"Есеїстика - мистецтво інтелектуальної зрілости, писати (як і читати!) її починають пізно..."
"... есеїстика - це коли від несподіваного повороту авторської думки тобі зненацька забиває дух, як на гірському серпантині в мить, коли зору відкривається новий краєвид. Тоді мусиш відкласти книжку і від хвилювання трохи пройтися, щоб "упакувати" собі в голові щойно відкритий зв'язок між речами, якого досі не помічалося... "
Так чітко пані Забужко окреслила в передмові очікувані реакції читачів на свої найважливіші есеї, які зібрано впродовж останніх 20 років, а найраніший текст датується навіть 1997 р.
Збірка містить в собі три розділи: портрети суспільства - "жіночий", "чоловічий" та "колективний" - на тлі епохи.
В кожному з розділів авторка розповідає про визначні постаті української (й не тільки) культури, знайомлячись з якими зовсім по-іншому відкривається й історія Катерини Білокур і Соломії Павличко, Юрія Покальчука і Софії Яблонської, Леоніда Плюща і Юрія Шевельова, а згадки й особисті враження пані Оксани від ранкового Києва у квітні 1986 для мене відкрили тему Чорнобиля з іншого боку.
Ця книга про епоху, Планету Полин, після якої назавжди залишається "післясмак" гіркоти, але з надією авторка пише, що майбутнє все ж залежить "і від нас також, бо ми ще не згіркли".
Сподіваюся, кілька цитат, які є в дописі, змусять вас задуматися і переконатися, настільки потрібною для нас є ця праця, як, власне, і все, що робить пані Оксана.
Есеї Забужко – як крик розпачу в пустелі. Який ти чуєш і розумієш, але не знаєш, коли ж цей крик почують і зрозуміють інші.
Читання в 2022 , після кількох місяців жорстокої війни, коли всі карти лягли на стіл і імперія вже не ховаючись за демагогію та фальсифікації фактів та історичних подій прямо заявила, що хоче знищити Україну, як державу, а українців, як націю – це вже читання під час хірургічної операції без наркозу по видаленню пухлини. Коли є тільки два шляхи – вирізати ракову пухлину і всі метастази, пережити шок і віднайти шлях до одужання або померти в агонії від хвороби, яка з нами трапилася ще 1654 року.
І попри всю трагічність війни, тисячі смертей, бомбові удари, з кожним днем зростає впевненість, що так, все було не даремно, що кожен, хто протягом століть боронив українське в різний спосіб, прожив своє життя не даремно, що кожна смерть від рук монстра лише наближала день, коли наступить світанок і прозріння не лише українців, які мало не втратили свою ідентичність.
А й багатьох за кордоном, хто думав, що приспали звіра і звір більше не небезпечний, що віддання на заклання українців та інші народи протягом ХХ ст., якимось чином позбавить їх від біди, війни. Але з українців не вийшло зробити сакральної жертви. Вони розвалювали імперію з середини при будь-якій можливості, використовували найменший шанс, щоб показати, що Україна попри все – жива, бореться, що іскра свободи живе в них в самі темні часи. А таких періодів в історії України було чимало.
Але ми змогли вистояти в кожному з боїв, вистоїмо і зараз, коли йде запеклий, визначальний бій. Перемога в цій війні буде за нами. Тепер, коли ми не самі, коли поряд з нами є інші, які прикривають наш тил, які допомагають на передовій цієї битви, ми просто змушені перемогти. Нарешті Україна стала видимою на карті світу, і нарешті світ ( і українці) відкривають для себе тих, хто боровся за це, проживаючи короткі людські життя, але залишаючи слід в історії та мистецтві для людства назавжди.
Я не буду переповідати зміст кожного з есеїв, краще читати самому, це не буде легке читання, бо прийдеться багато думати, рефлексувати, молодим читачам ще й шукати додаткову інформацію, бо багато з того, про що пише Забужко, читачам, які вже не застали радянської дійсності, буде не зрозуміле, як от «каральна психіатрія», або побут селян в 30-ті роки, чи навіть розпачливі 90-ті вже «вільної» України. Але попри те, що це не легке читання і що зараз війна і втрати, я рекомендую читати цю книжку саме зараз, не відкладати їх читання на післявоєнний час.
Бо саме зараз дуже гостро та правильно сприймаються всі події, що пережили герої розповідей: Катерина Білокур, Софія Яблонська, Соломія Павличко, Юрій Шевельов, Леонід Плющ, Юрій Покальчук та інші. Саме після читання таких авторів, як Забужко, і розповідей про таких людей, як в цій книжці, стає зрозуміло, чому ми вистояли попри всі ці вимотуючі століття боротьби, чому вистояли 24 лютого, і чому врешті-решт переможемо в цій битві за свободу і щасливе життя на своїй землі. І що Україна була, є і буде! Бо в неї такі сини і дочки!
Багатьох Оксана Забужко знала особисто і товаришувала, тому розповіді ще цікавіші, коли дивишся на розповідь про людину через оптику сприйняття не лише автора, як творця есею, а як особистий досвід. В розповідях є багато особистого з життя самої Оксани Забужко, з життя її родини, близьких. Тому есеї дуже наповнені емоціями, щирі, а герої викликають щирий інтерес.
Я, наприклад, по новому побачила Юрія Покальчука після опису Забужко, також по іншому поглянула на постать Соломії Павличко. Думаю, що ще не раз повернуся до цих постатей в майбутньому. Те ж стосується і Юрія Шевельова, якого ще маю відкрити для себе, бо есей Оксани Забужко лише дав посил для подальшого знайомства. Постать Софії Яблонської викликає в мене велику гордість за українок і велике бажання, щоб про неї знали і пам’ятали якомога більше людей і якомога довший час. Бо чим довше ми пам’ятаємо, тим довше вони будуть жити і бути натхненням та наставниками для наступних поколінь.
«Планета Полин» про митців на тлі епохи, на яку припало їхнє життя, і про те, які шляхи вони обирали, щоб заявити про себе світові і не втратити (або навпаки втратити чи забути) свою ідентичність. Про те, як нам, знаючи їх досвід, продовжувати будувати світ, який буде прихильний до наших дітей, в якому вони зможуть реалізувати свої таланти, а не світ, який хоче знищити особистість, бо населенням керувати набагато легше, ніж громадянами. А творчість Забужко саме про те, як виховати Особистість і свідомого Громадянина, і щоб таких людей серед українців було набагато більше, ніж населення.
