Дорога на Асмару

"Ти живеш у великій та сильній державі, за якою з острахом стежить цілий світ, а сам сахаєшся власної тіні, закриваєш на все очі, плутаєш ногами по життю, втупивши носа в землю [...]. Аж ось потрапляєш до хворої, злиденної, загидженої Ефіопії, і від мерзенності діянь твоєї великої Батьківщини тебе нудить, як у трупарні."

Брунатно-червоні африканські пейзажі, 1980-ті, голод в Ефіопії, війна за незалежність Еритреї (ага, тої самої) та головний герой-військовий перекладач.

Це нелегке чтиво і психологічно (через описи картин штучного голоду та очевидні паралелі, які одразу виникають в уяві українських читачів), і стилістично. Нічого подібного в українській літературі раніше не читала. Дуже влучним здається визначення "Дороги на Асмару",— ця книга дійсно написана так, наче сучукрліту ніколи не існувало, наче вона писалася в альтернативній радянській реальності, де колонізований міг би вільно засуджувати імперські амбіції колонізатора.

Мені було забагато деталей з радянського армійського побуту та згадок про події, які так і не стали повноцінними сюжетними лініями. Але сподобалася несподівано красива та чуттєва історія кохання. Ця лінія навіть трохи раптом нагадала "Розмальовану вуаль" В. С. Моема — не сюжетно, а екзотичною локацією та відчуттям навислої трагедії (і ні, це не спойлер).

Читати варто, щоб очима головного героя-українця побачити екзотичні пейзажі Африки, а ще — чим насправді були радянські інтернаціональні "гуманітарні" місії.

Це книга, яку я рекомендую читати усім.

Про неї я дізналася зовсім випадково із відгуку Оксани Забужко на фільм «Богемна рапсодія» у контексті важливості концерту Live Aid для Єфіопії вцілому і групи «Queen» зокрема.
Друкований примірник із першого видання було непросто знайти у продажу, але кожна секунда витраченого на це часу була варта того, бо книга захопила мене із перших сторінок.

«Дорога на Асмару» частково автобіографічна, бо як і один із головних героїв, Андрій Волинський, уривки із щоденника якого ми читаємо, автор працював військовим перекладачем в Єфіопії у 80х роках. Саме це, думаю, і зробило її на стільки фактурною, образи людей об’ємними, а пейзажі - живими. Пейзажі варті особливої уваги, самі переконайтеся: «Старе місто лежить мерехтливими складками, як скинута вечірня сукня». І на противагу усій цій красі серед людей відбуваються жахливі речі: люди помирають від голоду, воюють між собою за владу, зраджують, брешуть, прогинаються під систему, плетуть інтриги.

Одразу ловиш себе на думці, що у керівництва Союзу була «робоча схема», як завоювувати території і укріплюватися там - створити штучний голод, це вони робили в Ефіопії, від цього постраждала і Україна. Найгірше у цій ситуації було селянам адже: «Селянське терпіння безмежне. Місяцями чекають дощу, роками - доброго пана».
Вразило, якими цинічними стають люди, що начебто приїхали рятувати інших - лікарі сортують тих, у кого є шанс вижити від безнадійних, військові кухарі, замість віддати рештки їжі голодуючим, зливають їх у вигрібні ями, а в ефіопських містах «вершки суспільства» з усього світу проводять звані вечері, ніби навколо не помирають люди.
Друга сюжетна лінія, яка описує події 2000х років на перший погляд, про кохання, але насправді вона про пошук свого шляху, про те, що людину робить людиною її вибір. І чи заведе нас цей шлях на Асмару чи ні, залежить тільки від нас.

В книзі дуже багато яскравих деталей, які створюють особливу атмосферу, наприклад, ритуал заварювання кави чи стрільба, щоб «випустити пару» або голограма зібрана із елементів різних жінок.

Однозначно - перлинка моєї домашньої бібліотеки, яку я ще колись перечитаю.

Є книжки, прочитавши які, піднімається власна самооцінка як читача. І "Дорога на Асмару" Сергія Сингаївського саме така.

Найперше тому, що це точно не інстаграмне чтиво з какао біля каміна. Нелегке як по стилістиці, так і по змісту. І якщо у стиль автора згодом починаєш в'їжджати, у зміст теж поволі виникаєш, то отримуєш неабияку насолоду від розуміння сенсів.

Отже, автор працював перекладачем в Ефіопії і власне про голод та війну за незалежність Еритреї 1984-89 рр. й написав роман.

Неочікувано професійний сюжет, який пазлами складається у цілісну картину - це стосується лінії любовної/розслідувальної (герой отримує від матері на її смертному ложі щоденник та фотознімки його батька, що й стає поштовхом до розслідування і пошуків батька).

Інша лінія - власне події в Африці, голод в Ефіопії, одночасна громадянська війна, допомога СРСР та Заходу. І якщо першу лінію можна навчитися писати на письменницьких курсах, то другу, історичну, жодні курси не допоможуть так ґрунтовно, професійно і глибоко відтворити, як це зробив Сингаївський.

Мій свекор попереджав мене, що цей роман може бути мені не до кінця зрозумілий, і загалом не факт, що сподобається. І я розумію, чому він так казав. Він, який пам'ятає ті часи, який врешті три роки в АТО відслужив, дуже оцінив роман, його докладність та справжність. Мені ж на початках давалася складно ота армійська лексика, фразочки, лаконічні сухі діалоги, за якими цілий світ життя в армії.

Ще автор в особі головного героя багато роздумує про той голод, про невипадкові збіги, про допомогу ефіопцями, врешті переходячи на глибший аналіз: що таке геноцид, справжні цілі радянської влади, суть голоду тощо. І до болю вражаючі паралелі з Україною!

Так, цей роман Забужко вважає найважливішим за останнє десятиліття в укр.літ. І недаремно. Бо це дуже важливий роман! Роман від автора очевидця, який спромігся професійного його написати як художньо, так і щодо фактажу та аналітики.

Мені справді важко передати враження від роману. І не всім його можу рекомендувати. Але собі ставлю зірочку, що прочитала, збагнула, отримала черговий пізнавальний урок історії!