Кайдашева сім’я

Чесно скажу, що обговорювати цей твір мені сподобалося значно більше ніж його читати.
Описи природи дійсно вражають. Складається враження, що я сама знаходжусь серед цих мальовничих полів і степів, у вишневому гаю та на березі річки. Дуже добре зображено побут українського народу в ті часи. Ми можемо бачити які звичаї мали наші предки, як змінилася наша мова, як було побудоване суспільство та багато іншого. Ці знання дійсно важливі.
Персонажі нешаблонні, далекі від ідеалу (словами не передати як), для когось їхні суперечки здаються кумедними, проте мені ставало сумно через те, як дріб’язковість, жадібність і впертість руйнують стосунки між людьми. А момент, коли Кайдашиха залишилась без ока, був для мене аж занадто жорстоким.
Окремо хочеться відзначити мову, якою написано роман. Вона багата, образна, наповнена колоритними деталями й діалектизмами. Завдяки мові ми не просто читаємо історію, а ніби чуємо, як говорять герої, і занурюємося в їхнє середовище.
Цей твір вчить цінувати гармонію у стосунках, уникати дріб’язковості. Проте найголовніше: треба цінувати своїх адекватних родичів, бо мати таку сімʼю, як в творі - нікому не побажаєш.

Зізнавайтеся, хто не читав "Кайдашеву сім'ю"? 😂 Можливо, бібліотеку ви оминули на своєму шляху, але потрапили в театр і співпереживали героям на сцені? Адже є чимало сценічних постановок. Для тих, хто надає перевагу телеверсіям, є фільми за мотивами повісті.
Образи Кайдашів пішли в народ й асоціюються з родиною, в якій чвари часто перемагають здоровий глузд. А порівняння з Кайдашами природньо сприймається, як народна творчість. Так, сварливу жінку неодмінно назвуть Кайдашихою. І не кажіть, що не чули - не повірю. "Кайдашева сім'я" - один з найпопулярніших творів української класичної літератури.

"Кайдашеву сім'ю" вперше читала в школі, а нині вирішила перечитати. Цікаво, що повість чітко закарбувалася в пам'яті: легко увійшла і залишилася десь на поличках "сховища"; деякі фрази запам'яталися дослівно.
Легкий смуток огортав моє друге читання. Чвари, які миттєво розгорялися з незначної дрібниці (розбитого кухлика, наприклад) й переростали в бійки між членами родини, мене лише засмучували/пригнічували. Тому що, з моєї точки зору (з далекого для героїв 2023 року), сімейні міжусобиці можна було вирішити миром.

Звісно, що нелегко було вибудовувати власне господарство після офіційної відміни кріпацького права, але з непосильними податками на душу населення. Люди вчаться жити на своїй землі своїм розумом. Помиляються й не завжди визнають свої помилки, тому "квітує" розбрат. Герої постійно шукають розумного та справедливого розсуду сімейних непорозумінь то у волосній владі, то у священника. Єдності Кайдашам бракує. Єдності.

Чи змогли люди відчути ту дану їм свободу?
Маруся Кайдашиха, здавалося, все "приміряла" на себе роль панії, оскільки, очевидно, панське життя сприймала, як життя вільної людини. Але при цьому принижувала своїх рідних, ніби вони підневільні, знецінюючи їхню працю повсякчас. Автор наголошує, що вона любила внуків, але невісток упереджене неприхильне ставлення стрічало з першого дня.

Нині звичним є шанобливе ставлення чоловіків до жінок. І скидається на те, що в українському суспільстві це давня традиція. Кайдаші-чоловіки люблять своїх обраниць, прислухатися до їхньої думки. Старий Омелько міг прикрикнути, Карпо при сильному роздратуванні попереджав і грізно дивився, а Лаврін ні словом, ні пальцем свою Мелашку ніколи не образив. Саме при повторному читанні мені це особливо впало в око.

Пам'ятаєте грушу розбрату?
Вкінці вона всохла і всі помирилися. В першому варіанті твору те дерево розросталося і сварок з кожним роком в родині більшало. Але Нечуй-Левицький вирішив змінити кінцівку на більш оптимістичну. Можливо, вірив, що українці можуть помиритися і об'єднатися, й не гризти одне одного через дрібниці.
Для нас сьогодні, як ніколи актуально, щоб "груша всохла" - і ми не підіймали вселенського шуму через незначне, а об'єдналися заради головного.
Єдності бракує українцям. Єдності.

Повість, яку більшість читаємо ще в школі, але особливою любов'ю я до неї прив'язалась саме зараз. Настільки цікаво прописані побут, традиції українців XIX століття, що відірватись неможливо.

Особливої перчинки додають добре прописані головні персонажі – Омелько Кайдаш, його дружина Маруся, сини Карпо і Лаврін та їхні дружини – мають яскраво виражені характери. Кожен з них уособлює певні риси українського селянства.

Завдяки гумору, сатирі, приказкам, прислів'ям та цікавим діалогам читається легко, швидко та дуже захопливо!
Повість залишається і буде залишатись актуальною завжди. Вона корисна всім, хто цікавиться українською класикою, історією та народною культурою.