові і не втратити (або навпаки втратити чи забути) свою ідентичність. Про те, як нам, знаючи їх досвід, продовжувати будувати світ, який буде прихильний до наших дітей, в якому вони зможуть реалізувати свої таланти, а не світ, який хоче знищити особистість, бо населенням керувати набагато легше, ніж громадянами. А творчість Забужко саме про те, як виховати Особистість і свідомого Громадянина, і щоб таких людей серед українців було набагато більше, ніж населення.

В українців мого покоління досить обмежене уявлення про українську літературу, побудоване кастрованою шкільною програмою: Кобзар, Каменяр, Залізна Леся та сільська проза, яка плавно перетікає в соцреалізм.

Тому цю антологію я дуже рекомендую усім, хто хоче відкрити для себе українську літературу в її різномаїтті та багатстві. Десятки поетичних шкіл та угруповань, сотні імен, тисячі віршів. Навіть якщо ви не любите поезію, варто погортати цей пухнастий том, переглянути зміст книги, подивитися фотографії поетів, почитати біографічні довідки, які складаються в драматичну історію України 20-го сторіччя.

Антологія української поезії ХХ століття. Від Тичини до Жадана
Серія Українська поетична антологія
Упорядник Іван Малкович
Багато хто пише, що не любить поезію. В той же час у нас стільки чудових поетів. Про деяких ми хоч краєм вуха чули у школі, але багато достойних пройшли повз нашу увагу. От Іван Малкович вирішив, що антологія поезії хоча б поетів ХХ століття має допомогти нам познайомитися з ними.
Книжка стала моєю настільною з моменту придбання, в ній більше 2000 сторінок, і кожна з цих сторінок особлива. На кожну з наших емоцій, на кожну подію в ній можна знайти вірш, що відповідатиме нашому душевному стану. Ця антологія – книжка-терапія, коли не має сил на прозу, або взагалі настрою виходити з дому у навколишній світ, завжди можна знайти 3 хв на 1 сторінку поезії, і мозку відрада і нам шпаринка у інший, поетичний світ, від реального життя, або ж навпаки — лікування душевних ран від реальних проблем.
З кожним новим виданням упорядник додає нові імена і нові поезії, і якщо перша частина мені в основному була знайома, то друга навіть мене приємно здивувала іменами і вибраними для збірки поезіями. Сотні поетів і тисячі поезій про нас з вами і наше таке різне життя.
У мене зранку ритуал, замість соцмереж прочитати зранку хоча б 1-2 поезію зі збірки, і знаєте, настрій стає набагато кращим).
Здійснюючи свою мрію про таку антологію, Іван Малкович задовольнив бажання і мрії багатьох читачів, хто також полюбляє поетичне слово.
А ще з антологією та друзями можна гарно провести час, відгадуючи який вірш перу якого поета належить, це гра на багато зустрічей, сумно не буде ні кому.
Крім поезії, у антології є автобіографічні відомості про поетів, показник творів та авторів, що дуже зручно. Єдиний недолік, хотілося б і електронний примірник, щоб мати його з собою завжди.

Це просто неймовірна книга, із складною лексикою, у стилі «потік свідомості». Щоб зрозуміти цей роман потрібно максимально сконцентрувати увагу, а краще — уявити, що авторка насправді це говорить, а не пише.
Перше видання 1996 року; потім перекладено більш ніж 15 мовами. Книга допомагає зрозуміти соціальне, культурне та реальне життя в Україні того часу. Висвітлює як це рости як частина радянської/російської імперії, у державі, яку росія вважає своєю власністю.
Сміливо назву «Польові дослідження…» сучасною українською класикою.

Цікава моторошна історія, якраз на Гелловін дочитувала, і трошки додало атмосфери 👻 У форматі артбуку – це взагалі чудово 🤩

Ця книга є серйозною філософською працею. Тому спочатку було не все зрозуміло і важкувато. Та чим більше я продовжувала читати, тим ставало цікавіше.
В книзі розглядаються національні історичні процеси в Європі, коли кожна нація, особливо та, що не мала державності, поступово розробляла свою національну ідентичність. Найбільше в цій частині викликає захоплення, що Україна, незважаючи на катастрофічне розділення між імперіями, змогла зберегти власну культуру і також сформувати власну національну ідею.
Найцікавішою частиною книги є аналіз української національної ідеї через художні твори українського поета Івана Франка, якого недаремно називають пророком. Особливу увагу приділено філософським поемам "Мойсей" та "Похорони", які виникає бажання якось перечитати.
Це дуже важлива і актуальна філософська праця!

Коли, у 1996 році, цей роман був виданий вперше, він одразу отримав скандальну славу, бо вважався занадто відвертим та феміністичним. Зараз роман сприймається набагато простіше, хоча від цього він не стає менш унікальним.
Це частково автобіографічний роман-рефлексія про українську поетку, яка розповідає про свої складні стосунки з чоловіком та про своє життя в Америці. Завдяки відомим довгим реченням Оксани Стефанівни, наче, глибоко занурюєшся в текст. Також під час читання захоплюєшся стилем написання та віршами, розкиданими по тексту.
Та ця історія за суттю є сумною і болючою. І справа тут навіть не в стосунках героїні з чоловіком. Найбільше болить історія України, яка проходить крізь текст. Тут і страшні спогади про дитинство та юність, і відчай від неможливості реалізуватися, і біль за українську літературу, яку ніхто ніде не знав і не розумів.
А найбільше запам'ятався епізод з іноземцями, коли у героїні запитували, звідки вона. А після відповіді про Україну, запитували, де це( Зараз про Україну знають усі, але, яка страшна ціна такого визнання!
Радію, що прочитала цю книгу саме зараз, бо раніше не змогла би її ні зрозуміти, ні сприйняти.

Вперше видана у 1997 році, ця книга залишається важливою і актуальною дотепер.
В першому розділі розповідається про формування авторського міфу. В ньому згадуються, зокрема, такі автори як Данте, Сервантес, Ґете, а також частково Г. Ібсен і Дж. Джойс. В другому розділі вже аналізується формування саме Шевченкового міфу України. Дуже цікаво було читати про факти із біографії Шевченка і те, як вони поєднувалися з його творчістю. Та заразом прочитати фрагменти з найбільш вагомих творів Шевченка.
В останньому розділі Оксана Стефанівна показує нові сенси і спонукає перечитати твори Шевченка, які зараз стали для нас ще ближчими. Скільки разів за цю війну ми цитували фрагменти з поезії Шевченка і дивувалися їх пророчості!

Книга максимально тяжка для прочитання. Дуже довгі і закручені речення, незрозумілі вислови. Постійне перескакування з минулого в теперішнє, в яких легко заплутатися

Мені надзвичайно подобається, що нарешті почали надавати достатньо уваги прозі українських авторок. Збірка класна, можна відкрити для себе різних авторок і зрозуміти, як жилося нашим українським жінкам у різні епохи.

Максимально раджу!